Політичний розвиток Правобережної України у другій пол.. 17 ст.

2. Політика гетьманів Правобережної України в період "Руїни" (Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Юрій Хмельницький)

Після зречення від гетьманства Ю. Хмельницького на Правобережжі гетьманом був обраний Павло Тетеря (1663–1665 рр.), який служив інтересам шляхетської Польщі.

Але Лівобережжя й Запоріжжя не визнавали влади Тетері. Разом з тим, на Правобережжя стали повертатися польські шляхтичі і з допомогою Тетері поновлювали польські порядки, кріпосницький і національний гніт. Проти їхніх дій піднімалися народні повстання. Найбільшим було повстання 1663 р. у Поволоцькому, очолене полковником Іваном Поповичем. Повстанці громили шляхетські маєтки і знищували шляхтичів. Тетері й польським шляхтичам вдалося придушити повстання.

Слід відмітити, що польський уряд вирішив організувати похід на Лівобережжя, щоб повернути його від свою владу. Польським військам і частині правобережних козаків на чолі з Тетерею вдалося вдертися на Лівобережжя. Але в січні 1664 р. під Глуховом і в лютому 1664 р. під Новгород-Сіверським вони були розгромлені і втекли з Лівобережної України.

Крах польського походу, поява на Правобережжі запорожців і лівобережних козацьких полків дали новий поштовх розгортанню повстань. Уже в 1665 році повстання охопило всю Правобережну Україну. Польська влада фактично була ліквідована. Тетеря втік у Польщу.

Петро Дорошенко (1666–1676 рр.).Після зречення Тетері гетьманом за підтримки татар був проголошений сотник Степан Опара, але незабаром він був усунений, виданий полякам, які його розстріляли. Козацька Рада в січні 1666 р. в Чигирині обрала гетьманом П. Дорошенка. М.С. Грушевський характеризував його так: "чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України".

Доцільно сказати, що Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об'єднати її. Але здійсненню цієї мети заважали тогочасні несприятливі обставини: на самостійність України посягали сусіди – Польща, Туреччина, Росія. Дорошенко усвідомлював, що Україні одній не втриматися, що їй необхідна підтримка однієї з держав – Росії, але за умови, "щоб в усіх містах і правої і лівої сторони воєвод і царських ратних людей не було, щоб по містах скрізь управляли полковники та старшини козацькі...".

Оскільки російський уряд уже показав, що він хоче повністю підпорядкувати Україну своїй владі, Дорошенко вирішив об'єднати українські землі під зверхністю турецького султана і цим забезпечити незалежність української держави. Уже восени 1667 р. під тиском об'єднаних турецьких і козацьких військ польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецьку орієнтацію П. Дорошенка.

Треба зазначити, що, зміцнивши свої позиції, П. Дорошенко разом з військом перейшов на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького у 1668 р. оголосив себе гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не міг бути тривалим, тому що надійшла звістка пор наступ польських військ на Брацлавщину, і гетьман відступив на Правобережжя.

У цей же час незацікавлені у зміцненні української державності татари підтримали претензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запоріжжя. Ситуацію ще більше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого більша частина лівобережної старшини на чолі з Д. Многогрішним змушена була визнати верховенство царя. Потрапивши у пастку обставин, П. Дорошенко посилив протурецьку орієнтацію. Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 р. Отаманська Порта почала воєнні дії проти Польщі. Правобережна Україна у черговий раз стала театром військових дій.

Треба звернути увагу на те, що авторитет гетьмана дедалі більше занепав, він втратив підтримку мас. У середині 1675 р. ситуація стала критичною, спроби знайти порозуміння з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчилися безрезультатно. В 1676 р. П. Дорошенко склав свої гетьманські повноваження. Ця подія була останнім актом Української національної революції, яка зазнала поразки.

Юрій Хмельницький – третє гетьманування (1677–1681 рр.). Султанська Туреччина продовжувала загарбницьку політику щодо України. Намагаючись використати популярне ім'я Хмельницького, турецький уряд проголосив Юрія Хмельницького гетьманом і "Князем Малоросійської України". Після цього турецькі правителі організували в 1677 р. наступ 120-тисячного турецько-татарського війська на Україну. Але так званий перший Чигиринський похід закінчився невдало.

У 1678 р. велика турецька армія (200 тис. чол.) знову з'явилася на Україні, здобула та поруйнувала Чигирин, і місто перестало бути столицею козацтва.

Відводячи свої війська з України, турецький уряд залишив у м. Немирові на Брацлавщині з невеликими загонами турецько-татарських військ Юрія Хмельницького як "правителя України". Юрій з татарськими загонами нападав на українські міста й села, навіть на Лівобережжі, завдаючи великої шкоди населенню. Уманщина, Канівщина, Чигиринщина були перетворені на пустелю. Після відступу татар 1679 р. Юрій ще 2 роки жахав народ непосильними податками й здирствами. Зрозумівши нікчемність свого ставленика, турки у 1681 році відправили Юрія до Царгорода, а на його місце поставили молдавського господаря Дуку. У 1685 р. Ю. Хмельницького знову було призначено "гетьманом України", але через півроку він був страчений у Кам'янець-Подільському. Так скінчилося життя й політична кар'єра нещасного наступника славного Богдана.

Отже, на заключному етапі Української національної революції територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства. Ці катастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від створення незалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичних інтересів над державними; залученні іноземних держав до вирішення внутрішніх проблем. Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка.