Сотні років перебувала українська культура в тіні російської, польської та інших культур, а тому здавалась декому якоюсь вторинною, похідною, провінційною. Культурні процеси гальмувала і відсутність власної державності, бо не діяли державні механізми забезпечення вільного розвитку національної культури, не існувало державної політики підтримки культурних обмінів з іншими народами. Тоталітарний колоніальний режим сковував вільну думку, нищив духовний світ людини і самобутність нації, убивав сам дух творчості, без чого був неможливим культурний поступ.
Здобуття Україною незалежності створює сприятливі умови Для розвитку української культури, відкриває перед нею нові Перспективи. Розгортаються процеси національно-культурного відродження. Одним із проявів його є зростання інтересу до історії української культури.
На жаль, розвиток культури на Україні й досі залишається сферою, недостатньо опрацьованою в науковому плані, хоча перші спроби подати її історію припадають ще на середину XIX ст. Практично у громадській думці та культурознавчих дисциплінах у ті часи йшла боротьба двох протилежних доктрин. Згідно з першою, українська культура самобутня, зі своїми традиціями і специфічними особливостями формування та розвитку. Згідно з другою, українська культура розвивалася в системі російської, а тому і розвиток її повністю визначався цим фактором.
Зусилля прогресивних українських діячів науки, літератури, мистецтва, істориків культури були спрямовані на обгрунтування й утвердження першої доктрини. Відповідну роль відіграв і момент політичний: необхідні були вагомі аргументи для доведення права українців на самостійність, національну і державну незалежність. Перші публікації подібного спрямування, як правило, невеликі за обсягом і є розвідками про окремі особливості української культури, поглядом на той чи інший аспект її розвитку. Серед найбільш ранніх слід виділити праці П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Нечуя-Левицького та інших.
Одним з головних стимулів своєї подвижницької праці Пантелеймон Куліш (1819-1897) вважав збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він глибоко усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Де брати душевні сили, натхнення і терпіння для вкрай необхідної культурно-просвітницької роботи? Як об’єднати розколоте, збайдужіле, розчароване українське громадянство навколо ідеї українського національно-культурного відродження? Такі злободенні питання ставив перед своїми сучасниками П. Куліш. І зробив для цього немало. На думку П. Куліша, його найбільший творчий успіх – двотомна збірка фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». А були ж ще український буквар і читанка «Граматка», двотомна монографія «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя», роман «Чорна рада», переклад українською мовою «Біблії» та величезна кількість наукових праць, котрі не втратили актуальності і сьогодні. Високу оцінку нащадків дістала культурологічна діяльність П. Куліша. М. Зеров назвав його «піонером культури на Україні», М. Хвильовий – справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інтелігента, а І. Франко – «знатним на свій час організатором духовної праці».
Історію української культури в послідовній конкретності подій і фактів першим подав Михайло Грушевськнй (1866-1934). Він автор понад двох тисяч праць, але найбільшу славу принесла йому фундаментальна дисятитомна «Історія України-Руси» (1898-1936), яка і сьогодні залишається найкращим дослідженням історії українського народу. М. Грушевський пропонував вивчати історію саме народу, а не держави, яка завжди підпорядкована економічному, культурному та національному чинникам. Він приділяє значну увагу культурним процесам, бо вони, на його думку, грають визначальну роль в історичній долі народу: від розвитку і рівня культури часто залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Крім того, самобутність культури – характерна ознака самого існування народу. Ось чому вчений поряд з проблемами політичної та економічної історії детально розглядає у своїх дослідженнях і проблеми історії культури, розробляє власну концепцію культуротворчого процесу на Україні.
Ряд проблем розвитку української культури розглядається у праці М. Грушевського «Культурно-національний рух на Україні в XVI-ХVII віці» (К., 1912). На тлі історичних обставин він аналізує культурне піднесення, яке знайшло вияв у розвитку книгодрукування, освіти, малярства, граверства тощо, його погляди на розвиток культури XVII-XIX ст. викладені в «Ілюстрованій історії України» (1911), що витримала ряд видань. Перу цього невтомного дослідника належать також перша енциклопедія українознавства «Украинский народ в прошлом и настоящем» (1914-1915), «Історія української літератури» (1923-1926), «З історії релігійної думки на Україні» та багато інших праць.
Микола Костомаров (1817-1885) відомий світові як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик, статті якого друкувались у прогресивних часописах «Основа», «Современник», «Отечественные записки». Жив і працював М. Костомаров у тяжкий для української культури час: 60-70 pp. XIX ст. були періодом посиленого цькування українського слова, друку, освіти. Людина європейської освіченості, він знав і любив світову літературу, починаючи з античності, невтомно працював у царині російської культури, та найглибшою його любов’ю були українське слово й українська пісня. Свідченням того є праці «Дві руські народності» (1861), «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880-1883). Ще 1843 р. М. Костомаров захистив дисертацію на тему «Об историческом значении русской народной поэзии», в якій обстоював тезу про народну творчість як вираження духу та світогляду народу. Пізніше М. Грушевський справедливо зауважив, що костомаровське дослідження фольклорної символіки заклало основи відомої теорії символів О. Потебні.
Велике зацікавлення витворами народної фантазії, мотивами та образами українського фольклору виявляється у праці Івана Нечуя-Левицького (1838-1918) «Світогляд українського народу в прикладі до сучасності». На підставі аналізу народних вірувань і звичаїв та змісту численних колядок, щедрівок, веснянок І. Нечуй-Левицький прагне дати характеристику процесу відтворення народом поетичних образів богів, русалок, мавок, польовиків, упирів, вовкулак. Фольклор підказує письменникові особливості селянської психології, розгортає перед ним скарбницю поетичних прийомів, які він щедро використовує у своїй творчості. І. Нечуй-Левнцький, «як письменник, що присвятив свою діяльність показу народного побуту, займає одне з перших місць серед письменників цього роду у нас в Росії» (Костомаров М. І. Твори. У 2-х т. Т. І. К., 1990, с. 36).
