Організація держави на Західноукраїнських землях

План

 

1. Причини повстання. Проголошення ЗУНР.

2. Організація державного будівництва. Акт злук УНР і ЗУНР. Польсько-українська війна.

3. Встановлення влади Директорії.

4. Культура України на початку ХХ століття.

 

 

Причини повстання. Проголошення ЗУНР.

 

Тимчасове представництво інтересів окремих народів передавалося Національним Радам, створених з парламентських послів кожної нації. Відповідно до плану австрійського уряду, на територіях колишніх коронних країв імперії (без Угорщини) мало постати чотири національні держави – німецько-австрійська, чеська, південнослов’янська та українська. Поляки отримали право самостійно вирішувати питання своєї державності. Доля Боснії й Герцеговини та румунської частини Буковини залишалася нез’ясованою. Це була остання спроба врятувати конаючу монархію Габсбургів. Однак народи, які вона поневолювала, не хотіли ні австрійської ласки, ні спільного з нею майбутнього.

Після попередніх нарад 10 жовтня Української парламентської репрезентації й засідання 12 жовтня у Львові Народного комітету 18 жовтня 1918 р. зібралася Українська конституанта, що мала розв’язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входило 33 українських посли обох палат австрійського парламенту, 50 депутатів галицького та буковинського крайових сеймів, а також по три представники від кожної української політичної партії. Українська конституанта, проголосила себе Українською Національною Радою (УНРадою) й під керівництвом парламентського посла Євгена Петрушевича приступила до державотворчої діяльності. Її засідання почалося о 8 годині вечора і тривало до 4-ї ранку наступної доби. 19 жовтня 1918 р. одноголосно було прийнято постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави.

Аналогічні рішення прийняли конституант інших народів колишньої Австро-Угорщини – чехів і словаків, південних слов’ян і поляків.

 

Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях

Революційні події 1917-1918 рр. на Наддніпрянщині мали великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділили. Озброєні багатими традиціями визвольних змагань західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.

 

Передумови повстання

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилась в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Деякі з Галицько-українських політиків, побачивши, що Відень не збирається виконувати свої обіцянки щодо реалізації таємних статей Брестського договору, почали задумуватися над самостійним вирішенням західноукраїнського питання. З цією метою у Львові протягом вересня 1918 року було засновано таємний старшинський гурток, який спочатку складався головним чином із офіцерів-українців австрійської армії і згодом прибрав назву Центральний військовий комітет (ЦВК). Його члени попервах обстоювали автономію західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії. Правда, з приходом до Комітету в першій половині жовтня представників Українських січових стрільців – поручника В. Старасольського, сотника Н. Гірняка, підхорунжого Д. Паліїва, а згодом й інших – Комітет вирішив «боротися під знаменем соборної України». Останні проголосили приєднання до Польщі українських земель Галичини. 28 жовтня 1918 р. у Кракові відбулася нарада польських парламентаріїв. На ній було створено Польську ліквідаційну комісію, влада якої мала поширюватися на всю Галичину. Це передвіщало українсько-польський конфлікт, до якого треба було негайно готуватися.

29 жовтня до Львова прибув сотник УСС Дмитро Вітовський, який уже наступного дня на засіданні ЦВК перебрав на себе функції керівника майбутньої акції. Відтоді, хоча дата виступу була невідома, Центральний військовий комітет почав працювати як справжній військовий штаб підготовки повстання.

Не відставали й поляки, які з набагато більшим розмахом, ніж українці (якщо з українського боку на організацію повстання було витрачено всього 9000 крон, то з польського – 100000 крон і 50000 франків) та майже не криючись від австрійських властей, також готувались до захоплення влади. Начальник жандармерії Галичини й Буковини генерал-майор Фішер доповідав у Відень, що «легіонери вільно кружляють по вулицях Львова, для них збирають гроші, одяг тощо, навіть вербуються добровольці», що ці організації мають зв'язок з Варшавою, Краковом, Лодзю і представниками Антанти. 26 жовтня він уже прямо телеграфував до Відня, що у Львові йде «підготовка путчу з боку поляків». 28-30 жовтня відбулися таємні наради, на яких обговорювалися організаційні питання захоплення влади.

У таких умовах 31 жовтня бл. 6 год. Ранку члени ЦВК довідалися, що австрійський намісник в Галичині отримав наказ із Відня «передати владу тому, хто має силу і хто по неї перший зголоситься». Невдовзі вони також дізнались із вранішніх польських газет, що 1 листопада до Львова приїздить з Кракова Польська ліквідаційна комісія для перебрання влади на території Східної Галичини. Водночас польський уряд у Варшаві призначив В. Чарторийського генеральним комісаром усієї Галичини. Було очевидним, що необхідно, негайно починати рішучі дії. Але керівники Української Національної Ради на чолі з її головою Є. Петрушевичем у той час перебували у Відні, проводячи час за переговорами з представниками конаючої Габсбурзької імперії. Наслідком цих нарад стало рішення австрійського уряду, що виглядало як глузування над українцями: за кілька годин до повстання їм обіцяли місця урядовців у деяких староствах, нові юних фінансових установ, а також, за наявності відповідних спеціалістів, на залізниці та в судах.

Тим часом у Львові галицька дирекція УНРади, хоча напередодні почула від Д. Вітовського про готовність негайно почати воєнну акцію, просила австрійського намісника графа Гуйна передати владу саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки (як виявилося згодом, тоді ж намісник запевнив делегацію Польської військової організації, що найближчим часом передасть їй владу в краї). Зібравшись після цього на чергову нараду, тепер вже з участю членів Центрального військового комітету, галицька делегація радилася, що робити далі: вичікувати сподіваної інформації з Відня від президії УНРади, стежити, що зроблять поляки, чи негайно перебирати владу? Була думка, зокрема в К.Левицького, що краще дочекатися вказівок з Відня. Проти такої позиції рішуче виступив Д.Вітовський, який від імені Комітету заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. «Справа може вдатися тільки зараз, — ще раз підкреслив сотник Вітовський. — Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки». Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі ще вагалися, погодитися з його аргументами.

 

Листопадовий зрив

Почалися останні приготування до збройного повстання. Зокрема, було вирішено взяти владу у Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада, вироблено план захоплення Львова, а також реорганізовано ЦВК в Українську генеральну команду (УГК). До неї увійшли: сотник УСС Д.ВІтовський, отаман УСС С. Горук, поручники УСС Б. Гнатевич та

І.Цьокан. поручник П.Бубела, четар Іванчук і підхорунжий УСС Д. Паліїв.

Одночасно вживали заходів для організації виступу в усьому краї. 31 жовтня до 14-16-ї год. до всіх повітових центрів на ім'я раніше призначених командантів або відомих українських громадян зі Львова було відправлено наказ за підписом Д.Вітовського з вимогою вночі з 31 жовтня на 1 листопада захопити владу в українські руки.

Того ж дня о 19-й год. в Народному домі відбулося останнє перед виступом засідання Української генеральної команди, у якому взяли участь понад 100 чол., у т. ч. бл. 40 старшин. Його вів сотник Вітовський. У короткій промові він охарактеризував міжнародне політичне становище і ситуацію в краї, вказав на завдання, поставлене перед українським військом, та повідомив, що УГК має в розпорядженні всього 1400 вояків та 60 старшин. Цей виступ, особливо останнє повідомлення, справили на присутніх неоднозначне враження. Значна частина з них засумнівалась, чи вдасться виступ, а деякі навіть пропонували відкласти його на тиждень і за. цей час добре підготуватися. Але Д.Вітовський нагадав, що Польська ліквідаційна комісія вже завтра прибуває до Львова, щоб негайно перебрати владу, та що на провінцію вже вислано кур'єрів із наказом про перебрання українцями влади. «Мусимо заняти Львів цієї ночі, - заявив він. — Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в нашім краю, навіть хоч би прийшлося її завтра утратити». Проти такої логіки заперечень не знайшлося. Учасники засідання взялися до остаточного з'ясування деталей виступу, початок якого було призначено на 4-ту год. ранку.

У ході повстання,згідно з оперативним планом, було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, а також роззброєно польських солдатів і офіцерів львівського гарнізону. Вдалося зайняти головні адміністративні центри та інтернувати там австрійського намісника графа Гуйна і військового командувача фельдмаршала Пфеффера. Було захоплено пошту, телеграф, вокзали, склади, міську ратушу, на якій, за наказом сотника Вітовського, вивісили український прапор. Львів опинився в руках українців.

1 листопада 1918 р. бл. 7 год. ранку Дмитро Вітовський доповів Костю Левиць1 листопада 1918 р. бл. 7 год. ранку Дмитро Вітовський доповів Костю Левиць-кому, тодішньому голові львівської делегації Української Національної Ради, що українські війська «заняли Львів і обсадили всі державні установи бел проливу крові і взагалі без жертв». Невдовзі в місті з'явилися прокламації за підписом УНРади, у яких говорилося: «Український Народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з вікової неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави...» Тоді ж Д.Вітовський повідомив Раду міністрів— у Києві: «Занятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України». Більш-менш успішно перебирали владу й у провінції.

Таким чином у листопаді 1918 р. в Східній Галичині було повалено монархічну владу, ліквідовано багатовікове іноземне поневолення. З волі широких верств українства тут було здійснено Листопадову національну революцію, результатом якої стало створення української демократичної республіки. Вона займала територію 70 000 кв. км. її населення становило 6 мли чол. — 71 % українців, 14 — поляків, 13 — євреїв і 2 % інших національностей. Для національних меншин передбачалась культурно-національна автономія.