Власник підприємства, установи, організації як суб’єкт трудового права

Одним з основних суб'єктів трудових правовідносин виступає роботодавець. Роботодавець є суб'єктом як індивідуальних, так і колективних трудових правовідносин.

Згідно зі ст. 21 КЗпП на стороні роботодавця визнається влас­ник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а також фізична особа.

Термін "роботодавець" є новим для трудового законодавства України, у Кодексі законів про працю він не вживається. Його визначення дано в більш сучасних законодавчих актах — Зако­нах України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 р.), " Про організації роботодавців, їх об'єднання, права і гарантії їх діяльності". Термін "роботодавець" широко застосовується у зако­нодавстві про загальнообов'язкове державне соціальне страху­вання. Зокрема, визначення терміна "роботодавець" міститься в Основах законодавства України про загальнообов'язкове держав­не соціальне страхування від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР.

У ст. 10 Основ встановле­но декілька видів роботодавців, зокрема: власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган незалежно від форм власності, виду діяльності та господарювання або фі­зичні особи, які використовують найману працю; власники роз­ташованих в Україні іноземних підприємств, установ та органі­зацій (у тому числі міжнародних), філій та представництв, які використовують працю найманих працівників, якщо інше не пе­редбачене міжнародними договорами України, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України. У ч. 7 ст. 1 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р. роботодавець визначається як власник під­приємства, установи або організації незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства викори­стовують найману працю.

У зарубіжному трудовому праві не застосовується термін "влас­ник або уповноважений ним орган". Сторонами індивідуально­го трудового правовідношення є найманий працівник і робото­давець (підприємець). Як пише І.Я. Кисельов, "роботодавець" — термін, вживаний в Німеччині та в ряді інших країн; "підприє­мець" — термін, вживаний головним чином в англосаксонських країнах, а також у конвенціях та інших актах МОП. Останніми роками в актах і документах МОП, перекладених російською мовою, використовується термін "роботодавець".

Очевидно, що в новому Трудовому кодексі України необхідно серед основних термінів дати визначення роботодавця і визна­ти ним юридичну особу, а також фізичну особу, які перебувають у трудових правовідносинах на підставі укладеного трудового до­говору з працівником. До основних ознак правосуб'єктності ро­ботодавців належать такі.

Трудова правосуб'єктність юридичних осіб виникає з моменту їх державної реєстрації. Трудова правосуб'єктність робото­давців — фізичних осіб виникає з досягнення повноліття. Тоб­то трудова правосуб'єктність працівників не збігається з трудо­вою правосуб'єктністю роботодавців — фізичних осіб.[11]

Відповідно до ст. 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Одним з принципів підприємницької діяльності згідно зі ст. 44 ГК України є принцип вільного найму підприємцем працівників. Тобто власник засобів виробництва має право на договірних засадах використовувати працю громадян. Враховуючи те, що в Україні існує державна, колективна і приватна форма власності, роботодавцем може бути держава (для державних службовців, військовослужбовців, працівників органів внутрішніх справ, суддів, прокурорів), державні та комунальні підприємства, установи й організації, колективні підприємства й організації, приватні підприємства, організації, фізичні особи.

Представником держави у сфері застосування праці є відповідне міністерство (держкомітет, відомство), фонд державного майна України, органи місцевого самоврядування. Колективний власник реалізує своє право власника через загальні збори співвласників. Приватний власник, окремий громадянин реалізує своє право роботодавця, зазвичай безпосередньо.

Власник здійснює управління виробництвом як безпосередньо, так і за допомогою уповноваженого ним на управління органу. Це може бути одноосібний орган (посадова особа) або колегіальні органи (ради, правління, комітети). Структуру органів управління визначає саме підприємство.

Уповноваженою власником на управління юридичною особою є керівник підприємства (установи, організації), який наймається (призначається) власником або обирається власниками засобів виробництва. При прийнятті (призначенні, обранні) власником керівника підприємства на посаду з ним укладається контракт (договір, угода).

Керівник, як правило, самостійно вирішує питання діяльності підприємства чи організації. При цьому власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника. Керівнику належить також право самостійно укладати різноманітні господарські договори, але від імені підприємства, вирішувати питання про прийом на роботу своїх заступників, керівників структурних підрозділів, інших працівників підприємства, а також про їх звільнення. Крім керівника підприємства, який виконує головну функцію в управлінні підприємством, владно-розпорядними повноваженнями наділене визначене коло посадових осіб, які також здійснюють в межах своїх повноважень оперативне управління процесом праці на підприємстві. До них, крім керівника підприємства, належать його заступники, керівники і фахівці підрозділів апарату управління і структурних підрозділів, а також майстри і старші майстри. Таку сукупність посадових осіб ще називають адміністрацією, яка і є уповноваженим власником виконавчо-розпорядчим органом підприємства. Всі посадові особи, що входять до складу адміністрації, разом з іншими найманими працівниками входять до складу трудового колективу, є суб’єктами трудових відносин як наймані працівники. Їхня відмінність від інших працівників полягає в тому, що внаслідок свого службового становища і виконуваної функції ці особи несуть відповідальність за здійснення виробничого процесу або окремого його циклу. Тому уповноважений власником орган не може бути суб’єктом індивідуальних трудових відносин з іншими працівниками.

Визнання уповноваженого власником органу суб’єктом індивідуальних трудових відносин означає можливість пред’явлення до нього з боку працівника майнових претензій, що випливають з цих відносин. У дійсності ж ці претензії пред’являються до підприємства (установи, організації).

Тобто, трудовий договір працівник укладає не з уповноваженим власником органом або посадовою особою, а з підприємством, установою, організацією.

Уповноважений власником орган (посадова особа) є суб’єктом трудового права, тобто стороною колективних правовідносин з трудовим колективом і уповноваженим на представництво трудовим колективом органом з встановлення умов праці, застосування чинного законодавства про працю. Це знаходить свій прояв, наприклад, при укладенні колективного договору, розробленні і затвердженні правил внутрішнього трудового розпорядку, інших нормативних положень, що приймаються на підприємстві як локальні нормативні акти.

Деякі обов’язки власника або уповноваженого ним органу визначені безпосередньо нормами трудового права, зокрема з питань охорони праці. Саме на власника або уповноважений ним орган покладається обов’язок організовувати і управляти процесом праці, забезпечувати його здійснення.

Ці відносини є правовими, оскільки вони урегульовані трудовим законодавством України. [14. cт. 41-61].

Деякі автори пропонують розділити всі права роботодавця на чотири групи:

1. право наймати та звільняти працівників, самостійно розробляти структуру і штати;

2. права щодо організації праці, регулювання умов праці;

3. право самостійно проводити оплату

Є. Б. Хохлов визначає, що вся система прав та обов’язків роботодавця фактично зводиться до трьох основних груп:

· обов’язку надати роботу;

· обов’язку оплатити працю;

· право на одержання від працівника роботи в обумовленій кількості та якості.

Пропонується наступна класифікація прав та обов’язків роботодавця:

1. Немайнові:

2. організаційні. До них відносяться право роботодавця укладати трудові договори з працівниками, право вимагати від працівника дотримання правил внутрішнього трудового розпорядку, обов’язок забезпечити необхідні умови праці, обов’язок роботодавця вести переговори щодо укладання колективного трудового договору з працівниками і т. п.;

3. Дисциплінарні. В дану групу можна включити право роботодавця застосовувати до працівника заходи дисциплінарного впливу в межах, встановлених законодавством, обов’язок забезпечити трудову та виробничу дисципліну;

4. Процесуально-трудові, а саме – обов’язок роботодавця виконувати рішення комісій з трудових спорів та право звернутися до суду для вирішення трудового спору;

5. Нормотворчі. Наприклад, право брати участь у нормотворенні локальних актів разом з представницькими органами працівників у встановленому порядку;

6. Майнові:

- обов’язки по виплаті заробітної плати, а також грошової компенсації за порушення встановленого терміну виплати;

- право на відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної майну роботодавця;

- обов’язок відшкодувати працівнику моральну та матеріальну шкоду у встановленому порядку.[12]