Україна в 1991р. -2000р. Економічне становище.

Найважливіше завдання української влади після проголошення державної незалежності України полягало у тому, щоб забезпечити нормальні умови життя, підняти рівень добробуту людей. Для цього необхідно було здійснити перехід від командної до ринкової економіки, що дало б змогу вивільнити творчу енергію народу та якісніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

В березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила "Основи національної економічної політики". В документі передбачалася структурна перебудова господарства України. Велике значення надавалося конверсії оборонної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося переорієнтувати машинобудування на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої та харчової промисловості. Було заявлено про вихід з рубльової зони.

Важливу роль у становленні ринкової економіки України відіграв закон "Про приватизацію майна державних підприємств". Почалося створення малих та спільних підприємств, товариств різного рівня відповідальності, кооперативів тощо. Розпочалися деякі зрушення в аграрному секторі. Зокрема, створювалися фермерські господарства, чому сприяв закон "Про селянське (фермерське} господарство". В січні 1992 р. Верховна Рада ухвалила закон "Про форми власності на землю", яким проголошувалася рівноправність усіх форм власності на землю. Приймалися інші закони І постанови. В Міжнародний валютний фонд була спрямована розширена програма ринкових перетворень, яка була ним схвалена. Україна стала членом МВФ.

Разом з тим економічні перетворення йшли надзвичайно повільно, Україна, тривалий час перебуваючи в колоніальному становищі, втратила колишні демократичні інститути і традиції самоврядування, а тому змушена була а процесі державотворення спиратися на реалії, успадковані від імперсько-тоталітарних структур, як в політиці, гак і в економіці. Ознаками останніх були: тотальне одержавлення економіки; панування монополізму, командних форм і методів управління; екстенсивний шлях розвитку господарства; структурна та територіальна диспропорційність республіканської економіки, її побудова на принципі незавершеності; значна мілітаризація економіки; катастрофічна екологічна ситуація; психологічний клімат колективної пасивності та ін., що суттєво послабило стартові можливості України на шляху самостійного розвитку. До того ж держапарат, чиновництво України значною мірою стали уособленням консервативної сили, яка готова швидше повернутися в минуле, ніж рухати реформи вперед.

Значною перешкодою на шляху переходу від тоталітаризму до демократії була відсутність цілісної концепції суспільної трансформації, а тому багато прийнятих в Україні законів виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацювали. У пострадянському просторі, за словами С.Кульчицького, створилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не підходив весь нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися вперед можна було лише методом проб і помилок, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. Поряд з тим у колишніх союзних республіках чітко проявилася цілком зрозуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, була кращою, ніж в Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної верхівки переважали настрої на користь якомога повільнішого просування в реформах.

Небезпека такого підходу виявилася вже у січні 1992 р., коли Росія розпочала лібералізацію цін, внаслідок якої вартість газу в Україні за 1992 р. зросла в 100 разів, а нафти — в 300 разів. Враховуючи величезну залежність української економіки від російських енергоносіїв, це привело до різкого зростання собівартості продукції, падіння виробництва, розкручування маховика інфляції. Кризу у промисловому виробництві поглибив розрив економічних зв'язків а колишніми союзними республіками. Адже промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Основна частина її товарної продукції являла собою напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Але ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що еони не були замінені новими. На відміну від російських лідерів, українські не виявляли бажання проводити радикальну економічну реформу* Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, вони зберігали попередню вертикальну систему управління господарством, систему держзамовлення, централізований розподіл найважливіших ресурсів. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор.

Після вимушеного, вслід за Росією, відпуску цін у січні 1992 р. в Україні проводилась відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, ріст цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення. Уряд практично не робив спроб удатися до жорсткої грошово-кредитної політики. У результаті восени 1992 р., під кінець перебування В.Фокіна на посад¹ прем'єр-міністра, місячна інфляція перейшла рубіж 50%, тобто стала гіперінфляцією. Порівняно з попереднім роком національний дохід за 1992 р. склав 85%, промислова продукція — 91%, продукція сільського господарства - 89%. Найбільший спад відбувся а транспортному сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості. Особливо вибухового характеру набуло зростання цін на товари широкого вжитку, які в 1992 р, піднялися більше як в ЗО разів.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада України затвердила нового прем'єр-міністра Л.Кучму, колишнього директора найбільшого воєнного заводу "Південмаш". В листопаді новий уряд прийняв принципове рішення про вихід з рубльової зони. В країні була введена власна національна валюта — карбованець, що давало можливість оздоровити фінансову систему і на основі її стабілізації зупинити падіння виробництва. Однак у своїй політиці Л.Кучма акцентував увагу на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою, а не на впровадженні ринкових елементів. На початку 1993 р. прем'єр одержав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану економічних реформ. Проте до якихось позитивних змін в економіці це так і не привело. В перші місяці намітилось деяке сповільнення спаду виробництва, однак воно було досягнуте дорогою ціною — посиленням кредитної емісії, безпере­станною роботою друкарського верстата. Інфляція до осені досягла рівня 70% в місяць. Намагання уряду Кучми стабілізувати становите шляхом відновлення командно-адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів лише віддалило Україну від цивілізованої економіки. 21 вересня 1993 р. Верховна Рада вдовольнила прохання Л.Кучми, який так і не зумів знайти спільної мови з Президентом Кравчуком, і звільнила його від обов'язків прем'єр-міністра. Уряд очолив сам Президент, а обов'язки прем'єр-міністра викочував Ю.Звягільський.

Політика нового Кабінету Міністрів полягала у посиленні регуляцій і податків. Вона, за словами Я.Грицака, зробила майже неможливою нормальну економічну активність — українські громадяни, які, скажімо, заробляли місячно еквівалент до 100 американських доларів, повинні були віддавати державі у вигляді податку 90% цієї суми. Така ситуація вела або до гіпертрофованого зростання "тіньової економіки", або дальшого обмеження виробничої та комерційної діяльності. Зосередивши у своїх руках велику владу, Л.Кравчук виявив мало політичної волі для реформування країни. Його нерішучість у впровадженні змін пояснювалася небажанням зачіпати інтереси старої номенклатури, яка прихильно поставилася до української незалежності. Щоправда, така позиція новонавернених "незалежників", як правило, пояснювалась не якимись високопатріотичними мотивами, а

прагматичним розрахунком: позбавившись московської опіки, вони стали господарями ситуації в Україні. Зокрема зберігаючи за собою керівні пости, ця так звана "еліта" могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів {у 1993р. рівень інфляції в Україні становив 10 200% І, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі),

В 1994 р. економіка країни виявилася на межі краху. ВВП порівняно з попереднім роком впав на 23%. виробництво промислової продукції — на 27,8%, сільськогосподарської — на 16,5%. Капітальні вкладення за 1992—1994 рр. знизились на 57%. Фінансова система держави виявилася практично зруйнованою. В жовтні дефіцит бюджету досяг 18,5% В8П. Ціни порівняно з 1991 р. зросли з 102 рази. Рівень заробітної плати населення був одним із найнижчих у світі (станом на 1993рїк середня заробітна плата в Україні становила близько 8 дол. США).

Подібна політика викликала значне невдоволення серед українського населення, яке нерідко ототожнювало погіршення свого матеріального становища із набуттям Україною державної самостійності. Передусім це відчувалося на зрусифікованих Сході, Півдні та в Криму, де почали проявлятися регіоналістські і сепаратистські тенденції, підтримувані Москвою. Особливо загрозливе становище склалося в Криму, де частина шовіністично налаштованого російського населення на чолі з тодішнім президентом автономної республіки Ю.Мєшковим виступала за відокремлення від України. Ситуацію вдалося вирішити лише навесні 1995 р., коли Верховна Рада України анулювала чинність конституції кримської автономії І ліквідувала інститут президентства в Криму.

Загострилося протистояння між законодавчою та виконавчою гілками центральної влади, яке на тлі всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження. їх консервативна політика дискредитувала в очах збіднілого народу ідею української державності і ринкової економіки. Намагання здійснити радикальні політичні й економічні реформи руками бюрократично-адміністративних структур, проти яких ця реформа спрямована, були приречені на невдачу.

У березні і квітні 1994 р. відбулися парламентські вибори. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14здобули право бути представленими у Верховній Раді. Найбільшого успіху домоглися ліві партії (комуністичне, яка, користуючись демократичними законами, відновила свою діяльність після заборони, соціалістична та селянська), які, контролюючи понад третину мандатів, зуміли провести на посаду голови Верховної Ради свого представника — лідера СПУ О.Мороза. Члени цих партій очолили також значну кількість парламентських комітетів І постійних комісій.

Процес аміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що проходили в червні-липні 1994 р. За кількістю поданих голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук, Л.Кучма, О,Мороз, В.Лановий, В.Бабич, І.Плющ, П.Таланчук. Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л.Кучмі, який здобув 52% голосів виборців. Поразка Л.Кравчука стала результатом протестного голосування проти новонародженої при його потуранні корупції, проти росту злочинності, засилля парі номенклатури в органах управління, безсилля влади, врешті, проти недолугої політики, спрямованої на зміни без змін.

Влітку 1994 р. новим Президентом України було обрано Леоніда Кучму, на якого покладалися великі надії. Він спирався на підтримку промислового директорату, частини державної номенклатури та лівих політичних сил. До того ж Москва ясно дала зрозуміти, що його прихід до влади був би для небажаним. Кучма вів передвиборну боротьбу під гаслами радикальних економічних реформ, відновлення зв'язків із Росією та Іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, боротьби з корупцією та організованою злочинністю.

Одним з перших кроків новообраного Президента стало ініціювання ним конституційного процесу в Україні, спрямованого на підвищення ефективності державної влади. Вже у вересні 1994 р. почала діяти нова конституційна комісія, співголовами якої були затверджені Л.Кучма та О.Мороз, голова Верховної Ради. Проте її робота через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил у парламенті не відзначалася продуктивністю. Ліві партії погоджувалися на косметичні зміни лише в обмін на збереження принципових положень чинної Конституції України 1978 р. Тоді не початку грудня 1994 р. Президент, прагнучи зрушити справу з місця, вніс до Верховної Ради проект "Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", де містилися конкретні пропозиції про розмежування повноважень між гілками влади. Передусім йшлося про те, щоб наповнити реальним змістом статтю, внесену 1991 р. у Конституцію, яка визначала повноваження Президента як глави держави і глави виконавчої влади. Ця ініціатива викликала шалений спротив з боку лівих сил та ще більше посилила напруження між гілками влади.

Вихід було знайдено лише під загрозою президентського Указу про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Верховній Раді. Компромісом став Консти­туційний договір між двома гілками державної влади, урочисто підписаний 8 червня 1995 р. у Марийському палаці. Згідно з документом, укладеним на один рік, тимчасово припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили договору, обмежувалися повноваження Верховної Ради та місцевих рад і розширювалися нормотворчі та адміністративні функції Президента та уряду.

Завершальною фазою конституційного процесу стало прийняття Конституції України, яке також виявилося тривалим і болісним.

Найбільше суперечок викликали питання щодо розподілу владних повноважень, приватної власності, державної символіки, статусу російської мови та статусу Криму. Як і в попередньому випадку, Президент вдався до "стимулювання" конституційного процесу, видавши указ, який передбачав затвердження Основного закону на всенародному референдумі. Щоб не допустити такого розвитку подій, депутати змушені були піти на компроміс, ухваливши протягом славнозвісної "конституційної ночі" з 27 на 28 червня 1996 р. Конституцію України. Ця, без перебільшення, історична подія ознаменувала остаточне утвердження Української держави. День 28 червня проголошено державним святом — Днем Конституції України.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. її громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Кожен громадянин має право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віросповідання, об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Право приватної власності є непорушним. Конституція декларує також права на працю, відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров'я, освіту, правову допомогу та ін. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Водночас всі громадяни України зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Дон повноважень належить: внесення змін до Конституції України; призначення всеукраїнського референдуму; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за його виконанням; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад у випадках, передбачених Конституцією, тощо. Главою держави є Президент України, який виступає від її імені і є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді у межах, передбачених Конституцією України. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України. Він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Головною проблемою, яка постала перед новообраним Президентом, була економічна криза. її подолання з нетерпінням очікувала вся Україна. Перші кроки Президента Кучми у даній сфері були багатообіцяючими. В жовтні 1994 р. він проголосив стратегію економічних перетворень, яка була в принципі схвалена Верховною Радою. Вона передбачала звільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної внутрішньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, масову приватизацію великих підприємств і проведення земельної реформи.

У перші 2—3 роки після проголошення економічного курсу Л.Кучми в українській економіці намітилися певні зрушення на краще. Почалась реальна приватизація. В 1995 р. в Україні було роздержавлено 16 265 об'єктів, з яких 4 051 відносилися до загальнодержавної власності. Це вдвоє більше, ніж в 1994 р. В підсумку за 3,5 роки частина державної власності в Україні скоротилася з 96 до 62%. Другим важливим підсумком прискорення економічних реформ було досягнення в 1996 р. фінансової стабілізації. В результаті темпи зростання цін зменшилися з 400% в 1992 р. до 40% У 1996.

Зниження інфляції сприятливо вплинуло на стабілізацію курсу національної валюти по відношенню до долара. У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа. її суть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який був тоді в обігу, і заміна його гривнею. Разом з тим було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, роздержавлення земель, почав розвиватися ринок цінних паперів. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.

Згадані заходи дали позитивні результати. Насамперед це знайшло відображення в зменшенні темпів падіння ВВП. Якщо до 1994 р. ВВП постійно скорочувався, то в 1995 р. вперше його скорочення не перевищило рівня попереднього року. Така ж тенденція мала місце і в 1996 р. В 1997 о. темпи падіння ВВП ще більше сповільнилися — 3,2% проти 10,1% а 1996 р. Заробітна плата з жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. зросла у валютному еквіваленті більше ніж у 4 рази — з 22 до 90 доларів США. Середньомісячна інфляція у 1997 р. не перевищувала 1%.

Однак, незважаючи на деяку стабілізацію, що намітилася на 1997 р. у ряді галузей, економічну кризу подолати не вдалося. І без того непросте фінансове становище України значно погіршилося через наслідки кризи в Південно-Східній Азії (1997 р.) та Росії (1998 р.). Загострення економічної ситуації передусім відбилося на становищі населення. Якщо у 1997 р. ВВП на душу населення в Україні становив 1040 дол. США. то в 1998 — 816, а в 1999 — близько 600 {у розвинутих країнах цей показник становить від 25до 42 тис. дол. США). Протягом 1997— 1999 рр. середньомісячна заробітна плата, що виплачувалася вкрай нерегулярно, знизилася у валютному еквіваленті майже вдвічі і склала менше 50 дол.

США. Спостерігалося постійне зростання цін на основні продукти та споживчі товари. Збільшилась чисельність офіційно зареєстрованих безробітних, що становила на 1999 р. близько 1,5 млн. чол. За межею бідності опинилася більша половина українських громадян. За даними ООН, Україна за індексом людського розвитку, який враховує стан здоров'я, рівень освіти та реальну купівельну спроможність населення, з 1994 по 1999 р. перемістилася з 54-го на 102-ге місце у світі.

Причини такого становища крилися в низькій якості економічної політики, яка проводилася протягом всіх останніх років, відсутності політичної волі щодо оптимізації податкової системи, зниженні бюджетних витрат тощо. Зокрема, жорсткі податкові вимоги і фінансові обмеження, що з них випливали, при високих цінах на кредитні ресурси паралізували виробничо-споживчий обіг. Якщо у 1995 р. податкова недоїмка становила 2,4%, то у 1998-му — 39%. тобто в бюджет було сплачено тільки 61 % всіх нарахованих податків.

Втрата виробниками обігових засобів, як один з найгірших наслідків завищеного оподаткування (за різними даними, прямій непрямі податки сягали 60 — 80%), привела до зниження конкурентоздатності продукції: підприємства змушені були йти на дорожчу закупку сировини, матеріалів, енергоносіїв шляхом невигідного для них бартерного обміну, що звужувало зовнішній і внутрішній попит на вітчизняні товари. При наявності попиту виробники не мали можливості на нього реагувати через відсутність грошових засобів. Кредитування а свою чергу стримувалося великим ризиком неповернення взятих кредитів. Таким чином, хибна податкова система стала головним блокуючим механізмом економічної активності в будь-якій формі. Держава, замість того, щоб зупинити і кардинально, до розумних меж, зменшити податковий прес, вишукувала нові джерела і бази для оподаткування.

В значній мірі існуюча податкова система сприяла формуванню "тіньової" економіки, що становить значну загрозу для економічної безпеки держави (втрати державного бюджету від "тінізації" економіки, за словами Президента України, складали 12 — 15 млрд. гри. на рік). "Тіньова" економіка, яка є неоподаткованою структурою, має дві складові. Перша з них — це економіка, в якій громадяни діють цивілізованими методами, але приховують свій прибуток від оподаткування {"тінь "на 1999 р. забезпечувала доходи щонайменше для 75% населений України). Значною мірою вона була об'єктивною реакцією суб'єктів господарювання і населення на втрату державою її можливостей ефективно керувати економічними процесами та необхідністю компенсувати неофіційною індивідуальною активністю обвалене падіння соціального захисту. "Тіньова" економіка стала результатом пошуку підприємств шляхів самозбереження в умовах тотального податкового пресингу, котрий робить неможливим їх функціонування у правовому просторі. Друга складова — кримінальний0

сектор, який має значну вагу і. на думку окремих спеціалістів, становить не менше половини об'ємів "тіньової" економіки, характеризується навмисним ухиленням віддій державних регуляторів, перерозподілом офіційно чи неофіційно виробленого товару, незаконним використанням державних ресурсів, присвоєнням в тій чи іншій протиправній формі прибутку від реалізації товару чи надання послуг, розкраданням, шахрайством, рекетом, наркобізнесом та іншими видами кримінальної діяльності.

За останні роки "тіньовий" сектор економіки України збільшувався катастрофічними темпами, його обсяги на 1999 р. досягли не менше 60% ВВП. За словами голови Державної податкової адміністрації України М.Азарова, у "тіньовій" економіці оберталося 10—12 млрд. дол. США і більше 6 млрд. грн. (для порівняння: в легальному обігу перебувало близько 10 млрд. гри.). На думку зарубіжних фахівців, за 10 років незалежності з України було нелегально вивезено приблизно 40 млрд. дол. США, які осіли в іноземних банках. Отже, сконцентрований у "тіньовій" економіці капітал не направлявся на інвестування національного виробництва, не міг бути використаним для підтримки соціальної інфраструктури, об'єктивно сприяв зростанню податкового пресу, що в свою чергу ще більший обсяг економіки заганяло а "тінь". Відповідно держава втрачала можливості реального управління економікою, оскільки більше половини економічної діяльності мало неофіційний характер, функціонувало стихійно чи під прямим контролем кримінальних структур І не потрапляло під дію державно-правових регуляторів. По суті, "тіньова" економіка стала економічною та фінансовою базою утворення паралельної державі Інфраструктури влади*. Водночас, перебуваючи під постійною загрозою викриття та страхом застосування репресивних санкцій з боку влади, "тіньовий" сектор економіки блокує утворення великого легального національного капіталу, оскільки вільні фінансові ресурси направляються за кордон для забезпечення їх збереження. Це утворює певний інвестиційний вакуум, який заповнюється іноземним капіталом, ставлячи національну економіку під суттєвий зовнішній вплив. "Тіньова" економіка деформує свідомість людей, веде до правового нігілізму, ототожнення ринкових відносин з протиправною діяльністю, що формує психологічний опір реформам.

Негативним фактором для розвитку української економіки став величезний зовнішній борг. Протягом 1994—1999 рр., він зріс більше ніж втричі й становив 12,5 млрд. дол. США при ліквідних валютних резервах у 768 млн. дол. Сюди додавалося зростання внутрішньої заборгованості з виплати заробітної платні, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат, загальна сума яких збільшилася з 36 млн. грн. у 1994 р. до 12млрд грн. у 1999 р. За оцінкою Рахункової палати, лише за 9 місяців 1998 р. на обслуговування й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу було витрачено майже 10 млрд, гри., тобто 95% усіх доходів держбюджету.

Незважаючи на тривалу системну кризу та її вкрай негативні наслідки, економічна політика держави протягом 1990-х років не мала стратегічної основи, здійснювалася фрагментарно, переважно зусиллями Національного банку України, що було зовсім недостатньо для формування умов економічного росту. Уряд у різних складах виявився нездатним забезпечити необхідне управління економічними процесами, виявляв недостатньо Ініціативи, значною мірою сприяв "тінізації" української економіки, нерідко відлякував зовнішніх інвесторів своєю непередбачуваністю та корумпованістю. Яскравим свідченням останнього став один із колишніх прем'єр-міністрів П.Лазаренко, який з 1999 р. перебуває в американській в'язниці і звинувачується у "відмиванні" сотень мільйонів доларів США {Загальна сума незаконних операцій Назаренка, за даними швейцарських слідчих, складає близько 880 млн. дол. США). Не позначалася плідністю законотворча діяльність Верховної Ради, яка замість прийняття життєво необхідних законів багато часу й енергії витрачала на внутрішні міжусобиці. Не спромігся у повній мірі реалізувати свої повноваження і Президент. Зокрема, вік не зумів ефективно скористатися делегованим йому Конституцією правом протягом трьох років видавати укази з економічних питань, не врегульованих законом. Чимало помилок було допущено у кадрових питаннях. Як наслідок, майже кожен рік позначався зміною уряду (у червні 1995р. замість В.Масола головою уряду був призначений Є.Марчук, у травні 1996р. його замінив П.Лазаренко, у червні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В.Пустовойтенко). Все це обернулося для держави катастрофічними економічними збитками, створило несприятливий економічний режим у країні. Якщо у 1990 р. ВВП становив 157,9 млрд. дол. США, то у 1998-му — лише 40,8 млрд. дол. Рівень падіння склав 74,2%, причому на 1994—1998 рр. припадає 51,4%.

Не вдалося Л.Кучмі розгорнути й широко рекламовану боротьбу з такими чи не найбільшими перешкодами на шляху досягнення економічного процвітання і демократії в Україні, як корупція та хабарництво. Особливістю українського економічного життя стало поступове злиття влади й бізнесу. З одного боку, численність заборон, обмежень, необхідність ліцензувань тощо, а також надзвичайно високий рівень податків і нецивілізовані методи діяльності податкових адміністрацій до крайнощів утруднюють бізнесову діяльність. З іншого — окремі підприємницькі структури підкупляють чиновників, проштовхують своїх лобістів а органи виконавчої, законодавчої чи представницької влади загальнодержавного і регіонального рівнів, добиваючись надання пільг по всіх цих обмеженнях. (За даними Державної податкової адміністрації, на 2000р. 364 народні депутати України мали офіційний дохід від комерційних структур. Парламентарі очолювали 202 підприємства і були засновниками 473 підприємств. Загалом, народні депутати мали пряме або непряме відношення до господарсько-фінансової діяльності 3105 підприємств. У 1999р. ці підприємства імпортували на територію України сировини та товарів народного споживання на 13,2млрд. грн. (25,3% Імпорту України); експортувала — на 5,2 млрд. грн., (10,1% експорту України). За результатами господарської діяльності в 1999р., згадані підприємства мали недоїмку до бюджету в розмірі 4,1 млрд. грн.) Таким чином, апарат органів влади спочатку формує масу перешкод на шляху розвитку бізнесу, а потім за винагороду дозволяє наближеним бізнесменам ці перешкоди обводити. Як наслідок, державна влада, в тому числі і її вищі ешелони, що нерідко викорис­товується для незаконного збагачення окремих осіб, ухилення від відповідальності, переслідування опонентів тощо, дедалі більше зрощується з напів- або й цілком злочинними кланами, втрачає імунітет проти кримінальної корозії. Показовою у цьому зв'язку стала заява посла США в Україні С.Пайфера, який, згідно з даними тижневика "Дзеркало тижня", на початку грудня 1999 р. зазначив, що найвище українське керівництво "повинне розірвати свої зв'язки з особами, які втягнуті в корупційну діяльність або мають відношення до кримінальних угрупувань".

Злочинні утворення продовжували контролювати переважну більшість суб'єктів підприємницької діяльності, значну частину державних підприємств (за результатами експертних досліджень, організована злочинність контролює в Україні до 85% банків І не менше 40-50% приватних підприємств), мали суттєвий вплив на розподіл ліквідної продукції українського ринку. У грудні 1999 р. Президент Кучма змушений був визнати, що "криміналізовані буквально всі сфери економіки" І "доводиться говорити про фактичну втрату керованості" економічними процесами. Зміцнівши, мафіозні структури почали ставити перед собою не лише економічні, а й політичні цілі, намагаючись опанувати легальні методи впливу на соціально-політичні процеси, інструменти володіння публічною політикою, введення своїх людей у структури влади. В країні утворилися суспільно небезпечні злочинні угрупування, які зрослися з органами влади. В результаті Україна перетворилася в одну з найкорумпованіших держав світу {За результатами опитування авторитетного британського тижневика, у 1998 р. Україна одержала найвищий бал за рівнем корумпованості серед 97 країн світу. За 1999 р., згідно з міжнародним індексом корупції, Україна посіяв 21-е місце у списку найбільш корумпованих країн світу, а за оцінками експертів Всесвітнього економічного форуму — третє місце після Болівії і Колумбії серед 59 країн світу з найвищим рівнем корупції в політиці. У2000 р. в традиційному рейтингу корумпованості країн, випущеному міжнародною організацією «Transparency International», Україна стала третьою у світі за рівнем корумпованості після Нігерії і Югославії).