Початок другої світової війни. Західна Україна під владою сталінського режиму

Початок Другої світової війни і Україна. Агресивна політика нацистської Німеччини, загарбання нею кількох європейських країн, провал радянських ініціатив щодо колективної безпеки, політика «умиротворення» агресора, авторами якої були Велика Британія та Франція, призвели до змін зовнішньополітичного курсу СРСР. 23 серпня 1939 р. між Німеччиною та СРСР було підписано пакт про ненапад (за прізвищами міністрів закордонних справ, які підписали цей документ його називали пактом Молотова - Ріббентропа). Відомі тепер секретні додаткові протоколи до цього документа свідчать про домовленість А. Гітлера та Й. Сталіна щодо розділу сфер впливу в Європі.

Німеччина відповідно до секретного додаткового протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. погодилася включити до сфери впливу СРСР західноукраїнські та західнобілоруські землі, які до цього часу були у складі Польщі, а також Латвію, Естонію, Фінляндію та Бессарабію.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. Польща виявилася непідготовленою до війни, а її уряд не спромігся організувати захист країни і 17 вересня емігрував за кордон. Польща припинила своє існування як самостійна держава. Деякі західноукраїнські землі - Холмщину, Підляшшя, Лемківщину з населенням понад 500 тис. осіб було включено до створеного німцями на окупованій території генерал-губернаторства з центром у Кракові.

Роз'єднаність українських земель були не лише трагедією української нації, а одним із складових чинників напруженості в Європі. А. Гітлер не збирався вирішувати українське питання, на що сподівалися члени ОУН. Він розглядав Україну як плацдарм для завоювання СРСР, а потім і всього Сходу. I саме в цьому контексті стає зрозумілим дозвіл Угорщині з боку нацистської Німеччині на окупацію Карпатської України у березні 1939 р. Проголошення цього державного утворення у жовтні 1938 р. і майбутня складна боротьба навколо нього - невід'ємна складова підготовки Другої світової війни.

Причини і передумови війни

По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, що прагнули реваншу та нового переділу світу. Найбільшою мірою це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії. Вони і стали основними ініціаторами війни.

По-друге, економічна криза 1930-х рр. загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об’єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Систему безпеки, створену в 1920-ті рр., було зруйновано.

По-третє, розв’язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на «умиротворення» агресора, а також «ізоляція» США, які, оголосивши про нейтралітет, фактично самоусунулися від впливу на розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль у розв’язанні війни відіграв СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Характер війни Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини – тобто досягнення світового панування. З боку цих країн війна мала загарбницький характер. Для країн, які зазнали агресії і були окуповані, війна була справедливою. Складніше визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, що на той час належали Польщі, Румунії, Фінляндії, а також країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва). Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. Її по праву назвали Великою Вітчизняною війною. Для формування загального уявлення про Другу світову війну доцільно розглянути декілька варіантів її періодизації.

В 1943 р. у нацистсько-радянській війні відбувся вирішальний перелом: коли німецький наступ вичерпав свою навальну силу, радянські війська розпочали гігантський контрнаступ. Першим свідченням виснаження гітлерівських армій стала рішуча перемога радянських військ під Сталінградом, що на Волзі, у січні 1943 р. Зібравши залишки своїх резервів, улітку 1943 р. у битві під Курськом німці вдалися до останньої спроби перехопити ініціативу. Але й тут вони зазнали поразки. Тим часом СРСР користувався своїми величезними людськими ресурсами, результатами вдосконалення військового виробництва та масовими поставками бойової техніки із союзних держав. Зразу ж після перемоги під Курськом радянське командування розпочало контрнаступ, головне завдання якого полягало у відвоюванні Лівобережної України. Масовий удар радянських військ на Україну здійснили 40 % піхотинців Червоної армії та 80 тис. танків. За даними західних істориків, Червона армія мала потрійну перевагу в загальній чисельності людей і — завдяки американським поставкам — майже п'ятикратну перевагу в техніці. Проте радянські джерела стверджують, що чисельна перевага була менш ніж двократною і що своїм успіхом контрнаступ завдячує скоріше звитязі та вмінню воїнів, ніж їхній переважаючій кількості. В усякому разі, на відміну від блискавичної війни 1941 р., що дала змогу німцям за якихось чотири місяці захопити Україну, радянський «бульдозер» безупинно повз, захоплюючи одну область за іншою й виснажуючи противника методичними ударами. Трохи менше ніж за рік він відвоював Україну.

Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська під командуванням Івана Конєва, Миколи Ватутіна та Родіона Малиновського зайняли Лівобережжя і Донбас. 23 серпня в результаті запеклих боїв німці вдруге й востаннє втратили Харків. У вересні—жовтні Червона армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі, й 6 листопада Ватутін вступив до Києва. У січні 1944 р. після короткої перерви майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала очищення від німців Правобережжя і Криму. Успішне здійснення цієї мети забезпечила важлива перемога під Корсунем-Шевченківським. До березня в руках у ніг.!!'в лп''.'.чася тільки Західна Україна.

Третій етап у відвоюванні України розпочався у липні 1944 р. Радянські війська оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис. чоловік. Серед них були 10 тис. бійців галицької дивізії, що мали нещастя отримати хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Десь п'яти тисячам удалося вирватися з оточення, але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено в полон. За підрахунками, 2 тис. уникли полону, й пізніше багато з них приєдналися до УПА. Після цієї перемоги радянські сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав. У вересні вони перетнули Карпати, й до жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія опинилася в радянських руках.

Відступаючи з України, німці, як більшовики у 1941 р., вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена й винищена земля». В результаті у 300-кілометровій смузі вздовж лівого берега Дніпра насильної евакуації зі своїх країв зазнали цілі маси людей, а значні частини міст Полтави, Дніпропетровська та Кременчука було спалено. Пр авобережжя не потерпіло від широкомасштабних руйнувань, хоч не змогло уникнути масової евакуації.

Пропагандистський наступ Сталіна. На відміну від Гітлера Сталін учився на власних помилках. Побачивши, як неоднозначне поставилося населення до його режиму на початку війни, він тепер розпочав велику пропагандистську кампанію. Вона проводилася з метою залучення радянських громадян на окупованих територіях до опору німцям та для зображення сталінського режиму в новому світлі; мовляв, після війни він буде більш стерпним. Оскільки у боротьбі з німцями націоналізм з усією ясністю виявився набагато сильнішим стимулом, ніж марксизм, він і став головною темою цієї кампанії. Найбільша увага приділялася російському націоналізмові, без перестанку експлуатувалися теми славних перемог Російської імперії, її боротьби у минулому проти іноземних загарбників, її великііх героїв. При цьому Сталін активно намагався також забезпечити собі симпатії українців.

Щоб справити враження суверенності Української Радянської республіки, було створено додаткові українські міністерства — закордонних справ та оборони. Як і інші республіки, Україна отримала право (проте не реальну можливість) вступати у зовнішні зносини. На високі пости в уряді було призначено відомих українських діячів. Зокрема, міністром закордонних справ став драматург Олександр Корнійчук, а осипаного державними почестями партизанського командира Ковпака призначили міністром оборони. Були навіть ознаки того, що Україна матиме власні військові частини. Хоч ця можливість так і не знайшла втілення, зате було перейменовано на Український фронт південну ділянку радянського фронту і введено високопрестижну урядову нагороду — орден Богдана Хмельницького. Відчутно послабився контроль за культурною діяльністю українців, а патріотичний вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну» навіть був відзначений Сталінською премією.

Помітивши, з яким ентузіазмом люди на окупованих німцями територіях повертаються до релігії, Сталін примирився з Російською православною церквою на радянській території, скасувавши численні обмеження на її діяльність і розпустивши антирелігійну пропагандистську організацію — Союз войовничих атеїстів. Православна церква віддячила послугою за послугу, закликавши свою паству до боротьби з німцями й відлучаючи всіх, хто співпрацював з ними.

Повернення радянської влади на Західну Україну. Оскільки Західна Україна перебувала під радянською владою лише короткий період часу, повернення Червоної армії мало тут інші наслідки, ніж на радянізованому сході. Зайнявши Західну Україну в 1944 р., більшовики на відміну від відносно обережної політики 1939 р. були сповнені рішучості швидко й безкомпромісно насадити націоналістичне настроєним західним українцям свою владу. Вони мобілізували всіх чоловіків віком від 18 до 50 років і без належної підготовки та озброєння послали їх на фронт. Негайно почалися репресії проти греко-католицької церкви. Після окупації Львова митрополита Шептицького було посаджено під домашній арешт, а через кілька місяців він помер. Його наступника Йосипа Сліпого було заслано до концтабору в Сибір. Розпочалася також підготовка до примусового включення греко-католицької церкви до підпорядкованої Москві Російської православної церкви.

Західну Україну заполонили понад 30 тис. партійних працівників і 3500 спеціально навчених пропагандистів, які знову розпочали процес радянізації краю. Найбільш національне свідому верству населення складала інтелігенція, тому радянські власті робили активні спроби протиставити їй селянство та робітників. Оскільки радянські пропагандисти обіцяли звернути «особливу увагу» на людей, що не мали радянської освіти, а вчилися у «буржуазних» закладах, то з районів, ще не зайнятих Червоною армією, разом із відступаючими втекла більша частина західноукраїнської інтелігенції.

Прихід у Західну Україну Червоної армії поставив перед проводом УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими силами Сталіна. Спочатку ОУН вважала, що у війні нацисти й більшовики виснажать одні одних — подібно до того, як це сталося у 1917—1918 рр. Проте коли стало ясно, що переможцем у війні на сході вийде СРСР, ОУН очікувала, що розбиті німці увійдуть в союз із західними державами, щоб запобігти радянській експансії. Саме ці хибні сподівання значною мірою спонукали провід ОУН/УПА продовжувати боротьбу з більшовиками.

Після того як по Західній Україні прокотилися головні сили Червоної армії, УПА організувала ряд акцій, щоб перешкодити мобілізації, запобігти депортаціям «ненадійних елементів» та припинити репресії проти греко-католицької церкви. Вони насамперед були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії й тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навесні 1944 р. на Волині у сутичці з підрозділом УПА був смертельно поранений славетний командир Червоної армії Микола Ватутін. Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду величезних партизанських територій, засилали агентів для проникнення у підрозділи УПА та вбивства їхніх командирів, створювали спеціальні винищувальні батальйони. Радянські пропагандисти також розпочали активну кампанію, зображаючи ОУН та УПА як нацистських головорізів.

Деякі сутички радянських сил з УПА мали широкі масштаби. Так, у квітні 1944 р. в операції проти УПА під Кременцем, що на Волині, брали участь близько 30 тис. радянських військ. Проте здебільшого сутички були невеликими, але частими. Згідно з радянськими джерелами, восени 1944 р. УПА провела на Волині 800 рейдів. Лише на Станіславщині вона ліквідувала 1500 радянських активістів. Більшовики стверджують, що знищили протягом цього часу 36 «банд» УПА чисельністю в 4300 чоловік. Як і належало чекати, боротьба виявилася запеклою, й жодна із сторін не поступалася іншій ані п'яддю землі. Щоб не потрапити до рук ворога, поранені бійці УПА часто заподіювали собі смерть. 9 травня 1945 р. війна закінчилася, але радянському режимові було ще далеко до повного контролю над сільськими регіонами Західної України.

Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його наклала друга світова війна на Україну та її населення. Щонайменше (статистика тепер досліджується наново) 5,3 млн чоловік, або один із кожних шести мешканців України загинув у цій бойні. 2,3 млн українців було вивезено для примусової праці до Німеччини. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними лишилося близько 10 млн чоловік. Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула такою великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загальні збитки економіки України сягали 40 %. Таким чином, удруге за трохи більш як десять років Україна тяжко постраждала від жорстоких ексцесів тоталітарних режимів.

У другій світовій війні українці, національна свідомість яких зросла порівняно з періодом 1917—1920 рр., потрапили у лещата між радянським режимом та нацистами. На глибоке розчарування інтегральних націоналістів, вони практично не мали змоги діяти згідно з власними інтересами. На відміну від 1917—1920 рр. українці опинилися у становищі, коли вони могли лише реагувати на події, а не впливати на них. І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі, остаточні підсумки війни з української точки зору мали й деякі позитивні моменти. До них слід насамперед віднести те, що в результаті радянського завоювання Західної України вперше за багато століть усі українці з'єдналися у межах одного політичного цілого, тобто СРСР, а конкретніше — в межах Української Радя нської Соціалістичної Республіки. До того ж тимчасові поступки Сталіна національним прагненням неросійських народів породили сподівання, що після війни «все стане інакше». Нарешті, Україна як складова Радянського Союзу стала однією з переможниць у війні. У серцях багатьох радянських українців радість перемоги поєднувалася з почуттям надії, про яке у 1945 р. один радянський офіцер казав: «Уся атмосфера була сповнена надії на щось нове, щось чудове і славне. Ніхто з нас не мав жодних сумнівів щодо нашого світлого майбутнього».

 

81. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок. Бойові дії 1941-1942 рр.

 

Причини невдач Червоної Армії на початку війни Тоталітарний характер влади, що поставив у залежність від волі одної людини та її найближчого оточення життя мільйонів людей.; прорахунки керівництва країни на чолі з Й. Сталіним: ігнорування даних розвідки про дату наступу німецьких військ; заборона приводити війська в прикордонних районах до бойової готовності; зволікання з переоснащенням армії та побудовою оборонних споруд; відсутність чіткого плану на випадок масштабних військових дій (перемогти ворога збирались «малою кров’ю» на його території).;перевага німец сил на напрямках основних ударів.;репресії командного складу, досвідчених воєначальників напередодні війни.; жорстка, централізація, атмосфера страху в країні вбивали ініціативу, гальмували вирішення нагальних проблем.; міжнародна ізоляція СРСР;авіація бала скупчена на основних аеродромах, а не розосереджена по польових, що призвело до величезних втрат техніки на початку війни.. Тільки мужність, патріотизм і напруження всіх сил народу стримували німецькі війська, давали час керівництву отямитися й організувати оборону країни.

У перший тиждень війни головні сили гітлерівців мали оволодіти Києвом. Але події розгорталися інакше. З 23 по 29 червня 1941р в районі Луцьк — Броди — Рівне відбулась найбільша танкова битва початкового періоду війни. Це дозволило затримати просування гітлерівців на тиждень. З 11 липня по 22 вересня 1941 р — Київська оборонна операція, яка в результаті некомпетентності керівництва Сталіна та його оточення закінчилася катастрофою для Пд.-Зх фронту. 19 вересня 1941 р гітлерівці зайняли Київ. Оборона Києва надовго затримала німців і дала змогу провести евакуацію на схід людей і великих підприємств лівобережжя.. 5 серпня —16 жовтня 1941 р. — оборона Одеси. ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р. — героїчна оборона Севастополя, яка тривала 250 днів.22 липня 1942 р. — остаточна окупація території України німец-фашист військами після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської обл, але ціною величезних жертв, героїчного опору народу німецький план «блискавичної ВІЙНИ» був зірваний.

2. Початок Великої Вітчизняної війни. Напад Німеччини та її союзників на СРСР

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. її війська перетнули державний кордон від Льодовитого океану до Чорного моря й розпочали наступ у глиб території СРСР. Союзниками Німеччини виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія та Італія.

Гітлерівське командування дістало можливість зосередити проти СРСР більшу частину своїх сил, озброєння, військової техніки (до 5,5 млн солдатів і офіцерів Німеччини, країн-сателітів) — 190 дивізій розгорнулися на всій довжині фронту. їх. повинні були підтримувати чотири з п'яти німецьких повітряних флотів.

Радянські війська, зосереджені в західних прикордонних округах, складалися зі 170 дивізій і налічували близько 2,7 млн бійців і командирів. Радянські дивізії не були повністю укомплектовані людьми, озброєнням, військовою технікою. Тому на основних напрямках ворог спромігся забезпечити собі значну перевагу.

Вранці 22 червня 1941 р. гітлерівська авіація розпочала бомбардування радянських військових аеродромів і важливих стратегічних міст. Раптовість нападу дозволила ворогові у перший день війни знищити 66 радянських аеродромів і 1201 літак.

Перші удари нацистів взяли на себе радянські прикордонники. Незважаючи на чисельну перевагу ворожих сил, вони показували приклади героїзму та мужності. Навіки в історію війни увійшли подвиги прикордонників застави лейтенанта ЛопатІна, бійців 90-го Володимиро-Волинського загону прикордонників, воїнів фортеці м. Бреста. На деяких напрямках радянські війська навіть перехопили стратегічну ініціативу і перейшли у наступ, зокрема вибили ворога з Перемишля й утримували місто протягом 5 днів. Але, попри героїчний опір Червоної армії, тільки протягом першого дня ворог просунувся на 30—50 км у глиб радянської території.