Особливості територіально-політичного та економічного розвитку Гетьманщини в другій половині 17-18 ст.

 

 

Внутрішні негаразди, загострені погіршенням зовнішнього становища:

 

розпад коаліції проти Речі Посполитої;

 

Польща разом із кримським ханством розпочали підготовку до нової війни;

 

наступ царського уряду на права козацької держави

 

За таких умов 23–26 серпня 1657 р. відбулася старшинська рада, на якій гетьманом до повноліття шістнадцятирічного Юрія Хмельницького (ораний гетьманом ще життя батька) було обрано генерального писаря І.Виговського.

 

Зовнішня політика І.Виговського

 

Спрямована на досягнення цілковитої незалежності Української держави, на зміцнення її міжнародного авторитету без надання переваг жодному з сусідів:

 

укладено українсько-шведський договір (1657 р., жовтень)

 

відновлено союз із Кримським ханством;

 

розпочато переговори з Польщею;

 

приймалися заходи для підтримки нормальних відносин з Москвою.

 

Активна зовнішня політика Виговського непокоїла царський уряд, який розпочав формувати із допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію.

 

Внутрішня політика І.Виговського

 

Проводилася в інтересах козацької верхівки та української покозаченої шляхти: щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв. Найкрупнішим землевласником був сам гетьман. Турбувався він і про інтереси православної церкви, даруючи їй землі і селян. Така політика не задовольняла інтереси більшості населення — козаків і селян.

 

1657 р. — повстання очолене полтавським полковником М.Пушкарем і кошовим Я.Барабашом, яке було ініційовано й підтримано з Москви. Жорстоко придушено найманцями й кримськими татарами.

 

Гадяцький договір

 

Дізнавшись про роль Москви у повстанні, гетьман вирішив розірвати із нею договір 1654 р. і повернутися до Польщі.

 

Умови Гадяцького договору (6 вересня 1658 р.) (Ю.Немирич):

 

три воєводства (Чернігівське, Київське та Брацлавське) об’єднуються у Велике князівство Руське, яке входить на рівних (як Литва та Польща) до Речі Посполитої;

 

повне самоврядування:

 

гетьман — найвища цивільна та військова влада;

 

законодавчі права у національних зборів депутатів;

 

свій суд, військо (20 тис. козаків та 10 тис. найманців), скарбниця, гроші;

 

всі вищі чиновники — свої;

 

всі справи вирішуються на українській мові;

 

ліквідація унії; митрополит і 5 єпископів отримують місця у Сеймі;

 

відкриття двох університетів, а нижчих шкіл — скільки завгодно;

 

друкарень — скільки завгодно;

 

щорічно 100 козакам — шляхетські звання.

 

Наслідки:

 

Цар Олексій спеціальною грамотою звернувся до українського народу із закликом до непокори гетьману; весною 1659 р. понад 100 тис. російських ратників на чолі з князем О.Трубецьким рушило на Київ.

 

28–29 червня 1659 р. — під Конотопом Виговський в союзі з татарською ордою завдає московітам нищівної поразки.

 

Зростання внутрішньої опозиції:

 

рядові козаки і селяни, які боялися, що із поверненням до складу РП буде відновлено національно-релігійні утиски і панщина;

 

частина старшини, підтримана значною частиною населення, які не хотіли послаблення Москви як союзника в боротьбі проти Польщі;

 

мешканці Лівобережжя, що боялися можливої війни з Московією, яка б відбувалася на їх землях.

 

Вибухає нове антиурядове повстання на чолі якого було поставлено Ю.Хмельницького.

 

Вересень 1659 р. — чорна рада під Германівною відкинула умови Гадяцького договору й скинула Виговського з гетьманства.

 

Гетьманство Ю.Хмельницького

 

Обраний 28 вересня 1659 р. гетьманом, Ю.Хмельницький вирішив розпочати з укладання нового договору з Московією. Тиск московських воєвод, присутність московського війська (40 тис.), брутальна брехня представників царя, які подали свої статті за ті, що уклав Б.Хмельницький зробили договір нерівноправним.

 

Переяславські статті Ю.Хмельницького (17 жовтня 1659 р.)

 

московські воєводи одержали право перебувати із залогами не тільки у Києві, але й у Переяславлі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві й Умані;

 

гетьманському уряду забороняється вести самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо);

 

Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського патріархату (українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну);

 

заборонялося без дозволу царя переобирати гетьмана;

 

заборона оголошувати війну або посилати полки на допомогу сусідам;

 

полковники обиралися лише рішенням ради.

 

Значення: закріпив зміну українсько-московських політичні відносин, українська держава втратила незалежність, перетворившись в автономну частину імперії.

 

Наступним кроком зовнішньої політики Юрія став похід українсько-московських військ на Західну Україну. Оточивши Шереметьєва під Чудновим, поляки під Слободищами, поляки вдарили по Хмельницькому, завдавши українцям жорстокої поразки. Гетьман під тиском старшини розпочав переговори. Незабаром Шереметьєв капітулював, зрікшись при цьому від імені царського уряду від зазіхань на Україну.

 

Слободищинська угода (7 жовтня 1660 р.) — на основі Гадяцького трактату, але:

 

усунуто статтю про Велике князівство Руське;

 

повернення польській шляхті і магнатам всіх маєтностей на Україні;

 

гетьман позбавляється права зовнішньополітичних зносин і зобов’язується надавати допомогу польському війську.

 

Наслідки угоди: Лівобережжя відмовилося визнати влади Ю.Хмельницького й присягнуло цареві; рух очолив Я.Сомко; незабаром з’явилися нові претенденти на гетьманську булаву — В.Золотаренко і І.Брюховецький; Москва, підтримуючи то одного, то іншого загострювало ситуацію й, водночас, посилювала свій вплив.

 

1660 р. — втручання іноземних держав у протистояння різних козацьких угруповань у боротьбі за гетьманську булаву призвело до поділу України на Лівобережну й Правобережну, що боролися між собою: одна на боці Москви, інша — на боці Польщі. В Україні спалахнула громадянська війна.

 

Після невдалої спроби відновити свою владу на Лівобережжі літом 1662 р. Ю.Хмельницький зрікається булави.

 

Початок січня 1663 р. — рада в Чигирині обрала гетьманом П.Тетерю.

 

17–18 червня 1663 р. — чорна рада обирає Лівобережним гетьманом І.Брюховецького

 

Політика Павла Тетері.

 

невдалий похід (осінь 1663 р.) на Лівобережжя, що переріс у контрнаступ московських військ, підтриманий полками І.Брюховецького та І.Сірка;

 

безоглядна орієнтація на Польщу, що спричинило утиски й безчинства польської адміністрації.

 

Наслідки: лютий 1664 р. — повстання на Правобережжі.

 

осінь 1665 р. — втративши останню підтримку, Тетеря тікає до Польщі.

 

січень 1666 р. — генеральна рада в Чигирині віддала булаву Петру Дорошенкові.

 

Політика І.Брюховецького

 

Без застережливо спирався на підтримку Москви, першим із гетьманів поїхав до Москви, де підписав нові Московські статті (1665 р.):

 

московські гарнізони в усіх значних вістах України;

 

передача визиску податків воєводам і надходження їх у царську казну;

 

вибори гетьмана лише у присутності царських послів з дозволу царя;

 

гетьманський уряд не може сам вести зовнішньої політики.

 

30 січня 1667 р — Андрусівське перемир’я — змова Москви і Варшави про поділ України; укладений таємно, без участі української сторони: кордон — Дніпро, Запорозька Січ — спільне управління.

 

Внутрішня й зовнішня політика П.Дорошенка

 

Внутрішня політика спрямована на укріплення держави й гетьманської влади:

 

заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя;

 

послідовно захищав інтереси козацького стану;

 

прагнув запровадити довічну гетьманську владу;

 

створив постійне наймане військо — серденят (20 тис.)

 

перенесення митрополичої резиденції до Чигирина.

 

Зовнішня політика підкорена одній меті — об’єднанню всіх українських земель в межах однієї держави, що стало особливо необхідно після Андрусівського договору (1667 р.):

 

перехід під протекторат Туреччини;

 

відновлення воєнних дій із Польщею;

 

похід на Лівобережжя, де почалося антимосковське повстання, очолене Брюховецьким, внаслідок якого лівобережного гетьмана вбили самі повстанці — вся Україна опинилася в руках Дорошенка.

 

Але закріпити свою владу йому не вдалося:

 

з півночі загрожувала Москва, а на заході почався наступ поляків;

 

запорожці висунули свого претендента на гетьманську булаву — П.Суховія, а поляки свого — М.Ханенка.

 

Дорошенко, залишивши наказним гетьманом Д.Многогрішного, повернувся на Правобережжя. Нова політична ситуація (втрата гетьманства на Лівобережжі — під тиском посланців Москви Многрішний погодився перейти під владу царя), послаблення впливу на Правобережжі, боротьба за гетьманську булаву, загроза з боку Польщі та Криму спонукали до тіснішого союзу з Туреччиною:

 

1669 р. — Корсунська Старшинська рада ухвалила прийняти турецький протекторат, але присягнути відмовилася. Але таке рішення засудила більша частина козацтва і селянства, а також запорожці («турецьке басурманське ярмо») — розпочинається кривава війна між прихильниками Ханенка і Дорошенка, в яку втрутилися поляки, які встановили своє панування майже над усією Брацлавщиною.

 

1672 р. — 120 тис. армія, очолювана султаном Мухамедом IV, рушила в похід на Брацлавщину — почалася турецько-польська війна, в якій українці брали участь у складі обох армій: Дорошенко — на боці Туреччини, Ханенко — Польщі. Не маючи сил, польський уряд уклав у Бучачський мирний договір (18 жовтня 1672 р.):

 

Туреччина отримала Поділля, Брацлавщину і південну Київщину, якими опікувався Дорошенко під протекторатом султана;

 

Польща зберігала Галичину, Волинь і північну Київщину.

 

1674 р. — скориставшись нагодою, щоб не порушувати Андрусівське угоду, царський уряд вирішив захопити Правобережжя. Московські війська і війська Лівобережного гетьмана Самойловича захопили основні правобережні міста, і на раді у Переяславлі Ханенко поклав гетьманську булаву, а Дорошенка було усунуто від влади, а гетьманом обох берегів було проголошено Самойловича.

 

— на допомогу Дорошенкові поспішали турецько-татарські війська; ціною надзвичайної жорстокості Правобережжя вдалося повернути під владу Дорошенка.

 

Роки війни перетворили міста і села Правобережжя на суцільну руїну; турецькі залоги, бо були розташовані у стратегічно важливих містах, вимагали данини турецькому султанові, руйнували церкви, або перетворювали їх у мечеті, грабували й уводили в полон населення — авторитет Дорошенка остаточно підірвано, його покинули навіть серденята й найближчі родичі.

 

Вересень 1676 р. — коли московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, Дорошенко виїхав з міста до їх табору й здав клейноди та присягнув на вірність царю.

 

Дорошенко —один з найвидатніших державних діячів України, великий патріот, невтомний борець за незалежність і територіальну цілісність національної держави.

 

Дем’ян Многогрішний (1669–1672)

 

Після того, як Дорошенко повернувся на Правобережжя, на Сіверщину рушила московська армія. Становище наказного гетьмана було скрутним — сподіватися на допомогу було марно і тому під тиском промосковської старшини Многогрішний розпочинає переговори, які завершилися підписанням Глухівських статей (27 пунктів):

 

проголошення многогрішного гетьманом Лівобережної України;

 

визнання зверхності московського царя;

 

виведення московських залог з українських міст, воєводи залишаються лише у п’яти містах;

 

воєводи не мають права втручатися у справи місцевого управління;

 

30 тис. козачий реєстр;

 

право гетьмана утримувати 1 тис. найманців (компанійців);

 

право збирати податки надається тільки старшині;

 

гетьману забороняється вступати в зносини іншими державами;

 

ускладнення переходу селян до козацького стану.

 

Заходи Многогрішного щодо організації державного життя:

 

намагався захищати державні інтереси України, прагнув об’єднати українські землі під однією булавою (домігся, щоб Київ залишився у складі Лівобережної України);

 

намагався подолати промосковські настрої старшини (заміна ненадійних полковників);

 

прагнув зміцнити гетьманську владу й послабити роль старшини:

 

створення найманого війська;

 

сам вів переговори з московськими послами;

 

без військового суду карав навіть полковників;

 

роздавав урядові посади своїм родичам.

 

Це, а також прагнення гетьмана в першу чергу до власного збагачення спричинило заколот старшини: 1672 р. — схоплений разом із братом, звинувачений у зраді й відправлений до Москви.

 

Іван Самойлович (1672–1687)

 

Обраний гетьманом Самойлович підписав Конотопські статті, котрі ще більше обмежували владу гетьмана:

 

заборона без царського указу й Старшинської ради висилати посольства;

 

заборона гетьману позбавляти старшини посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду;

 

козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками польського уряду в Москві у справах, які стосуються України.

 

Внутрішня політика спрямована на створення шляхетської держави з міцною гетьманською владою:

 

обмеження прав козацьких низів6 припинив скликання Генеральної військової ради;

 

започаткування бунчукового товариства (особлива привілейована група козацької еліти, молодь, яку готували до керівних посад);

 

сприяв зростанню старшинського землеволодіння;

 

всупереч конотопським статтям утримував наймане військо (компанійське та сердюцьке);

 

прагнув закріпити спадкоємність гетьманської влади, доручаючи синам найважливіші посади;

 

рішуче протидіяв спробам запорожців здобути політичну окремішність;

 

Зовнішня політика була спрямована на об’єднання України під владою Московського царя.

 

Чигиринські походи 1677 і 1678 рр.

 

На місце Дорошенка султан посадив Ю.Хмельницького, проголосив його князем Сарматії. Інтереси Хмельницького, що рушив на Україну, зіткнулися із прагненнями Самойловича. Центром протистояння гетьманів стала колишня гетьманська столиця — Чигирин.

 

1677 р. — 60–90 тис. турецько-татарське військо обложило Чигирин, але здобути його не спромоглася через мужність московсько-української армії.

 

1678 р. — 200 тис. турецько-татарська армія обступила Чигирин; козаки мужньо захищалися, але московські війська отримали наказ відступити: підірвавши фортечні споруди, захисники відступили. За наказом Самойловича мешканців Правобережжя силоміць перегнали на лівий берег («Великий згін» 1678–1679 рр.) — середня й Південна Київщина перетворилися у пустелю.

 

1685 р. — Хмельницького, влада якого поширювалася лише на Поділля, стратили турки.

 

Бахчисарайський договір 1681 р.

 

13 січня 1681 р. — підписання між Туреччиною, Кримським ханством та Московією миру у Бахчисараї:

 

встановлення кордону між Туреччиною та Московією кордону по Дніпру;

 

Туреччина приєднувала північну Київщину, Брацлавщину й Поділля;

 

Московія приєднувала Лівобережну Україну й Київ;

 

протягом 20 років територія між Бугом та Дніпром (тобто середня й південна Київщина) мали бути незаселеними.

 

«Вічний мир» 1686 р.

 

Скориставшись поразкою Туреччини від Священної ліги (1683 р.) Річ П відновила своє панування над більшою частиною Правобережної України.

 

6 травня 1686 р. — в Москві між Польщею та Московією укладено Трактат про вічний мир:

 

Лівобережна Україна, Запоріжжя, Чернігово-Сіверщина визнавалися за Московським царством;

 

Річ Посполита відмовлялася від Києва, за що отримувала відшкодування;

 

Брацлавщина та південна Київщина ставали нейтральною зоною;

 

до Польщі відходили північна Київщина, Волинь та Галичина.

 

1699 р. — Польща повернула собі Поділля.

 

«Вічний мир» ускладнив та послабив національно-визвольний рух в Україні, оскільки утверджував насильницький поділ українських земель між двома державами.

 

Кримські походи

 

Уклавши «Вічний мир», Московія приєдналася до Священної ліги (Австрія, Венеція та Річ Посполитая) й вступила у війну проти Туреччини й Кримського ханства.

 

Травень 1687 р. — початок невдалого походу 100 тис. Московської армії (кн. Голіцин) до якої приєдналися 50 тис. козаків (Самойлович) на Крим. Винуватцем невдачі зробили Самойловича, який дорікав Голіцину за неправильне здійснення походу, ще ж до того незадоволеного умовами «Вічного миру».

 

Липень 1687 р. — Самойловича заарештовано й відправлено до Сибіру. На козацькій раді на р. Коло мак новим гетьманом було обрано генерального осавула І.Мазепу.

 

Весна 1689 р. — другий Кримський похід; московсько-українські війська дісталися Криму, але взяти його не спромоглися — військо знову відступило. Палацовий переворот змінив становище В.Голіцина, засланого до Архангельська.

 

Виникнення і розвиток Слобідської України

 

Слобідська Україна (Слобожанщина) — історико-географічна область (XVI–XVIII ст.), до якої входила територія теперішніх Харківської і частини Сумської, донецької, Луганської, Воронізької, Курської областей.

 

Етапи колонізації

 

І етап (XVI — початок XVIІ ст.) — народження: будівництво Московським урядом укріпленних ліній із замками й фортецями («засіками»).

 

Причини:

 

бажання колонізувати ці землі, отже закріпити їх за собою з боку Московського уряду;

 

необхідність захисту від татарських набігів (через цю територію проходив один з головних шляхів — Муравський, а від нього відгалужувалися ще два — Ізюмський та Кальміуський).

 

Заселення краю втікачами невільниками та прикордонною сторожою, роль якої виконували українські козаки (отамани — М.Черкашин, М.Федоров, С.Висоцький)

 

ІІ етап (30–40 рр. XVIІ ст.) — нова хвиля (більш активно): більшу часину складали українці.

 

Причини:

 

зростання небезпеки з боку татар;

 

поразка українських козаків у повстаннях 30-х рр., й розпочаті польським урядом репресії.

 

Я.Острянин переселився сюди зі своїм полком, а до нього приєдналося багато селян, міщан, козаків (майже 3 тис.); перед цим — 2-тис. група.

 

Управління: всі, хто ставав на службу царю, складали присягу («запись целовальная»), отримував хліб, гроші на облаштування, зброю; переселенці утворювали або окремі поселення, або осідали в існуючих містах — слободах; на чолі української общини стояв отаман, йому підпорядковувався сотник, сотнику — десятник.

 

ІІІ етап (50-і рр. XVIІ ст. (Після Білоцерківського миру) — до кінця XVIІ ст.) — друга хвиля еміграції українських козаків:

 

Причини:

 

воєнно-політичні події в Україні посилили масовий відтік українського населення.

 

Внаслідок переселення виникає 5 полків: Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський; виникають міста Суми, Харків, Охтирка, Лебедин, Чугуїв і велика кількість слобод.

 

Устрій: полк (адміністративно-територіальна і військова одиниця) поділявся на сотні; на чолі полку — довічно обрані козаками полковник і старшина (обозний, суддя, осавул, хорунжий, два писарі), сотника обирала полкова старшина, а той вже підбирав сотенну старшину; полковнику належала вся адміністративна, правова, судова й військова влада в полку; усі полковники підпорядковувалися Білгородському воєводі, котрий затверджував їх на цій посаді; юридична основа існування полків — царська жалуванна грамота.

 

Стани

 

права та обов’язки

 

Козаки

 

(вищий, привілейований)

 

«виборні», які могли відбувати службу за власний кошт

 

«підпомічники» — бідні козаки, котрі допомагали виборним

 

Селяни

 

Залишалися в становищі «посполитих» і селилися на землях козацької старшини і заможних козаків; платили податки в казну, відбували певні повинності й мали право переходу.

 

Міщани

 

В правовому відношенні були близькими до селян; займалися хліборобством, ремеслами і торгівлею; перенесення цехового устрою і впровадження Магдебурзького права.

 

Духовенство

 

Мали необмежені можливості у своїй діяльності.

 

Козацька служба:

 

охоронна функція проти татар (головна);

 

участь у воєнних походах;

 

«канальні роботи» — фортифікаційні роботи (по одному з кожного сьомого двору)

 

1670 р. — козаки Острогозького полку (І.Дзиковський) активно підтримували повстання С.Разіна, але зазнали поразки. Розправа не зупинила повстання, яке спалахнуло із новою силою (остаточно придушені в листопаді 1670 р.).

 

Реформи на Слобожанщині у XVIІІ ст.

 

1720 р. — запровадження Петром І козацького реєстру (перше обмеження автономії).

 

1732 р. — створення спеціальної комісії з виявлення матеріального становища козаків, яка скасувала право «займанщини» (захоплення вільних земель), визначила кількість виборних (4,5 тис.), всі інші — податки на утримання виборних; призначено загального для 5 полків начальника — Лесевицького.

 

— скасування реформи Єлизаветою, збільшення реєстру до 7,5 тис., але Слобожанщина утримувала 4 регулярні російські полки.

 

1748 р. — заборона козакам переходити з одного полку до іншого.

 

1768 р. — Катерина ІІ з козаків-добровольців створила 5 гусарських полків, а всіх інших (300 тис.) перетворила у «військових обивателів», оподаткування; заборона селянських переходів; старшині — військові ранги російської армії.