Особенности реализации в уголовном судопроизводстве общесоциальных и общеправовых принципов

 

Принцип верховенства права. Прагнення міжнародної спільноти

до побудови взаємовідносин на основі поваги до свободи і верховенства

права знайшло своє втілення у багатьох міжнародно-правових доку-

ментах, зокрема, у преамбулі до Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод. Посилання на верховенство права є і в Кон-

ституції України.

Відомо, що більшість положень Конституції мають основополож-

ний характер і, таким чином, претендують на визнання їх принципами.

Проте законодавець лише одного разу застосував термін «принцип» у

тексті Основного Закону щодо словосполучення «верховенство права»

у ч. 1 ст. 8: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

Тим самим даний принцип підведено до рівня державної ідеології.

У законі відсутнє визначення поняття «верховенство права». Ця

обставина зумовила постійний науковий інтерес до змісту проголо-

шеного принципу у представників галузевої юриспруденції.

Для кримінального процесу це питання має неабияке значення,

оскільки для правозастосовника (особливо суддів) у ході правореалі-

зації виникає проблема вибору між принципом верховенства права і

конституційними положеннями щодо верховенства Конституції (ч. 2

ст. 8) і верховенства закону, втіленого у ч. 1 ст. 129 Конституції: «судді

при здійсненні правосуддя незалежні і підкорюються тільки закону».

Вперше поняття «верховенство права» («панування права») було

застосовано у ХІХ ст. англійським юристом А. Дайсі на підтримку ви-

конання в державі судових рішень прецедентного права. У країнах

континентальної Європи під впливом прогресивних політико-правових

доктрин теорія верховенства права набула найбільшого розвитку, в

цілому сприяла усвідомленню верховенства права як верховенства

природних прав і свобод особи.

У наш час зарубіжні юристи і філософи розрізняють три основні

підходи до тлумачення змісту цього принципу: 1) формально-

юридичний (ґрунтується на аналізі нормативного закріплення прин-

ципу у цілому та окремих критеріїв його дотримання); 2) матеріально-

правовий (заснований на моральних уявленнях про належну правову

систему, визначає стан реалізації верховенства права); 3) функціональ ний (основний критерій — ефективність права та правової системи

щодо виконання функції захисту прав та інтересів людини).

Аналіз сучасних вітчизняних наукових концепцій принципу верхо-

венства права, викладених у спеціальній юридичній літературі, до-

зволяє зробити деякі проміжні висновки щодо змісту і основної спря-

мованості принципу.

1. В основу принципу верховенства права покладено ідею підко-

рення державної влади праву заради гарантування та захисту прав і

свобод людини.

Права і свободи людини є невід’ємними і невідчужуваними. Вони

є безпосередньо діючим правом і можуть застосовуватися всупереч

закону, якщо останній протирічить фундаментальним правам людини

(статті 19, 22, 57, 58, 64, 152, 157 та інші Конституції).

2. Верховенство права означає верховенство Конституції України.

Пошук правового закону — це пошук права в межах Конституції.

У правовій державі право як явище має перевагу над будь-якими рі-

шеннями і діями окремих суб’єктів. Це означає, що принцип верхо-

венства права звернений як до приватних осіб, так і до державних

органів і посадових осіб (у тому числі до суб’єктів нормотворення).

3. Гарантією реалізації принципу верховенства права і однією з

вирішальних умов інтеграції правового змісту Конституції у соціальну

практику є пряма дія її норм (ч. 3 ст. 8 Конституції України).

4. Верховенство права полягає у тому, що в суспільстві мають іс-

нувати норми, яких дотримуються всі суб’єкти, у тому числі і держава.

В Україні «держава відповідає перед людиною за свою діяльність»

(ч. 2 ст. 3, ч. 4 ст. 62 Конституції).

Право обмежує державу самим фактом існування правил і проце-

дур. Недодержання процесуальної форми діяльності у кримінальному

процесі тягне за собою негативні наслідки для посадових осіб — пред-

ставників держави і обумовлює застосування санкцій відновлюваль-

ного характеру.

Особливу увагу вітчизняна наука приділяє проблемам реалізації

принципу верховенства права в діяльності суду як арбітру між суспіль-

ством і державою. Зазначається_______, що на законодавчому рівні в Україні

ще не сформовані умови для того, щоб судді у своїй діяльності могли

вільно керуватися верховенством права. Всупереч положенням між-

народних стандартів (Монреальська універсальна декларація про не-

залежність правосуддя 1983 р., Європейська хартія про закон «Про

статус суддів» 1998 р. та ін.) на законодавчому рівні також не визна чені гарантії інституційної та функціональної незалежності суддів при

здійсненні правосуддя як об’єктивної передумови послідовної реалі-

зації ними цього принципу.

Принцип справедливості. Заради гарантування та захисту прав і

свобод людини держава визнає верховенство над собою права як інстру-

менту для встановлення і конкретизації справедливості — одного із за-

гальнолюдських вимірів права. Верховенство права вимагає від держави

його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, у закони, які

за своїм змістом мають містити ідеї соціальної справедливості. Для цього

правова держава повинна мати систему процедур, механізмів, інститутів,

що гарантують захист суб’єктів прав людини, доступність правосуддя.

Справедливість передувала появі права. Арістотель розглядав спра-

ведливість як одну із моральних чеснот, що об’єднує в собі всі ціннісні

засади соціального життя і розглядається як своєрідний еквівалент по-

няття «суспільне благо». Лише додержання вимог справедливості під

час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як право-

суддя. Цю думку, зокрема, можна простежити у рішенні Конституцій-

ного Суду України від 30 січня 2003 року №3 — рп/2003 у справі про

розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора: «правосуддя за

своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає ви-

могам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».

Принцип справедливості закріплений у численних міжнародних актах,

які мають обов’язкове значення для України, зокрема, у Конвенції про захист

прав людини і основоположних свобод (ст. 6), а також у рішеннях Європей-

ського суду з прав людини («Трихліб проти України» від 20 вересня

2005 року, «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року та ін.).

Стаття 6 Європейської конвенції щодо справедливості криміналь-

ного судочинства визначає: «Кожен має право… при розгляді будь-

якого кримінального обвинувачення… на справедливий публічний

розгляд справи в розумний строк незалежним і безстороннім судом,

створеним на основі закону».

Справедливий розгляд справи, виходячи із чинного законодавства,

означає:

1) виконання завдань кримінального судочинства, спрямованих на

встановлення особи, що вчинила злочин, і її покарання (ст. 2 КПК); все-

бічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи (ст. 22 КПК);

2) змагальність процесу, надання законом «переваг захисту» сто-

роні, що захищається від обвинувачення (статті 62, 63 Конституції

України, ст. 45, ч. 2 ст. 47, статті 318, 319 КПК);__

3) гласність судового розгляду справи. У випадках закритого судо-

вого розгляду — публічне проголошення вироку (ч. 4 ст. 20 КПК).

Одна із складових справедливості — право на суд (право на «доступ

до правосуддя»).

Доступність судового процесу у кримінальному судочинстві мож-

на визначити через такі його характеристики, як:

1) гарантії свободи звернення до суду за захистом своїх прав.

Законом не встановлено будь-яких обмежень щодо можливостей

одержання судового захисту (ч. 1 ст. 22, ст. 55, ч. 2 ст. 124 Конституції

України, глава 22 КПК України);

2) забезпечення свободи оскарження судового рішення.

Конституцією України забезпечення апеляційного та касаційного

оскарження рішення суду закріплено як одну із засад судочинства

(п. 8 ч. 3 ст. 129). КПК надає гарантії реалізації даного припису, зо-

крема, встановлює такий порядок провадження, за якого не допуска-

ється погіршення становища засудженого чи виправданого в разі оскар-

ження ними судового рішення (ч. 2 ст. 375, ст. 397, ст. 400 КПК);

3) реальність отримання судового рішення («доступ до судового

рішення»).

Чинне кримінально-процесуальне законодавство не передбачає

обов’язку суду на надання копій судових рішень. Конкретні випадки

їх вручення передбачені статтями 246, 247, 248, 254, 286, 344, 388, 404

та іншими КПК;

4) забезпечення належного виконання остаточного судового рі-

шення.

Вимога «розумності» строку розгляду справи у суді походить із

принципу правової визначеності — супутнього від принципу верхо-

венства права, який охороняє стабільність суспільних відносин.

Поняття «розумності» строку судового розгляду не має чіткого ви-

значення у міжнародно-правових документах, оскільки залежить від

багатьох чинників, зокрема, складності справи, поведінки сторін, необ-

хідності проведення експертиз тощо. У практиці Європейського суду

перебіг такого строку у кримінальних справах охоплює всі стадії су-

дової процедури, включаючи оскарження судових рішень (рішення у

справі «Кеніг проти Німеччини» від 28 червня 1978 року).

Кримінально-процесуальне законодавство детально регламентує

строки розгляду справи у суді, що є одним із видів гарантій дотриман-

ня прав особи (статті 241, 253, 256, 349, 360, 386, 392, 4001 КПК).

Однак відсутність у КПК вказівки на строки розгляду справи у суді

першої інстанції є правовою прогалиною, що має бути усунена. Євро-

пейський суд з прав людини у рішенні від 6 вересня 2005 року «Пав-

лиулинець проти України» зауважує, що надмірні затримки при здій-

сненні правосуддя, відсутність національних засобів захисту поруше-

ного права є «великою небезпекою для верховенства права».

Принцип законності. Законність віднесена Конституцією України

до основних засад судочинства (п. 1 ч. 3 ст. 129). Законність є складним

багатоаспектним правовим явищем. Вона може розглядатись як режим,

метод і принцип діяльності. Сутність поняття «законність» полягає в

неухильному дотриманні і виконанні приписів Конституції України,

законів і нормативних актів, які їм відповідають, кожним суб’єктом

правовідносин (ст. 68 Конституції України). Утвердження верховенства

права можливе лише за умови послідовної реалізації принципу закон-

ності. Істотне значення для послідовної реалізації зазначеного прин-

ципу у сфері судочинства мають постанови Пленуму Верховного Суду

України. У цьому контексті особливо слід відзначити постанову від

1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України

при здійсненні правосуддя»1, яка містить роз’яснення щодо правиль-

ного застосування норм Конституції України при здійсненні право-

суддя. Зокрема, висвітлюється порядок вирішення питання про відпо-

відність Конституції України застосованого закону або закону, який

підлягає застосуванню в конкретній справі, вказуються випадки без-

посереднього застосування Конституції, названі підстави визнання

доказів такими, що одержані незаконним шляхом, тощо.

Принцип законності у кримінальному процесі — це закріплена у

законі вимога до всіх суб’єктів кримінального судочинства (судді

(суду), прокурора, слідчого, органу дізнання, особи, яка провадить ді-

знання, підозрюваного, обвинуваченого, захисника тощо) правильно

застосовувати, неухильно дотримуватись і точно виконувати норми

Конституції України, кримінального і кримінально-процесуального та

іншого законодавства.

У сфері кримінально-процесуальної діяльності діє спеціально-

дозвільний тип правового регулювання, сутність якого виражається

формулою: «дозволено лише те, що прямо передбачене законом».

У випадках, коли та чи інша дія зачіпає права і свободи особи, дане

правило доповнює закріплені у законі заборони, які не дозволяють

відходити від встановленого порядку провадження процесуальних дій

(наприклад затримання, обшук, виїмка, накладення арешту на корес-

понденцію і зняття інформації з каналів зв’язку тощо).

Разом з тим КПК орієнтує на недопустимість формального підходу

при визначенні наслідків порушення норм кримінально-процесуального

закону. Зокрема, відповідно до статей 367 та 370 КПК підставами для

скасування або зміни вироку чи постанови можуть бути не будь-які, а

лише істотні порушення кримінально-процесуального закону.

Основними гарантіями дотримання принципу законності у кримі-

нальному процесі є: а) побудова процесу, за якої у кожній наступній

стадії перевіряється законність і обґрунтованість рішень, прийнятих

на попередній; б) прокурорський нагляд, судовий і відомчий контроль

за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову

діяльність, дізнання і досудове слідство.

Принцип рівності громадян перед законом і судом. Рівність

громадян перед законом і судом незалежно від походження, статі,

освіти, мови, релігії, соціального і майнового стану, інших обставин

визнається українською державою (частини 1, 2 ст. 24; ч. 1 ст. 26 Кон-

ституції; ст. 16 КПК), як і іншими членами європейської спільноти

(ст. 14 Європейської конвенції).

Рівність громадян перед законом означає, що при порушенні, роз-

слідуванні і судовому розгляді кримінальних справ до всіх застосову-

ється одне й те ж кримінальне і кримінально-процесуальне законодав-

ство.Деякі винятки встановлені для окремих категорій осіб:

– неповнолітніх задля забезпечення додаткових гарантій охорони

їх прав і законних інтересів;

– для осіб, що мають статус недоторканності: Президента України,

суддів, депутатів Верховної Ради України;

– для осіб, які користуються правом дипломатичної недоторкан-

ності (ч. 3 ст. 3 КПК).

Під рівністю громадян перед судом розуміють те, що всі криміналь-

ні справи розглядаються і вирішуються судами, що входять до системи

загальної юрисдикції.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом є

однією з основних конституційних засад судочинства (п. 2 ч. 3 ст. 129

Конституції). КПК у ст. 261 дає перелік конкретних прав сторін у су довому розгляді справи, що в сукупності розкривають поняття «про-

цесуальне рівноправ’я сторін». В умовах змагального процесу стає

нагальною потреба як у розширенні повноважень адвоката у збиранні

доказів, так і в закріпленні процесуальних засобів їх реалізації на за-

конодавчому рівні.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 грудня 1979 року

по справі «Ейрі проти Ірландії» наголосив: «Стаття 14 доповнює нор-

ми Конвенції… Вона не має самостійного існування, оскільки діє лише

щодо користування правами і свободами, які охороняються цими пра-

вами».