Втручання в справи іншої держави з гуманітарних міркувань було предметом обговорення в міжнародному публічному праві з 19-го століття.
Можливо, перший історичний приклад держави з прямим втручанням у внутрішні справи іншої на підставах гуманітарного характеру був під час грецької війни за незалежність на початку 19 століття, коли Англія, Франція і Росія рішуче втрутилися в морський бій на Наваринськом 1827, щоб забезпечити незалежність греків від Османської імперії.
Громадська думка в Англії з розумінням ставилася до греків. Відомий поет лорд Байрон навіть взяв у руки зброю, щоб приєднатися до грецьких революціонерів, а проеллінський Комітет Лондону був створений, щоб допомогти грецьким повстанцям у фінансах.
У 1823 році, після початкової амбівалентності, міністр закордонних справ Джордж Каннінг заявив, що «коли цілий народ повстає проти свого завойовника, нація не може розглядатися як піратська, але розглядається як нація в стані війни». У лютому того ж року, він повідомив Османській імперії, що Сполучене Королівство підтримуватиме дружні відносини з турками тільки за умови, що останні шанобливо ставитимуться до християнських підданих імперії. Він також зіграв важливу роль у результаті Протоколу у Санкт-Петербурзі 1826, в якому Росія і Великобританія погодилися стати посередником між османами ігреками на основі повної автономії Греції від турецького панування. [10] Коли відбувся кінець війни, вони домовилися про наступний договір, який у підсумку призвів до руйнування єгипетсько-турецького флоту у Наваринській битві.
Багатонаціональні сили під керівництвом Франції були направлений до Лівану, щоб допомогти відновити мир після конфлікту друзив і маронітів у 1860 році, де тисячі християнських маронітів були вбиті населенням друзів. Після міжнародних протестів, Османська імперія погодилася 3 серпня 1860 про відправку 12000 європейських солдатів, щоб відновити порядок. Ця угода було далі формалізована у конвенції 5 вересня 1860 з Австрією, Великобританією, Францією, Пруссією і Росією.
У травні 1876 османські війська почали різанину беззбройних агітаторів, щоб домогтися автономії в Болгарії, що призвело до Східної кризи. Британія запустила розслідування подій, які підтвердили, що в рамках офіційної політики, загинули щонайменше 12 тисяч болгар і знищені близько 60 сіл. Зловісні повідомлення стали з'являтися в газетах, особливо журналістки Вільям Томас Стід, і мітинги протесту були викликані по всій країні.
Незважаючи на безпрецедентні демонстрації, сили громадської думки і засобів масової інформації, прем'єр-міністр Бенджамін Дізраелі залишився байдужим, і вважав, що британські інтереси лежать у збереженні Османського суверенітету в Східній Європі. Лорд Дербі, міністр закордонних справ, погодився і телеграфував до Блискучої Порти, що «будь-яке відновлення безчинства є більш фатальним Порті, ніж втрати в битві.» Крім видачі суворої поради та пропозиції щодо внутрішньої турецької реформи і правового захисту меншин, уряд Дізраелі нічого не робив.
Зростання великої напруженість влади на початку 20-го століття і в міжвоєнний період призвели до порушення в узгодженні волі міжнародного співтовариства для забезпечення дотримання міркувань гуманітарного характеру. Були зроблені спроби під егідою Ліги Націй про проведення арбітражного розгляду і врегулювання міжнародних суперечок. Агресивні дії, такі як італійське Вторгнення в Абіссінію і японська окупація Маньчжурії були засуджені, але Лізі не вистачило рішучості, щоб реалізувати все ефективно. Союзні відкриття Голокосту і наступних у Нюрнберзькому процесі в кінці Другої світової війни викликало становлення значних змін. Тим більше, що наприкінці холодної війни, інтервенції, все частіше використовуються, наприклад, бомбардуванняНАТО Югославії і військової інтервенції 2011 року в Лівії
