Заснування єдиного князівства

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович (1199-1205 рр.) на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

У 1202 р. Роман оволодів і Києвом, розширив кордони князівства від Карпат до Дніпра. Центром держави став Галич. Володіння Галицько-Волинського князівства у ХІІІ ст. не поступалися за розмірами Священній Римській імперії. Тому літописець називає Романа «царем Русі», «самодержцем всія Русі». Історики називають Романа «творцем першої національної української держави».

Роман укріпив центральну владу в князівстві. Він спирався на підтримку бойової дружини та середніх і вищих верств міського населення. Йому вдалося підкорити опозицію традиційно сильних галицьких бояр. Деяких карав на смерть або висилав за кордони держави.

Аби захистити українські землі, Роман розгромив половців. За свідченнями літопису, «він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись … переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха …. Переможні походи проти половців, проти Литви та Польщі підняли авторитет Романа та посилили його вплив на Русі. Він встановив добрі відносини з Угорщиною, Візантією та Німеччиною. Як свідчать джерела: «Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилась в людях … По Дунаю він городи укріпив, купцями населив; тим, які торгували через море в греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маєтностей допомагав».

Проте Роману не вдалося об’єднати всю Русь. У 1205 р. під час воєнного походу на Польщу він загинув у битві під польським містечком Завихостом.

Після його смерті розпочався 30-річний період боротьби за галицький стіл. Галицькі бояри не допустили до влади регента (дружину Романа Анну) та його малолітніх синів – чотирирічного Данила та дворічного Василька, які змушені були рятуватися втечею і перебували на чужині, аж доки не подорослішали. Князівство стало ареною кривавих усобиць та збройних нападів зовнішніх ворогів. Коли у 1212 р. Данило повернувся у Галич, бояри вигнали його і у 1213 р. обрали князем боярина Владислава Кормильчича. Вони боролися за владу, спираючись спочатку на сіверських князів, а потім – на угрів. Скориставшись відсутністю центральної влади, Польща і Угорщина захопили значну частину князівства (Галичину). Данило утвердився на Волині.

Узявши в союзники волинського князя Мстислава Удалого, спираючись на допомогу волинських бояр, селян і міщан, Данило Романович Галицький (1237-1264 рр.) нарешті переміг галицьких бояр та утвердився в Галичі. Василько отримав Волинь.

Данило відновлює єдність Галицько-Волинського князівства, посилює боєздатність та внутрішню міць держави: укріплює міста, зводить нові фортеці, проводить реорганізацію війська.

У 1238 р. Данило розгромив німецьких лицарів, які захопили м. Дорогичин. Приєднав Київ (1239 р.) і повністю відновив територію князівства, якою володів його батько. У Києві залишив управління воєводі Дмитру, який у 1240 р. героїчно захищав місто від монголо-татар. Узявши Київ, у 1241 р. Батий рушив на захід, захопив Володимир, Галич, пограбував та спалив Звенигород (який після цього не відродився). Однак Галицько-Волинське князівство постраждало менше, ніж інші землі, оскільки в лісовій та гористій місцевості татарська кіннота не могла повною мірою використовувати свої можливості. До того ж в князівстві було багато укріплених міст, які Батий не зміг захопити. Після відходу Орди Данило відновив зруйновані та побудував нові міста. 1256 р. – закладено м. Львів, назване на честь старшого сина Данила. Столицю переніс в м. Холм.

Монголо-татарська навала знову призвела до свавілля галицьких бояр, які запросили на престол чернігівського княжича Ростислава. Лише у 1245 р., отримавши перемогу у Ярославській битві (Галичина), розгромивши польських та угорських лицарів та вигнавши боярського ставленика Ростислава і угорське військо, князь Данило Романович зламав опір галицького боярства та остаточно утвердився при владі.

На півночі Данило успішно воював з Литвою, змусив її віддати пограничні міста Новгородок, Вовковійськ та ін.

Провів військову реформу – крім традиційної феодальної дружини став використовувати ополчення – селян і міщан. В державному апараті замість великих бояр став висувати прибічників з нижчих верств. Так сформувалося дворянство – шляхта.

Головним напрямком зовнішньої політики Данила стала боротьба з Золотою Ордою. Цій боротьбі князь присвятив 20 років.

У 1245-1246 рр. він здійснив поїздку до монгольського хана, визнав себе васалом Золотої Орди та отримав ярлик на княжіння. Літописець: «О, лихіше лиха честь татарська! Данило Романович, що є князем великим, сидить перед ханом на колінах і холопом ординським себе називає». Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався виграти час і зібрати сили для вирішального удару по ординцях. Через географічну віддаленість від Орди її влада майже не відчувалася, обов’язок князя полягав лише у наданні хану збройних формувань для походів на Польщу і Литву.

Готуючись до боротьби з Золотою Ордою, князь намагався створити антиординську коаліцію. Для цього він налагодив союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою. Однак спроба створити воєнний союз проти Орди виявилася безуспішною.

Данило звернувся до Папи Римського з проханням організувати хрестовий похід проти монголів. Папа пообіцяв допомогу за умов укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Данило погодився та у 1253 р. отримав від Папи Інокентія ІV королівську корону. Після коронації в Дорогичині отримав титул короля Русі. Папа Римський оголосив хрестовий похід проти татар, однак його плани залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги від Папи, Данило розриває угоду з Ватиканом та вступає у відкриту збройну боротьбу з Золотою Ордою.

Здійснюючи самостійні переможні походи, Данило зміг відвоювати землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Однак новому масовому наступу Орди він не зміг протистояти. У відповідь велике монголо-татарське військо у 1258 р. на чолі з Бурундаєм рушило на Галицько-Волинське князівство. За вимогою монгольського хана Данило визнав себе васалом Орди та зруйнував всі укріплення навколо міст. Після цього орда Бурундая покинула Русь. Ця невдача підірвала здоров’я Данила, і у 1264 р. від хвороби князь помирає.

Старшим залишився Василько Романович. Він правив у Володимирі, володіючи лише частиною Волині. Літопис: «він жив у мирі з навколишніми країнами: з Польщею, Німцями, Литвою» і «був великим філософом». Його син Володимир Василькович правив частиною Волині у 1269-1288 рр. Він був людиною освіченою, багато часу проводив за переписуванням книг і рукописів. Літописець називав його «книжник великий і філософ, якого не було перед цим у цілій землі». Зі смертю Володимира у 1289 р. закінчується Галицько-Волинський рукопис.

Більшу частину Галицько-Волинського князівства унаслідував син Данила – Лев Данилович (1264-1301 рр.). Він розширив володіння князівства, приєднавши до своїх володінь Люблінську землю в Польщі та повернув частину Закарпаття, у тому числі, Мукачеве. Переніс столицю в місто Львів, відбудував фортеці, які зруйнував його батько.

За часів правління його сина Юрія І (1301-1315 (1308) рр.) влада знову зосереджується в одних руках. Скориставшись внутрішніми чварами в Золотій Орді, він розширив південні кордони держави до нижньої течії Дністра і Південного Бугу. Однак у 1302 р. змушений був поступитися зміцнілій Польщі Люблінською землею. Як і дід Данило, прийняв королівський титул. У 1303 р. заснував самостійну Галицьку церковну митрополію. Стабілізувався суспільний розвиток держави, розквітли міста, піднеслася торгівля.

Після смерті Юрія І князівство перейшло до його синів Андрія та Лева ІІ (1315-1323 рр.). Вони правили спільно, дуумвіратом. Однак після загибелі у боротьбі з Ордою Андрія та Лева ІІ, які не встигли залишити по собі нащадків, починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Увірвалася пряма лінія династії Романовичів. Це посилило вплив галицького боярства.

Останній князь – їх 14-річний племінник Юрій ІІ Болеслав (1323-1340 рр.). Його мати Марія була сестрою Андрія та Лева ІІ, а батько був польський князь Тройдент. Він був охрещений в католицькій вірі й отримав ім’я Болеслав. Однак, зайнявши галицько-волинський престол, Болеслав перейшов у православну віру і взяв ім’я Юрій. Вихований в традиціях західної культури, Юрій ІІ Болеслав сприяв переселенню німців і поляків на українські землі, лояльно ставився до католицизму і його поширення на українські землі («…Божою милістю був князем і дідичем королівства Русі, … став розмножати число латинників і їх віру, … принаджував з різних країв католицьких священників і богословів, бажаючи защепити їхню віру в русинів»). Він продовжив самостійну політику своїх попередників, спробував обмежити владу бояр. Незадоволені бояри його отруїли. Оскільки князь не мав спадкоємців, престол перейшов до його зятя – литовського князя Любарта.

В середині ХІV ст. (1340 р.) держава розпалася та її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь, Поділля – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства.

Галицькі і волинські бояри запросили на престол Любарта (Дмитра), сина Литовського князя Гедиміна. Однак Польща і Угорщина не дали йому можливості оволодіти галицько-волинським престолом. У 1340 р. польський король Казимир ІІІ захопив Львів, Володимир, у 1349 р. оволодів значною частиною Галичини. У цю боротьбу вступила й Угорщина, яка володіла Галичиною з 1370 по 1386 р. У ІІ пол. ХІV ст. (1387 р.), за часів польської королеви Ядвіги, вся Галичина опинилася під владою Польщі. Після литовсько-польсько-угорської війни на Волині утвердився Любарт Гедимінович. Волинське князівство потрапило в залежність від Литви.

Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

Однак Галицько-Волинське князівство, будучи спадкоємцем Київської Русі, відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

- стало новим після занепаду Києва центром політичного й економічного життя;

- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, забезпечивши українському народові умови для збереження його як окремого національного організму;

- продовжило дипломатичні традиції Київської Русі, понад сто років після падіння Київської держави і встановлення золотоординського іга представляло східнослов’янську державність на міжнародній арені.