Історія української літературної мови Іван Огієнко

ВСТУП

 

Українська літературна мова народилася в нас іще в глибоку давнину, ще перед офіційним прийняттям християнства, цебто перед 988-м роком, бо ще перед тим безумовно було вже в нас письменство, а в IX віці були й свої перші переклади*. Але звичайно роком народження нашої літературної мови вважається рік 988-й, цебто рік уже офіційного охрещення Києва, яке зробили греки на прохання нашого Київського князя Володимира Великого (980-1015). Ось тому наша літературна мова напевне вже перейшла свою тисячку літ віку, а незабаром, року 1988-го, Україна врочисто відсвяткує й офіційне тисячоліття життя своєї літературної мови 1. Життя дуже довге й надзвичайно змістовне, повне.

 

* Про це див. мою монографію: Повстання азбуки й літературної мови в слов’ян (Жовква, 1937 р.), а також мої праці: Слов’янське письмо перед Костянтином // Ювілейний Збірник на пошану акад. M. С. Грушевського (ч. II, Київ, 1928 р., с. 156-165) та "Руські" переклади в Херсонесі в 860 році // Ювілейний збірник на пошану акад. Д. Й. Багалія (Київ, 1927 р., с. 357-378). Див. іще мою монографію "Костянтин і Мефодій" (1927 р., т. І, с. 49-122).

 

величних і драматичних сторінок, яких не знає в своєму розвої ані одна інша літературна мова світу. Глибше знання цього життя ясно покаже нам не тільки повчальні минулі шляхи розвою нашої літературної мови, але відкриє також ті нові дороги, якими ця мова завжди намагалася йти й мусить іти в своєму дальшому житті.

 

Це моє оповідання, яке тут даю, буде тільки коротким нарисом важніших моментів історії зовнішнього розвою української літературної мови, нарисом, без якого не можна належно зрозуміти самої істоти її. Знання історії цього розвою навчить нас також належно шанувати й відповідно творити літературну мову в дальшому житті її.

 

Літературною мовою звичайно зветься мова книжок та мова інтелігенції, і вона сильно різниться від мови простонародної чи говіркової. Кожна літературна мова ставить собі завданням бути мовою загальною для всього народу-нації, і, як така, вона є мова науки, викладів, проповідей, школи, театру, урядів і т. ін., цебто вона є мовою публічного вжитку для нації.

 

Довга була дорога розвою нашої української літературної мови, дорога терниста й крута. Зачавшися ще на світанку нашого історичного життя, вона невпинно йшла все вперед, не дивлячись на всі тяжкі перешкоди на своєму шляхові. Торощила вона всі кайдани, які на неї накладено, звичайно, чужинцями, й таки рвалася до волі та розвитку, аж поки не стала знову всеукраїнською соборною мовою. Історія духового розвою України в нас ще не написана, але коли вона з’явиться, то історія розвою нашої літературної мови займатиме в ній найкращі сторінки.

 

Вивченню історії розвитку української мови я присвятив усе своє наукове життя, з 1905 року починаючи, й написав про це багато різних праць, великих і малих.* Ця моя праця — це популярний підсумок їх; продовженням цього видання буде моя праця: "На сторожі слова, всеукраїнська літературна мова", якщо буде матеріяльна можливість видати її в світ 2.

 

У цій праці подаю широкому громадянству все потрібне для пізнання й ґрунтовної оборони своєї мови, як основи народу-нації, що прагне до свого незалежного державного життя. Подаю тут ті відомості, без яких не може обійтися кожен українець, що зве себе свідомим українським інтелігентом.**

 

* Спис моїх праць див.: "Науковий Збірник в 30-ту річницю (1905-1935) наукової праці проф. д-ра Івана Огієнка." Варшава, 1937. С. 13-33, 216-218.

** Див.: Іван Огієнко. Вчімося рідної мови! ("Рада", 1909 р., ч. 197, 198, 202, Київ) і окремо. Повну бібліографію про українську мову див. у моїй праці: Українська мова, бібліографічний покажчик до вивчення української мови. Київ, 1918. 188 с.

 

 

Сьогодні настав уже час, коли наука становчо й переконливо, з незбитими доказами в руках, голосно твердить, що українська мова — це окрема самостійна мова в слов’янській родині, а коли мова окрема, то окремий і самостійний і носій її, український народ. Наука голосно твердить, що українська мова, як і інші слов’янські мови, зачалася в глибоку праслов’янську давнину, ще задовго до Різдва Христового, і довгими віками зростала й зростає аж до нашого часу. Три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. "праруської" спільної мови ніколи не було. Зріст українського народу, а з ним і його мови, ніколи не спинявся й не спиняється, не дивлячись на неймовірні перешкоди, які йому ставила й ставить його жорстока історія. Про все це я й подаю докладно в цій своїй праці.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

Повні курси чи короткі огляди української літературної мови: П. Житецькій. Очеркъ літературной исторіи малорусскаго наречія в XVII й XVIII вв. Київ, 1889 р.; Богумил О. і Житецький П. Начерк історії літературної української мови, до Івана Котляревського // "Україна". 1914, кн. II, с. 7-28; Проф. І. Огієнко. Українська літературна мова Х-ХVІ століть // "Діло", ч. 174-179 за 1929 р., Львів; Його ж. Історія церковнослов’янської мови. Варшава, "Елпіс", 1931 р., т. V; Його ж. Українська літературна мова ХVІ-го ст. Варшава, 1930 р., 520+192 с., т. І—II. Це повний курс історії української мови, з Х-го віку починаючи; Е. Будде. Очеркъ исторіи современнаго русскаго литературнаго языка // "Энциклопедія славянской филологіи". СПб., вип. 12, 1908 р.; M. Cумцов. Начерк розвитку української літературної мови. Харків, 1918; А. А. Шахматов. Очерк современнаго русскаго литературнаго языка. СПб., 1913 р., літографоване, друковане видання, Ленінград, 1925 р., 211 с.

 

Повну літературу й значно ширший опис життя української літературної мови за віки Х-XVI даю в своїй монографії "Українська літературна мова XVI ст.". 1930 р.

 

Частина перша

УКРАЇНСЬКА МОВА

I. ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

Ця моя праця присвячена історії розвою української літературної мови, але про неї годі говорити, коли перше належно не висвітлимо, що таке сама українська мова взагалі, як вона постала, й який її стосунок до інших слов’янських мов. Тільки знаючи це, ми зможемо належно й всебічно зрозуміти й сам тисячолітній процес розвою нашої літературної мови.

1. ПРАІНДОЕВРОПЕЙСЬКА ДОБА

Десь за п’ять тисячоліть до Христа усі теперішні так звані індоєвропейські народи говорили ще більш-менш однією спільною мовою, яку ми умовно звемо праіндоєвропейською. Мова ця скоро почала розпадатися на окремі говірки, які довгий час різнилися між собою дуже мало, а пізніш дали початок окремим індоєвропейським мовам, сьогодні існуючим головно в Європі й частині Азії. Серед багатьох говорів цієї індоєвропейської мови була й мова слов’янська, цебто вже на індоєвропейській прабатьківщині існував, як окрема етнічна "одиниця", і той народ, що дав початок народу слов’янському, а з ним разом існувала й мова, яка стала, так сказати, матір’ю для мов слов’янських.

 

Прабатьківщину чи правітчизну індоєвропейської мови перше шукали в Азії, за Біблією — поміж річками Тигром та Єфратом, але ця азійська теорія скоро була відкинена. Тепер наука встановила, що прабатьківщина індоєвропейських народів знаходилась в Європі й займала дуже великий простір, а слов’яни жили приблизно на тих землях, де живуть вони й тепер.

 

Мови балтицькі — литовська, латиська та прусська — в давнину належали до однієї групи разом із мовою слов’ян, творячи одну балтицько-слов’янську мовну спільноту. Що це було дійсно так, показує нам порівняння мов слов’янських з балтицькими, а головно порівняння старослов’янської з мовою литовською, як найголовнішою представницею балтицької сім’ї.

 

Десь за дві тисячі років до Христа індоєвропейська прамова остаточно поділилася на окремі сучасні мови, ще досить близькі одна до одної, а литовсько-слов’янська спільнота розпалася пізніш, десь у першому віці по Христі, а може й давніше, на дві мовні групи: балтицьку та слов’янську, і кожна з них пішла своєю дорогою дальшого життя.

 

2. ТЕОРІЇ ПОСТАННЯ МОВ

Як постали всі теперішні індоєвропейські мови, в тому числі й мови слов’янські, перший вияснив німецький учений Шляйхер. Він добре знав природничі науки, й року 1865-го застосував природний розвій і до постання людської мови. Він дав т. з. генеалогічну чи родословну теорію постання всіх мов. Бо мова — це організм живий, який родиться, живе й зникає; як постають люди покоління з поколінь, так постають і мови з мов. Ця родословна теорія сильно була защепилася в науці й сильно поширилася, бо вона блискуча з педагогічного погляду, справді легко й ясно показуючи постання всіх наших мов. Але глибше вивчення й час показали, що ця теорія нічим реальним не доведена, а в своєму продовженні довела до постання чисто розумових теорій про прамови, ні на чому реальному не опертих, які тільки збаламутили мовознавчу науку. Остаточно Шляйхерова родословна теорія, скажемо, в германістиці вже впала, але часом ще тримається в славістиці.

 

Сильнішою й більш науковою була теорія хвиль чи групова теорія німецького вченого Йогана Шмідта, виставлена ним в 1872-1875 роках. За цією теорією, всі мови розвиваються спільно, рівнорядно, й кожна мова непомітно переходить в другу мову, тому разячої межі між сусідніми мовами нема, вони завжди близькі. Кожна мова на обидва боки є ніби мостом до мови сусідньої. Як кинути каменя в воду, то від нього розходяться на всі сторони хвилі, які з часом і щодалі все меншають, — отак живе й мова, чому цю теорію й названо теорією хвиль. За цією теорією, сусідні мови завжди мають багато спільного між собою, як то бачимо по всіх мовах, наприклад, українці західні нахиляються своєю мовою до поляків, а східні — до росіян. І навпаки: східні поляки близькі мовно до західних українців, а росіяни до східних українців. Й. Шмідт розклав слов’янські народи в крузі так, справа наліво, зі сходу на захід: Русь, поляки, сорби (полабські слов’яни), чехи, словінці, серби, хорвати, болгари. Шмідтова теорія в своїй істоті противна якому-будь поділу слов’янських (і інших) мов на групи, чим наука займалася до того часу.

3. ПОДІЛ МОВ НА ГРУПИ

Слов’янське мовознавство ще з 1822 року, за чеським славістом Йос. Добровським, ділило всі сучасні слов’янські мови перше на дві групи, пізніше стали ділити на три. На дві групи (біпартиція) ділили: чеський учений Добровський, Шафарик, Копітар, Шляйхер і ін. Але в науці сильніше защепився поділ на три групи (трипартиція), а саме: 1) слов’яни східні: росіяни, українці, білоруси; 2) слов’яни західні: поляки, полабські слов’яни, лужичани, чехи, словаки, і 3) слов’яни південні: болгари, серби, хорвати, словінці. Цей груповий поділ усіх слов’ян є поділ головно географічний, за границями державними, а не мовними, і вже тому він не витримує сильнішої наукової критики. Наукова критика відкидає тепер, при світлі нових даних життя й постання мов, усякі групові поділи, бо ділити мови можна на основі даних тільки мовних. Поділ слов’янських мов на дві чи три групи безпідставний, бо тепер наука міцно встановила, що кожна мова — це окреме ціле, в собі самому самостійне. Поділ мов на групи завжди буде штучний, а значення має хіба тільки практичне, але не наукове.

 

4. ПРАСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА

Наука встановила, що всі слов’янські мови постали з т. зв. праслов’янської мови, яка виділилася з мови індоєвропейської. Де саме знаходилася прабатьківщина слов’янських народів, про це між ученими нема ще єдности. Деякі вчені, наприклад, російські історики Ключевський, Платонов і ін., твердять, що слов’янською прабатьківщиною були Карпати. Славний російський мовознавець Олексій Шахматов 1 доводив, що ця правітчизна лежала на півночі, в басейні Західної Двіни й Німана. Чеський археолог Нідерле колискою слов’ян уважає головно Полісся, ті землі, де тепер живуть білоруси: десь від Вісли на схід до Дніпра. Польський учений Ян Розвадовський шукає колиску слов’ян десь на сході від Німана й Дніпра. Наш історик М. Грушевський 2 доводить, що слов’яни по виділенні з індоєвропейської спільноти засіли територію від Карпат до Валдайської височини, по горішньому й середньому Подніпров’ї та між Віслою й Німаном, цебто головно на землях пізнішої України. Український учений Степан Смаль-Стоцький 3 бачить слов’янську прабатьківщину на великому просторі "від Вісли далі в глибину східноєвропейської низини менше-більше до Дніпра; слов’яни сягали на північ до фінів, а на південь, здається, аж до Дністра, а може й до Прута, але ніде до Дунаю, не сягали ще до Чорного моря, а так само ніде не переступили Карпат" ("Україна", 1928 р., кн. З, с. 6). Для окреслення слов’янської прабатьківщини багато й корисно працює тепер слов’янська філологія та слов’янська археологія.

 

Отож, на слов’янській прабатьківщині була т. зв. слов’янська прамова, чи спільнослов’янська мова, яку легко розуміли всі слов’янські племена. Ця праслов’янська доба була дуже довга, тривала довгі віки, десь 2000 літ, і в ній наука розрізняє три доби: 1) початок її, цебто доба виділення з індоєвропейської мовної спільноти; 2) доба розвитку її; 3) кінець її, доба перетворення в окремі слов’янські наріччя.

 

Територія слов’янської прабатьківщини була дуже розлегла, а слов’янські племена не сиділи спокійно на одному місці, але часто рухались, шукаючи вигідніших просторів, й звільна посувалися на всі боки. Якоїсь однієї влади над ними ніколи не було, а це не вело їх до створення однієї спільної мови.

 

Розміщення слов’ян на своїй прабатьківщині С. Смаль-Стоцький описує так:

 

"В осередку прабатьківщини (так десь на теперішній Волині) жили племена — для ліпшого розуміння дамо їм теперішні назви — в меншій часті від заходу польські, в більшій часті від сходу, а може трохи ще й з півдня від польських — українські (бужани, волиняни, дуліби, лучани, деревляни, тиверці). З польськими племенами на північ межували поморяни (кашуби, словінці); вони сягали аж до балтів (особливо прусів). Полабські племена були західними сусідами поморян, а ще в більшій мірі західними сусідами польських племен. Лужицькі серби межували на північ із полабськими, на схід — із польськими племенами. З ними ж та польськими на північ, а з українськими на схід межували чеськословацькі племена. З українськими племенами, з якими з заходу, а може також почасти і з півночі стикалися, як уже сказано, польські, а на заході чеськословацькі племена, межували на північ білоруські племена (особливо дреговичі над Прип’яттю) та за ними кривичі, за якими далі на північ ішли великоруські племена (радимичі й в’ятичі), так що з заходу всі вони ще стикалися з польськими племенами. На самім північнім сході в сусідстві з поморянами на захід, а з балтами й далі з фінами на північний схід сиділи словіни".*

 

*Східні слов’яни // "Україна", 1928 р., кн. З, с. 20, Київ.

 

 

На окраїнах своєї території слов’яни межували з неслов’янськими народами, а саме: на півночі й північному заході з балтами (литовцями, латишами й прусами), на півночі й північному сході з різними фінськими племенами, а на заході — з племенами германськими. Про все це виразно свідчить мова та археологія.

 

Праслов’янська, ясніше — спільнослов’янська мова — це реальний факт, це мова, що колись дійсно існувала, як мова спільнослов’янського народу, але подробиці якої ми мало знаємо. Праслов’янська мова — це та мова, що на світанку слов’янського життя виділилася від зв’язку індоєвропейської мовної спільноти, й жила аж до часу, коли в ній постали окремі слов’янські наріччя. Цю мову ми пізнаємо до певної міри порівнянням усіх сучасних слов’янських мов, і спільне між ними відносимо до мови праслов’янської.*

 

 

* І. І. Mikkola. Urslavische Grammatic. Heidelberg, 1913; Г. А. Ильинcкій. Праславянская грамматика. Ніжин, 1916; Д. П. Джуpовичъ. Говоры общеславянскаго языка, Варшава, 1913.

 

 

Уже на своїй прабатьківщині праслов’янська мова стала виразно розпадатися на окремі говори, спочатку дуже близькі до себе. Говорів цих було багато, в головному стільки, скільки пізніш постало слов’янських мов. Якогось поєднання цих говорів на окремі групи не було, бо історія не показує групового поєднання племен. Розміщені були вони в головному приблизно так, як уже й за історичної доби розмістилися слов’янські мови, що розвинулися з них.

 

Праслов’янська доба тяглася дуже довго, яких 2000 літ. Як свідчить історія, слов’яни ще й у віках І—IV по Христі уявляли з себе одну цілість. Так було до готських часів, а з цього часу зачався сильний слов’янський рух, викликаний просуванням готів.

 

Готи, плем’я германське, сиділи в Прибалтиці, над гирлом річки Вісли, і на початку III віку по Христі з боєм перейшли через слов’янську прабатьківщину, прямуючи на південь, і досягли долішнього Дунаю та берегів Чорного моря. Вони підбили під себе слов’ян і запанували над ними на яких 100-150 літ. Готи позоставили в слов’янській культурі багато слідів, також і в мові, наприклад, від них позосталися такі слова, як піст, піп, хрестити, й ін., відомі по всіх слов’янських мовах, бо слов’яни тоді були ще цілістю. За готами на південь посунулися й слов’яни.

 

Але на готів зі сходу кинулося монгольське плем’я г у н і в, і виперло їх з-над Чорного моря й з-над Дунаю, й подалося далеко на захід, захоплюючи з собою й слов’янські племена. Гуни запанували над західними германськими племенами, наводячи страх на всю Європу, як "бич Божий". Але по смерті Аттили 453 р. його держава помалу розпадається й зникає, а слов’яни тиснуться до Дунаю та Чорного моря. В половині VI віку, з року 558-го, насунулися зі сходу знову нові монголи, авари (обри), й також заволоділи слов’янами й подалися далі на захід. Слов’янами вони володіли яких 150-200 літ, але раптом зникли, розбиті франками 797 року, тому й склалася в нас давня поговірка: зник, як обри.

 

З аварської доби, з VI віку зачинається розпад досі суцільного слов’янського народу, який починає розходитися з своєї прабатьківщини на всі сторони, і з цього часу, з VI-VII ст. формально закінчується праслов’янська доба. Слов’янам стало затісно на їхній землі й вони почали сунутися на всі сторони, де було для них місце, часом беручи його боєм. Увесь слов’янський рух провадиться в напрямку з півночі на південь, і зо сходу на захід. Може, десь під кінець V ст. передові слов’янські племена досягли Дунаю, але тут їх затримали готи; історики VI ст. Йордан та Прокопій свідчать, що за їхнього часу словіни й анти вже сиділи над долішнім Дунаєм і над Чорним морем. І вже в VI ст. деякі слов’янські племена, що пізніш дали народи болгарів, сербів, хорватів і словінців, перейшли Дунай і поволі подалися на Балкани.

 

Проф. С. Смаль-Стоцький так уявляє собі розхід слов’ян зі своєї прабатьківщини: "Під кінець V в. бачимо південних слов’ян аж над долішнім Дунаєм і над Чорним морем. Західні слов’яни посунулися вже в намічених теперішнім їх розміщенням напрямах аж за Одру й до Лаби. Північно-західні слов’яни досягнули вже Балтійського моря. Не помилимося, коли скажемо, що так само й північно-східні слов’яни протягом VI й VII вв. дійшли аж до Ільменського озера, чим перервався їх колишній зв’язок із північно-західними слов’янами (кашубами й словінцями). Ані одні, ані другі не могли посуватися прямо на північ, де сиділи все-таки близькі їм балти, отже, обходячи балтів, знайшлися перші на захід від них, а другі на схід від них. Так само радимичі й в’ятичі "от ляхов" пустилися в східнім напрямі над Сож і Оку, бо на них напирали кривичі й дреговичі, які не тільки зайняли їхні місця, але й собі "посувалися ще далі в північнім напрямі за словінами і в східнім за радимичами й в’ятичами. Маємо повну підставу думати, що і сіверяни, і поляки знайшлися тоді вже за Дніпром. Інші ж українські племена йшли вслід за ними (деревляни), то знов поширювалися вслід за південними слов’янами не тільки на південь у напрямі ген до Дунаю й до Чорного моря (тиверці, угличі), але й до Карпат, і звільна навіть через Карпати на їх південний спад (тиверці, дуліби) тим більше, що південно-східні (українські) слов’яни знайшли і на сході, і на полудні для свого дальшого поширення непереможні перепони, а все ширення слов’ян на всі сторони відбувалося на загал по лінії найменшого спротиву, хоч цим не хочемо сказати, що відбувалося воно без боротьби, — південнослов’янське поширення на Балкани й українське на схід і південний схід сполучене було навіть із завзятими боротьбами".

 

Отже, з VI віку розпочалася в житті праслов’янської мови нова доба, доба перетворення намічених говорів на окремі слов’янські мови. Доба ця тривала кілька століть, і остаточно покінчилася десь у IX-X віці.

 

На історичну арену слов’яни виходять досить пізно, але вже в І віці по Христі про них пише грецький письменник Птоломей, звучи їх венедами. Далі слов’яни звалися різними назвами, а історики VI в. готський Йордан та візантійський Прокопій звуть їх антами та словінами.

 

Праслов’янська мова вже на початку своїм не була зовсім однакова, бо весь народ жив окремими родами. А пізніш ці роди почали гуртуватися в окремі більші племена, і тим самим і праслов’янська мова почала ділитися на окремі говірки, що потім, у процесі свого розвою, виросли в окремі слов’янські мови. Таким чином, праслов’янська мова, особливо під кінець свій, не була вже мовою суцільною, бо в ній виразно зарисувалися початки будучих мов.

 

5. ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

Переходимо тепер до опису постання нашої української мови. Усе вищесказане дало нам правдивий малюнок дороги цього постання. Українська мова як така зарисувалася ще на слов’янській прабатьківщині, від якої відірвалася вже з виразними своїми рисами, як поставала й кожна інша слов’янська мова. Усі згідності й спільності в слов’янських мовах легко вияснюються з їхнього давнього сусідства на слов’янській прабатьківщині, а різні форми одного й того мовного явища були вже в самій праслов’янській добі.

 

У слов’янській прабатьківщині українці сиділи приблизно на тих самих землях, на яких пізніш застала їх історія, цебто, українці автохтони на своїх землях, як це удоводнив М. Грушевський; так само й чеський археолог Нідерле твердить, що українці й білоруси найбільш автохтонні на своїх землях. "Середнє Подніпров’я було правдоподібно правітчиною нашого народу", — твердить М. Грушевський (т. І, с. 5, 45). Таким чином, Подніпров’я - це центр нашої найдавнішої території, де поставала наша історія, де витворювалась наша мова. Але народ український займав розлогу землю, куди входили — вживаю пізніших назв — і Галичина, Закарпаття, південна Волинь, а також Подоння.

 

6. УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ Й УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

Українська земля, як доводять археологічні розкопки, була заселена з найдавнішого часу, ще з часів палеоліту, цебто старшої кам’яної доби. Київ постав ще з початком людського життя на Дніпрових пагірках; на його терені знайдено найдавніші сліди людського життя в Східній Европі. Дніпро (Бористен) з глибокої давнини був головною торговельною дорогою. Він має широку систему допливів, сам простий, спокійний, а тому дуже надавався на водний шлях, і Київ став його найкращим пристанком при різних зносинах.

 

Археологія й мовознавство тепер сильно розвинулися, й вони освітили початки українського народу й його мови ще в доісторичних часах. Археологія показала, що на наших землях, підбиваючи під себе тубильну людність, жило багато різних народів, наприклад, кімерійці (1000 літ до Христа), скити (VII ст. до Христа), сармати (IV-III віки до Христа), роксолани чи алани, готи (II-III в. по Христі), гуни (IV-V віки), болгари, авари. Народи ці позоставили на наших землях, а також у нашій мові багато своїх слідів. Цим пояснюється, що дуже багато, понад 600 різних топографічних назв, наприклад, річок, пагірків, осель і т. ін. чужого походження, — готських, сарматських, аланських і ін.

 

Уже з IV віку по Христі безперечно вирисовується перед нами український народ (М. Грушевський. Історія України-Руси, І, 15), а вже з VI віку бачимо його зовсім ясно. Так званих антів, що жили по берегах Чорного моря, наука сприймає за предків українців, і про цих антів розповідають уже грецькі джерела VI віку.* І вже в той далекий час росла мова цього давнього народу, з неї пізніш постала мова українська. Звичайно, ця мова розросталася тією дорогою, на яку вступила ще на своїй слов’янській прабатьківщині.

 

Але під тиском кочівників, що заливали українську землю, українцям часом доводилося відступати, але пізніш вони знову верталися на свої споконвічні оселі, як було це, скажемо по готах. Був час, коли українські племена мусили відступити на Дунай, і пробули там не малий час, чого в нашій мові позостався цікавий слід: слово "дунай" у наших старих пам’ятках і піснях визначає взагалі велику воду; це бачимо, наприклад, у "Слові про Ігорів похід", нашій пам’ятці 1187 року.** Пригадую тут, що наш Початковий Літопис 4 взагалі виводить слов’ян з-над Дунаю: "По мнозіх временіх сіли суть словени по Дунаєві, где єсть нині Угорськая Земля і Болгарськая. От тих же словен розідошася по землі, і прозвашася імени своїми".

 

* Проф. С. Смаль-Стоцький вважає антів за південних слов’ян. За свідченнями VI в. Йордана й Прокопія, анти сиділи між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря. За Шахматовим, анти — це східні слов’яни, предки руських. М. Грушевський твердить, що анти — це племена тільки Київської Русі. Для Нідерле анти — це волиняки, що перші утворили були свою державу. Як бачимо, однієї думки про антів ще нема. Див.: М. Гpушевcький. Анти. Львів, 1898 p., 3HT, т. 21.

** Див. мою працю про це "Слово" 1949 р., с. 164 і 185.

7. УКРАЇНСЬКІ ПЛЕМЕНА

 

Уже на своїй прабатьківщині слов’яни ділилися на роди, а роди почали гуртуватися в окремі племена. Коли на Схід потягла частина слов’ян, то вона рано зайняла свої землі й тут довго жила окремими племенами. Наш Початковий Літопис подає такі слов’янські племена, що лягли в основу народу українського:

 

1) поляни — над Дніпром, у теперішній Київщині;

 

2) деревляни — в лісах по Горині, Прип’яті й Дніпру;

 

3) сіверяни, сівера — по Десні й лівих допливах середнього Дніпра;

 

4) уличі — між Дністром та Бугом;

 

5) тиверці — на південний захід від уличів, над Дністром, аж до моря;

 

6) дуліби, волиняни — над горішнім західнім Бугом;

 

7) хорвати й лучани — в Галичині, їх року 981-го князь Володимир 5 прилучив до своєї держави.

 

На жаль, Літопис подає не про всі племена, наприклад, мовчить про донців, що заселювали Подоння й пізніше злилися з українцями. Археологія цілком підтвердила ці дані Початкового Літопису про розселення східньої групи слов’ян.

 

Одірвавшися від спільнослов’янського життя, східнослов’янські племена довго жили родами, мало єднаючись між собою, бо й добрих шляхів для єднання не було тоді, та й саме родове життя від того стримувало. Наш Початковий Літопис сильно підкреслює окремішність наших племен, і твердить, що кожне з них жило своїми звичаями й обичаями. На формування окремих племен із родів сильно впливали такі фактори: географічне положення, економічний стан, стан політичний і сусідство з іншими племенами. Процес формування племен українського народу, а тим самим і української мови, затягнувся на довший час, головно ж на віки IX, X і XI, коли остаточно створилися українські племена, а з тим і говори української мови.

 

8. ТЕРИТОРІЯ РОЗСЕЛЕННЯ

 

Територія розселення українських племен, а тим і української мови, була дуже розлога. На півночі її йшла лісова полоса — густі ліси, що залізною заслоною відділювали українські племена від тих племен (словен, в’ятичів, фінів), що пізніше склали народ москвинів чи великоруський. Ліси й залісся були мало придатні до хліборобства, й українських племен до себе не манили. На заході нашої землі були Карпати, далекі від центру на Подніпров’ї. На півдні тягнувся широкий степовий пояс — середньоазійський степ, що заходив на нашу територію великим клином. Це центральне Подоння, долішнє Подніпров’я й Подністров’я. По цьому степу постійно товклися різні азійські кочові орди, головно монгольські, з якими ми весь час мусили входити в певні стосунки, а це позоставило виразні сліди і в нашій культурі, і на нашій мові.

 

Справа в тому, що безмежні рівнини Азії йшли без перепон в Європу аж до Атлантійського океану, тому азійські кочовики легко сунулися далеко на захід. В Азії відбувалися різні фізичні та геологічні зміни, які гнали азіатів на захід.

 

Різні кочові монгольські орди, що товклися по нашій землі, довший час не давали змоги нашим племенам тісніш об’єднуватися в державну спільноту. Але коли на півдні та сході від нас постала сильна й культурна Хозарська держава 6, то вона в VI-IX віках стала для українських племен охоронним валом, за яким вони змогли об’єднатися й створити міцну державу. Це була половина IX віку, коли з племен почав складатися український народ і коли з племінних говірок стала творитися українська мова.

 

Чужинців на українській території було мало, але з часом вони закріпилися на наших пограниччях; це були: поляки, москвини, білоруси, литовці, словаки на заході й півночі, і всі вони позоставили свої сліди на нашій мові, як і ми на їхній. Взагалі, на заході українська територія немало тратила на користь поляків, угрів, волохів та словаків, зате далеко посунулася на південь та схід, по Крим та Кавказ.

 

9. ПОСТАННЯ МОВ БІЛОРУСЬКОЇ Й РОСІЙСЬКОЇ

На слов’янському Сході постала не одна українська мова, але три мови: українська, російська й білоруська, і всі три вони, одірвавшися від мови праслов’янської, постали рівнорядно однаковим способом, і всі вони мови окремі, самостійні.

 

В основу білоруського народу лягли племена: полочани — по горішній Двіні, західна частина кривичів при Дніпрі, радимичі — по середньому Дніпру й Сожу, дреговичі — в Поліссі. Білоруські племена рано опинилися в українському державному об’єднанні, мали українську княжу династію в своїх пізніших князівствах: Полоцькім, Мінськім і Смоленськім. На Сході защепилася навіть українська вимова в назві міста Мінськ замість білоруського чи російського Мєнск*.

 

* Див. монографію: Проф. Іван Огієнко. Розмежування пам’яток українських від білоруських // "Записки Чину Св. Вас. Вел.". 1934 р., т. VI і окремо, с. 1-32.

Треба мати на увазі, що слово "білоруський" дуже давнє слово, і в’яжеться з Руссю українською, а не московською. Довгі віки Білорусь зв’язана була з Україною єдністю державною, церковною та культурною. Ось тому по-німецьки кажемо Weissruthenie, а не Weissrussland.

 

Російські племена посіли північну землю на Сході. Це були племена: словени — біля озера Ільменя, на самій півночі, східні кривичі — над горішньою Волгою, в’ятичі — по горішній Оці (Ока).

 

Племена ці, прийшовши на східну північ, застали там багато різних степовиків, малих фінських племен монгольської раси: чудь, весь, мурома, меря, мордва, черемиси, вотяки, зиряни й ін. І розпочалася тут уперта й довга боротьба слов’янських племен з племенами фінськими. Фіни були слабкі й спокійні, тому легко піддавалися рушенню, а вкінці підпали їм зовсім. Слов’янщення чи рущення фінів розпочалося дуже рано, може ще з VIII віку (див.: проф. С. Платонов. Учебник руской истории, 1945 р., с. 10) і тяглося дуже довго, цілих п’ять віків. Взагалі, всі новітні російські вчені доводять, що росіяни, як народ чи нація, постали з мішанини з підбитими фінами, й постали дуже пізно, десь у XII-XIII віці.*

 

Звичайно, ця велика фінська домішка сильно відбилася як на російській мові, так і на самому народному житті. Про це проф. С. Платонов пише (с. 60):

"Смешение русских поселенцев с финскими туземцами не прошло бесследно для русских. Они восприняли некоторые физические и духовные черты того племени, с которым роднились на новых местах. Изменился их чисто славянский тип и характер, получилось как бы новое славянское племя. Это племя, в состав которого вошли славяне разных областей и племен и некоторая примесь финов, называется великорусским племенем".

Ось тому й сама російська мова складається під впливом і своїх східних сусідів, різних фінських племен, чому в ній, особливо в топографічних назвах та в мові живій, так багато різних фінських слів**, чого не було й нема в мові південній, українській.

 

* Проф. Пресняковъ. Образованіе великорусскаго государства. 1918; Любавский. Образование основной государственной территории великорусской народности. 1929. ** Див. монографію Веске.

 

Російська мова, як і мова українська та інші слов’янські мови, намітилася ще на слов’янській прабатьківщині, і то не тільки сама, але в двох своїх головних наріччях: північноруське й південноруське. Від племен українських ці російські племена були відгороджені густими величезними лісами, тому обидві ці мові розвивалися незалежно одна від одної, розвивалися кожна своєю дорогою, без якоїсь спільної доби, для якої нема місця в нашій історії.

 

До цього треба ще раз підкреслити, що південний кочовий степ робив життя на українській землі дуже небезпечним, тому весь час була певна колонізація з півдня на північ, в залісся, в Суздальське князівство. Українці (як це бачимо тепер у Канаді) попереносили на північ свої південні назви міст, наприклад: Переяслав, Звенигород, Стародуб, Вишгород, Галич і т. ін. Попереносили також і поширили свої старші билини князівської доби й т. ін. Звичайно, вся ця українська еміграція на північ винародовилася, та й була вона, певно, не надто великою, хоч сліди її в російській мові полишилися надовго.

 

10. СПІЛЬНОЇ "РУСЬКОЇ" МОВИ НІКОЛИ НЕ БУЛО

 

Говорити про єдність давніх східних племен північних і південних не маємо жодних наукових підстав, — такої єдности ніколи не було, й ніколи не було якоїсь однієї спільної руської мови на Сході слов’янства. Так, Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об’єднала в IX-X віках увесь слов’янський Схід, цебто народи український, російський та білоруський, але це було об’єднання виключно державне, політичне і в жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об’єднання належали й неслов’янські племена. Дійсно, з України, з Русі (це була головно Київщина) пішла наша князівська династія Рюриковичів 7 на північ, так що московські князі аж до 1613 року були, як знаємо, тільки з цієї династії. Але спільність князівської династії (в дійсності варязької) аніяк не свідчить про спільність племінну чи мовну — український народ і українська мова пов’язана з народом російським і його мовою так само, як і з іншими слов’янськими народами й мовами. Державна єдність для розвитку мови — це чинник великої ваги, але не вирішальний, тим більше, що й сама ця єдність не була довгою, і в 1125 році, по смерті великого князя Володимира Мономаха 8 назавжди порвалася. Українська династія занесла з півдня на північ і свою державну назву Русь, а спільність держави зробила цю назву спільною для півночі й півдня вже в давнину. Русь — це була тільки державна назва, до того можливо й не своя, політичний термін, спільний спочатку на Сході для півдня й півночі, але головно для півдня, а не термін якоїсь племінної чи мовної спільноти.

 

Що не було якоїсь спільної мови "руської" чи "праруської", про це рішуче твердить проф. С. Смаль-Стоцький у своїй вище цитованій праці "Східні слов’яни", 1928 р., с. 21:

 

"Не було (спільного) центра або колиски східних слов’ян на середньому Дніпрі. Словіни новгородські, радимичі, і в’ятичі, і кривичі та й дреговичі середнього Дніпра ані не бачили, в тій колисці ніколи не лежали, і з неї в свої нові оселі ніколи не розходилися, тільки прямо із свого первісного осідку в прабатьківщині, так би сказати, найкоротшою дорогою направці, посуваючися навкруги балтів, ішли до нового осідку. Так само й бужани, і волиняни, і дуліби, і тиверці не вилігувалися в колисці над Дніпром. Якоїсь єдности й спільности східних слов’ян з одним якимсь центром не бачимо навіть ще далеко пізніш, а не то в цих давніх часах. Східні слов’яни, т. зн. їх частини (племена) стикалися в тих часах однаково і з північними, і західними, і південними слов’янами, т. зв. з поодинокими їх племенами, ніякі спільні інтереси супроти інших груп їх тоді до купи тісніше не в’язали, так що про якийсь окремішній спільний їх розвиток у суперечності до південних і західних слов’ян ані сліду ніде не бачимо".

В 988 р. великий кн. Володимир охрестив Київ, а потім почав хрещення й усієї своєї величезної держави. Тоді ж розпочалася в Києві й наша літературна мова, і кн. Володимир далі ширив по всій своїй державі не тільки православну Віру, але й літературну мову. І на півночі запанувала та сама літературна мова, що й на півдні, і вся ця літературна мовна спільність довго накидала в науці мильний погляд ніби й про однаковість народних мов. Церковнослов’янська мова була тоді літературною мовою для всього слов’янства, але з цього ніхто не стане твердити, що й народні мови були однакові. Літературне, скажемо, вЂра на півдні вже в IX-XI віці вимовлялося віра, а на півночі вєра.

 

 

11. ВІДМІННІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Й РАСИ

 

Пам’ятки української мови дійшли до нас тільки з XI віку, але й вони свідчать, що вже тоді наша українська мова мала свої основні риси, відмінні від рис мови російської*.

 

* Див. мою працю "Пам’ятки старослов’янскої мови Х-ХІ віків", 1929 р., 494 с. — тут я докладно вияснив риси старої нашої мови.

 

Проф. Є. Тимченко випустив цінну працю "Історичний словник українського язика", Київ, 1930-1933, т. І (більше не було). Коли б цей словник брав матеріял починаючи з XI ст., відразу було б видно, що вже тоді українська мова була самостійна, від російської мови відмінна. Та совєтська російська влада дозволила друкувати цього словника тільки з матеріялом, з XIV віку починаючи*.

 

* Див. про це мою рецензію в "Prace Filologiczne", 1931 p., т. XV, ч. 2, c. 241-264.

 

Але й без цього за останні часи сильно розвинулася наука про людину, антропологія, і вона незбито доказала, що українці й росіяни — це два різні народи; див., наприклад, працю проф. Хв. Вовка: Студії з української етнографії та антрополії. Прага, 1927 р.

12. ПОЛІТИКА В ОБОРОНІ "ІСКОННОГО ЄДІНСТВА РУССКІХ НАРЄЧІЙ"

 

Те, що державна назва Русь перейшла з України також і на північ, а також те, що спочатку, в X-XII віках усі східні племена були в одній державі, та що з 1654 р. українці підпали під московську політичну владу, це поставило російських учених на ложну путь, ніби народи український і російський — це один і той народ, а мова їх спільна, чи власне українська мова — це наріччя мови російської. І ось це почали російські учені боронити в своїх наукових працях, але робили це з чисто політичних поглядів: коли признати українцям окремішність їхньої мови, то, виходить, і народ окремий, а це вже накидає думки і про окремішність державну. Таким чином російська наука стала проповідувати "исконное единство русскихъ нарЂчій", а це довело тільки до наукового баламутства. Такі "політичні українці" по Першій світовій війні появилися й по інших державах слов’янського світу. Серби захопили хорватів і їх наука стала всіма силами доводити, ніби хорватська мова — це тільки наріччя сербської, що є тільки одна сербохорватська мова. Так само чехи захопили Словакію і так само їхня наука стала доводити, ніби є одна чехословацька мова. Більше того, росіяни, серби й чехи тихо подали один одному руки й спільно доводили, що нема окремих мов ані української, ані хорватської, ні словацької. Польська наука, так само політично заінтересована в своїх українських підданцях, стала робити те саме, наприклад, проф. А. Брюкнер. Учений світової слави В. Ягіч у своїх німецьких писаннях в Австрії зве українську мову окремою самостійною мовою, а в російських писаннях — тільки за наріччя. Покійний наш проф. С. Смаль-Стоцький, що ревно боронив самостійність української мови, живучи в Чехах, не визнавав ані словацької, ані хорватської мови за мови самостійні*.

 

На такій же політичній основі постала була 1856 року й відома теорія російського професора М. Погодіна 9, що ніби поляни — то були великоросіяни, яких татарський погром Київської землі погнав на північ, а в XIII-XIV віках опустілі українські землі зайняли галичани. За цю теорію зав’язався довгий спір, і вкінці багато вчених як українців, так і росіян, глибоко довели, що українці автохтони на своїх землях, і по татарському погромі позосталися так само вдома, а втекла тільки незначна частина.**

 

* Див. його працю "Розвиток поглядів про сем’ю слов’янських мов". Прага, 1927 р., с. 7, 13, 15 та ін. Цікаво, що "Відозва до українців" 1846 р. Київського Кирило-Методіївського Братства зве словаків і хорватів окремими народами.

** Про теорію Погодіна й зв’язаний з нею спір докладно подаю з відповідною літературою в своїй праці "Українська культура". Прага, 1923 р„ с. 254-261.

13. НЕОБҐРУНТОВАНІСТЬ ТЕОРІЙ УЧЕНИХ РОСІЙСЬКОЇ ШКОЛИ

 

За останні часи, в кінці XIX й на початку XX ст., сильно була поширилася наука т. зв. російської школи, академіка Ф. Фортунатова та його учнів — А. Шахматова, Поржезинського й ін. Ці вчені встановили науку про т. зв. прамови, праформи, празвуки й т. ін. В історії постання мов вони вводили загальні чи прадоби, встановлені не на основі фактів, а виключно на голих домислах. Так наприклад, А. Шахматов доводив, ніби була загальна пра-руська доба в житті східнослов’янської мови, і тільки десь у XII ст. з неї постали мови українська, російська й білоруська.

 

Ця теорія Шахматова про спільну праруську добу була може бистроумна, але малодоказова. Багато вчених прийняли її й ідуть за нею й тепер. Але ґенеалогічна теорія Шляйхера давно вже впала і помалу почала падати й теорія про праруську добу Шахматова, як постала на родословній теорії. Сильніші вчені західні не раз виступали проти теорій Шахматова, наприклад, А. Брюкнер, В. Ягіч і ін., а Міклошіч взагалі не визнавав прамов. Сумнівалися в правдивості далекойдучих гіпотез Шахматова й деякі вчені російські, наприклад, Істрин. Особливо гостро виступив проти теорії Шахматова наш проф. С. Смаль-Стоцький, пишучи, що вона "фантастична, штучна, скомплікована й до неможливости замотана, нереальна... Праруська мова — це тільки фантазія, яку крайня пора вже раз викорінити в нашій науці... Російська школа (Фортунов, Шахматов, Поржезинський) признає ще взагалі велике поле фантазії й любується в комбінаціях і теоретичних конструкціях, які, на наш погляд, переступають межі науки й сягають в область поезії".*

* Др. С. Смаль-Стоцький. Розвиток поглядів. 1927, с. 52, 72, 61; Олексій Шахматов.1864 p. † 1920 p.

Як я вище показав, слов’янські племена з прабатьківщини порозходилися в різні місця, й ніякого праруського народу ніколи не було, а тим самим не було й праруської мови. Українська й російська мови започаткувалися ще на слов’янській прабатьківщині, а вийшовши звідти, розвивалися кожна окремо й самостійно.

 

14. УКРАЇНСЬКА МОВА, А НЕ НАРІЧЧЯ

Наукове мовознавство тепер довело власне такий погляд на життя й постання мов взагалі. Мови розвиваються рівнобіжно одна одній, а не генетично, не одна з одної. Уже Копітар у своїй праці 1836 року показав, що всі слов’янські мови — то сестри одна одній, незалежні одна від одної. Так само й Міклошіч справедливо навчав, що всі мови самостійні. Так, сусідні мови завжди мають багато спільного, але все-таки кожна мова індивідуальна окрема одиниця.

 

З бігом часу ніби спільні мови розходяться, мовні різниці стають ясніші. Взагалі, на розвій кожної мови сильно впливає час, історія, її сусіди.

 

Багато російських учених твердили, ніби українська мова — то тільки наріччя мови російської, а польських — наріччя польської. Це чисто суб’єктивні політичні твердження, на науці не оперті. Народ чи нація постає з племен, племена з родів; так само постає й мова зі своїх племінних говірок. Зрештою, термін язик-мова, наріччя, говірка — це все умовні терміни, для окреслення яких нема сталого змісту, нема й ясної межі між ними. Російська мова, скажемо, є окрема самостійна мова, але супроти своєї праслов’янської мови, з якої вона розвинулась, вона тільки наріччя. Життя й культура з бігом часу ведуть племена до об’єднання, так само й говори об’єднуються в мови. Свого часу російський проф. Будилович у Варшаві, намагаючись довести, Що поляки не мають окремої мови, твердив, що язиком звемо ту мову, що налічує щонайменше 20 мільйонів народу, коли ж народу менше, то це не язик, а тільки наріччя, мова, жаргон. До цього допроваджує політичне осліплення й суб’єктивне бажання обернути мови конче в говірки іншої мови!

 

За новішого часу глибоко вивчаються окремі мовні явища й творяться т. зв. ізоглоси, ізофони й т. ін., а вони ніколи не пробігають рівнобіжно в одній мові, а перетинаються й перехрещуються по різних мовах. На основі власне цього можна давати зовсім інші поділи слов’янських мов, і це певно незабаром буде зроблене. І взагалі сусідні мови сильно збігаються між собою, і їх відокремити так же трудно, як трудно відокремити окремі кольори в райдузі: колір існує, але неможливо окреслити, де він починається, а де кінчається.

 

Антропологія ясно й докладно довела, що расово українці, росіяни й поляки — це різні окремі народи. Так само різні в них мови, кожна сама в собі самостійна, а для досліду цього треба брати мову в цілому: в фонетиці, в формах, в складні, словнику, наголосі й т. ін. — тоді тільки випливе перед нами кожна мова, як цілість у самій собі, як мова самостійна. Початок багатьох мовних явищ треба шукати не з впливу панівної мови, а ще на прабатьківщині. Як я вже підкреслював, наші пам’ятки сягають XI століття і в них уже знаходимо багато основних рис української мови. Але треба тут підкреслити, що в мовознавстві ще й сьогодні подивується неправильне, тільки російське, читання староукраїнських пам’яток, а це веде нас до повної наукової плутанини. Навпаки, коли старі наші пам’ятки читати так, як вони справді читалися на наших землях, тоді перед нами випливає правдива наша фонетика.*

 

* Див. мою працю "Українська вимова богослужбового тексту в XVII віці". Варшава, "Елпіс", 1926 р., т. І, с. 9-32

Російські вчені тільки з політичних міркувань натягують українську мову до мови російської. А між тим глибше вивчення нашої мови показує, що вона багатьма своїми ознаками наближується скоріш до мови сербської, а не російської. І це відомий факт, що українець, який не знає російської мови, легше порозуміється з сербом, ані ж з росіянином. Та й расово українець ближчий до серба. І цілком можливо, що на прабатьківщині в українців було трохи інше сусідство, аніж воно тепер. У всякому разі, в дунайську нашу добу ми сусідували з сербами, а не росіянами.

 

А вже коли українські племена закріпилися остаточно на своїх місцях, то в них ніколи жодної тяги на північ не було, — там було гірше життя, та й ліси непроходимі. Про це правдиво пише російський учений Ростовцев: Київська Русь "по своїх попередниках одержала в спадщину всі риси, притаманні для держав, що постали на її території в класичну добу й добу переселення народів: їх військовий і комерційний характер, їх стремління наблизитись, скільки можна, до Чорного моря, їх орієнтацію на південь і схід, а не на північ і захід. Як культура скитів і сарматів, як культура готів, так само й київська цивілізація є південною цивілізацію, просякнутою східними елементами".*

 

 

* М. Ростовцев ъ. Еллинство й иранство на юге Россіи. СПб., 1918. Див. іще: Проф. Ґотьє. Очерк по истории материальной культури Восточной Европы. Ленинград, 1925; Б. Д. Гpеков. Культура Киевской Руси.

 

При такому стані нема й мови про якусь там спільну праруську мову: мови українська й російська розвивалися окремо й самостійно, одна від одної незалежно.

 

Ось таким шляхом постала українська мова, і серед слов’янських мов завоювала собі окреме становище, як мова самостійна. Науковий світ європейський скоріш визнав українську мову за мову самостійну, наприклад: чех Палацький 1830 р., Копітар, Шляйхер, Ф. Міклошіч, Шмідт, Гірт, Бодуен-де-Куртене й багато інших*. Російські вчені вперто звали українську мову наріччям російської, але багато з них також здавна пішли за правдою й визнавали нашу мову мовою самостійною, наприклад: П. Лавровський, Даль, Срезневський, Ф. Корш і ін. А року 1905-го й уся Російська Академія наук своєю "Запискою" 10 визнала українську мову за мову самостійну**.

 

* А. Животко. Чужинці про красу й багатство української мови // "Холмський Православний Народній Календар на 1944 р.," Холм, с. 80-82; Ілько Борщак. Европа про українську мову XVII-XVIII ст. // Рідна мова, 1933 р., ч. 2 і 8.

** Див.: Объ отмЂнЂ стЂсненій малорусскаго печатнаго слова. СПб., 1905 р., видання Академії наук.

 

Вороги української мови часом твердили, ніби вона — це "видумка австро-польської інтриги" (М. Юзефович) 11. Подібну думку ця "Записка" Академії наук зве "плодом неуцтва або злобної видумки".

 

 

ЛІТЕРАТУРА

Подаю тут тільки головніше з літератури історії нашої мови. Проф. Іван Огієнко. Історія української мови, т. І. Вступ до історії української мови. Кам’янець-Подільський, 1919 р., 88 с.; П. Житецький. Очеркъ звуковой исторіи малорусскаго нарЂчія. Київ, 1876 р., IV +376 ст.; В. Шимановскій. Очерки по исторіи русскихъ нарьчій. Черты южнорусскаго нарЂчія в XVI-XVIІ вв. Варшава, 1893 р.; И. И.. Огіенко. Курсъ украинскаго языка, вид. 2, Київ, 1919 р., 325 с.; вид. 1-ше 1918 р.; Проф. С. М. Кульбакинъ. Украинскій языкъ. Краткій очеркъ исторической фонетики и морфологіи, Харків, 1919 р., 104 с.; І. Свєнціцкий. Нариси з історії української мови. Львів, 1920 р., 100 с.; Проф. П. О. Бузук. Коротка історія української мови. І. Вступ і звучня. Одеса, 1924 р., 60 с.; Проф. Др. Ол. Колeccа. Погляд на історію української мови. Прага, 1924 р., 43 с.; А. А. Шаxматовъ. Краткій очеркъ исторіи малорусскаго (украинскаго) языка // "Украинскій народ въ его прошломъ и настоящемъ". СПб., т. II, 1916 р.; Акад. Ол. Шахматов, Акад. Аг. Кримський. Нариси з історії української мови. Київ, 1924 р., IV +208 с.; А. А. Шаxматовъ. Очеркъ древнЂйшаго періода исторіи русскаго языка. Петр., 1915 р., "Энциклопедія славянской филологіи", вып. II; Його ж. Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій. Варшава, "Р. Ф. В.", 1894; Його ж: Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій й русскихъ народностей // "Журнал Мин. Нар. Просв." 1899 р., кн. 4, с. 324-384; Його ж. Курсъ исторіи русскаго языка, ч.ч. I-II-III. СПб., 1909-1911, літогр. видання, нове видання 1911-1912 р.; Його ж. Введеніе въ курсъ исторіи русскаго языка. Спб., 1916 р.; Проф. Петро Б у — з у к. Нарис історії української мови. Вступ, фонетика і морфологія. Київ, 1927 р., 96 c.; K. Hімчинов. Український язик у минулому й тепер. 1925 р., 2 вид., 1926 р.; Проф. Є. Тимченко. Курс історії українського язика. Вступ і фонетика. Київ, 1927 р., 170 с.; вид. 2-ге 1930 р.; С. Смаль-Стоцький. Українська мова, її початки, розвиток та характеристичні прикмети //Дзвони, Л., 1933 р.; А. А. Шаxматовъ. Введеніе въ курсъ исторіи рускаго языка. Историческій процессъ образованія русскихъ нарЂчій. Петр., 1916 р.; Проф. М. К. Грунський, Доц. П. K. Kовальов. Нариси з історії української мови. Львів, 1941 р., 355 с. Проф. Іван Огієнко. Українська літературна мова XVI-го ст. Вступ, фонетика, морфологія, складня. Варшава, 1930 р., т. I-II, 520 +192 ст.