У 1920-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика коренізації, що проводилася ВКП(б) в роки непу. При здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення умов для розвитку національних меншин.
Українізація — політика, спрямована на підготовку та виховання партійно-державних кадрів української національності; урахування національних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття мережі українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії України, географії; відродження й розвиток національних традицій культури. Політика українізації запроваджувалась партійним керівництвом на підставі рішень XII з'їзду РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р. Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійних органів над національними окраїнами, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВК у 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і визначалась необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення політики українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським. Від самого початку ця політика наштовхувалася на опір з боку русифікованої верхівки КП(б) України. У партійному керівництві виникла теорія боротьби двох культур, яку обстоював секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Відповідно до неї українська культура визнавалася селянською і відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Цьому протистояли нарком освіти УРСР О. Шумський і його помічники М. Скрипник і Г. Гринько, які були прихильниками національного відродження і прагнули перетворити українізацію на ефективний важіль національного відродження. Завдяки їх діяльності процес українізації проходив успішно.
Шумський Олександр Якович народився у бідній селянській родині. У 1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту. Став членом Української партії соціалістів-революціонерів. Із 1920 р. — член КП(б)У, входив до складу ЦК партії, обіймав відповідальні державні посади. У 1924— 1927 рр. був наркомом освіти УСРР. У 1927 р. на об'єднаному пленумі ЦК КП(б)У був обвинувачений у «націоналістичному ухильництві» (так званий «шумськізм») і направлений на другорядну роботу в ЦК ВКП(б). Очолював ЦК профспілок працівників освіти. У 1933 р. був репресований.
Скрипник Микола Олексійович народився в Катеринославській губернії у родині залізничного службовця. Навчався в Ізюмській реальній школі та Санкт-Петербурзькому технологічному інституті.
Із 1901 р. став займатися професійною революційною діяльністю, за що зазнав переслідувань з боку влади. Був активним учасником встановлення радянської влади в Україні, одним з організаторів створення КП(б)У, членом ЦК КП(б)У. Обіймав посади наркома внутрішніх справ, наркома юстиції і Генерального прокурора УРСР. У 1927—1933 рр. керував роботою народного комісаріату освіти УРСР. Скрипник активно сприяв проведенню політики українізації. У 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У він був обвинувачений у націоналізмі й помилках теоретичного і практичного характеру. Ці несправедливі обвинувачення призвели його до самогубства.
Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Активними прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, інші діячі культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її минуле та майбутнє. З 1925 р. відбувалась політика українізації партії більшовиків й державних органів. Державні Службовці повинні були складати іспити з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих щаблях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР більша частина шкіл і технікумів перейшли на українську мову викладання, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет з 1924 по 1927 рр. збільшився у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. Національна мова впроваджувалась у школах командного складу. У Харкові з цією метою було створено Школу червоних старшин.
Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.
Наприкінці 1930-х рр. політика коренізації під тиском командно-адміністративної системи почала поступатися своїми позиціями. У 1938 р. політику коренізації в Україні було згорнуто остаточно.
Висновок.
У своїй політиці більшовики враховували процес українського національного відродження, прагнули його контролювати за допомогою політики українізації і спрямувати в русло соціалістичного будівництва. Однак у 1930-х рр. процес національного відродження почав виходити за межі існуючої тоталітарної системи, тому політика коренізації була згорнута. Ш Дата: квітень 1923 р.
■ Поняття, терміни,-назви: коренізація, українізація, теорія «боротьби двох культур».
■ Особистість в історії: О. Піумський, М. Скрипник.
