У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648-1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї: – право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання; – незалежність і соборність Української держави; – генетичний зв’язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби. Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б.Хмельницького козацької держави – Військо Запорозьке. 1) Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія. 2) Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.3)Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих – отаманами.4) Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто пізніше введено посаду гетьманського підскарбія.
Але після смерті Б.Хмельницького починаються старшинні чвари, період Руїни, і держава Гетьманщина припиняє совє існування. Україну знову розділено на Ліво- та Право- бережну.
Білет № 24
Перея́славська рáда 1654 року - вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою. Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.
Білет № 25
Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України післяПереяславської ради.
Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.
При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.
Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.
Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.
4. Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.
5. Установлювалася платня у розмірі:
1. військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;
2. військовим суддям — 300 польських злотих;
3. судовим писарям — 100 польських злотих;
4. польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;
5. сотенним хорунжим — 30 польських злотих;
6. гетьманському бунчужному — 50 злотих.
6. козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;
7. Установлювалася платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих;
8. Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;
9. Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;
10. Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;
11. Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;
12. Гетьманський уряд просив установити платню:
1. полковим у розмірі 100 єфимків талерів;
2. полковим осавулам — 200 польських злотих;
3. військовим осавулам — 300 польських злотих;
4. сотникам — 100 польських злотих;
5. кожному козакові у розмірі 30 польських злотих.
однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків;
- у випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави;
- Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.
Білет № 26
Найпоширеніша теорія, про те, що походження Богдана Хмельницького йде від українців дрібношляхетського роду. Проте, мають місце й інші версії. Батьком Богдана був дрібний український шляхтич - Михайло Хмельницький. Він служив у магнатів, лише пізніше дістав посаду чигиринського підстарости. Перебував на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, а згодом - у його зятя Івана Даниловича. В 1620 році брав участь у поході Станіслава Жолкевського на Молдавію, а загинув під час битви під Цецорою з татарами.
Матір Хмельницького - козачка, найбільш ймовірне ім’я - Агафія. Через деякий час після загибелі Михайла вона взяла шлюб з "королівським жовніром" та шляхтичем Василем Ставецьким, який служив у війську Речі Посполитої. Його син - Григорій, брат Богдана по лiнії матері, переселився до м. Білгорода, де й був одружений 1649 року з українською вдовою, яка мала четверо дітей.
Богдан Хмельницький - це історична особа, котра не піддається одночасній оцінці. Безперечно він був однією з найвидатніших постатей в українській історії: відбиваючи загальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний національно-визвольний табір найрізноманітніші суспільні сили, організував й повів їх на повалення влади польських загарбників в Україні, стояв біля джерел створення Української держави. Разом із тим нині, з висоти ХХ ст., можна бачити вже відзначені вже непослідовність і навіть половинчастість дій гетьмана, часом нелогічність його вчинків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи - неоднозначної й суперечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все, ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджувалися суспільні явища, притаманні найрозвиненішим країнам Європи ХVIІ ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх планів і задумів. Але генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від ненависного іноземного гноблення і створенні незалежної соборної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останнього свого подиху.
Білет №27
Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства - передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.
Період після смерті Б. Хмельницького позначився різким загостренням соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України.
Руїна - період історії України кінця XVII ст., що характеризується розпадом української державності і загальним занепадом.
Щодо хронології цього періоду, то деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів - ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663- 1687 та територіально-Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Лівобережжя, так і до Правобережжя, і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи - 1658- 1687.
Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко. П. Суховій, П. Тетеря). І. Виговський і П. Дорошенко були гетьманами, які зробили все, щоб вивести Україну із занепаду.
Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни". Ось що пише про ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть віку, які минули з дня смерті Богдана, "руїна" Правобережної України досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства-ці перлини польської корони - перетворилися на пустелю... Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною. Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна; здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками... Припинився торговельний рух, заросли дороги..." В українській історії то був один із найчорніших і найстрашніших періодів.
60-80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як "доба Руїни". На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.
Головними причинами руїни були:
- відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті;
- глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики;
- егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузько кланових та особистих;
- перетворення української території на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Кримського ханства та Османської імперії внаслідок внутрішніх чвар.
ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (бл. 1641 - після 1681)
Гетьман України в 1657 р. та в 1659-1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колеги. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. підтиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці.
Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1069 р. взяв бік його супротивників П. Суховій та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. І на початку 1677 р. призначається Портою володарем "Руського князівства" зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відкликаний до Стамбула.
Його було вбито за невідомих обставин.
ІВАН ВИГОВСЬКИЙ (1657-1659)
Сподвижник Богдана Хмельницького, гетьман України в 1657-1659 рр. Іван Виговський народився на початку XVII ст. на Київщині. Він походив з старовинної української православної шляхти, родове гніздо якої було у Вигові, що на Овруччині в Київському воєводстві. Дане відгалуження роду називалося Лучичі-Виговські, оскільки було пов'язане ще й з Лучичами. Виговські були пов'язані також з іншими родами, насамперед знаменитими Глинськими. Серед останніх досить назвати Михайла Глинського (помер у 1534 р.) — князя, котрий на початку XVI ст. підняв повстання української та білоруської шляхти проти польсько-литовської католицької експансії.
Про молоді літа майбутнього гетьмана майже нічого невідомо. Він дістав добру освіту, ймовірно в Києво-Братському колегіумі, чудово володів крім рідної української мови ще й церковнослов'янською, польською, латинською, непогано знав російську мову, був вмілим каліграфом. Згідно із Самійлом Величком Виговський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах»
Після смерті Богдана Хмельницького (6 серпня 1657 р.) старшина обрала спочатку регентом, а незабаром і гетьманом України сподвижника Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського. За часів Хмельницького Виговський був співтворцем великих планів гетьмана в зовнішній та внутрішній політиці. Він твердо тримався основної лінії Хмельницького – забезпечити самостійність України, утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами.
Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час. Швеція, яка успішно вела війну з Польщею з 1655 р., з осені 1657р. зазнала ряд поразок і згортала свою зовнішньополітичну діяльність (як відомо, на договір із Швецією, укладений на Корсунській раді 1657 р. І. Виговський покладав великі надії).
Трансильванський князь Ракочій, який уклав союз з Б. Хмельницьким, був позбавлений влади, а його наступник, поставлений Туреччиною, вів дуже обережну політику.
Складна зовнішня (а також внутрішня) ситуація змушувала І. Виговського шукати різні комбінації та грати в складні дипломатичні ігри.
Виникла опозиція гетьманській владі (опозиція сильній владі завжди існувала серед козацьких низів). Так звані "нові козаки" (покозачені селяни) в роки війни підтримували владу, доки війна давала їм зиск, і завжди виступали проти, як тільки розпочинались невдачі. Після другої облоги Львова (1655 р.) Гетьманщина увійшла в мирний період. Тепер тисячі "покозачених" опинились без засобів до існування (на відміну від реєстрових козаків, вони не отримували платню від гетьмана). На жаль, І. Виговський припустився ряду прикрих помилок, які також призвели до утворення опозиції його владі:
1. Недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних змін, які відбулися в ході національно-визвольної війни, і вважав можливим часткове відновлення старих шляхетських порядків.
2. Намагався опертися в своїй політиці на шляхту, недооцінюючи новоутворену провідну верству – козацьку старшину.
3. Нехтував традиційними "свободами і вольностями" городового і запорізького козацтва тощо.
Все це викликало глибокі протиріччя між Гетьманським урядом і Запорозькою Січчю, яка відображала демократичні тенденції українського суспільства (заради справедливості необхідно зазначити, що Запорозька Січ поступово втрачає свій позитивний потенціал, там теж беруть гору охлократичні настрої, в результаті чого вона не бажає коритись будь-якій владі і її дії часто носять деструктивний характер).
Опозиційний рух проти І. Виговського очолили полтавський полковник М. Пушкар і кошовий Запорозької Січі Я. Барабаш. Їх підтримала Москва, яка, проводячи імперський принцип "розподіляй і володарюй", користалася складною ситуацією в Україні. На початку збройного конфлікту повстанцям вдалося розбити частину гетьманських сил під проводом Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді гетьман зібрав 20-тисячне військо, закликав на допомогу орду й рушив під Полтаву, де в запеклих боях зумів розгромити 40-тисячну армію повстанців. Загалом ця братовбивча громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч жертв. Під Полтавою поліг Мартин Пушкар, а запорожці втекли під захист московського війська. Приборкання повстання справило сильне враження на Москву, піднесло авторитет гетьмана. Виговський і старшина зрозуміли, що Москва не може бути союзником України, бо єдина мета царизму – перетворити Україну на звичайну провінцію, значно обмежити її державні права.
Обставини, що склалися в Україні після повстання, змусили Виговського і частину старшини знову звернути свої погляди на Польщу. Переговори про новий союз України з Польщею з польського боку проводив відомий дипломат К. Беньовський, з українського – соратник Виговського Юрий Немирич. Внаслідок цих переговорів 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено договір.
За ним:
− у Речі Посполитій утворювалась третя складова частина федерації – Велике Князівство Руське (з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств);
− верховна влада, як цивільна, так і військова, належала гетьману, якого обирали пожиттєво;
− законодавчу владу мали виконувати національні збори;
− самостійними передбачалися фінанси, включаючи карбування монет;
− військо мало налічувати 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманих військ;
− козакам підтверджувались всі права і вольності, вони "як люди рицарські" звільнялись від сплати податків і виконання повинностей, одержували дозвіл на виробництво напоїв, підлягали лише гетьманській юрисдикції;
− за клопотанням гетьмана по 100 козаків із кожного полку щороку могли одержати шляхетство;
− мала бути скасована унія, а православ’я зрівнювалось з римо-католицькою вірою.
Оцінюючи Гадяцьку угоду, потрібно відмітити, що в російській, а за нею й радянській історіографії вона трактувалась однозначно як зрада інтересам українського народу. Натомість в українській (патріотичній) літературі – як “великий компроміс”, визначний пам’ятник національної політичної думки. Сучасні дослідники (зокрема В. Смолій, В. Степанков) вважають, що немає жодних підстав перебільшувати значення Гадяцької угоди. “Її основні положення запізнилися щонайменше на сто років. Можна було б говорити про їх прогресивне значення 1569 року (під час укладання Люблінської унії)… вона означала відхід від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму, що було кроком назад”.
До цього слід додати, що, за влучним висловом польського дослідника З. Вуйцика, Гадяцька угода залишилась “мертвим паперовим документом”, оскільки Польща не бажала виконувати взяті на себе зобов’язання, намагаючись не допустити і тих куцих поступок, які були зафіксовані у цій угоді. Польський сейм пішов на вилучення з тексту Гадяцької угоди кількох важливих для України положень. 22 травня 1659 р. уточнений текст угоди був ратифікований: чисельність козацького реєстру була зменшена до 30 тис. чол., унія залишалась, православні могли правити в Київському воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському – лише поперемінно з католиками тощо.
Отже, плани І. Виговського зазнали краху. Навіть велика перемога над московським військом під Конотопом (липень 1659 р.) не змогла врятувати ситуацію. Гадяцька угода, союз з Польщею не могли задовольнити ні козаків, ні селян, ні старшину. Широким народним масам такий різкий поворот у зовнішньополітичній орієнтації в бік Польщі, з якою з 1648 р. йшла кривава боротьба, був незрозумілим і неприйнятним. Усвідомлюючи масове несприйняття його політичного курсу, І. Виговський склав булаву на раді в Германівці (вересень 1659 р.)
Білет № 28
Андрусівське перемир'я - угода, укладена в 1667 між Росією і Річчю Посполитою і завершило активну фазу Російсько-польської війни 1654-1667 за території сучасної Україна і Білорусії. Назва походить від села Андрусово (зараз Смоленська область), в якій воно було підписано.
Представники сторін
Андрусівське перемир'я було підписано 30 січня (9 лютого) 1667 Опанасом Ордіна-Нащокіним і Єжи Глібовичем в селі Андрусово під Смоленськом. Козацьких послів на підписання перемир'я не пустили [1].
