Християнська церква у ІV – VІ ст.

Реферат

З історії середніх віків

на тему:

«Релігія та церква в V – першій половині XI ст.»

Виконав:

Учень 7 класу

Лосятинської ЗОШ

Ліченко Олександр

Вступ

1. Середньовічна людина і Бог

2. Християнська церква у ІV – VІ ст.

3. Християнізація Європи

4. Клюнійський рух. Схизма 1054 р.

5. Причини хрестових походів. Перший хрестовий похід.

 

Середньовічна людина і Бог

Релігія і церква у середні віки відігравала велику, навіть можна сказати, провідну роль. Людям навіть у голову не приходила думка, що Бога немає. Все життя людини, її свідомість була пронизана вірою. Уява людини середньовічної Європи про Бога, світ і людину у продовж багатьох віків формувалася на основі християнства. Згідно християнських уявлень людина створена Богом. Бог наділив людину особливими якостями: душею. Розумом, мовою, почуттями, красою, силою. Сама природа, живі істоти були створені Богом заради людини. Але перші люди – Адам і Єва – ослухалися Бога, здійснивши гріх – перший, або первородний. За це вони були вигнані з Раю. Людина стала смертною, слабкою, нещасною. Душа всякої людини страждає, бо ув`язнена ц гріховному тілі.

Хороші якості, почуття, поступки людей назиали – добродетелями, дурні – пороками або гріхами. Три «д» вважалися найбільш важливими: віра, надія, милосердя. Д людина відзначали віра в Бога, надія на нього. Любов до Бога і людям. Він повинен з усім змиритися, каятися, брати приклад у всьому з Христа.

Ворогами людини були сім його „смертних гріхів”: гординя, завість, гнів, ліності, жадність, росточительство, чревоугодіє. Ці гріхи штовхали людину на брехню і всілякі злочини.

Усі віруючі повинні були приходити до священника на сповідь. Ідеалом середньовічної людини був аскет (той що виховує в себе д...). Так називали людей, які заради любові до Бога відмовлялися від всіх задоволень, багатств, рідних.

Люди вірили, що після смерті душа може потрапити або в ад, або в Рай. Всі дуже боялися Ада. На Заході також поступово склалося уявлення про чистилище – де душа може очиститися від дрібних гріхів і потрапити в Рай.

Середньовічна людина вважала, що час створений Богом і тому все життя проходило за дзвоном церкви. Сам відлік часу вівся від народження Христа.

Християнська церква у ІV – VІ ст.

Відтоді, як 313 р. імператор Константин І Великий дозволив християнам відкрито сповідувати свою віру, і до того моменту коли припинила своє існування Римська імперія, християнська церква перетворилася у могутню організацію, яку не змогла знищити варварська навала. Навіть навпаки, саме християнська церква „приручила” варварів. Авторитет римського єпископа поступово зростав. Це пояснювалося тим, що для тогочасних людей Рим був центром світу. Римського єпископа стали називати, як і верховного жерця Стародавнього Риму, великим понтифіком (Pontifex maximus) чи “батьком церкви” (папою).

Першим римським єпископом вважали одного з найближчих учнів Ісуса Христа — апостола Петра, тому всі римські папи вважали себе наступниками цього апостола. Перехрещені золотий і срібний ключі апостола Петра стали першим символом папської влади. Другим символом є тіара — головний убір, що його папа одягає під час урочистостей. Основою папської тіари є митра — особлива висока шапка. Її прикрашають три корони, значення яких пояснюють по-різному. Одним із пояснень є те, що вони символізують потрійну владу папи: єпископа Рима, пастиря християнської церкви і голови Папської держави. Офіційний титул римського папи тепер такий: єпископ Рима, намісник Ісуса Христа, наступник голови апостолів, первосвященик вселенської (католицької) церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан. Символами влади єпископів є митра, каблучка і особливий посох.

Напершому церковному соборі 325 р. в м. Нікеї римського єпископа було визнано єдиним патріархом (головою) церкви на Заході. На Сході християнську церкву очолювали чотири патріархи: константинопольський, александрійський, антіохійський і єрусалимський. Саме на Нікейському соборі за наполяганням римського єпископа аріанство було визнано єрессю — “помилковими поглядами”, відступом від християнського вчення, а тих, хто підтримував єретичні погляди, називали єретиками.

Аріанство виникло як релігійний напрям у християнській церкві в ІV – V ст. Воно набуло великого поширення переважно у східних провінціях Римської імперії, а також серед варварів — остготів, вестготів, вандалів, бургундів та ін. Заснував аріанство александрійський священик Арій. Він твердив, що Христос, Син Божий, не існував од віку, а є лише першою зі створених Богом істот. Це заперечувало одну з найголовніших догм християнства. Також Арій захищав права священиків, виступав за рівність усіх церковнослужителів, проти влади єпископів над ними. У ІV ст. аріанство було заборонене імператором Феодосієм.

На Нікейському соборі розпочали, а на Константинопольському (381 р.) закінчили складати основні положення (догмати) християнства — Символ віри. Серед різних описів життя Ісуса Христа були визнані правильними (канонічними) лише чотири — Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Івана. Ці Євангелія разом із Діяннями апостолів, Посланнями апостолів та Об’явленням апостола Івана Богослова склали Новий Заповіт. Він став продовженням Старого Заповіту — зібрання стародавніх священних текстів, спільних для християн та іудеїв. Разом Старий і Новий Заповіт склали християнську Біблію, або Святе Письмо.

Християнське духівництво поділялося на дві великі групи: біле і чорне. До білого духівництва, яке повинно було нести службу серед людей, у миру, належали диякони, священики, єпископи і патріархи. Диякони допомагали здійснювати церковні служби священикам. Священики несли християнську віру членам парафії, до якої входило кілька сіл або кварталів міста. Парафіяни сплачували особливий податок на утримання церкви — десятину (десяту частину від усіх своїх прибутків). Кілька церковних парафій об’єднувались у єпископство, очолюване єпископом. Єпископства об’єднувалися в архієпископства. На Сході архієпископства називали митрополіями, а їх голів — митрополитами. На Заході єпископи підпорядковувалися римському папі — єпископу Рима. На Сході митрополії об’єднувались у чотири патріархати з центрами в Антіохії, Єрусалимі, Константинополі та Александрії. З-поміж чотирьох патріархатів Сходу найбільш впливовим був константинопольський, який вимагав, щоб його називали “вселенським патріархатом”. Це викликало суперечки між ним і папою римським, який теж обстоював право зверхності над усіма християнами.

Значення і вплив християнської церкви на державні справи та суспільне життя Заходу і Сходу були різними. На Заході християнська церква намагалася заступити зруйновані варварами державні структури, а на Сході вона була частиною єдиного механізму державного управління. Різнилося й саме духівництво: західне значно поступалося освіченістю східному.

Окремою значною групою християнського духівництва було чернецтво, або чорне духівництво.

Чернецтво зародилося на Сході, в Єгипті. Його засновник, св. Антоній, провів 21 рік самітником у єгипетській пустелі. Під час однієї зі своїх мандрівок пустелею він побачив янгола божого, який працював, потім молився і знову працював. “Роби так, як я, — сказав він Антонію, — і ти врятуєшся”. Антоній став робити так, як наказав янгол. До нього приходили люди, які чули про його святість, і селилися поряд. Так виникла одна з перших чернецьких громад. Засновником західного чернецтва вважають св. Бенедикта, який жив у першій половині VІ ст. Він, за прикладом східних ченців, склав для західних ченців устав — правила життя, основою якого також були праця і молитва.

Ченці відмовлялися від мирського життя, яке заважало зосереджуватися на молитвах, і селились окремо від інших людей — у горах, пустелях або лісах. Якщо ченці селилися поряд із людськими оселями, наприклад, у містах, то вони відокремлювалися від інших людей високими мурами і утворювали свою громаду — монастир. На Заході великі монастирі стали називати абатствами (а їхніх керівників — абатами); на Сході — лаврами. За раннього середньовіччя монастирі стали центрами християнської культури і освіти. У ІV – VІ ст.,коли руйнувався і зникав старий світ, християнська церква поступово перетворювалася на впливову силу, що стала однією з підвалин формування нової європейської цивілізації.

Християнізація Європи

На момент падіння Західної Римської імперії більшість її населення були християнами. Проповідь християнства мала успіх і серед варварських племен. Так християнство прийняли вестготи, остготи, вандали та інші. Але у формі аріанства.

Лише франки христилися за західно римським зразком. Завдяки підтримці франських королів саме римська церква зміцніла і остаточно утвердилася на Заході. Карл Великий узаконив збирання на користь церкви десятину.

Велику роль у християнізації Європи також відіграли мандрівні ірландські ченці. Ченці створювали дивовижні за красою рукописні книги релігійного і світського змісту. Своє призначення вони вбачали в тому, щоби не лише зберігати, а й поширювати знання. На невеликих човнах із дорогоцінними книжками пливли ченці до далеких берегів Європи, несли Слово Боже до варварів, засновували монастирі та майстерні для створення книг.

Після завоювання Британії ірландські ченці стали навертати у християнство англосаксів. Саме вони охрестили північну частину країни і прагнули поширити свою діяльність на інші території, але їм бракувало сил, щоб охопити всю Британію. Зрештою римський папа перебрав на себе всю місіонерську діяльність серед варварських племен.

З новою силою християнізація Європи почалася у VІІІ ст. і тривало наступні два століття. До християнізації долучився і Константинополь. Так, завдяки діяльності проповідників Кирила і Мефодія у ІХ ст. християнство поширилося серед болгар, сербів і Великоморавську державу, а згодом і на Русь. У сфою чергу Рим поширив свій вплив на поляків, чехів, угорців, скандинавські народи.