Народився Богдан Хмельницький під Чигирином, над річкою Тясмин, у хуторі Суботів 27 грудня 1595 року. Батька Богдана звали Михайлом. Він з молодості служив при дворі заможного польського пана воєводи Даниловича, що держав великі староства на Україні: Корсунське й Чигиринське. Староства – то були великі коронні маєтки, часом завбільшки з повіт або й більші. Король давав їх у державу великим панам: вони брали на себе з них доходи, а четверту частину з того давали на військо. Та пани самі в тих староствах не жили, ними не правили, навіть і не заглядали до них часом. Правили їх управителі (підстарости) й різні службовці. Михайло Хмельницький був таким службовцем в старостві Чигринськім, і за службу дозволив йому староста у 1616 році заснувати собі хутір на тім місці, де він собі обрав.
Визначний державний діяч і полководець. Та, очевидно, спокійне життя господаря було не для нього. Він прагне наНиз. Його воєнний досвід, знання Кримського ханства, Туреччини стализапорозькому козацтву в нагоді. Хмельницький бере участь, а потім і самочолює морські походи, відбиття навали кримчаків. Це підносить йогоавторитет серед козацтва, допомагає зайняти високі пости. І колипочалася нова хвиля селянсько-козацьких повстань, які очолили 1630 р.Тарас Федорович, а 1637-го й 1638 рр. Павло Бут, Яків Острянин і ДмитроГуня, Богдана Хмельницького поставлено військовим писарем, а згодомчигиринським сотником. У цих повстаннях він бере саму активну участь.Польський історик В. Коховський писав у своїх «Щорічниках» проХмельницького. «Він був підсобником Тараса, після йшов слідамибунтівників Острянина і Гуні, був учасником жахливого діла, яке саміпризвідці покутували смертю,—а він уникнув заслуженої кари».Хельницький як писар Війська Запорозького бере участь у переговорах зкоролем Владиславом IV та урядом Речі Посполитої.Так виростав і формувався майбутній гетьман козацького війська. А покищо доля відкрила перед ним ще о цікаву сторінку. Очевидно, її можна булоб почати з депеші, яку надіслав 21 вересня 1644 р. кардиналові Мазарінідо Парижа французький посол при польському королі граф де Брежі: «Цимиднями у Варшаві був один із старшин козацької нації, полковникХмельницький, про якого я мав честь писати вашій еміненції. Він був умене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна улатинській мові. Що стосується служби козаків у його величності то якщовійни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в ційсправі». І не лише допоміг, а сам був у чолі загону козаків разом зІваном Сірком взяв активну участь у війні на боці Франції з Іспанією.Після повернення він дізнається про те, що чигиринський староста О. Конецпольський заявив свої права на Суботів і у відсутність Богданатероризував сім'ю — наїжджав на хутір, громив його. Забив найменшогосина. Інших — найстаршого Тимоша та середнього Юрія, дочок Катерину таСтефаниду залякав погрозами. Дружина від всього того смертельнозахворіла і скоро померла. Богдан Хмельницький шукав допомоги у короля,але той, скутий волею магнатів, нічим не міг йому зарадити. «Так вонивідносяться не тільки до мене,— говорив він однодумцям,— так ляхивідносяться до всього народу українського, який вважають бидлом ісхизматиками... Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землівідібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів...»То був зойк народний. І коли Богдан Хмельницький кинув заклик:«З'єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волюнароду нашого і будемо єдині!» — його підтримали. Разом з сином Тимофіємі найближчими товаришами він у грудні 1647 р. подався на Запорожжя. Ісаме звідси, з споконвічної козацької праматері почав організовуватиповстання. Тут 19 квітня 1648 р. його було обрано гетьманом, звідси вінзвернувся до народу із закликом до боротьби проти панства.Будучи стратегом і дипломатом, Хмельницький перед цим уклав угоду зкримським ханом, який пообіцяв допомогу. З цього часу протягом всієїВизвольної війни татари будуть союзниками Хмельницького—зрадливими,непевними, які принесуть немало горя й біди, але союзниками, без якихобійтись було неможливо хоча б тому, щоб не стали вони союзниками іншихі не вдарили у спину.Вже на початку травня повстанське військо під Жовтими Водами і Корсунемвщент розгромило коронну армію, очолювану гетьманами М. Потоцьким і М.Калиновським,— головні сили польського війська в Україні.Ці перші перемоги засвідчили не лише полководницький талант БогданаХмельницького і енергію, з якою він вів підготовку повстання, а й те, щодля Визвольної війни був готовий грунт: вся козацько-селянська Українасприйняла якого заклик як давно очікуваний і бажаний. І гетьманПотоцький був правий, коли писав королю перед повстанням про те, щоХмельницький і йога сподвижники були, по суті, «у змові зі всімакозацькими полками і зі всією Україною». Жовтоводська і Корсунськаперемоги Хмельницького стали поштовхом до всенародного повстання, якеохопило невдовзі всю Україну. Цей факт підкреслює і Самовидець у своєму«Літопису»: «И так народ посполитий на Україні, послишавши о знесеннювойск коронних і гетманов, зараз почалися купити в полки не толко тіе,которіе казаками били, але хто и нігди козацтва не знал». Уже в цих
перших битвах були поряд з ним його побратими, з якими і у майбутньомудосягав перемог. Це і Максим Кривоніс, і Данило Нечай, і Іван Богун, іІван Ганжа, і Михайло Крнчевський, і інші його соратники. З ними буливиграні битви і під Пилявцями (1648), і під Зборовом (1649), і підБатогом (16, 52), і під Жванцем (1653).І, незважаючи на програну через ханську зраду битву під Берестечкомрестечком(1651), Хмельницький виявив себе справжнім полководцем і знавцемвійськової справи. Головною його стратегічною рисою була рішучістьнаступальних дії з Метою розгрома ворога по частинах у відкритому бою.Хмельницький виступив як новатор і носій передових ідей У воєнномумистецтві, його знамениті засади, демонстративні атаки, удавані відступита інші тактичні прийоми далися взнаки не одному польсько-шляхетськомувоєначальникові.
Таким же новатором Хмельницький виступив і в організації козацькоговійська, в державній діяльності. Засновник Української держави, він ставі першим організатором адміністративного управління в ній. Як визначнийполітик, він немало сил доклав до зміцнення зовнішньополітичногостановища України. Очевидно, нхіто ні до, ні після нього не вмів такмайстерно використовувати суперечності між Туреччиною, Кримом таПольщею, між Польщею і Трансільванією та іншими країнами.Що ж до проведення внутрішньої політики, то, незважаючи на йогонамагання дещо ослабити гострі соціальні суперечності в країні тазбільшити козацький реєстр, Хмльницький, одначе, рішуче придушуваввсілякі спроби протесту народних мас виступити проти гетьманськоїадміністрації і козацької старшини, відстоював права церкви, наділявземельними маєтностями монастирі, зобов'язував селян виконуватифеодальні повинності тощо.Говорячи про велич діянь Хмельницького, ми не можемо не зупинитись й натакій історичній події, як Переяславська рада 1654 р., що урочистопідтвердила рішення Земського собору у Москві від 1 жовтня 1653 р. проприєднання України до Росії.Богдан Хмельницький в пам‘яті українського народа.Вже протягом більше як 300 років кожне покоління українського народупо-різному оцнює цей крок Богдана Хмельницького. У більшості своїй оцінки ці породжені державними і політичними реаліями, що складалися утой чи інший період історії України.Навесні 1656 р. Богдан Хмельницький тяжко захворів з цього часу хворобавже не відпускала його. У першій половині 1657 р. вона загострилася інабрала невідворотного характеру. Хвороба прогресувала й 27 липня (6серпня за н. ст.) гетьман помер у Чигирині. Поховали (згідно з йогозаповітом) його в Іллінській церкві в Суботові(яку він побудував).Церква ця з дуже товстими кам‘яними стінами існує ще й досі, алемандрівник не знайде там могили Хмельницького: польський полководецьЧарнецький в 1664 році, захопивши Суботів, наказав викинути назганьблення кістки людини, що так вперто боролася проти шляхетськогосвавілля. У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:
— право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;
— незалежність і соборність Української держави;
— генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.
Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною — від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало питання про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави — Військо Запорозьке.
Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.
Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі[8, c. 137-139].
Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих — отаманами.
Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було запроваджено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.
Своєрідним Гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100—150 тис. осіб.
Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:
— функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся «чернь», тобто все військо;
— виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана;
— відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви — козацтва[3, c. 324-327].
З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми виявами цього процесу були:
— поступове обмеження впливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою;
— зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;
— домінування командних методів управління в державному житті;
— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.
Умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресивних змін. Знову відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на території Української держави було остаточно ліквідовано фільварково-панщинну систему господарювання, велику земельну власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати великим землевласником Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався гасити нові соціальні конфлікти і як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.
Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.
Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію[6, c. 115-117].
Висновки
У середині ХVІІ ст. на арену суспільно-політичного життя Східної та Південно-Східної Європи рішуче виступила мало кому відома до того людина — Богдан-Зіновій Михайлович Хмельницький. І ось уже понад три століття навколо цього імені нуртують пристрасті, точаться гранично напружені суперечки, під час яких висловлюються абсолютно протилежні думки та оцінки. Це й зрозуміло, адже розпочата великим українським гетьманом війна за визволення своєї батьківщини з-під чужоземного поневолення і створення національної держави справила серйозний вплив на політичний розвиток Східної і Південно-Східної Європи.
Величезна роль Богдана Хмельницького у процесах формування Української національної держави, функціонування її уряду, розробки та здійснення соціально-економічної політики.
Українська держава Богдана Хмельницького викликала захоплення численних сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Італієць Альберто Віміна, який особисто бачив гетьмана 1656 року й неодноразово розмовляв з ним, у своїх спогадах пише про український народ у період його найвищого злету в часи Хмельниччини. Особливо його вразила демократична форма правління козаків — скликання Ради для обговорення важливих державних питань, коли козаки у присутності гетьмана спільно їх вирішують. Подорожні нотатки сирійського архідиякона Павла Алеппського, який описав подорож антіохійського патріарха Макарія по Україні у 1654 і 1656 роках, зафіксували для нас подробиці побуту і звичаїв українців, які здивували його тим, що скрізь зустрічали хлібом-сіллю як символом добробуту.
