Національно-політичний рух. «Кирило-Мефодіївське товариство» та роль у ньому Т. Шевченка

Наприкінці XVIII – початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов’язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя – від культури до політики. Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв’язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII – початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо.

Взагалі ж епоха імператора Миколи І (1825-1855 рр.) відзначалась ідеологічною доктриною, яку висував міністр освіти граф А. Уваров: "самодержавство, православ'я, народність". Уся держава була перетворена у слухняний централізований адміністративний апарат, на чолі якого стояв абсолютний монарх. Цей загальний терор дуже відчувався в Україні, що переживала систематичну русифікацію у всіх сферах життя. Незважаючи ні на що, реакційне правління Миколи І не в змозі було зупинити революційні рухи, що посилювалися прагненнями відновити українську державність.

Найяскравішим проявом руху стало виникнення наприкінці 1845 року в Києві Кирило-Мефодіївського товариства. Засновниками його були: професор історії Київського університету М. Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і вчитель Полтавського кадетського корпусу В.Бєлозерський. Незабаром до них приєднався П. Куліш, письменник і етнограф, а за ним і Т. Шевченко, на той час уже видатний поет, що прославився своїм "Кобзарем", надрукованим у Санкт-Петербурзі у 1840 році. Усього до Кирило-Мефодіївського братства увійшло 12 чоловік. В основному усі вони на той час були викладачами чи студентами у віці від 19 до 30 років. Більшість з них були вихідцями з дрібнопомісних дворян.

Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування члени товариства збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми.

Символом товариства організатори обрали перстень з написом "Св. Кирило і Мефодій" на честь видатних слов'янських просвітителів. Програмні положення товариства викладено в "Книзібуття українського народу" і в "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія". Сама форма організації була запозичена у церковних братств. Програма відстоювала загальнолюдські цінності - справедливість, волю, рівність і братерство. Найважливіші з цих положень, сформульованих М. Костомаровим, містились у творі під назвою "Закон Божий''. Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Цей твір закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, бра­терства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування крі­пацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу ува­гу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: "Всі слов'янські на­роди мають право вільно розвивати свою культуру і, що важливіше, вони пови­нні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогіч­ними тим, що є у Сполучених Штатах". Столицею федерації мав стати Київ.

Провідну роль національних ідей в організації захищав П. Куліш. Т. Шевченко разом з М. Гулаком відстоював необхідність повалення самодер­жавства, а християнські та загальнолюдські ідеї пропагував М. Костомаров. Але товариство не встигло здійснити свої наміри.

За доносом студента О. Петрова на початку 1847 року всі учасники това­риства без усякого суду були заслані. Суворіше за всіх був покараний Т. Шевченко - його віддали в солдати без права писати і малювати і заслали в Оренбург. І хоча планам кирило-мефодіївців не судилося здійснитися, але їхні ідеї не загинули дарма. Боротьба за скасування кріпосниц­тва стала гаслом української літератури.

Загалом, «братство здійснило спробу просунути розвиток політичної боротьби від культурницького етапу до поетичного. Однак, розправа з кирило-мифодієвським братством стала першим сигналом до антиукраїнського перевороту в політиці офіційних кіл і ознаменувала початок довгої і незупинної боротьби, що розгорнулась між українською інтелігенцією і імперською адміністрацією».

Кирило-Мефодіївське товариство врахувало уроки світового досвіду і ви­користало ідеї західноєвропейського вільнодумства у своїх національних умо­вах. Ним були сформовані основні постулати українського відродження, визна­чені форми і методи досягнення поставленої мети. Це була спроба нової національної еліти визначити місце і роль українського народу в суспільному історичному контексті.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох мірку­вань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привер­нуло увагу царського уряду до зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сиг­нал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безу­пинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

4.4. Українські землі у складі Австро-Угорщини (наприкінці ХVIII- початку ХІХ стст.)