Найдавнішою, або найпершою, українською діаспорою є малознані в Україні бачванські руснаки, або русини-українці Бачки та Срему. Їх 20-тисячна громада нині живе головним чином у Бачці, Сримі (Сремі) й Славонії – регіонах сучасних Сербії та Хорватії. Це нащадки переселенців із північно-східної Пряшівщини і Закарпаття, які в середині 18 ст., гнані злиднями та безземеллям, переселилися на Балкани.
В 1880 році, українська діаспора налічувала близько 1,2 млн осіб:
18. 0,7 млн українців в європейській Росії;
19. 0,2 млн українців в Австро-Угорщині;
20. 0,1 млн українців в азійській Росії;
21. 0,1 млн українців в Америці.
На останню чверть 19 ст. припадає початок масової еміграції українців:
- з Австро-Угорщини до Америки;
- з Російської імперії — за Урал, до Азії.
Причиною еміграції було аграрне перенаселення. Законодавство не робило перешкод виїздові.
Другорядне значення мала еміграція близько 10 000 українських селян з Галичини до Боснії (кінець 19 ст.), яку стимулювала австрійська влада після окупації Боснії.
Близько 15 000 українських селян з Галичини та Буковини переїхало до Росії під впливом російської агітації (майже всі вони повернулися).
До Америки емігрували також частково українські селяни з Російської імперії — з Холмщини й Підляшшя (та майже масово євреї з усіх українських земель).
Частина емігрантів поверталася на рідні землі (рееміграція); наприклад, із 393 000 українців, які емігрували до 1909 року до США, повернулося 70 000; з 2 млн емігрантів до Азії — близько 0,5 млн повернулось.
Початок еміграції за океан датується 1877 роком. Вона була скерована до США, переважно на заробітки в промисловості й на будовах.
З 1890-х pp. почалася еміграція українських селян до Канади, Бразилії (штат Парана) й Аргентини (провінція Місьйонес).
Разом до Першої світової війни емігрувало до Америки близько 500 000 українців, поділено так:
- до США — близько 350 000 українців;
- до Канади — близько 100 000 українців;
- до Бразилії й Аргентини — близько 50 000 українців.
В 1914 р., українська діаспора за океаном приблизно становила 700—750 тисяч людей, поділено так:
- в США — 500 000—550 000 українців;
- в Канаді — понад 100 000 українців;
- в Бразилії — близько 50 000 українців;
- в Аргентині — 15 000—20 000 українців.
Культурно-суспільне життя
Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Греко-католицькій церкві, унаслідок чого було створено греко-католицькі єпископати у США й Канаді. Потреба згуртування серед заокеанської еміграції, як і приклади організованості чужомовного оточення, стимулювали українців до створення цілої мережі власних релігійних, братсько-допомогових, освітніх, господарських і громадянсько-політичних організацій у нових країнах поселення.
Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які підтримували зв'язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині: звідти приходили книги, преса, приїздили священики, культурні діячі для праці серед поселенців, — і також ширилися нові ідеї й рухи, що виникали в Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили людей того ж самого становища, які залишилися вдома. Слід згадати, що в українському суспільно-політичному житті назагал майже не брали участі емігранти з Закарпаття й Лемківщини — ці творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію.
Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді особливо активізувалася під час Першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатьська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції.
Українська діаспора в Російській Імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобська, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Після 1860 р., вона була далі скерована на Надволжя і на Урал, але в останній чверті 19 ст., коли вільної для поселення землі в європейської Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу на Західному Сибірі і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на так званий Зелений Клин. За переписом населення 1897 в Російській Імперії жило в діаспорі 1 560 000 українців, поділено так:
- В європейській частині 1 232 000 українців:
- на Надволжі і сусідньому Уралі: 392 000 українців;
- на неукраїнській частині Курщини і Вороніжчини: 232 000 українців;
- понад 150 000 українців в розпорошенні в Бесарабії;
- в азійській частині 311 000 українців;
- на Закавказзі 117 000 українців.
У наступні роки українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн українців), так що число українців в Азії збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн (у всій Російській Імперії в діаспорі — до 3,4 млн українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців — і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії. Важливою обставиною, що сприяла поступливості українців щодо російщення була політична, культурна, мовна, соціальна дискримінація українців Російської імперії, де офіційно на урядовому рівні і в широких колах суспільства, українців не визнавали за оремий повноправний народ, українську мову не визнавали за окремішню самодостатню мову тощо. Український національний рух навіть в його культурницькому прояві вважався сепаратистським, або потенційно таким, що загрожує цілісності "єдіной і нєдєлімой" імперії..
Бувши винятково еміграцією, українські поселенці на сході, хоч численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створювали власного організованого життя на новій території — і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв'язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини) — власних організацій там і не було. Щойно революція 1917 р. сприяла самоорганізації українського населення, ідейно пов'язаної з національно-політичним відродженням України.
Pp.
Поразка у визвольних змаганнях та Перша світова війна викликали першу масову українську політичну еміграцію, яка зміцнила існуючу українську діаспору свіжими кадрами діячів з політичних, наукових, господарсько-професійних і культурних профілів. Дотогочасна, здебільшого заробітчанська еміграція одержала громадянський й інтелектуальний провід у всіх країнах української діаспори, включно з утворенням нового осередку в Маньчжурії. Проте головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).
Чисельнішою була українська діаспора на сходу від України на території СРСР. До 1925 р. вона не збільшувалася шляхом імміграції з України, згодом — приблизно до 1932 р.— незначно. Її кількість і розміщення відносно докладно подає радянський перепис 1926 р. За ним в СРСР жило поза межами українських земель 3 450 000 українців.
В Азії, більшість українців становила переважне число населення у двох великих районах: в Середньо-Азійському краї і на Зеленому Клині.
Рр.
