Принцип диспозитивності у кримінальному судочинстві

Диспозитивність як принцип кримінального процесу є можливіс­тю суб'єктів кримінального процесу самостійно або за допомогою за­хисників/представників обирати засоби, форми захисту і реалізації своїх суб'єктивних прав і законних інтересів. Принцип диспозитив­ності є міжгалузевим (процесуальним) принципом кримінального процесу, який полягає в свободі здійснення (або відмови від здійснен­ня) учасниками процесу своїх матеріальних і процесуальних прав.

Структуру принципів публічності та диспозитивності складають не лише вертикальні, але й горизонтальні рівні. Останні полягають у ви­діленні елементів, пов'язаних з реалізацією суб'єктами процесу мате­ріальних вимог і здійсненням процесуальних прав (С. Л. Деревянкін).

Сфера дії принципу диспозитивності (матеріального його елемен­та) визначається залежно від виду кримінального провадження (при­ватного, приватно-публічного, публічно-приватного або публічного обвинувачення). Публічність як принцип кримінального процесу має домінуючий характер у кримінальному судочинстві, у зв'язку з чим дія диспозитивності має обмежуючий публічність характер.

Від публічності та диспозитивності як принципів кримінально- процесуального права слід відрізняти імперативний та диспозитив­ний методи правового регулювання кримінально-процесуальних пра­вовідносин. Імперативний метод полягає у встановленні категорично­го правила поведінки для суб'єктів права, зміст якого визначено дже­релом права і не може змінюватися за розсудом суб'єктів права. Диспозитивний метод навпаки надає суб'єктам певну альтернативну можливість вибору варіантів поведінки в межах закону, виходячи з певних інтересів, що відповідно проявляється в дискреційних повноваженнях публічних суб'єктів судочинства і в диспозитивних правах приватних суб'єктів процесу.

Матеріальна диспозитивність і публічність полягає в праві розпоря­дження правовими вимогами і виражається у правових діях публічного органу (службової особи) або суб'єктивно заінтересованої особи, які тяг­нуть: порушення справи; її зупинення або закриття (в тому числі шля­хом мирової угоди). Формальна публічність розкривається в процесу­альних повноваженнях публічних органів (службових осіб) з прова­дження у справі, відстоювання своєї (публічної) позиції у справі з ви­користанням процесуальних засобів (заперечення слідчого на вказівки прокурора, самовідвід, звернення з апеляційним, касаційним подан­ням тощо). Формальна диспозитивність — це свобода розпорядження процесуальними засобами захисту і виявляється в діях учасника про­цесу з зупинення провадження справи; оскарження дій процесуальних органів; відмови від захисника чи представника; надання доказів у справі та доказування обставин, що входять у предмет доказування.