Зовнішньополітична діяльність

Значними були успіхи гетьманської України в зовнішній політиці. Вона поширила дислокацію україн­ських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існу­вали з 12 державами світу: Австро-Угорщиною, Бол­гарією, Туреччиною, Фінляндією, Швецією, Іспанією, Данією, Голландією та ін. Першочергового значення український уpяд надав налагодженню добрих відносин з Німеччиною.

2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську Державу. Українсько-німецькі стосунки значно поліпшилися після візитів до Берліна у вересні 1918 р. глави уряду Ф. Лизогуба та гетьмана П.Скоропадського.

Він підписав у вересні 1918 р. торговельний договір з Німеччиною і Австро-Угорщи­ною, за яким з України мало бути вивезено не менш як 100 млн. пудів хліба, 11 млн. пудів м'яса (у живій вазі), 300 тис. голів овець, 400 тис. пудів сала, 2 млн. пудів дійсних консервів, багато іншого продовольства й про­мислової сировини. Нова економічна угода ще більше посилювала залежність України від західних союз­ників. До того ж, Австро-Угорщина займала щодо Української Держави вичікувальну позицію, зволікаю­чи з ратифікацією Брестського мирного договору.

Визначним досягненням української дипломатії стало підписання 12 червня 1918 р. в Києві прелімінар­ного (попереднього) миру з Раднаркомом РСФРР. У ньому Радянська Росія визнавала незалежність Україн­ської Держави. Також було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуа­цію громадян, обмін консульськими представництвами.

Прорахунки Гетьманату

Крім досягнень, за гетьманування П.Скоропадського було допущено чимало прорахунків, які виявилися фа­тальними. Чи не найбільше компрометувала його за­лежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсо­ромно грабували Україну. Багато свідомих українців небезпідставно звинувачували П.Скоропадського та його уряд у проросійській політиці, у покровительстві російським шовіністам.

Гетьман був тісно зв'язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів. Він і німецька військова адміні­страція практично почали війну проти українських трудівників. Дуже шкідливою для української справи була політика в провінції, на селі. Місцеві старости і карателі, чинячи насильства над населенням нібито від імені влади, дискредитували українську державність.

3 відновленням права приватної власності на землю в села в супроводі каральних загонів почали поверта­тися поміщики. Вони накладали на трудове селянство великі контрибуції. Один із великих землевласників з Ямпільського повіту на Поділлі хвалився, що він стяг­нув із селян 250 тис. крб., тоді як усе його майно кош­тувало менш як 150 тис. крб. Не легше було й робітни­кам, більшість організації! яких нова влада розпустила. Безробіття, погіршення продовольчого постачання бо­ляче вдарили по населенню міст.

Антигетьманська опозиція

Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили II Всеукраїнський селянський та Робітничий з'їзди, які, незважаючи на заборону влас­тей, нелегально відбулися у Києві в травні 1918 р. Несхвалення нового режиму висловили представники залізничників і телеграфістів.

Опозиція гетьманському режиму зростала. 24 травня 1918 р. до П.Скоропадського звернулися представни­ки чотирьох українських політичних партій (соціалістів-самостійників, трудової, соціалістів-федералістів та хліборобів-демократів), які заявили, що кабінет мініс­трів не є українським за складом і політичною орієнта­цією. Вони протестували проти заборони з'їздів, проти діяльності місцевої адміністрації, яка потурала зловжи­ванням, а також призначення на державні посади не українців та військової політики уряду.

На поч. серпня 1918 р. він перетворився на Україн­ський національний союз. З 18 вересня його очолив В.Винниченко. Саме тоді було взято курс на антигетьманське повстання.

Восени 1918 склалися обставини, які привели до послаблення гетьманського уряду. Наприкінці вересня 1918 р. капітулювали Болгарія і Туреччина. 17 жовтня Австро-Угорщина формально перетворилася на «Союз держав». У Німеччині вибухнуло повстання, що пере­росло в демократичну революцію. Імператор Вільгельм II зрікся престолу. В усій країні та на фронтах почали виникати ради робітничих і селянських депу­татів. Ради солдатських депутатів створювали і в німе­цьких військових частинах, які дислокувалися в Украї­ні. Серед окупаційних військ різко впала дисципліна. П.Скоропадський та його уряд втратили підтримку Ні­меччини й Австро-Угорщини. Україні, яка не мала до­статньої регулярної армії, загрожувала війна з Радян­ською Росією.

Боротьба проти правління П.Скоропадського наби­рала дедалі більшого розмаху. У різних місцях Украї­ни виникли повстанські загони. Найбільшими були повстанська армія Нестора Махна, загони отаманів Юрка Тютюнника і Данила Терпила (Зеленого).

У такій вкрай небезпечній обстановці П.Скоропад­ський вдався до зміни політичного курсу і почав шу­кати контактів з державами Антанти — Англією і Фран­цією. Знаючи про прихильність їхніх урядів до ідеї «єдиної і неподільної Росії», гетьман різко змінив став­лення до питання незалежності України. 14 листопа­да 1918 р. він видав гpaмоту.

Тим часом із російських монархістів було сформовано новий гетьманський уряд на чолі з С.Гербелем.

Ліквідація Гетьманату

Проголошення федерації з білогвардійською Росією викликало обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання, до якого готувалися опозиційні гетьману сили. Представники соціалістич­них партій, зібравшись 13 листопада 1918 р. в Києві, у будинку Міністерства шляхів, обрали Директорію —тимчасовий орган для керівництва повстанням проти гетьмана. До неї увійшли: В.Винниченко — голова Директорії, члени — С.Петлюра й Ф.Швець, тимчасові члени — А.Макаренко і П. Андрієвський. Того ж дня Директорія виїхала в Білу Церкву — центр антигетьманських сил, де дислокувалися Січові стрільці, які повинні були стати збройним ядром повстання. У Києві залишився тільки голова Директорії Володимир Винниченко.

Регулярних військ у Директорії було мало, але її підтримали добровольці із селян і міського населення. Німецькі війська дотримувалися нейтралітету й шука­ли можливості повернутися додому. 17 листопада пов­станська армія зайняла Білу Церкву та Фастів і ру­шила на Київ. 18 листопада вона розбила гетьманські війська під Мотовилівкою — за 30 км від столиці. Перші успіхи повстанців вплинули на ті військові підрозділи, які підтримували уряд П.Скоропадського.

За кілька тижнів боїв війська Директорії оволоділи столицею Української Держави. Надії гетьмана на до­помогу російських солдатів не збулись. У Києві тоді було 15 тис. російських офіцерів, але в сутичці із Січовими стрільцями вони не виявили хоробрості.

П..Скоропадський передав владу та державний скарб урядові, а сам під виглядом пораненого німецького офіцера виїхав за кордон. Це врятувало йому життя. 14 грудня 1918 р. українські війська вступили в Київ. Місто зустріло їх урочисто.

Отже, спроби гетьмана П.Скоропадського зміцнити українську державність шляхом повернення старих порядків не увінчалися успіхом.

 

 

Лекція 11