Сутність історичного процесу.

Тема 5. Історія як комплекс історичних знань.

ПЛАН

1. Сутність історичного процесу.

2. Схема світової історії К. Ясперса.

3. Схема світової історії Е. Тоффлера.

4. Єдність історичного процесу у поглядах неомарксистів.

5. Системні ознаки єдності світової історії.

 

Сутність історичного процесу.

Розглядаючи історію людства ми втикаємося з таким ключовим поняттям як «вісьовий час». Вісь світової історії, якщо вона дійсно існує може бути виявлена виключно емпірично, як факт, що є важливим для всіх людей. Цю вісь потрібно шукати там де виникли передумови, що дозволили людині стати такою якою вона є, де з вражаючою плідністю йшло таке формування людського буття, яке незалежно від визначеного релігійного змісту може стати переконливим для всього людства. Це надало б для всіх народів спільні межі розуміння їх історичної значущості.

Початок цієї вісі – вважає К. Ясперс – треба віднести до періоду 800-200 р. до н. е. коли у 500 р. до н. е відбувся найрізкіший поворот в історії який ознаменувався появою людини яка збереглася до сьогодення.

Наступний крок розвитку людського духу був здійснений у стародавньому світі практично одночасно протягом декількох століть.

· В Китаї - Конфуцій і Лаоцзи сформували всі напрямки китайської філософії.

· в Індії де виникли Упанішади, проповідував Будда.

Ними були розроблені усі можливі філософськи можливості розуміння дійсності – скептицизм, матеріалізм, софістика і нігілізм.

· В Ірані Заратустра вчив про світ в якому іде боротьба добра і зла;

· В Палестині виступали пророки Ілья, Ісайя, Іеремія.

· В Греції – Гомер, філософи Пармені, Геракліт, Платон, трагік Фукідід

Всі вони як і їх колеги в Індії та Китаї незалежно сформували ключові погляди на людське буття і навколишній світ.

Це нове в цих культурах зводилося до того, що людина усвідомлює буття в цілому, самого себе і свої кордони. Перед людиною відкривається жах світу і власна безпорадність. Стоячи перед прірвою людина ставить радикальні питання, вимагає визволення і спасіння. Усвідомлюючи свої кордони, людина ставить перед собою вищу мету, визнає абсолютність у глибинах самосвідомості і в ясності трансцендентного (те, що виходить за межі почуття, досвіду,емпіричного пізнання) світу. У цей час було розроблено ключові категорії якими ми мислимо зараз, закладені основи світових релігій, які і сьогодні визначають життя людей. В усіх цих напрямках здійснювався перехід до універсальності. Розпочалася боротьба раціональності і раціонально перевіреного досвіду проти міфу. Міфологічній епосі прийшов кінець. Проте через формування трансцендентного бога стародавній міфічний світ повільно відступав, зберігаючи, завдяки вірі в нього народних мас своє значення в якості певного фону, і в наступному міг знову отримати перемогу у загальних сферах свідомості.

Разом з відчуттям світу і самого себе людина починає відчувати і буття, але не повністю; це питання залишається.

 

Спроби дати на це відповіді проходять червоною смугою через всю історіографію історичної науки та її теорію. Найглобальніші концепції, що були сформовані у ХІХ-ХХ століттях підійшли до цієї відповіді.

 

Проте уразливість «тотальних концепцій» єдності всесвітньої історії, і в першу чергу історіософські концепції Гегеля і Маркса завжди були очевидними про, що йшлося в попередніх лекціях. Грандіозні побудови, гармонічні і урівноважені, зчеплені бездоганною логікою і взаємною узгодженістю елементів, зачарували, задаровують і будуть задаровувати, переконували, переконують і будуть переконувати, ставали, стають і будуть ставати предметом не тільки наукового знання, але й віри, під час перетворюючись на «вказівки до дій» і в якості такого переставали бути наукою., а перероджувалися в різні форми ідеології.

Широта, блискучість абстракцій і стрункість логічних конструкцій «тотальних концепцій» вступали в суперечку з прозою історичної реальності. У знанні про цілісне відкидалася найбільша маса людської реальності, цілі народи, епохи і культури, відкидалися як ті, що не мають значення для науки.

 

Як реакція на «тотальні концепції» набувають популярності циклічні теорії. Вони спиралися на ідеї

· фактичної багатоманітності шляхів і форм історичного розвитку народів

· і відкидали наявність «взірцевих» класичних тенденцій, відносно яких повинні вимірювати специфіку розвитку тих суспільств, що від них відхиляється.

Перша половина ХХ ст. дала дві крупні, побудовані на цих засадах філософські концепції, що набули відомості і слави – О. Шпенглера і А. Тойнбі. І як вже розглядалося в першій другій лекції до цього ряду можна додати і М.Я. Данилевського з його роботою «Росія і Європа».

«Занепад Європи» (рос. «Закат Европы») О. Шпенглера (вийшла в Німеччині у 1918 р.). «Сам наполеон був переконаним у своїй схожості з Карлом великим, Французький революційний конвент говорив про Карфаген, маючи на увазі Англію, а якобінці називали себе Римлянами,,, ототожнення Флоренції і афін, Будди і Христа, раннього християнства і соціалізму, римських магнатів епохи Цезаря і американських янкі. У схожості ер, епох, ситуацій, історичних діячів О. Шпенглер бачив все, що завгодно, але тільки не випадковість.

Повторяємість подій і персонажів історії можна зрозуміти тільки за умови визнання того, що всесвітня історія являє собою

· не лінійний, спадковий і прогресивний процес,

· а ряд незалежних один від одного циклів.

Кожний з таких циклів характеризує розвиток

§ замкнутих,

§ таких, що не пересікаються,

§ унікальних культур (О. Шпенглер нарахував 8: індійську, вавілонську, китайську, єгипетську, грекоримську, арабо-візантійську, західноєвропейську та культуру майя.).

В цих підходах всесвітньої історії як такої немає. Є паралельне існування розділених у часі і просторі культур. Для О. Шпенглера ідея єдності всесвітньої історії, по суті позбавлена будь якого сенсу і не відбиває нічого у реальності історичних процесів, чисельних і таких, що не зливаються в єдиний потік..

А. Тойнбі (видав у 1934 р. перші три томи «Дослідження історії» (рос. «Постижения истории»), у 1961 р. завершив видання 12 тому) протягом формування своєї концепції на початку поділяв погляди О. Шпенглера («Теза про єдність цивілізації є хибною») потім дійшов висновку, що відкриті ним 21 цивілізація розвиваються незалежно одна від одної за загальними законами властивим їх народженню, росту, надлому, розпаду і загибелі, на завершення вважав, що значущим фактором є взаємодія цивілізацій у просторі і часі і вже не заявляв апріорно, що єдність цивілізацій є хибною.

 

В історіографії другої половини ХХ ст. з’являється скепсис щодо самого поняття «філософія історії» та спроб осягнути історичний процес як певну цілісність в незалежності чи це цілісність уявлень про єдність, всеохопленість і спадковість певних фаз суспільного розвитку народів, чи це єдність багатоманітних локальних культурно-цивілізаційних форм.

На цьому тлі крок вперед зроблена школою «Аналів» Ж. Ле Гофф наголосив на постулаті Марка Блока, що історію треба рахувати саме «спільною», «тотальною», а не «загальною».

Ф. Бродель циклічне розуміння історії окремих цивілізацій відкидав так само як і уявлення про прогресивну зміну формацій.

 

Саме зараз надзвичайно гостро усвідомлюється єдність доль людства, людської цивілізації, людської історії. Проблема поки в тому, що людство не здатне впоратися з викликом часу, не подолавши окремішність і не визнавши єдності свого минулого, сучасного і майбутнього.

К. Ясперс писав «…Якщо ми не бажаємо, щоб історія розпалася для нас на численні хибні шляхи, які нікуди не ведуть, то від ідеї єдності історії відмовитися не можливо. Питання полягає в тому, як досягти такої єдності». Відповідь він бачив у введеній ним категорії «вісьового часу»