Українська культура ХХІ ст..

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури. Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін. Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. В Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури. Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча період «культурних революцій» уже минув. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному. Формується підсистема недержавних культурних закладів та програма «Культура. Просвітництво. Дозвілля», спрямована на трансформацію системи задоволення культурних запитів громадян. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.). У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики. Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування.! Історія культури збагатилася новими забутими постатями, з’явився реальний матеріал для її вивчення.Художнє життя стало багатшим, різноманітнішим і набагато складнішим. Розширюється сфера художньої творчості, з’явились нові театри, ансамблі, господарські об’єднання, що дає змогу виявити потенційні таланти і реалізувати їх можливості у сфері культури. Українське театральне мистецтво давно відоме у світі. Сьогодні про нього говорять імена Богдана Ступки, Андрія Жолдака, Едуарда Митницького, Дмитра Богомазова, Юрія Одинокого, Ади Роговцевої, Богдана Бенюка, Олекси Вертинського, Ярослава Стельмаха, Михайла Мельника та багатьох інших. Українське кіно також займає належне місце у світовій культурі. Однак сьогодні штучно створено атмосферу, ніби у нас немає національного кіно. Українські літератори займають особливе місце у світовій культурі. Далеко за межами України відомі Ліна Костенко, Іван Драч, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Павло Загребельний, Валерій Шевчук, Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Володимир Базилевський. Не менш відомі імена молодої когорти – Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Любка Дереча, Марії Матіос, Сергія Жадана, Василя Герасим’юка та багатьох інших.Проте наша культура й досі фінансується державою за все тим же залишковим принципом.

Постмодери в Україні

Кінець XX ст. рядом дослідників культури визначається як епоха постмодернізму, або постмодерну. У визначенні сутності постмодерну та його хронології досі немає однозначних оцінок, порівняно мало й літератури. Очевидно, що розвиток цього феномену ще не завершений. На нашу думку, терміном "постмодернізм" слід користуватися під час аналізу всіх значних явищ культури, що виникли після модернізму (звідси і назва) і внаслідок розвитку модернізму, однак суттєво відрізняються від останнього, водночас не входять повністю до контексту масової культури. Постмодерн - широка культурна течія, що включає в себе філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки. З одного боку, умонастрій постмодерну несе в собі відбиток модерністського розчарування в результатах цивілізації, ідеалах класичної культури та гуманізму, з іншого, - авангардистським установкам на новаторство, відкидання та заперечення старого протистоїть намагання скористатись усім попереднім досвідом, включити його в широку палітру сучасної культури. У праці А. Тойнбі "Осягнення історії" постмодерн трактується як кінець західного панування в релігії та культурі. Провідні західні політологи визначають його як наслідок неоконсерватизму, символ постіндустріального суспільства, що знаходить вираз у тотальному конформізмі та естетичному еклектизмі. Більш-менш широкої популярності термін постмодернізму набув після виходу книги Ч. Дженкса "Мова постмодерністської архітектури" (1977). Автор визначив нову течію як відхід від екстремізму та нігілізму, часткове повернення до традицій. Не вступаючи в конфлікт із класикою, включаючи її до своєї орбіти, постмодерн водночас дистанціюється від неї, розмиває класику, відміняючи ряд її канонів, тобто утворює досить гнучку систему. Характерні риси класицизму трансформуються майже на протилежні: величне замінюється дивним, трагічне - парадоксальним. Свідомий еклектизм живить гіпертрофо-вану надмірність художніх засобів та прийомів. Найсуттєвішою рисою постмодернізму є перехід від класичного антропоцентричного гуманізму до універсального гуманізму, що обіймає все живе - людину, природу, Всесвіт. Відмова від європоцентризму та етноцентризму сприяє перенесенню уваги на весь світ, звідси - релігійний, культурний, екологічний екуменізм. Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння - ігровий, естетський. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання. На думку постмодерністів, у сучасну епоху все відносне: немає істини, немає реальності (її з успіхом замінює віртуальна реальність, у якій люди вже не тільки спілкуються та проводять наукові конференції, а й освідчуються в коханні). У наш час "немає нічого живого та святого", що колись піддавалось модерністській критиці та засудженню, отже, залишається лише глузувати та насміхатися над цим дивним світом. Найхарактернішим представником сучасної постмодерністської філософської думки є всесвітньо відомий італійський вчений Умберто Еко. У його бестселерах "Ім´я рози", "Маятник Фуко" та інших органічно поєднуються філософський підтекст, пародійний аналіз культурної плутанини сучасної свідомості, іронічне осмислення минулого та попередження про небезпеку розумової деградації. Одним з головних принципів постмодерну стала "культурна опосередкованість", або коротко - цитата. "Ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані", - помітив філософ С. Аверінцев. Отже, залишається лише повторювати відомі істини, цитувати відомі вислови. Цитатами говорять політики. Цитати є елементами художньої творчості. Десятки, якщо не сотні цитат складають культурний багаж сучасної людини. В американському студентському анекдоті розповідається про студента-філолога, який, уперше прочитавши шекспірівського "Гамлета" був розчарований: "Нічого особливого, набір відомих крилатих слів та виразів". У руслі постмодернізму розвивається найзначніша течія сучасного мистецтва - концептуалізм (від англ. concept - ідея, задум). На думку представників концептуалізму, що вперше з´явився в США та Англії у 1967 p., важливий не сам відтворюваний предмет, що є суб´єктивним, а його задум, те, що він означає, які рефлексії породжує. Зображуючи предмети цивілізації та супроводячи їх пояснювальними текстами-цитатами, митці часом іронізують над сучасним світом. Характерною може бути творчість Е. Воргола, якого відносять до лідерів поп-арту - течії, спорідненої із концептом.