Становлення багатопартійності

Новий етап розвитку демократичних процесів в Украї­ні був пов'язаний з початком формування багатопар­тійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об'єднанням був Народний рух України за перебудову (згодом словосполучення «за перебудо­ву* було вилучено з назви організації). Його поява відображала об'єктивну необхідність економічного і політичного реформування суспільства, національного відродження України. У лютому 1989 р. г. «Літе­ратурна Україна» опублікувала проект програми НРУ, розроблений ініціативною групою, до якої увійшли пред­ставники Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. А вже у вересні того ж року, незважаючи на шалений опір властей та цькування ними ініціаторів, відбувся Установчий з'їзд Народного руху (його чисельність у той час станови­ла 280 тис. чол., а через рік — 633 тис), головою якого було обрано поета І. Драча, а головою Секретарі­ату — одного із лідерів УГС М.Гориня. Цей широкий суспільно-політичний рух об'єднав різні політичні сили: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму. То був час консолідації суспільно-політичних органі­зацій, груп і окремих громадян на грунті боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відроджен­ня України.

Після того, як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про «керівну і спрямовуючу» роль КПРС, партійне будівництво прискорилося. У квітні 1990 р. на базі Української-гельсінської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), мета-діяльності якої — Українська незалежна соборна держава. Очолив УРП відомий правозахис­ник Л.Лук'яненко. У наступні місяці відбулися установчі з'їзди Української християнсько-демократич­ної партії (лідер — В.Січко), Соціал-демократичної партії України (А.Павлишин, А.Носенко), Української селянсько-демократичної партії (С.Плачинда, В.Щер­бина) та ін. У вересні 1990 р. створено Партію зеле­них України, очолену Ю.Щербаком, яка виступала за збереження природи, культурної та історичної спадщи­ни українського народу. Наприкінці того ж року офор­милися Демократична партія України (Ю.Бадзьо) та Партія демократичного відродження України (В.Гриньов, О.Ємець, В.Філенко). Всього до 1991 р. утвори­лося понад 20 політичних партій та об'єднань, пере­важна більшість яких або стояли на державницьких позиціях, або еволюціонували до них.

Нові партії були слабкі організаційно та матеріаль­но і не могли реально конкурувати з КПРС: якщо за­гальна кількість членів усіх некомуністичних партій у 1991 р. становила 35 — 40 тис. чол. (Рух не був полі­тичною партією), то КПУ — 2,9 млн осіб (щоправ­да, значна частина з них лише формально числилась у партії, оскільки не сплачувала членських внесків і не брала участі в роботі парторганізацій). Значно послаблювала демократичні партії боротьба за лідер­ство, невизначеність ідеології, соціальної бази тощо. Разом з тим, саме вони стали силою, яка повела рішучу боротьбу проти монополії компартії на владу.

 

Україна і референдум

 

Виборчі кампанії

Значний вплив на розгортання демократичних про­цесів в Україні, зростання національної свідомості мали вибори до союзної, республіканської та місцевих Рад, які відбувалися у 1989—1990 рр. Першими в часі були вибори народних депутатів СРСР у березні —травні 1989 р., які, незважаючи на всілякі обмеження {тре­тина депутатів, по суті, призначалася компартією та залежними від неї громадськими організаціями), стали першими альтернативними виборами за весь час існування радянської системи. Хоча компартійний апа­рат та чиновники на місцях розгорнули несамовиту кампанію проти демократичних кандидатів, всіляко об­ливали їх брудом, відмовляли у реєстрації тощо, народ­ними депутатами все ж було обрано багатьох прихиль­ників рішучих змін, серед них письменників Р.Братуня, Д.Павличка, Ю.Щербака, В.Яворівського, професора Р.Гром'яка, журналістку А.Ярошинську та ін. За пря­мою трансляцією з Москви першого З'їзду народних депутатів СРСР із затамуванням подиху спостерігала вся країна. Інколи до мікрофону вдавалося пробитися українським депутатам з демократичного табору. їхні виступи, як і виступи депутатів-реформаторів з інших республік, були нещадним звинуваченням комуністич­ного режиму, який понад 70 років проводив злочинну політику щодо своїх громадян. Все це не могло не впли­нути на світогляд навіть найлояльніших до тодішньої влади громадян.

Наступного року (березень 1990-го) відбулися ви­бори до Верховної Ради УРСР. Український вибор­чий закон був значно демократичнішим за союзний і передбачав обрання депутатів прямим, таємним голосу­ванням з альтернативних кандидатур. У ході передви­борної кампанії демократичні сили республіки — бл. 40 неформальних організацій — згуртувалися в Демо­кратичний блок. Він виступав за реальний су­веренітет України, багатопартійність і політичний плюралізм, рівноправність і різноманітність форм власності, національне відродження українського на­роду, за необхідність прийняття нової Конституції. У цілому по Україні Демблок, в якому найпотужнішим був Рух, добився непоганих результатів, завоювавши 1/4 мандатів. Однак вибори показали, що позиції де­мократичних сил на півдні і сході республіки ще до­волі слабкі. Значну роль у перемозі консерваторів відіграли виборчі зловживання влади та її монополь­ний контроль над державними засобами масової інфор­мації. Та, незважаючи на ці порушення, Україна все ж отримала перший у своїй історії відносно демократич­но обраний парламент. Його головним завданням мало стати перебрання на себе всієї політичної влади, що досі належала ЦК КПУ.

Одночасно з виборами до Верховної Ради УРСР від­булися вибори до місцевих Рад. У більшості з них перемогу здобув компартійний апарат. Зате в трьох галицьких областях — Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській — він зазнав нищівної поразки і впер­ше змушений був перейти в опозицію. По всій Галичи­ні над приміщеннями місцевих органів влади замайоріли синьо-жовті прапори. Демократичні сили перемогли також у ряді східноукраїнських міст, зокрема в Києві, де 24 липня 1990 р. над будинком Київської міської ради було піднято національний стяг.

Отже, в історії України розпочався заключний етап боротьби за здобуття державної незалежності.

Від Декларації про державний суверенітет України до референдуму про її незалежність

Починаючи з 15 травня 1990 р., вперше в історії України Верховна Рада республіки стала працювати у парламентському режимі. Часи, коли депутати з'їжджалися на 1 —2 дні, лише щоб одностайно прого­лосувати за законопроекти, підготовлені апаратом, ка­нули у вічність. Перша сесія новообраного україн­ського парламенту тривала 60 робочих днів. У резуль­таті саме Верховна Рада, а не кремлівські кабінети чи закапелки ЦК КПУ, стала тим місцем, де вирішувалася доля України.

 

Перші кроки суверенізації

Вже з перших днів роботи українського парламенту у ньому розпочалося протистояння між прокомуністич­ною більшістю — т. зв. групою 239 на чолі з О.Мо­розом та демократичною меншістю — Народною ра­дою, лідером якої став академік І.Юхновський (при­близне співвідношення сил між ними було як 239 до 115—133 осіб). Особливо воно загострилося під час виборів голови Верховної Ради. Усвідомлюючи від­сутність будь-яких шансів на перемогу, демократичні сили запропонували 6л. десятка своїх претендентів на цю посаду (М.Горинь, І.Драч, Л.Лук'яненко, В.Чорновіл, І.Юхновський та ін.). Таким чином, вони використали парламентську трибуну для пропаганди національно-демократичних ідей, оскільки сесію парламенту в прямій трансляції і в запису в ті часи дивилася і слухала вся Україна. Забезпечивши обрання головою Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, більшість все ж змушена була погодитися, щоб з 23 парламентських комісій 7 далеко не другорядних (зовнішніх справ, економічної реформи, прав людини, культури і духовного відродження та ін.) очолили пред­ставники опозиції.

Основним здобутком першої сесії українського пар­ламенту стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 р. За неї проголо­сувала не тільки Народна рада, а й представники про­комуністичної «групи 239». Такий перебіг подій був зумовлений збігом кількох обставин. По-перше, Декларацію про державний суверенітет на той час вже прийняла Росія і це давало Народній раді додаткові аргументи у суперечці з «групою 239». По-друге, депутати-комуністи були розгублені несподіваною відставкою В.Івашка, який, перебуваючи разом із кілько­ма десятками своїх соратників із числа депутатів у Москві на XXVIII з'їзді КПРС, змінив посаду голови Верховної Ради на заступника генерального секретаря ЦК КПРС. По-третє, роботу Верховної Ради супро­воджували постійні багатотисячні мітинги та шахтар­ський страйк, під час якого шахтарі домагалися департизації підприємств, націоналізації майна КПРС, відставки союзного уряду на чолі з М.Рижковим.

Декларація про державний суверенітет України ста­ла першим рішучим кроком на шляху до повної націо­нально-державної незалежності. У своїй преамбулі цей документ проголосив «верховенство, самостійність, по­вноту і неподільність влади Республіки в межах її те­риторії та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Від імені українського народу могла виступати тільки Верховна Рада. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Підкреслювалося також виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Верховна Рада збе­рігала за Україною право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Про­голошувався намір стати в майбутньому постійно ней­тральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Важливим було положення про україн­ське громадянство. По суті, Декларація створила ос­нову для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства.

Наступним кроком Верховної Ради після прийняття Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української PCP», прийня­тий 2 серпня того ж року. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу республіки на її національне багатство і націо­нальний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; повна госпо­дарська самостійність і свобода підприємництва; вве­дення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; створення національної митниці, захищеність внутрішнього ринку тощо.

У контексті Декларації логічними були також дії українських парламентарів, передусім представників Народної ради, які прагнули надати відносинам Украї­ни з іншими республіками СРСР міждержавного ха­рактеру. 29 серпня 1990 р. вони спільно з російськими депутатами з блоку «Демократична Росія» підписали «Заяву про засади державних відносин України і РРФСР на підставі декларацій про державний сувере­нітет». До кін. 1990 р. Україна підписала двосторонні державні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Росією, Білорусією, Узбекистаном, Казахстаном.

Активну державницьку позицію займала молодь, яка, об'єднавшись у ряд молодіжних організацій, як Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС) та ін., вдавалася до різних політичних заходів, спрямованих на дальшу демокра­тизацію суспільного життя. Найбільш вражаючою ак­цією було голодування студентів у Києві, яке тривало з 2 до 17 жовтня 1990 р. і охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами голодуючих до Верхов­ної Ради були: відмова від підписання нового союзно­го договору; відставка уряду, оголошення нових парла­ментських виборів на багатопартійній основі, заборона відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Голодування було підтримане масовими демонстраціями, що зрештою змусило парла­мент піти на поступки і прийняти компромісне рішен­ня:

1) провести на поч. 1991 р. референдум про дові­ру тодішньому складу Верховної Ради і в разі недо­віри — організувати до кінця року нові вибори на ба­гатопартійній основі;

2) забезпечити проходження стро­кової служби громадян України в межах республіки;

3) створити парламентську комісію для розгляду пи­тання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ;

4) до прийняття нової Конституції України «укладан­ня союзного договору вважати передчасним»;

5) відставка голови Ради міністрів УРСР В.Масола;

6) до 30 листопада 1990 р. привести діючу Консти­туцію УРСР у відповідність з положеннями Декларації про державний суверенітет.

Однак з усіх цих рішень до кінця року було реалізо­ване лише одне — відставка голови Ради міністрів: замість В.Масола було обрано В.Фокіна. У парламенті знову загострилося протистояння між Народною ра­дою і прокомуністичною більшістю. Одним із його наслідків стало позбавлення депутатської недоторкан­ності й арешт радикально налаштованого депутата С.Хмари. Водночас зростали розходження в «групі 239», передусім між новообраними першим секретарем ЦК КПУ С.Гуренком та головою Верховної Ради Л.Кравчуком. Якщо Гуренко і далі зберігав лояльність до Москви, то Кравчук прагнув до реалізації Декла­рації про державний суверенітет. До підтримки остан­нього схилялася група партійної еліти з числа дирек­торів великих підприємств та апарату Верховної Ради. Фактично вперше за останніх 60 років в Україні відбу­валося становлення групи «націонал-комуністів».

 

Економічні труднощі

 

Тим часом тривав спад виробництва в усіх галузях господарства. Відбувалося зниження продуктивності суспільної праці та падіння обсягів промислової про­дукції. Національний дохід у 1990 р. скоротився на 4 %, а в 1991-му — ще на 13 %! Дефіцитом окрім про­мислових товарів стали м'ясо, молочні продукти, верш­кове масло. Зростав «чорний ринок», значна частина продукції вивозилася за межі України. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991 р. вдвічі (у січні 1992 р. вони вже перевищували рівень грудня 1990 р. у 8 разів, їх зростання щонайменше в 1,5 раза перевищувало зростання доходів) призвело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Оскільки не було прове­дено належної індексації вкладів, це підвищення фак­тично знецінило всі нагромадження й залишило пере­важну частину населення, особливо людей похилого віку, без заощаджень, зароблених роками важкої праці. Зни­жувалися якість і тривалість життя. Україна ще на прикін. 1980-х років стала єдиною республікою в СРСР, де смертність населення перевищувала народжуваність.

З метою подолання цих негативних явищ вживалися неординарні заходи. 1 листопада 1990 р. було запро­ваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами. У червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала контроль над еко­номікою України з боку центральних відомств. Загаль­носоюзна власність на території України була перетво­рена у республіканську. Створювалися власна грошо­во-фінансова система, податкова і митна служби. Од­нак все це не змогло врятувати економіку України від подальшого розвалу.

У березні 1991 р. Україною прокотилися багатоти­сячні шахтарські страйки. Поряд з економічними ви­могами висувалися й політичні: надання Декларації про державний суверенітет України статусу конституцій­ного закону, забезпечення реальної незалежності усіх республік СРСР, відставка союзного та республікан­ського урядів. А вже у червні на всеукраїнському з'їзді страйкових комітетів було висунуто вимогу про вихід України зі складу СРСР, розпуск компартії, перевибо­ри Верховної Ради України тощо.

Аналогічні процеси відбувалися по всій території СРСР. Ставало очевидним, що імперія вичерпала свої можливості. Стагнація економіки переросла у тяжку кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилюва­ли соціальну напругу в суспільстві.

Останні потуги імперії

Проте імперська бюрократія, консервативні сили з числа прихильників існування централізованого СРСР не збиралися здавати своїх позицій, перейшовши у на­ступ проти республік, які прагнули добитися реального суверенітету. Свідченням цього стали події 13 — 20 січня 1991 р., коли московська влада вдалася до застосування військової сили у Вільнюсі й Ризі, щоб придушити незалежницькі настрої у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради України у такій ситуації здійснила безпрецедентний крок — ухвалила заяву, де засуджувала дії центру як порушення державного су­веренітету прибалтійських республік.

Не залишилася в стороні від московського тиску й Україна. Щоб втримати її в орбіті «єдиного і непо­дільного Союзу», проімперські сили вдалися до інспіру­вання сепаратистських настроїв. Залунали голоси про необхідність створення на півдні України «незалежної Республіки Новоросії». У Донбасі поширювалися чут­ки про відновлення Донецько-Криворізької республі­ки, яка існувала на поч. 1918 р. Закарпаття стало аре­ною, де пропагувалися ідеї нібито місцеве населення є не українцями, а окремою нацією русинів. У Криму під тиском з Москви та при потуранні з Києва було проголошено автономію. Об'єктом провокацій стало релігійне життя, коли відверті українофоби штучно роз­дували протиріччя між різними конфесіями. Відверту війну було розв'язано проти пам'ятників героям виз­вольних змагань та жертвам Другої світової війни, які з початком національного відродження постали В Західній Україні. Зокрема, потужними вибухами були знищені пам'ятники полеглим воякам дивізії «Галичи­на» та Євгену Коновальцю на Львівщині, Степану Бандері — на Івано-Франківщині. У Києві двічі спалюва­ли могили замордованих комуністичним режимом Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. День у день у засобах масової інформації, контрольованих комуністами, поширювалася провокативна дезінформа­ція про керівників національно-демократичного табо­ру, українську минувшину тощо.

Ще одним кроком Москви по збереженню радян­ської імперії мав стати загальносоюзний референдум, на який було винесене запитання з лукавим форму­люванням: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверен­них республік, в якій повною мірою гарантуватимуть­ся права і свободи людини будь-якої національності?» Щоб нейтралізувати можливе посилення імперського центру, Верховна Рада України, завдяки співпраці Народної ради та «націонал-комуністів» на чолі з Л.Кравчуком, включила на референдум додаткове рес­публіканське запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Укра­їна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний сувере­нітет України?» У Галичині додалося ще й третє за­питання: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала само­стійною державою?» Під час референдуму, який відбув­ся 17 березня 1991 р., на запитання союзного бюлетня ствердно відповіли 70,2 %, республіканського — 80,2 %, а в Галичині 88 % українців проголосували проти Союзу.

Провівши референдум, Москва, однак, не досягла по­ставленої мети, оскільки чи не в кожній республіці він відбувався паралельно з місцевими опитуваннями, а Естонія, Латвія, Литва, Вірменія, Грузія і Молдова вза­галі відмовилися від його проведення. Тому після ре­ферендуму М.Горбачов розпочав т. зв. новоогарьов ський процес — переговори, які велися у Ново-Огарьово під Москвою з керівниками 9 республік,, в т. ч. й Украї­ни, про зміст нового союзного договору. Його попе­реднє підписання, незважаючи на існування у ньому багатьох невирішених питань, планувалося на 20 серп­ня 1991 р. Щоправда, Верховна Рада України відкла­ла обговорення проекту союзного договору на вересень. Спеціальна парламентська комісія повинна була з'ясу­вати, чи його умови не суперечать Декларації про суве­ренітет.

Подальша доля України вирішилася несподівано з точки зору поточного моменту, але закономірно з огля­ду на її тисячолітню історію державотворення та по­стійне прагнення до волі. 19 серпня 1991 р. групою найвищих державних посадовців СРСР на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим, прем'єр-міністром В.Павловим, головою КДБ В.Крючковим, міністром оборони Д.Язо-им та міністром внутрішніх справ Б. Пуго була здійсне­на спроба державного перевороту. Створивши т. зв. ГКЧП (українською ДКНС — Державний комітет з надзвичайного стану), путчисти прагнули не допусти­ти підписання нового союзного договору та намагали­ся повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р. Проте їхній задум наштовхнувся на рішучий народний спротив, який у Москві очолив російський президент Єльцин (М.Горбачов у той час був інтер­нований у Криму). На відміну від нього, голова україн­ського парламенту Л.Кравчук зайняв украй обережну і невизначену позицію щодо ГКЧП, не висловивши навіть моральної підтримки Б.Єльцину. Зате Народна рада різко засудила антиконституційні дії військово-комуиістичної хунти. Вже на третій день — 21 серпня організатори перевороту визнали свою поразку. Так безславно закінчувалося понад сімдесятирічне існування страхітливої імперії під назвою СРСР.

24 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України. В умовах загальнонародного піднесен­ня та повної розгубленості депутатів-комуністів вона проголосила незалежність України, яка мала бути підтверджена на референдумі і грудня 1991 р. В на­ступні дні Президія Верховної Ради прийняла поста­нови «Про департизацію державних органів, установ та організацій», «Про тимчасове припинення діяльності компартії України», про передачу майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місце­вих Рад. 30 серпня 1991 р., коли була доведена участь партапарату у підготовці і здійсненні путчу, Л. Крав­чук підписав Указ Президії Верховної Ради «Про за­борону діяльності компартії України».

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський рефе­рендум на підтвердження Акта проголошення не­залежності України. В ньому взяли участь 84,2 % ви­борців, з яких 90,32 % проголосували за незалежність України, засвідчивши своє прагнення бути господарем на власній землі.

Одночасно з референдумом відбулися вибори Прези­дента України. До виборчого бюлетеня було включено прізвища 6 кандидатів — В.Гриньова, Л.Кравчука, Л.Лук'яненка, Л.Табурянського, В.Чорновола та І.Юхновського. Більшість виборців — 61,6 % — підтримала Леоніда Кравчука, який став Президентом України.

Отже, після тривалого періоду бездержавності україн­ський народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну у вільну, демократичну, заможну державу, яка б стала рівноправним партнером міжна­родної спільноти.

Лекція 18