Загальна будова і принцип дії аналізаторів

Людина, це дуже складна інформаційно-енергетична система, яка тільки на декілька відсотків складається з фізичного тіла і на 95% – з інформаційно-енергетичних шарів підсвідомості. Вона подвійна по своїй природі, як і навколишній світ, що складається з двох складових матеріальної (фізіологія) і духовної (психологія).

За мільйони років розвитку у людини виробилася природна система захисту від небезпек. В її основі лежить інформація від елементів зовнішнього середовища, яка надходить до людини при допомозі аналізаторів. Саме ними, як невидимими ниточками, людина зв'язана з навколишнім середовищем.

Через них здійснюється прийом і перетворення вхідних сигналів у внутрішні відчуття людини. Цей рівень вирішує тактичні задачі – забезпечення безпеки життєдіяльності, орієнтування і переміщення людини в навколишньому просторі.

Аналізатори надають первинну інформацію про стан зовнішнього середовища і внутрішній стан людини. Така інформація називається сенсорною (відчуття), а процес її прийому і первинної переробки – сенсорним сприйняттям. Відчуття – це одна з основних фізіологічних характеристик людини, яка полягає у перетворенні сигналів навколишнього середовища в кількісні і якісні показники процесу прийому і часткової переробки інформації, хоча не менш важливими є також управляючі рухи, які забезпечують взаємодію людини з навколишнім середовищем.

Відчуття – процес, що полягає у відображенні окремих властивостей або явищ матеріального світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередній дії подразників на відповідні рецептори.

Надходження в центральну нервову систему сигналів від рецепторів забезпечує організм усією необхідною інформацією для виживання. Інформація, що сприймається людиною проходить наступний шлях (рис.2.1): рецептор перетворює енергію подразника в нервовий процес, провідні шляхи передають нервові імпульси в кору головного мозку (мозковий кінець аналізатора складається з ядра і розсіяних по корі головного мозку елементів, які забезпечують нервові зв'язки між

аналізаторами), після обробки в головному мозку отриманої інформації в зворотному напрямку посту­пає сигнал, який супроводжу­ється відповіддю на зов­нішній подразник.

Наприклад. Дотик рукою до гарячого предмету супроводжується дією високої температури на шкірні терморецептори (тільця Руфіні). Рецептори виробляють сигнал, який по рецепторних (аферентних) нейронах передається в відповідну ділянку мозку. В ньому сигнал аналізується і по ефекторним (руховим) нейронам передається сигнал-відповідь, яким збуджується відповідний м’яз, що викликає відведення руки від гарячого предмету.

Між рецептором і мозковим кінцем існує двохсторонній зв'язок, що забезпечує саморегуляцію аналізатора. Парність аналізаторів забезпечує їх високу надійність.

 

Рисунок 2.2 – Будова аналізаторів: 1...7 – рецептори (1 – зоровий, 2 – слуховий і вестибулярний, 3 – шкірний, 4 – нюховий, 5 – смако­вий, 6 – руховий (кінестетичний), 7 – внутрішній (вісцеральний)); 8 – бокова борозна; 9 – центральна борозна; а – перший аферентний нейрон; б – нейрони спинного або довгастого мозку; в – стовбур мозку; г – центральні відділи аналізаторів у головному мозку (І – мислення і мова; ІІ і IV – шкірно–м’язова; ІІІ – нюхова і смакова; V – слухова; VI – зорова).

 

Будова органа зору

Зоровий аналізатор складається з ока, зорового нерва і потиличної частини головного мозку, де обробляється зорова інформація.

Око складається з очного яблука, яке має кулясту форму і три оболонки (зовнішню, судинну і сітчатку) та допоміжного апарату (повіки, шість м'язів, що рухають око, слізний апарат). Райдужна оболонка виконує роль діафрагми, яка регулює кіль­кість світла, що надходить до світлосприй­мального апарату, і захищає його від руй­нування, здійснюючи звикання органа зору до інтен­сивності світла і темряви (світлова і темпова адаптація ока).

 

Рисунок 2.3 – Будова ока: а – вертикальний розріз, б – фрагмент сітківки, в – світлочут­ливі клітини; 1 – війковий м'яз, 2 – райдужна оболонка, 3 – передня камера ока, 4,5 – оптична вісь, 6 – зіниця, 7 – poгiвка, 8 – зв’язка капсули кришта­лика, 9 – кон’юнктива, 10 – кришталик, 11 – склисте тіло, 12 – білкова оболонка, 13 – судинна оболонка, 14 – сітківка; 15 – жовта пляма, 16, 17 – місце виходу зорового нерва, 18 – паличка, 19 – колбочка, 20 – пігментний шар, 21 – нервові клітини; 22 – ядро.

 

Сітківка складається з шару пігментних клітин і декількох шарів нервових клітин, в склад яких входять світлосприймаючі клітини – колбочки і палички. Будь-яке зображення є сукупністю ділянок з різною яскравістю (полів зору). Процес зору оснований на фотохімічній дії світла на родопсин (зоровий пурпур) в паличках і йодопсин – в колбах сітківки ока. Під дією світла ці речовини вибілюються і стають до нього нечутливими. В темноті речовини відновлюються до максимального ступеня чутливості. Відчуття яскравості залежить від кількості вибіленого йодопсину і родопсину.

Палички є рецепторами присмеркового зору, вони збуджуються під впливом слабкого світла, але при цьому людина не розрізняє кольорів і бачить нечітко. Колбочки – рецептори денного зору. Вони пристосовані до сприймання яскравого світла і різ­них кольорів. Кольо­ровий зір пояс­нюється тим, що в сітківці є три види колбочок: одні збу­джуються червоним світлом, другі – зеленим, треті – синім. Відчуття всіх інших кольорів ви­никає внаслідок збудження цих колбо­чок у різних спів­відношеннях. Бувають випадки, коли людина не розрізняє деяких кольорів – кольорова сліпота або дальтонізм, ­– що пов'язано з пору­шенням функцій колбочок певного виду.