Організаційні витоки українського націоналізму були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі. Ініціатором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі з Є. Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, яка мала бути здобута в результаті загальнонаціонального повстання українського народу проти окупантів. Для підготовки виступу УВО планувала відповідним чином впливати на настрої українців та поширювати серед них дух непримиренності до загарбників, її підпільна діяльність зводилась головним чином до індивідуального терору, щодо представників окупаційної влади, дезорганізації комунікацій, експропріації та знищення майна державних установ.Крім УВО, значний вплив на розвиток західноукраїнського суспільства міжвоєнної справила діяльність головного ідеолога українського націоналізму Д. Донцова. У своїх Працях він обстоював т.зв. інтегральний націоналізм, згідно з яким кожен націоналіст зобов'язаний був інтегрувати всі свої помисли і вчинки зі справою розвитку національно-визвольної революції. Д. Донцов виступав за зверхність колективного над індивідуальним, елітарного над масовим, національного над вселюдським. Нація оголошувалася абсолютною цінністю, а здобуття незалежної держави — головною метою.
Нелегальна революційна діяльність УВО й твори Д. Донцова дали поштовх до формування й об'єднання численних молодіжних націоналістичних груп як у Західній Україні, так і за її межами. Впродовж 1927—1928 рр. відбулося злиття УВО й низки націоналістичних організацій, які наприкін. січня — на поч. лютого 1929 р. на установчому конгресі у
У Відні проголосили утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів обрали Є. Коновальця, керівника УВО. Головною метою ОУН проголошувалося встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Реалізувати мету планувалося шляхом національної революції. Домінуючою силою українського суспільства мала стати ОУН, яка відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як рух, а не партію. Економіка майбутньої держави мала поєднувати як приватну, так і націоналізовану та кооперативну форми власності.У політичній діяльності ОУН дотримувалася тактики "перманентної революції", яка передбачала регулярні збройні акції проти окупантів. Такі дії поряд із каральними заходами польської влади мали довести українське суспільство до стану постійного революційного кипіння, яке у відповідний момент переросло б у всенародне повстання. Крім того, численні терористичні акти, експропріації майна, диверсії мали привернути увагу міжнародної громадськості до "українського питання", стримати приплив польських колоністів, сприяти надходженню коштів для революційної діяльності.
Активність ОУН на західноукраїнських землях значно зросла після того, як із червня 1933 р. крайовий провід очолив енергійний і рішучий С. Бандера, Він підготував два резонансні політичні вбивства, щоб помститися за наругу над українським народом: 21 жовтня 1933 р. було застрелено аташе радянського консульства у Львові О. Майлова як представника комуністичного режиму, котрий організував колективізацію і голодомор у Радянській Україні, а 15 червня 1934 р. — міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького, відповідального за проведення "пацифікації".Потужність й авторитет ОУН, що зростали, стурбували навіть комуністичний режим у СРСР. Тому в 1938 р. за особистим наказом Й. Сталіна було організовано вбивство Є. Коновальця в Роттердамі. Смерть досвідченого й загальновизнаного провідника призвела до розколу в націоналістичному русі, виявивши значні розбіжності між, з одного боку, членами проводу, що проживали за. кордоном, а другого — кадрами ОУН, які перебували на західноукраїнських землях. Перші, зокрема Д. Андріевський, О. Сеник, М. Сціборський, Р. Сушко, старші за віком і досвідченіші, виявляли схильність до консерватизму і зосереджували головну увагу на тому, щоб домогтися допомоги іноземних держав, особливо Німеччини. Другі, як С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевичта ін., несли на собі головний тягар підпільної боротьби і через свою молодість та недосвідченість без критики сприймали авторитарні ідеї і методи, відкидали будь-які компроміси з окупаційною владою, з презирством ставилися до поміркованості провідників за кордоном. До певної міри це був конфлікт поколінь, який так і не вдалося розв'язати.
