V. Литовська доба XIV-XVI віків 1 страница

 

Татарський наїзд на Україну 1240 року смертельно її вдарив, а обезсилені постійними взаємними коромолами українські князі вже й не могли встати по цьому погромі, й піддалися татарам. Але на Заході за цього часу постає нова сила, Литва, і помалу суне на Схід, на українські землі. Литовці жили по південно-східному побережжі Балтицького моря, та в басейнах річок Німана й Західної Двіни. В віках XI-XII вони розпадалися на шість окремих племен, якими керували їхні князьки. Жили литовці тихо й на сусідів нападали мало. Але з початку XIII ст. на литовців сильно натиснули на заході й на півночі т. зв. німецькі лицарі, мечоносці та тевтонці, й незабаром захопили летголу та прусів. Ця небезпека вплинула зовсім інакше, як татарщина на українців: литовці скоро об’єдналися під проводом свого князя Мендовга († 1263 p.), збирача Литовської Землі, що в половині XIII в. не тільки об’єднав литовців, але захопив і більшу частину земель білоруських, і навіть свою столицю переніс до Новгородка. Білоруські племена не виявляли більшої опорної сили, і вже литовський князь Гедимин (1316-1341) легко захопив усю Білорусь, а столицю заснував собі року 1320-го над річкою Вілією — це була Вильна чи Вильня. По цьому Гедимин легко захопив і українські землі, Берестейщину та Волинь (1320 р.), а його син Ольгерд (1341-1377) забрав і решту українських земель: Чернігівщину, Київщину та Поділля. Року 1363-го Ольгерд розбив татар над Синіми Водами й став паном всієї України й Білорусії, хоч етнографічних литовських земель була тільки десята частина. Але в Західній Україні ще трималося Галицьке Князівство, як незалежне, тільки не могло вже воно саме втриматися надовго. Горде галицьке боярство було сильно занархізоване, і 14 квітня 1340 року отруїло свого князя Юрія II, що хотів бути незалежним від них; це був тяжкий руїнницький удар, і обезголовлену Галичину того ж року захопила Польща. І з того часу припинилося самостійне існування України. Белзська Земля й Холмщина також позосталися за Польщею. Та року 1386-го литовський князь Ягайло побрався з польською королевою Ядвигою й тому поєдналися Литва й Польща з Галичиною та північноукраїнськими землями, але Волинь і Київщина ще не зележали від Польщі, а тільки від Литви.

 

І ось з того часу, з XIV століття, розвій української літературної мови пішов зовсім іншою дорогою. До цього часу всі східнослов’янські племена були міцно пов’язані спільністю віри (одна Київська митрополія), культури й літературної мови, тепер же, коли Україною заволоділа Литва, то вона, Україна, зовсім одірвалася від північних племен, і далі творила свою культуру, а в тому й літературну мову, в зовсім інших обставинах і самостійно, з помітно більшим західним впливом.

 

На початку Литва нашої культури й мови не рушила, й це стало основою її політичних стосунків до України. Більше того, Україна своєю старою культурою значно перевищувала Литву, а тому почала помітно впливати на неї. Значно перевищувала Україна своєю культурою й Білу Русь, яка також ще з часу Володимира Великого († 1015) входила до його Руської держави й на довгі віки зв’язалася з Україною в одне ціле. Отож, Україна, по тодішньому Русь, стала грати першу роль у Литовській державі, що офіційно звалася Литовсько-руською державою, цебто Литовсько-Українською (Білорусь звичайно Руссю не звалася).

 

По литовсько-польській унії 1386 року спочатку було від вищої польської влади зовсім прихильне ставлення до "руської" мови. Так, знаємо, що королева польська Ядвіга (1371-1399) любила читати слов’янську Біблію та твори Св. отців. Король Казимир III видав року 1347-го т. зв. Вислицький Статут, "руською" мовою, і згідно §11 його краківський суддя мав судити згідно з цим Статутом. З опису 1510 р. бібліотеки короля Сигизмунда І (1506-1548) бачимо, що він мав щось 33 книги "руських" і тільки 1 польську. Відомий польський учений С. Бандтке писав 1815 р.: "Усі Яґелончики, аж до Сігізмунда Авґуста, в Литві по-руськи писали, привілеї й надання давали, і навіть часом не найкраще по-польськи вміли. Казимир Ягайлович IV († 1492 p.) більше вмів по-руськи, як по-польськи".*

 

* І. Огієнко. Українська літературна мова XVI ст., с. 136

 

Ось тому наша українська літературна мова, мова руська, стала помалу навіть офіційною мовою Литовсько-руської держави: цією мовою писано по канцеляріях урядові акти, суджено по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т. зв. Статут Литовський 1529 року 10, пізніші видання 1566 і 1588 років. У цьому Статуті навіть правно забезпечено українську мову, як мову офіційну держави: "А писаръ земъский маєтъ поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншимъ єзыкомъ и словы". Цією ж українською літературною мовою трохи давніш був написаний і т. зв. Cудебник великого князя Казимира IV 1468 р., за яким суджено скрізь, а навіть у Кракові. Від того часу дійшли до нас вірші, які вказують на вагу української (руської) мови в Литві:

 

Польска квітнеть лаціною,

 

Литва квітнеть русчизною:

 

Без той в Польщі не пробудеш,

 

Без сей в Литві блазень будеш.

 

"Статут Литовський" 1566 року, писаний "руською" мовою

За литовського часу скрізь сильно розвиваються урядові канцелярії — княжі, судові й ін., а також канцелярії єпископські, і в них урядовою мовою була мова українська, по-тогочасному руська. З цих канцелярій виходило багато різних актів, і на їх мові завжди був сильний вплив живої мови. Ця т. зв. актова мова завсіди вела в нас перед у розвої мови літературної, бо все мусила відбивати живу народну мову.*

 

* Наші давні акти видав В. Poзов у своїй праці "Українські грамоти". Київ, 1928 р. Див. ще: В. Дем’янчук. Морфологія українських грамот XIV і першої половини XV в. Київ, 1928 р., 41 с. Див. "Зап. Іст.-Філ. Відділу Академії Наук", т. XVI, с. 73-109. Див.: О. Левицкій. Объ актовыхъ книгахъ // "Труди" XI Арх. з’їзду, т. II.

 

Значення т. зв. актової мови в історії розвитку української літературної мови дуже велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови літературної. Перші актові книги появилися в Чехії в XIII в., а звідти в XIV ст. прийшли до Польщі, а з початком віку XVI-го — й до України. Найстаршою актовою нашою книгою вважається Книга Кам’янецького міського магістрату 1519-1520 року та Кам’янецька земська книга 1521 року; правда, є рештки Кременецької Книги 1514 р., але вже зотлілі. Литовський Статут 1529 року наказав завести актові книги по всій Україні вже в кожному ґроді, а це збільшило число наших канцелярій, а тим самим прискорило й розвій нашої літературної мови.

 

Треба тут іще підкреслити важливу ознаку нашої давньої української канцелярійної чи актової мови, а саме: що в основі її лежала північно-західна українська мова. Перші канцелярії зачали працювати на землях північних, поліських, і тут і виробилася стара канцелярійна мова, що рано злучилася з мовою південною, галицькою, й створила тодішню українську літературну мову, мову руську, мову не тільки канцелярій, але й мову книжок. У цій мові сильно й довго трималися дві північноукраїнські ознаки, спільні й мові білоруській, а саме: 1). Писали е замість я в ненаголошеному складі, наприклад.: тисеча, присегати, десетина й т. ін., але під наголосом маємо я: дев’ятий — деветь, полягуть — полегли й т. ін.; явище це не часте в мові білоруській, але частіше в північноукраїнській (пор. Є. Карскій. БЂлоруссы, 1908 p., т. II, c. 99 і 102). 2). Ненаголошене Ђ передається через е, — це риса північноукраїнська, спільна з білоруською, наприклад: немий, беда, цена, вЂщий — вещуючи, бЂгаючи — бегутъ, грЂхъ — згрешили й т. ін. Ці дві ознаки, живі для північноукраїнської мови, були для інших українських земель тільки правописною звичкою, що сильно трималася в нас у віках XVI-XVIІ. Взагалі ж ця північно-західна основа нашої української літературної мови трималася, власне кажучи, аж до кінця XVIII віку, цебто до Котляревського, який з нею рішуче порвав, ставши писати живою мовою, в основі своїй полтавською.

 

Отож, т. зв. руська мова XIV-XVII віків — це мова головно українська, а не білоруська, на що вказують хоча б ці докази. 1. Русь — це була Україна, тому й руський — це український, а не білоруський; Литовсько-Руська держава — це держава Литовсько-Українська. 2. Культура білоруська була слабша від культури української і писарями в литовських канцеляріях сиділи українці, перше північноукраїнського походження; звичайно, були й писарі білоруси. 3. Церква в народів українського й білоруського була одна й одна була вимова богослужбового тексту, українська; залишком цього позосталася й до сьогодні назва міста Мінськ (давнє МЂньск), а не Мєнск. 4. Пам’ятки, що мають е замість Ђ, я, звичайно мають й істотні українські ознаки, а це писання е було тільки традиційною північноукраїнською спадщиною.*

 

Українці з давнього часу звичайно звуть білорусів поліщуками або за державною назвою литвинами аж до сьогодні.

 

На XIV-XV віки припадає нове пожвавлення наших літературних стосунків з південними слов’янами, болгарами та сербами, де розвинувся великий літературний рух у зв’язку з працею Патріярха Тирновського Євфимія й його учнів, особливо Костянтина Костенцького. Того ж часу заклалися сильні культурні слов’янські центри в Костянтинополі та на Афоні, де писалося багато слов’янських книжок. У цих центрах працювали й українці. Ось тому в XV віці на українській літературній мові сильно позначився цей новий південнослов’янський вплив.

 

Від давнього часу збереглася т. зв. Литовська Метрика — це 566 томів різних актів 1386-1794 років, які вийшли з литовсько-руської великокняжої та інших канцелярій. Усі ці акти (крім актів XVIII віку) писані тогочасною українською літературною мовою, в якій був дуже показний вплив живої народної мови. У цій мові вже багато й слів чужого походження, особливо німецьких, а пишеться їх тільки нашою старою грецькою системою: Платон, Ірина, Гедимин, Ольгерд і т. ін. Вплив актів Литовської Метрики на розвій нашої літературної мови був помітний*.

 

* Про все це я докладно розповідаю в своїй монографії "Розмежування пам’яток українських від білоруських" (див. "Записки Чину Св. В. В.", 1934 р., т. VI і окремо, с. 1-32). Див. також мою монографію "Білоруські правописні ознаки в українських пам’ятках XV-XVII віків" (див.: "Українська літературна мова XVI-го ст.", 1930 р., с. 224-252). Див. ще: Петро Бузук. Взаємовідносини між українською та білоруською мовами // "Записки ВУАН", 1926 р., кн. VII, с. 421-426.

Для відданя чужого ґ — правда, в дуже рідких випадках — появляється кг, узяте живцем з мови грецької.

 

Наша українська літературна мова стала офіційною мовою також у Молдавії та в Волощині, а це культурно єднало їх з нами. Ці країни свого часу знаходилися під владою Галицьких князів, але король польський Казімір десь року 1340-го забрав і їх разом з Галичиною під себе. По всіх молдавських церквах Богослужби правилися староукраїнською мовою (цебто мовою церковнослов’янською з українською вимовою), а по канцеляріях панувала українська літературна мова, як мова офіційна в Молдавії аж до XVIII віку.**

 

 

* Моя монографія "Мова Литовської Метрики XIV-XVI віків" загинула в 1944 році. Копію списаних важливіших актів з цеї Метрики я передав до Архіву Митрополита Андрея Шептицького на його руки ще року 1933-го.

 

** Див. мою працю "Дві найстарші молдавські кирилівські грамоті" // "Slavia", 1936 p. Моя широка монографія "Мова молдавських грамот XIV-XVIІ віків" загинула в 1944 році; для цієї праці я проаналізував усі досі видані молдавські грамоти XIVXVII віків.

 

За Литовського часу аж до т. зв. Люблинської унії 1569 року українська літературна мова вільно розвивалася, головно на тій основі, якої вона набула собі за княжої доби. Правда, з року 1340-го, коли Галичина була приєднана до Польщі, вона була тим самим відірвана від Волині та Київщини й підпала, разом із північними українськими землями, Холмщиною та Поліссям, більшим мовним польським впливам. Це було перше розірвання соборности нашої мови, і воно й послужило причиною дальшого великого розходження мови східноукраїнської від західної, т. зв. "галицької".

 

Коли по Татарщині населення трохи розрідилося, галицько-волинські князі ще з XIII віку розпочали оселювати на своїх землях німецьких поселенців, яких у Галичині з бігом часу зібралося не мале число, бо німецьку колонізацію продовжували й польські королі. Ця колонізація принесла нам помітні сліди і до нашої культури, і до нашої мови*.

 

* Див. мою працю "Українська літературна мова XVI-го ст.". 1930 р., с. 484-493: німецький вплив.

 

На Наддніпрянщині кінця XV віку розпочалося сильне уходництво на південь, на ловлю звірини, боброві гони, рибальство, пасічництво, хоч були там під постійною загрозою татарського нападу. Це розпочиналася козаччина, що доводила українські говірки до певного нівелювання й була помітним провідником татарських впливів на українську мову.

 

Національною назвою нашою й за цієї доби було русин, а народ звався Русь. По пам’ятках знаходимо нерідко слово "україна" в значенні пограниччя. Мова наша звалася "руською".

 

 

VI. ПОЛЬСЬКА ДОБА 1569-1654 РОКІВ

 

Року 1569-го 5 червня відбулася т. зв. Люблинська унія 11, в силу якої до Польщі приєдналися Литва й уся Україна, приєдналися для життя, як рівний з рівним. Але Польща умови своєї не дотримала й зараз же зачала полонізувати українські землі. Незадовго перед тим до Польщі впущені були єзуїти, які повели сильний наступ на православну церкву, постановивши за всяку ціну, хоча б і урядовим мечем, перетягнути всіх православних на католицтво. І розпочалася нечувана в світі нагінка на православіє, що допровадила до Берестейської унії 1596 року 12, а в кінці — до повстання Богдана Хмельницького 1648 року й до поділів Польщі, а також до піддання України Москві 1654 року.

 

Розвій української літературної мови пішов від цього часу зовсім іншою дорогою. В половині XVI століття до України докотився сильний європейський лютеранський рух 13, який спочатку глибоко захопив був нашу інтелігенцію. Значення живої народної мови з того часу велико зросло — вона явно стає в основу української літературної мови, явно входить і до церкви. До цього часу скрізь панувала стародавня ідея, що літературною мовою мусить бути тільки мова церкви, і ця ідея міцно трималася в Україні аж до половини XVI віку. Від цього ж часу вона, під впливом протестанства, поволі падає: зароджується нова українська літературна мова, вже заснована на мові живій народній. Це був великий переломовий час в історії розвою нашої літературної мови, бо власне його наслідком і постала нова українська літературна мова.*

 

* Див. мою працю "Українська літературна мова XVI-го століття", 1930 р., де все це вияснено докладно, с. 5-85, т. І.

 

Число канцелярій стало сильно зростати — це різні канцелярії міські, ґродські й інші, які продовжували писати "руською" мовою. Мова ця невпинно росте, але вже легко приймає в себе полонізми, головно до свого словника; появляються полонізми навіть у мовних формах. Помалу починається не тільки збільшений польський вплив на нашу літературну мову, але й насильна урядова полонізація. Українська шляхта добре знала польську національну нетолеранцію, а тому попильнувала забезпечити розвиток своєї мови ще в акті Люблинської Унії 5 червня 1569 року, в якому читаємо:

 

"На прохання всіх станів позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як позви, вписи до книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів ґродських і земських, як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних потребах королівських і земських листи до них не яким іншим, а тільки руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи" (Volumina Legum, t. II, c. 753 і 764).

 

Акт підписаний королем Сигизмундом Августом.

 

Але за польським звичаєм жодні акти не дотримувалися і король у своїх канцеляріях починає писати по-польському й до українців. Українська шляхта відразу проти цього запротестувала й вимагала писати до неї тільки по-українському. Так, року 1571-го, цебто по двох тільки роках по Унії, українська шляхта, зібравшися в Києві на сеймику, вислала до польського короля петицію, а в ній писала:

 

"Особливе теж єго кр. м., нашого милостивого пана просимъ, абы листы сеймовые, универсалы, констытуцЂи й кождая справа подле обетницы и привилю єго кролевское милости, при сконченю унеи виданого, не иншими литерами й словы, одно рускими литерами и єзыком до Земли Києвскоє писаны и выдаваны были, кгдыж з млодости иншого письма отцове наши учити нас не давали, одно своєго прирожоного руского, і школы теж полскоє в Києве немашъ, a кгды приносят листы єго кр. милости, писаные полскими литерами з мешанєм латинских слов, вырозумети не можем, яко ж и тен привилей на злучене єдности Земли Києвскоя даный, иж полскими литерами єст написан, просимы єго кролевскоє милости, жебы поруску был преписан, а под маєстатною печатью и c подписом руки єго кролевъскоє милости, нашого милостивого пана, нам был выданъ" (див. знімку).

 

Але Польща вперто ламала свої приречення. Незабаром по цьому, року 1576-го король Стефан Баторій покликав до себе на суд заскаржених деяких українських шляхтичів з Брацлавщини листами, писаними мовою польською. Брацлавська шляхта затривожилася й не дозволила викликаним їхати, вимагаючи, щоб подібні листи писалися тільки українською мовою.

 

* За віки XVI-XVIII часто замість Православіс казали Благочестя, замість православний — благочестивий

Шляхта, як благочестива*, так і католицька, вислала до короля посольство, а через нього й листа, в якому скаржилася й писала: "То ся нам дієть над право і вольности наші, іж листи з канцелярії вашої королівської милости до нас писмом польским видавають, за што і впрод вашу королівску милость покорними нашими прозбами просимо, аби ваша королівска милость при привилею і свободах наших нас заховати і до нас листи з канцелярії вашої королівскої милости руским писмом видавати розказати рачил".

 

Того часу польська мова була сильно перемішана з мовою латинською (це т. зв. макаронічна мова), а тому королівські канцелярії писали й до українських урядів нечистою мовою. Українці протестували проти того і їхні посли на Варшавському сеймі року 1590-го провели постанову, щоб для воєвідств Волинського, Брацлавського й Київського виправлено їхні правні акти від латинщини, про що й прийнято постанову: "Поправа прав Воєвідств Волинського, Брацлавського й Київського. Щоб статути для тих Воєвідств, за їхнім правом, писалися руським язиком і письмом, не мішаючи слів латинських" (Volumina Legum, т. II, 1340).

 

Писати по-українському домагалася й волинська шляхта на сеймі ще й 1632 року. Що й католицька шляхта в XVI ст. вживала на наших землях української мови, це було тоді звичайною річчю. Так, навіть римо-католицький Луцький біскуп 14 Вікторин Вербицький уважав себе "русином" і до короля польського листи писав українською мовою.

 

Але Польща вперто вела полонізацію і року 1614-го видала Литовського Статута вже польською мовою. А за 80 літ по цьому Варшавський Сейм 1696 р. прийняв таку постанову про мову урядових українських канцелярій: "Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати" (Volumina Legum, т. V, c. 418).

 

І полонізація щодалі, ширилася все більше, а разом із тим ширилися й усякі утиски на православних. Тодішній український шляхтич Афанасій Филипович скаржився на це: "На кожному місці, в дворах і в судах, уругаються з нас, і гучать на нас: Гугу, руси, люпус, релія, Господи помилуй, схизматик, турко-гречин, одщепенець, Наливайко, й більше того, хто їх відає, як на огиду нас подаючи до людей, навимишляли". При таких умовах життя розвій української літературної мови не міг іти нормально й мова наша сильно польщилася.

 

Цього часу, головно з XVI віку, наша літературна мова стає на новий шлях свого поповнення й перероблення: коли їй бракувало слів, особливо по канцеляріях, то їх вона брала не з своєї старої церковно-літературної мови, що трохи тепер забувається, але з мов чужих: польської, латинської, німецької. Це відразу переродило нашу мову і словником стало зближати її до мов західнослов’янських, сильно відриваючи тим від старої близькості до мови російської.

 

Чоловий польський полеміст і проповідник XVI віку Петро Скарга р. 1577-го прилюдно доводив, що українська проста мова, як і мова церковна, ні до чого не здатні, і наукових речей писати ними не вдасться. Помилився Скарга — якраз бо від того часу українська літературна мова, оновившися свіжими народними силами, стала мовою Святого Письма, богословської літератури і взагалі науки. Якраз тоді появляється українською "простою молвою" низка перекладів Святого Письма, зачинаючи з славної Пересопницької Євангелії 1556-1561 років. Це був важливий час у розвої нашої літературної мови, бо цими перекладами рвалася єдність мов церковної й літературної, і "проста молва" — за протестантськими впливами — була признана гідною стати мовою Святого Письма.*

 

* Іван Огієнко. Мова українська була вже мовою Церкви. Тарнів, 1921 р.; друге видання — "Українська мова в Церкві". 1943 р. Холм, 48 с.

Звичайно, не всі це визнавали. Року 1563-го емігрував з Москви відомий князь Андрій Курбський (1528-1583), який оселився в Ковелі на Волині й мав сильний консервативний вплив на нашу українську шляхту, особливо на князя Костянтина Острізького (1526-1608). Ось цей кн. А. Курбський публічно виступав проти вживання живої мови в Св. Письмі. Так само й відомий московський друкар диякон Іван Федорович († 1583) 15, друкар перших книжок українських, виступав проти живої мови, і в свої друки свідомо вносив московські наголоси, що бачимо, наприклад, у Львівському Апостолі 1574 року 16, Острізькій Біблії 1581 року 17 й інших його друках. Трохи пізніш, як знаємо, сильно виступав проти внесення до церкви "простої мови" голосний наш письменник чернець Іван Вишенський (1550-1620). І все це спричинилось до того, що в нас ані один старий переклад Святого Письма, — а було їх рясно! — видрукуваний не був, а це сильно затримало розвій літературної мови в масах.*

 

* Див. мою праці: "Найперше джерело для вивчення рідної мови" та "Не маємо каменя наріжного // "Рідна Мова", ч. 81. Див. іще мою монографію "Українська літературна мова XVI-го ст.". 1930 р., с. 81-85: чому мова українська не стала мовою богослужбовою в XVI віці.

 

По Берестейській унії 1596 року, що сильно вдарила по українській соборності, знялася в нас палка полемічна література, яка в більшості своїй провадилася вже новою українською літературною мовою. І виявилося, що ця "проста мова" цілком придатна виясняти найтонші богословські питання. Взагалі, за цей час (1569-1654) сильно зростає українська література й виступає наука богословів, учених-проповідників і т. ін., що пишуть уже новою літературною мовою, наприклад: Лаврін Зизаній († 1634 p.), Леонтій Карпович (1580-1620), Єлисей Плетенецький († 1624), Іов Борецький († 1631), Мелетій Смотрицький (1578-1633), Ісая Копинський († 1640), Петро Могила (1596-1647), Сильвестер Косів († 1657) і інші. Це вже народилася наукова літературна українська мова.

 

На розвій української літературної мови сильно вплинула поява друкарства, що розпочав його в нас ще року 1491-го своїми друками в Кракові відомий Швайпольт Фіоль 18, німець родом. Але католики незабаром спинили Фіолеву працю, а його засудили, друкарство було перерване аж до 1569-1574 року, коли його розпочав у Заблудові та Львові московський друкар диякон Іван Федорович. По цьому друкарні закладаються в нас по всіх землях і випускають велике число книжок. З цього часу книжка шириться все більше й більше, а це ширило разом із тим і літературну мову поміж читачів.*

 

* Див. мою працю "Історія українського друкарства", Львів, 1925 р., 418 с. Див. іще мою працю "Швайпольт Фіоль", Холм, 1944р.

 

Крім цього, того ж часу появилися в нас і нові братські школи, серед них і вищого типу, наприклад, у Острозі, Львові, Києві й ін. містах, і вони так само багато допомагали розвоєві нашої літературної мови. Сильно й багато допомагав у цьому український князь Костянтин Острізький (1526-1608).

 

За цього часу появляються в нас і перші граматики— спроби взяти церковнослов’янську мову, що сильно зукраїнізувалася й не переставала ще бути в нас і мовою літературною, у певні закони, наприклад, такими були Граматика Лавріна Зизанія 1596 р. 19, Мелетія Смотрицького 1619 року й інші. Граматика М. Смотрицького з того часу запанувала навіть у Москві аж до року 1755-го, до появи граматики М. Ломоносова; але це була граматика мови церковної, а не нової літературної.

 

В історії розвою української літературної мови велике значення мали словники, що стали за цього часу появлятися. Серед них "Лексис" Лавріна Зизанія 1596 року та "Лексікон славеноросскій" 1627 р. київського друкаря Памви Беринди († 1632 p.) мали найбільше значення*.

 

* Див.: З. М. Веселовська. Мова "Лексікону" Памви Беринди // "Зап. ВУАН", 1927 р., т. XIII — XIV, с. 311-339. Див. іще: їв. Огієнко. Огляд українського язикознавства // "Зап. НТШ", т. 79-80 за 1907-1908 р.

 

Останній — це словник церковнослов’янської мови, доброю живою українською мовою вияснений. Беринда 30 літ працював над ним, але видати його все мав великі перешкоди від сильних людей, що були проти його ідеї, — літературного вжитку простої мови. Цю його ідею остаточно виконав через 170 років Іван Котляревський своєю "Енеїдою" 1798 р.

 

Незабаром новою літературною мовою появляються й твори поетичні, наприклад, "Перло многоцінное" 1646 р., збірка поезій Кирила Ставровецького 20, а також багато різних драматичних творів, що довгою низкою переходять усе XVII століття. Своєю живою народною мовою вирізнюються такі твори, як "Вірші з трагедії Христос Пасхон" 1630 р. Андрія Скульського 21, "Слово о збуренні пекла" й т. ін. дійшли до нас також інтермедії чи інтерлюдії, писані звичайною народною мовою, наприклад, Якова Гаватовича 22 1619 р. й інші.

 

Вплив польської мови на мову українську за цей час був дуже сильний, особливо по різних канцеляріях. Вплив цей надто відбився на словнику нашої мови — до нього ввійшло чимало польських слів. Взагалі ж за цієї доби наша літературна мова помітно рве з старою літературною мовою попереднього часу, нерідко замінюючи давні форми й слова на нові. Власне тепер, як я вище підкреслював, українська мова помітно відійшла, скажемо, від мови російської, що пильно трималася мови давньої.

 

За цього ж часу позначився сильний вплив мови латинcької на нашу мову, що по канцеляріях творив в XVI-XVIІ віках т. зв. макаронічну мову: мішанину мови живої, польської й латинської. На знання латинської мови взагалі тепер звернено більшу увагу, бо вона в Польщі скрізь була потрібна, й її навчали, скажемо, в нашій Київській академії вже за митрополита Петра Могили, чому козацька старшина так часто знала цю мову, на той час мову науки й дипломатії. Навіть емігрант князь Андрій Курбський, живучи в нас у Ковелі, змушений був на старість навчатися цієї мови.

Через польські впливи йшло до нашої мови багато чужоземних слів з європейських мов, особливо з мови німецької, часто ще через мову чеську. При цьому польський вплив почав хитати нам стародавню грецьку систему сприймання чужих слів на латинську, з частими ґ і ль, наприклад: Плятон, Льонґін, грецький, Ірена, Льондон і т. ін. Ще з XV віку чуже ґ в нас часом передавали через кг, як то робилося й у грецькому письменстві, а з 1591 року в нас появився для цього особливий значок ґ, узятий з тогочасної грецької азбуки. Багато українських письменників стали писати тепер взагалі польською мовою, якої знання в нас зробилось загальним*.

 

Знання татарської мови за цей час у нас не зменшувалось, особливо серед козацтва. Постійні татарські напади спричинювали велике число полонеників, які навчалися татарської, а то й турецької мови, а вертаючись додому, впливали й на розвій рідної мови. На це знання сильно впливала й козаччина. Знання татарської мови трималося в нас не тільки ще в віці XVII, але й у XVIII, і ще Ол. Стороженко 23 в своїх оповіданнях нерідко виводить запорожців, що знають цю мову. Ось томуто в нас навіть поговірка постала: "Ламати язика на татарський штиб" (Номис, ч. 13391). Татари так в’їлися в наше життя, що саме це слово дуже рясне в нашій мові. Так "Словник" Б. Грінченка 24 подає: татар, татарак (рід зілля), татараковий, татарва, татаренко, татарин, татарка, татарник (рослина), татарочка, татаронько, татарський, татарське зілля, татаруватий, татарча, татарченя, татарчин, татарчук, татарщина, татарюга. Не дивно ж, що татарська мова сильно вплинула на нашу, головно на нашого словника в його речевій частині**.