В юридичній літературі існують різні підходи до визначення предмета доказування і його місця в структурі самого доказування. Одні науковці вважають, що це коло обставин, які належить встановити у кримінальній справі.
На думку інших, предмет доказування - це система обставин, які виражають властивості і зв'язки досліджуваної події, що є суттєвими для правильного вирішення кримінальної справи та реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства. Треті розуміють під предметом доказування сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, встановлення яких є необхідним для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі.
Предмет доказування включає всі факти і обставини, що підлягають встановленню у кожній кримінальній справі.
В той же час, коли ми ведемо розмову за суспільно небезпечне діяння, слід пам'ятати, що воно вчинене в певний час, у певному місці та заподіяло певні наслідки. Сукупність цих ознак дає можливість чітко з'ясувати хід події, коло причетних осіб, перевірити їхнє алібі тощо.
Зокрема, встановлення часу вчинення діяння дає нам відповідь на багато запитань: можливість скоєння його за певний проміжок часу чи в певний час; про непричетність або ж про можливу причетність окремих осіб, які перевіряються слідством.
Велике значення має встановлення місця події, оскільки допомагає з'ясувати, як все відбувалося, хто міг бути причетним до цієї події, хто міг бачити саму подію. Місцем вчинення злочину визначається підслідність та підсудність кримінальної справи.
Не менше значення мають спосіб вчинення діяння, наслідки цього діяння, оскільки нерідко вони є ознаками того чи іншого складу злочину.
До інших обставин можуть належати дані про потерпілого, при необхідності про характер його дій, вжиті обвинуваченим заходи щодо приховування злочину тощо. Встановлення цих обставин є вимогою кримінально-процесуального закону щодо повноти, всебічності й об'єктивності дослідження усіх обставин справи.
Однією з обставин, що підлягає встановленню згідно з діючим КПК України, є винуватість особи та мотиви злочину.
Вимога законодавця - встановити винуватість особи і мотиви вчинення злочину через призму кримінально-правових понять означає встановлення особи, яка вчинила злочин (суб'єкт злочину) і суб'єктивну сторону цього ж злочину.
Крім мотивів та мети злочину, не меншого значення набуває встановлення форми вини особи. Адже це відіграє величезну роль, зокрема, при обранні виду запобіжного заходу, при призначенні покарання тощо.
Іншими обставинами, що входять до предмета доказування, є "обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання".
Статті 66 та 67 КК України дають перелік обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання. Частина цих обставин має безпосереднє відношення до характеристики особистості підозрюваного чи обвинуваченого, до суб'єктивного боку його дій або бездіяльності, інші характеризують об'єктивний бік чи об'єкт злочину, треті відносяться до наслідків злочину.
Ще однією з обставин, яка підлягає встановленню в процесі доказування, є характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 5 Постанови пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 р. № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода, заподіяна злочином, зокрема, може полягати у:
- спричиненні потерпілому фізичних страждань внаслідок ушкодження здоров'я, подальшому його погіршенні;
- втраті потерпілим душевного спокою;
- моральних переживаннях у зв'язку із:
а) заподіяними тілесними ушкодженнями та їх негатив ними наслідками (інвалідність тощо);
б) приниженням честі, гідності, престижу або ділової репутації;
- погіршенні взаємовідносин у сім'ї, з родичами, знайомими, сусідами, колегами по роботі тощо;
- настанні інших негативних наслідків.
Ще однією з обставин, яка підлягає доказуванню, є наявність причин злочину та умов, які сприяли його вчиненню (ст. 23 КПК України). Законодавець зобов'язує органи досудового розслідування та прокурора в кожній кримінальній справі виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.
З поняттям "предмет доказування" тісно пов'язано поняття "межі процесуального доказування".
Г.Ф.Горський, Л.Д.Кокорєв і П.С.Елькінд вважають, що під межами доказування слід розуміти обсяг доказів і необхідних для їх одержання слідчих та судових дій, які забезпечують повне, всебічне й об'єктивне встановлення усіх компонентів предмета доказування у кожній конкретній кримінальній справі.
М.М.Михеєнко визначає межі доказування як такий обсяг доказового матеріалу (доказів та їхніх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення усіх обставин, що входять до предмета доказування, правильне вирішення справи і вжиття заходів з попередження злочинів.
Правильне визначення меж доказування має велике практичне значення. По-перше, це сприяє забезпеченню збирання і дослідження доказів в обсязі, який є необхідним для формування достовірних висновків щодо компонентів предмета доказування.
По-друге, воно сприяє застосуванню найбільш ефективних і в той же час економічних засобів збирання та використання доказової інформації.
По-третє, правильне визначення меж доказування - необхідна умова забезпечення достатньої глибини пізнання відповідних обставин, а також необхідної надійності та переконливості результатів такого пізнання.
Межі доказування в кримінальному процесі - це така сукупність доказів та їхніх процесуальних джерел, зібрання і дослідження яких забезпечить повне та якісне встановлення усіх обставин предмета доказування та прийняття обґрунтованого рішення у кримінальній справі.
У процесі доказування беруть участь особи, які відносяться до суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності.
Так, В.М.Тертишник та С.В.Слинько відзначають, що суб'єкти доказування - це ті учасники кримінального процесу, на яких покладається обов'язок встановлення об'єктивної істини.
На думку Г.Ф.Горського, Л.Д.Кокорева та П.С.Елькінд, до суб'єктів доказування слід віднести посадових осіб та органи, на яких покладено збирання, перевірку, оцінку доказів і обґрунтування рішень, до яких вони доходять у ході кримінально-процесуального доказування, а також інших осіб, які беруть участь у цій діяльності. Суб'єкти доказування розглядаються як органи та особи, які відіграють в доказуванні не одноразову чи епізодичну, а постійну, тривалу роль.
Таким чином, суб'єкти доказування - це державні органи і посадові особи, на яких законом покладено обов'язок щодо збирання, перевірки, оцінки доказів та їхніх процесуальних джерел, обґрунтування рішень, прийнятих у процесі кримінально-процесуального доказування, а також інші особи, які вправі брати участь у цій діяльності.
Відповідно до цього визначення суб'єктів доказування можна поділити на дві групи:
1)державні органи і посадові особи, на яких покладено обов'язок здійснювати доказування (суд, прокурор, слідчий, орган дізнання, особа, яка проводить дізнання);
2)особи, які вправі брати участь у процесі доказування (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач та ін.).
Одним із спірних питань на сьогоднішній день є роль суду в процесі доказування. Одні процесуалісти вважають, що це його обов'язок, а тому суд є суб'єктом доказування. На думку інших, суд стоїть над сторонами обвинувачення і захисту в кримінальному процесі, він судить, але не доказує, лише під час судового розгляду він виконує функцію дослідження й оцінки доказів, поданих сторонами. Але реалізація цієї функції ще не означає участі в доказуванні, оскільки суд не повинен збирати докази. Таким чином, суд лише вирішує справу і не може бути суб'єктом доказування.
Однак з цим погодитися, звичайно, не можна. Одним із загальних положень судового розгляду є безпосередність дослідження судом доказів у кримінальній справі. Як відомо, частина перша статті 257 КПК України проголошує: "Суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити докази в справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи".
Крім того, згідно з частиною першою статті 67 КПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Оцінка доказів теж є елементом процесу доказування. В подальшому суд на основі оцінки доказів та їхніх процесуальних джерел приймає рішення у кримінальній справі. Прийняттям рішення завершується процес доказування на цьому етапі.
