Лекции.Орг


Поиск:




Проголошення незалежності УНР




На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони - українські і робітничо-селянські. Відразу після утворення в Харкові вищих органів радянської влади почалася війна декретів. Одним із перших Народний секретаріат видав декрет про скасування заборони на вивіз хліба з України в Росію. Відтак він опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального секретаріату. Поряд з війною декретів продовжувалася силова боротьба. Серед українських політичних партій поглиблювався розкол. Ліві елементи все більше схилялися до максималістських більшовицьких гасел. Члени Центральної Ради, ліві українські есери В. М. Блакитний (Елланський), П. П. Любченко, Г. В. Михайличенко, лівий український соціал-демократ Є. В. Неронович та інші задумали скинути Генеральний секретаріат, який не влаштовував їх своєю поміркованою політикою, і встановити радянську владу. Під впливом наступу більшовицьких військ керівництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. Радянська Росія прагнула позбавити трудящих України державних прав і нав'язати їм «кишеньковий» уряд.

Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося 9 (22) січня 1918 р. Текст цього історичного документу було опрацьовано на основі проектів М. С. Грушевського, В. К. Винниченка і М. Ю. Шаповала. В ніч на 12 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Грушевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ради. В ньому говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя само-стійної Української Республіки. Власть у ній буде на-лежати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочо-го народу -- селян, робітників і солдатів, та наш вико-навчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів».

Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію». У ньо-му проголошувалося, що кожна з націй в Україні має право на самостійне влаштування свого національного життя незалежно від місця перебування. Люди однієї національності за бажанням об'єднувались у спілки, які мали право законодавчої ініціативи й користувалися субсидіями з бюджету на національно-культурні по-треби. Незабаром В. К. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку, Раду народних міністрів сформував український есер В. О. Голубович. Новий прем'єр вважав першорядним завданням розбудувати місцевий апарат влади, якого фактично не існувало. Але він протримавсь у Києві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська.

42. Природа і сутність конфлікту Центральної Ради з РНК: пошук дипломатичних варіантів врегулювання

Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. Харківська міська організація більшовиків у листопаді зросла до 2,5 тис. чоловік. Під час часткових перевиборів міської Ради робітничих і солдатських депутатів більшовики довели кількість своїх мандатів майже до половини її складу. Антонов-Овсієнко стягнув до міста великі збройні сили і створив тут свій штаб. В ніч на 9 грудня українські війська у Харкові були роззброєні, а 10 грудня більшовики і ліві есери сформували військово-революційний комітет на чолі з М. Л. Рухимовичем, до якого перейшла влада. Після закріплення у Харкові почалася боротьба за залізничні станції - Лозову, Синельникове, Олександрівськ. Вона зводилася переважно до роззброєння противника переважаючими силами.

На початку грудня наполеглива робота оргкомітету по скликанню Всеукраїнського з'їзду Рад наблизилася до завершення. Підсумки цієї роботи виявилися для більшовиків невтішними. Замість того, щоб надсилати делегатів у Київ, есеро-меншовицький виконком Рад Донецько-Криворізької області спрямував їх у Харків, на власний з'їзд. Меншовиків та есерів (поміж них і лівих, які вже пішли на союз з більшовиками) не цікавила УНР, яку вони вважали націоналістичною вигадкою Центральної Ради. Остання також, хоча й з інших причин, ігнорувала з'їзд. У призначений день, 4 грудня, кількість делегатів, що з'їхалися в Київ, ледве перейшла за сотню.

Однак за тиждень до з'їзду Центральна Рада змінила тактику і розіслала циркуляри на місця з вимогою направити в столицю якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин. Інакше кажучи, було вирішено повторити досвід зриву з'їзду, застосований у квітні, коли київські Ради робітничих і солдатських депутатів готували обласний з'їзд потай від українських організацій.

Як наслідок, у Київ з'їхалися понад 2000 українських делегатів. Вони усунули мандатну комісію з'їзду і стали самі собою видавати мандати. Коли з'їзд розпочався, В. П. Затонського, якому доручили його відкрити, зігнали з трибуни. Голова Селянської спілки М. М. Стасюк відверто заявив, що більшовицьки настроєний крайовий комітет Рад робітничих і солдатських депутатів, віддаючи перевагу робітникам і солдатам, а до всього ще й не українцям над селянами, хотів сфальшувати волю українського народу, і тому центральний комітет Селян-ської спілки подбав, зі свого боку, про те, щоб збільши-ти селянське представництво на з'їзді.

Проте Центральна Рада недооцінила противника. Більшовики разом із лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами і деякими безпартійними делегатами у кількості 127 чоловік вирішили продовжувати роботу в Харкові, де в ці дні встановлюва-лася радянська влада. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й консти-туювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. На ньому були представлені 82 Ради. Делегатів від селянства, яке ста-новило понад три чверті населення України, на з'їзді майже не було.

І Всеукраїнський з'їзд Рад працював 11-12 грудня. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади й проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Для Раднаркому ця заява мала важливе юридичне значення. Виходило так, що Радянська Росія не воювала проти УНР, а відстоювала у боротьбі з Центральною Радою право на існування радянського уряду, про-голошеного представниками трудящих самої України.

З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) Рад України у складі 41 чоловіка (поміж них 35 більшовиків).

43. Розвиток подій у західноукраїнському регіоні в контектсті міжнародного життя 1917-1918 рр.

Водночас, коли на Наддніпрянській Україні замість влади гетьмана встановилася влада Директорії, у Східній Галичині розгорнулася боротьба за українську державність. Австро-Угорсь-ка імперія, до складу якої входили українські землі Галичини, зазнала нищівної поразки у війні, а в жовтні 1918 р. почала розпадатися. У боротьбі за державність українці Східної Галичини опинилися у становищі, подібному до своїх єдинокровних братів на сході. Як і треба було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Виник конфлікт між двома народами за територію; 1 листопада 1918 р. до влади в Галичині внаслідок збройного повстання прийшла Національна Рада. Вона прийняла 13 листопада Тимчасовий Основний Закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії й утворення на цих землях Західноукраїнської Народної Республіки. Одночасно було визначено склад уряду - Державного секретаріату. Його очолив К.Левицький (президент Ради державних секретарів). Державний секретаріат закордонних справ очолив В.Панейко.

Розв'язуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР надавав виняткового значення зовнішньополітичній діяльності. Вона зводилася до двох основних напрямів: 1) відносини з Наддніпрянською Українською Народною Республікою: 2) визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.
Головною метою ЗУНР було досягти державного об'єднання, по-перше, як втілення в життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, а по-друге, як засіб об'єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі. Такі устремління збігалися з інтересами УНР, бо Директорія теж розраховувала на допомогу у розв'язанні політичних і державних проблем. Дипломатичні відносини з УНР завершилися підписанням 1 грудня 1918 р. у Фастові передвступного договору. Він був схвалений 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою у Станіславі, а 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно і в присутності представників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР.

Значно вагомішим для ЗУНР було завдання домогтися визнання на міжнародній арені. З формального боку, справи були не такі вже й погані. ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак реальне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, що мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи після Першої світової війни і на якій домінували, передусім, інтереси Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося тим, що Австрія за Сен-Жерменським договором усі свої права на Галичину передала Раді країн Антанти.

Безперечно, про справедливе ставлення великих європейських держав до ЗУНР і УНР взагалі говорити не доводиться: домінували геополітичні розрахунки та стратегічні інтереси. В.Винниченко зазначав, що Антанта на той час робила ставку на дві сили: російську контрреволюцію (О.Колчак, А.Денікін) та новостворену буржуазно-поміщицьку Польщу. Якщо у громадянській війні в Росії переможуть білогвардійці, тоді відновлюється єдина і неподільна Російська імперія, до складу якої увійде, звичайно, Наддніпрянщина, а Галичина буде для неї винагородою у війні. Якщо ні, то Східну Галичину отримає Польща як заохочення для майбутньої ролі жандарма Східної Європи. Франція мала на меті не допустити відродження могутньої Німеччини. Зрештою, про ігнорування інтересів ЗУНР і УНР засвідчує факт, що Антанта без них узгоджувала питання про анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини і Бессарабії Румунією, минала українську проблему у взаємовідносинах із Колчаком.

Уряд ЗУНР сподівався на міжнародне визнання права на незалежність. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Антанта прийняла знамениті "Чотирнадцять пунктів" Президента США В. Вільсона, один з яких гарантував усім народам право на самовизначення. Саме з такою надією була направлена на Паризьку мирну конференцію об'єднана мирна делегація, очолювана Г.Сидоренком і В.Панейком.

44. УНР і дипломатична активність країн Антанти наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р.

Проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до України. Після розстрілу генерала Духоніна зі ставки в Могильові до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Румунії, Сербії, Бельгії. Були призначені офіційні представники Франції та Англії при уряді Української Народної Республіки.

Цікаво, з якою мірою відвертості союзники, зокрема Франція, повідомляли про власні плани щодо України. Генерал Табуї у своїй заяві при вступі на посаду офіційного представника Франції майже із солдафонською відвертістю наголосив; «Я приношу вам офіційне запевнення в тім, що Франція, котра перша робить цей рішучий крок, підтримуватиме всіма своїми силами Українську республіку в тих зусиллях, яких вона вживе, Щоб продовжувати свій хід по шляху, який накреслили собі союзники й по котрому вони йтимуть і надалі без вагань у повній свідомості своїх прав і обов'язків відносно демократії цілого світу й людськості». Дуже відверта заява.

Майже так, тими ж словами, але обережніше, висловився й Піктон Баге, представник Англії в Україні, після свого призначення. Він запевняв, що Англія «підтримуватиме з усіх своїх сил Український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримання порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії й людськості».

Після Жовтневого перевороту в Україну переїхали з Петрограда посольства низки великих європейських держав. Розпочалися переговори з Францією, Румунією та деякими іншими державами про допомогу Україні грішми, технічним приладдям. На деякий час Київ став центром політики всієї Східної Європи. Серед певної частини українського суспільства виникла надія, що посли різних держав приїхали з метою встановлення дипломатичних відносин і визнання України світовим співтовариством. Але насправді вони просто повтікали від загрози більшовицького терору. І не поспішали з визнанням нашої країни, очевидно, вичікуючи, як розвиватимуться події.

Проте представники Антанти з великим обуренням зустріли звістку про початок переговорів України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, бо тепер вони залишалися з Четверним союзом наодинці. А мир давав Україні можливість легалізуватися й закріпитися на міжнародній арені. Щоправда, існуюче державне право виключало право федеративних частин підтримувати міжнародні зносини незалежно від цілого. Але тоді на такі тонкощі вже ніхто не звертав уваги. Реальним у житті стало революційне право.

Участь України в цих переговорах страшенно стривожила союзників. Вони намагалися всіляко поліпшити своє становище в Україні, особливо ті з них, хто мав там міцні економічні позиції, як, наприклад, Франція. 18 грудня 1917 року Франція визнає УНР де-факто. З січня 1918 року генерала Табуї призначили комісаром Французької республіки при уряді УНР. Але найважливіша подія сталася 5 січня. Того дня таємною угодою Англія та Франція поділили Росію на так звані «зони впливу». Французька зона пролягала на захід від лінії: Керченська протока — гирло Дону — Дон — Царицин, а англійська — на схід від цієї лінії. Понад цю угоду до англійської зони відійшло узбережжя Білого моря, а до французької — Польща.

45. Міжнародні чинники прийняття ІV Універсалу Центральної Ради, набуття УНР статусу самостійної, суверенної держави

Після прийняття ІV Універсалу 22 січня 1918 р., котрий проголосив державну самостійність Української Народної Республіки, українська держава завершила свій рух до незалежності. Виконавчі структури Української Центральної Ради перетворено на повноцінний уряд, який зберіг на початку назву Генеральний Секретаріат. Серед них чільне місце зайняло зовнішньополітичне відомство - Генеральне секретарство міжнародних справ.

В день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийня­ла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками. Біло­руси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одер­жати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

Мир із Центральними державами і організація з їхньою допо­могою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності, могло вивес­ти країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.
Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті укра­їнського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

У час правління гетьмана П. Скоропадського з 3 травня 1918 р. обов'язки міністра виконували Голова Ради міністрів Микита Василенко, Дмитро Дорошенко і Григорій Афанасьєв - аж до 14 грудня 1918 р., тобто до кінця правління Скоропадського.

Директорією УНР міністром закордонних справ 26 грудня 1918 р. призначено Голову Ради народних міністрів Володимира Чехівського, з 13 лютого1919 р. - Костянтина Мацієвича, з 9 квітня 1919 у новому складі уряду портфель міністра закордонних справ залишався вільним, згодом міністром призначено Володимира Темницького. Із 27 серпня 1918 Андрій Лівицький - керуючий міністерством закордонних справ, 26 квітня 1920 р. міністром став Андрій Ніковський. Це останній уряд УНР, який діяв на українських землях. Подальше він перебував у еміграції. Державний Центр УНР в екзилі підтримував ідею державної самостійності України цілих 70 років, звертаючи чи не найголовнішу увагу у своїй діяльності на міжнародні справи.

Першим виходом УНР у міжнародну політику була участь у підготовці і підписанні Берестейського миру 1918 р. Українська дипломатія уклала цей договір на досить вигідних для себе умовах. Після того, як УНР визнала більшість країн учасників Берестейського миру, Центральна Рада у 1918 р. вислала перших українських послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії.

46. Україна і Брестська мирна конференція

Питання виходу з війни було одним з головних на початику української революції. Для лідерів національно-визвольного руху підписання миру означало підтримку народу, а зволікання - втрату популярності.

Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам, які на 2-му Всеросійському з'їзді Рад проголосили Декрет про мир. Раднарком звернувся до всіх воюючих сторін з пропозицією розпочати мирні переговори. На Декрет про мир відгукнулись лише Німеччина та її союзники. Переговори розпочались у Брест-Литовську. Перемир'я було укладено 2(15) грудня 1917 р.

Керівники Центральної Ради, не бажаючи бути заручниками російсько-німецької змови, вирішили втрутитись у переговорний процес. У Бресті відбулася неофіційна зустріч української делегації з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. 11 (24) грудня Генеральний Секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних країн. У ній говорилось, що УНР до утворення федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний Секретаріат заявляв, що угода, яку хоче укласти Росія зі своїми противника­ми, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. У відповідь делегація УНР була запрошена до участі у переговорах. Напередодні від'їзду делегації, яку очолив Всеволод Толубович (згодом О.Севрюк), її докладно інструктував М.Грушевський.

Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а у разі відмови - утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з широкими правами автономії.

Переговори розпочались 28 грудня 1917р. (10 січня 1918р.). Російську делегацію очолював Л.Троцький, який змушений був визнати українську делегацію. Наприкінці січня у переговорах було оголошено перерву. Раднарком вирішив скористатися цією перервою для встановлення контролю над Україною. До складу російської делегації було включено представників радянської "УНР". Але повноважність цієї делегації не була визнана предста­вниками Четверного союзу. До того ж, виконуючий обов'язки голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу УЦР і зажадав визнання УНР незалежною державою.

9 лютого 1918 р. договір УНР із Центральними державами було укладено. За договором, УНР зобов'язалася поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. яєць та іншої сільгосппродукції і сировини. Деле­гації Німеччини та Австро-Угорщини погодились на приєднання до УНР Холмщини та Підляшшя і утворення на західноукраїнсь­ких землях окремого коронного краю.

Після підписання миру делегація УНР оголосила, що УЦР пе­ребуває у важкому становищі і вимагає негайної допомоги.

47. Брестський мирний договір і його наслідки для України

Мирний договір був підписаний між країнами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною Республікою, з другого,— 9 лютого 1918 року, ледь чи не на місяць раніше, ніж це зробила Радянська Росія,— 3 березня 1918 року. Причому партнери по переговорах нізащо не погоджувалися підписувати мир, якщо на момент його укладення Київ не належатиме Центральній Раді. Українські делегати встигли це зробити в ніч з 8 на 9 лютого, коли Мала Рада та міністри вже залишали столицю.

За умовами миру кордони між УНР та Австро-Угорщиною визначалися по довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути встановлений змішаною комісією «на основі етнографічних відносин і бажань людності» — ось таке нечітке формулювання. Вплив декларацій Радянської Росії позначився на тому, що сторони обопільно відмовилися від покриття взаємних воєнних затрат і контрибуцій. Була в договорі й така досить загальна теза — про взаємне постачання промислових і продовольчих «лишків». Ця загальна теза конкретизувалася аж 23 квітня, коли німці та австрійці вже стали окупантами. 10 вересня того ж року угода була подовжена.

Для України таке нібито туманне формулювання означало насправді постачання Німеччині й Австрії протягом чотирьох місяців, по 31 липня, 60 мільйонів пудів хліба (приблизно 1 млн тонн), 400 мільйонів яєць, 2,75 мільйона пудів худоби живою вагою, 37,5 мільйона пудів залізної руди тощо.

Була в договорі таємна стаття про поділ Галичини на українську й польську та об'єднання української частини Галичини з Буковиною в один коронний край. Але стався витік інформації, що завдало потім справі боротьби за соборність України багато шкоди.

Серед додаткових умов Брестського договору була позика Україні з боку держав Четверного союзу в сумі 1 мільярда карбованців. Але найбільш історично спірною була умова про збройну допомогу з боку тих же держав Українській Народній Республіці в боротьбі з більшо-виками. По суті це було запрошення окупувати Україну.

48. Міжнародні чинники державного перевороту 29 квітня 1918 р. І утвердження гетьманату П.Скоропадського

Гетьманському переворотові передувала складна дипломатична робота певних політичних сил. Створена в Києві з представників правих кіл Українська Народна Громада налагодила тісні контакти з організаціями поміщиків і заможних селян — партією Українських хліборобів-демократів та Союзом земельних власників. Ця коаліція встановила прямий зв'язок з представниками окупаційної влади. На нараді за участю представників німецького та австрійського командування було відверто сказано, що з Центральною Радою співробітництво неможливе, а тому її слід замінити іншою владою за допомогою перевороту. Німцям та австрійцям потрібен був для своїх грабіжницьких акцій твердий порядок, тому приймається рішення, що влада мусить бути диктаторською, без народного представництва.

Тепер навіть важко напевне стверджувати, хто більше хотів того перевороту й тієї твердої влади — чи німці та австрійці, чи праві українські сили. Бо Українська Народна Громада, прискорюючи події, за півмісяця зуміла точно домовитися про умови, за яких окупанти погоджувалися на переворот. Німці та австрійці дуже турбувалися про правила хоча б зовнішньої пристойності. Вони заявили заколотникам, що безпосередньої участі в перевороті не братимуть, а підтримають гетьмана тільки після його обрання. Та коли гетьман з'явився на політичній арені, кожному стало зрозуміло, чиєю креатурою фактично є нова українська влада.

Гетьман відмовився навіть від назви держави, створеної Центральною Радою. Замість Української Народної Республіки тепер стала Українська Держава (така була її нова офіційна назва). Можливо, саме через яскраво виражену праву політику в новому уряді відмовилися взяти участь представники соціалістичних партій. І лише соціаліст-федераліст Д. І. Дорошенко погодився ввійти до цього кабінету, обійнявши посаду міністра закордонних справ. Дорошенко, майбутній історик, залишив про цей період своєї діяльності документовані спогади, які є важливим джерелом вивчення тієї неспокійної доби.

У царині зовнішньої політики новий уряд взявся відразу за справу визнання України іноземними державами. За умов окупації, звичайно, найважливішими були добрі відносини з Німеччиною. Проте окупаційна адміністрація не визнавала ніякої дипломатії, діючи нахабно й цинічно.

Довелося українській дипломатії шукати вихід, звертаючись до офіційних державних установ у Берліні. До німецької столиці з метою зміцнення відносин Німеччини з Україною нанесли офіційні візити голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам гетьман. Було це між 3 та 17 вересням 1918 року.

У Берліні кайзер Вільгельм влаштував Скоропадському пишний прийом. Гетьман відвідав збройові заводи Круппа, а згодом — головну військово-морську базу Німеччини Кіль. Там він об'їхав на міноносці парадний стрій військових кораблів, здійснив подорож по гавані на підводному човні.

Загалом поїздки лідерів Української Держави до Німеччини мали позитивні наслідки. Після візиту до Берліна прем'єра Лизогуба Німеччина визнала право України на Крим. А вересневі відвідини гетьманом Німеччини вирішили питання про передання Україні Чорноморського флоту (звичайно, тієї частини, що потрапила до рук німців).

49. Вплив українсько-німецьких відносин на зовнішньополітичне і внутрішнє становище Української держави (1918 р.)

Гетьманському переворотові передувала складна дипломатична робота певних політичних сил. Тепер навіть важко напевне стверджувати, хто більше хотів того перевороту й тієї твердої влади — чи німці та австрійці, чи праві українські сили. Бо Українська Народна Громада, прискорюючи події, за півмісяця зуміла точно домовитися про умови, за яких окупанти погоджувалися на переворот. Німці та австрійці дуже турбувалися про правила хоча б зовнішньої пристойності.

У царині зовнішньої політики новий уряд взявся відразу за справу визнання України іноземними державами. За умов окупації, звичайно, найважливішими були добрі відносини з Німеччиною. Проте окупаційна адміністрація не визнавала ніякої дипломатії, діючи нахабно й цинічно. Довелося українській дипломатії шукати вихід, звертаючись до офіційних державних установ у Берліні. До німецької столиці з метою зміцнення відносин Німеччини з Україною нанесли офіційні візити голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам гетьман. Було це між 3 та 17 вересням 1918 року.

У Берліні кайзер Вільгельм влаштував Скоропадському пишний прийом. Гетьман відвідав збройові заводи Круппа, а згодом — головну військово-морську базу Німеччини Кіль. Там він об'їхав на міноносці парадний стрій військових кораблів, здійснив подорож по гавані на підводному човні.

Загалом поїздки лідерів Української Держави до Німеччини мали позитивні наслідки. Після візиту до Берліна прем'єра Лизогуба Німеччина визнала право України на Крим. А вересневі відвідини гетьманом Німеччини вирішили питання про передання Україні Чорноморського флоту (звичайно, тієї частини, що потрапила до рук німців).

50. Проблема ратифікації брестського мирного договору з Австро-Угорщиною

Мирний договір був підписаний між країнами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною Республікою, з другого,— 9 лютого 1918 року, ледь чи не на місяць раніше, ніж це зробила Радянська Росія,— 3 березня 1918 року. Причому партнери по переговорах нізащо не погоджувалися підписувати мир, якщо на момент його укладення Київ не належатиме Центральній Раді. Українські делегати встигли це зробити в ніч з 8 на 9 лютого, коли Мала Рада та міністри вже залишали столицю.

Гетьманському переворотові передувала складна дипломатична робота певних політичних сил. Тепер навіть важко напевне стверджувати, хто більше хотів того перевороту й тієї твердої влади — чи німці та австрійці, чи праві українські сили. Бо Українська Народна Громада, прискорюючи події, за півмісяця зуміла точно домовитися про умови, за яких окупанти погоджувалися на переворот. Німці та австрійці дуже турбувалися про правила хоча б зовнішньої пристойності.

Напруженими були відносини з Австро-Угорщиною. Ця монархія відмовилася ратифікувати Брестський мир через незгоду з вирішенням питання про Галичину та інші землі, які б вона воліла бачити польськими. Під впливом Польщі Австро-Угорщина анулювала таємні статті договору щодо утворення коронного краю з Галичини та Буковини й навіть намагалася віддати Польщі Холм-щину, на яку претендувала Україна.

Союзники наполягали на збільшенні поставок з України сировини й продовольства, І гетьман дав згоду на вивіз до Німеччини та Австро-Угорщини 11 мільйонів пудів худоби живою вагою, 300 тисяч овець, мільйона гусей і стільки ж іншої птиці, 400 тисяч пудів сала, 600 тисяч пудів масла й сиру, 2300 вагонів яєць, 20 % спирту виробництва 1918—1919 років. Крім того, мали вивозитися 11 тисяч вагонів спеціальних сортів дерева, 750 тисяч пудів прядива, 38,5 тисячі пудів залізної руди, мільйон штук сирих шкір, 250 тисяч пудів тютюну тощо.

51. Переговори Української Держави в РСФРР 1918 р.

За умовами Брестського договору Росія зобов'язувалася, укласти мир з Україною. Рада Міністрів УНР квапила Радянський уряд Росії, відіславши ЗО березня 1918 року ноту з пропозицією негайно розпочати переговори. Раднарком уже 3 квітня надіслав відповідь, пропонуючи через день приступити до дискусії в Смоленську. Але обставини склалися так, що аж 23 травня 1918 року до Києва прибула урядова делегація РСФРР на чолі з X. Раковським та його заступником Д. Ма-нуїльським. Делегація була досить представницька, бо очолював її майбутній голова Раднаркому УСРР, а до складу входило понад 20 осіб. Делегацію Української держави очолив професор С. Шелухин, заступниками якого почергово були І. Кистяківський та П. Стебницький.

На пряме запитання: чи визнає Радянська Росія Україну незалежною державою — голова делегації відповів ствердно. Очевидно, це було обов'язковою умовою початку переговорів. Обговоренню й вирішенню підлягала низка життєво важливих для обох країн питань: припинення воєнних дій, фінанси, транспорт, поштові зв'язки, обмін полоненими, економічне та культурне співро-бітництво.

Переговори йшли повільно. Складалося враження, що Росія навмисне зволікає з укладенням угоди. Навіть процедура була незвичайною. При безперечному знанні більшістю учасників переговорного процесу російської, а багатьма й української мов переговори велися через перекладачів, як і годиться між незалежними державами. Кожне питання довго обговорювалося, оголошувалася маса взаємних претензій. Здавалося, що переговори заходять у безвихідь. Але тут у політичну гру вступили інші політичні сили.

Зростаючим невдоволенням гетьманським правлінням скористалися українські соціалістичні партії, що входили до блоку Українського національно-державного союзу. Вони почали готувати повстання проти гетьманського уряду. При цьому знайшли вихід на делегацію Радянської Росії, яка вела переговори в Києві.

Однак, попри всі зволікання, 12 червня 1918 року російсько-український договір про перемир'я був підписаний. Воєнні дії за умовами договору припиняли обидві сторони, встановлення демаркаційних ліній доручалося командирам окремих військових частин, полегшувалося повернення громадян на батьківщину, про-вадився обмін полоненими, встановлювалися торговельні відносини. Врешті-решт була висловлена готовність розпочати остаточні переговори про мир.

Переговори тривали й далі, але помітних результатів не давали. Тим часом було вчинено три замахи: на німецького посла Мірбаха в Москві (6 липня), головнокомандувача окупаційними військами в Україні фельдмаршала Айхгорна (30 липня), на В. Леніна в Москві (30 серпня). Вони не могли не внести знервованості в переговори. Останнє засідання відбулося 7 жовтня 1918 року.

52. Україна у взаєминах з Доном, Кубанню та Кримом у 1918 р.

Гетьман намагався порозумітися із соціалістичними національними силами, бо не міг не помічати того вакууму, в якому він дедалі більше опинявся. Через найближчого до радикальних кіл Д. Дорошенка він запропонував представникам Українського національного союзу (так став з початку серпня називатися Український національно-державний союз) взяти участь у гетьманському уряді. З цього приводу навіть почалися переговори, які В. Винниченко називав маскуванням справжньої позиції соціалістів — курсу на повстання.

Але в цей період кардинально змінилася міжнародна ситуація. Політика Центральних держав зазнала краху. 29 вересня 1918 року капітулювала Болгарія, а за нею й Туреччина. Австро-Угорська монархія 17 жовтня розпалася й перетворилася на аморфний «Союз держав». Швидко революціонізувалася Німеччина.

Для України всі ці зміни були вельми тривожними. Вона не мала власної армії, бо ті ж окупанти всіляко зволікали з дозволом на створення справжнього війська. А з поразкою двох найбільших держав Четверного союзу та евакуацією їхніх військ Україні загрожувала війна з Радянською Росією.
Росія й не приховувала своїх планів та стратегії. Л. Троцький на IV з'їзді Рад відверто визначив чергове завдання Червоної армії — заволодіти українськими землями в період.своєрідного міжцарів'я: німці вже пішли, Антанта ж ще не встигла захопити Україну.

Можливо, саме ця непевність, невизначеність становища України спонукала віднаходити якісь інші форми державного майбуття, заснованого на колишніх пошуках національного державотворення. Деякі міністри гетьманського уряду Лизогуба зверталися до цього уряду з пропозицією спробувати відновити федерацію з біло-гвардійською Росією й заручитися її допомогою в боротьбі з більшовиками. При цьому велика надія покладалася на прихильність до ідеї федерації багатьох діячів уже не існуючої Центральної Ради.

Не обійшов своєю увагою гетьманський уряд і проблеми півдня України, зокрема проблему Криму. Німецька дипломатія вела складну політичну гру довкола майбутнього статусу цього стратегічно важливого півострова.

Переконавшись у цьому, гетьманський уряд 12 червня 1918 року вручив німецькому послові в Києві ноту з вимогою приєднання Криму до України. Після тривалого зволікання все ж таки 5 жовтня в Києві почалися переговори між Українською Державою та Кримом про включення півострова до складу України. Але ці переговори були безрезультатними, бо позиції сторін не збігалися. Кримський уряд наполягав на федерації при збереженні державної самостійності Криму. Україна ж погоджувалася надати Кримові лише автономію.
53. Дипломатія України щодо окраїнних держав, які виникли на теренах колишньої російської імперії в 1917-1921 рр.

Гострою та болючою була й проблема Бессарабії. Скориставшись складним політичним становищем України, союзниця Антанти Румунія захопила Бессарабію й не поспішала її повертати. Зав'язалася виснажлива дипломатична гра, в якій поперемінно брали участь уряди то УНР і Української Держави, то РСФРР і Радянської України. Ось хроніка цієї боротьби за повернення Бессарабії.

З березня 1918 року за цю справу взялася Центральна Рада. І вже того ж дня уряд УНР сповістив Румунію про те, що доля Бессарабії може бути вирішена за участю та згодою представника України на Бухарестській мирній конференції, тому що Бессарабія становить не-роздільне ціле з Українською Народною Республікою

9 березня 1918 року вже між РСФРР і Румунією укладається договір проти рішення бессарабського Сфа-тул Церію (парламенту) про приєднання Бессарабії до Румунії.

15 травня 1918 року — Відповідь Румунії на ноту УНР щодо Бессарабії. Румунія відкинула українські претензії на тій підставі, що Бессарабія, мовляв, не анексована, а добровільно возз'єдналася з батьківщиною.

5 червня 1918 року — Нота уряду Української Держави Румунії з наполяганням на тому, що Сфатул Церій не правомочний вирішувати долю Бессарабії й що населення останньої прагне до возз'єднання з Україною.

4 жовтня 1918 року — Початок переговорів між Україною та Румунією в Києві з метою врегулювання питання про Бессарабію й встановлення товарообміну. 1 травня 1919 року — Ультиматум радянських урядів Росії й України Румунії з вимогою звільнення Бессарабії й повернення загарбаного Румунією російського військо-вого майна.

Але потім доля Бессарабії вирішилася дуже просто. 6 вересня 1919 року між Петлюрою й Румунією укладається угода, за якою Петлюра відмовився від претензій на Бессарабію, а Румунія брала на себе зобов'язання постачати йому зброю та амуніцію.

Але повернімося в 1918 рік. Ті посли країн Антанти, що втекли від більшовиків з Петрограда до Києва, переїхали потім до Румунії, до Ясс. З ними в першу чергу й спробували провести так звані прелімінарні (тобто попередні) переговори. Але головний доповідач Франції з українських справ консул Еміль Енно заявив українським представникам: «Україна не мала ніколи своєї історії, ні національної окремішності. Вона створена німцями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути зліквідований». А французький та англійський посли заявили: «Україна 'є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Крім того, представники білогвардійських організацій привезли до Ясс меморандум про те, щоб держави Антанти не визнавали Україну як державу і вислали війська для її окупації.

54. Відновлення УНР і суперечності в Директорії з приводу зовнішньополітичних орієнтацій

13 листопада 1918 року на таєм­ному засіданні політичних пар­тій було створено орган для проведення антигетьманського повстання та відновлення Українсь­кої Народної Республіки — Ди­рек­торію.

У день обрання Директорія мала переїхати до Білої Церкви, звідки планувалося розпочати наступ на Київ. У столиці залишився тільки В.Винниченко, щоб підготувати відозву до населення й призначити заступників Директорії «для координації революційної акції».

Наступ червоного війська на Україну тим часом тривав. У відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В. Чехівський 31 грудня 1918 року, 3 й 4 січня 1919 року надіслав Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ведеться наступ радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на Україну наступають не червоні війська Росії, а воєнна сутичка на українській території відбувається між збройними силами Директорії та Українського Радянського уряду, який проголошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це, звичайно, був просто дипломатичний крок.

У відповідь на чичерінську ноту Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії.

Відбувся обмін нотами, мотив яких був схожий. Нарешті на пропозицію Раднаркому до Москви була відряджена надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі із С. Мазуренком. Перед нею ставилося завдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет України, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний договір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.

Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція найближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр закордонних справ Мацієвич і генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Але всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Україні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне — озброєння, обмундирування, гроші.

Під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників із 100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20 тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу розпочалися її мандри по Україні.

55. Створення ЗУНР і Польща

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.

18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.

Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські формування.

За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд - Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким - і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.

Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.

Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі Чехословаччини, Буковина - Румунії. Як і раніше, український народ залишався роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).

56. Акт злуки 22 січня 1919 р. І міжнародні аспекти діяльності соборної України

Директорія відразу ж після приходу до влади зіткнулася з великими труднощами. Вона не мала ні союзників, ні підтримки зовні. Існувала домовленість з австро-німецькими військами, що вони будуть боронити Україну від більшовиків, аж доки війська Антанти не окупують її. Такими були умови мирного договору Антанти з країнами Четверного союзу. Проте сподівання на австро-німецькі війська були марні.

На порядку денному закономірно постало питання про об'єднання зусиль перед такою грізною небезпекою. Резерви тут були великі. Справа в тому, що після розпаду Австро-Угорської монархії на терені Західної України виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Саме можливе об'єднання з нею наддніпрянської УНР робило Україну соборною, що вбирала б у себе роз'єднані історичною долею українські землі. Необхідність об'єднання розуміли всі політичні сили, незалежно від ступеня їхнього радикалізму. Ініціатива походила із заходу. З січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила проект договору про злуку ЗУНР з УНР. Минуло зовсім небагато часу, і 22 січня 1919 року в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт, І після злуки обидві. держави провадили самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон.

Зважаючи на стан війни між ЗУНР і Польщею, Мирна конференція наприкінці лютого 1919 року відрядила місію до уряду ЗУНР для проведення переговорів з метою встановлення перемир'я з Польщею. Очолював цю місію французький генерал, а до її складу входили полковники від Англії й Італії та професор від США. Не зовсім розуміючись на специфіці західноукраїнського регіону, місія просто заборонила ведення воєнних дій, не ліквідувавши їх причини, і встановила таку демаркаційну лінію, що третина Східної Галичини зі Львовом і багатим нафтою Дрогобицьким районом відійшла до Польщі. На це не погодився уряд ЗУНР, а тому війна тривала. Тоді в цей район було направлено другу місію під головуванням бурського генерала Боти. Тепер на пропозицію нової місії Дрогобицький район переходив до ЗУНР.

57. Місія С.Мазуренка до Москви

Наступ червоного війська на Україну тим часом тривав. У відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В. Чехів-ський 31 грудня 1918 року, 3 й 4 січня 1919 року надіслав Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ведеться наступ радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на Україну наступають не червоні війська Росії, а воєнна сутичка на українській території відбувається між збройними силами Директорії та Українського Радянського уряду, який проголошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це, звичайно, був просто дипломатичний крок.

У відповідь на чичерінську ноту Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії: «Директорія ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою цих „большевицьких совітів" захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів».
І справді, Радянська Росія була максимально зацікавлена в ресурсах і сировинних запасах України. Україна тоді давала, як визнавали самі раднаркомівці, 92% всієї цукрової продукції Росії, 77% вугілля, 65% чавуну, 55% врожаю пшениці, майже 28% жита, 26% ячменю, 20% вівса.

Далі в ноті ультимативно вимагалося протягом 48 годин дати відповіді на такі запитання: «1. Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу? 2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з території України?» Директорія попереджала, що в разі невиконання її умов, ухиляння від прямої відповіді або ж мовчання вважатиме це за офіційне оголошення війни з боку Росії.

Відбувся обмін нотами, мотив яких був схожий. Нарешті на пропозицію Раднаркому до Москви була відряджена надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі із С. Мазуренком. Перед нею ставилося завдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет Ук-раїни, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний договір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.
Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція найближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр закордонних справ Мацієвич і генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Але всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Україні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне — озброєння, обмундирування, гроші.

Під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників із 100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20 тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу розпочалися її мандри по Україні.

58. Українсько-французьські переговори в Одесі й Бірзулі на початку 1919 р.

Переговори, які відбувалися між представниками французької воєнної адміністрації в Одесі і уповноваженими Директорії, дали повне уявлення про імперський характер французьких вимог до Директорії, зокрема, намагання підпорядкувати українські військові частини командуванню французів і Добровольчій армії А.Денікіна.

У документі, складеному французькою мовою, міститься перелік 12 вимог:

- відставка членів Директорії соціалістів Винниченка і Чехівського, який очолював уряд УНР;

- тимчасова відставка Головного Отамана С.Петлюри, теж соціаліста, якого звинувачували в єврейських погромах;

- контроль французького командування над залізницею;

- контроль над фінансами;

- передача командування збройними силами французьким військовим.

Інші пункти доповнювали претензії французів на поширення свого впливу в Україні і використанні її для реалізації стратегічних завдань у східноєвропейському регіоні.

Головне питання: визнання незалежності України передавалося на розгляд мирної конференції. Спеціальна умова передбачала поповнення галицької армії офіцерами російської Добровольчої армії. Цей пункт надавав можливість французам через російських «добровольців» впливати на галичан з тим, щоб завершити військові дії на користь свого союзника – Польщі.

Ще один пункт примушував український уряд активізувати військові дії з більшовиками і звернутися до Франції по допомогу у створенні армії і організації економічного, фінансового, воєнного і, навіть, політичного життя. Цікаво, що «прохання», з яким український уряд мусив звернутися до Франції, обґрунтовувалося представниками військової адміністрації тією особливою «довірою» до французів, яку вони заслужили своєю стійкою боротьбою і перемогою над ворогом, що примножило їхню «історичну славу».

У свою чергу, умови, з якими виступили представники Директорії 9 лютого 1919 р., свідчили про певний ригоризм у ставленні до своїх опонентів. Десять пунктів свідчать про бажання подолати важке становище, в якому опинилась УНР внаслідок зовнішніх втручань. Вони передбачали здійснення Антантою наступних дій:

- примусити поляків припинити війну з Україною;

- гарантувати Україні участь в мирній конференції на рівних умовах з іншими державами;

- війська Антанти в Україні не заперечують проти «скликання українського парламенту згідно законів Української держави»;

- українська армія зберігає свою незалежність; Антанта погоджується надавати їй допомогу технічними матеріалами та інструкторами, однак, вони не повинні бути росіянами, чи поляками.

У пропозиціях Директорії був наведений пункт, який мусив захищати інтереси українців на терені колишньої імперії: Антанта допоможе Українській республіці у відновленні українських колоній у Сибіру, на Далекому Сході (Амур) і Центральній Азії (Ташкент).

Один з пунктів передбачав, що Франція гарантуватиме демократичні порядки і соціальні реформи в Україні, надасть дозвіл мати українських представників у французькій штаб-квартирі, яка розташована у «французькій

зоні України».

59. Війна за незалежність УНР у кільці фронтів 1919 р. Пошук союзників

Ситуація в західному регіоні тоді була складною. Там змагалися чотири сили, які воювали між собою не на життя, а на смерть. Це були Директорія, Червона армія (російська й українська), біла гвардія генерала Денікіна і, нарешті, поляки, Чи не в найневигіднішому становищі перебувала саме Директорія, змушена боротися відразу з трьома силами. Денікін воював з червоними й Директорією, оцінюючи поляків як можливих тимчасових союзників, хоч і вважав їх ворогами «єдиної неділимої». Червоні боролися з Директорією та Денікіним, залишаючи поляків на потім. Поляків же насамперед цікавили Східна Галичина та Правобережжя України, а тому вони були згодні й здатні воювати за це будь з ким.

У такій ситуації Антанта діяла за старим випробуваним методом «поділяй і володарюй». Тепер від неї залежала стабільність тієї чи іншої країни.
Поляки використовували будь-яку нагоду для того, аби довести Антанті, нібито українці нічого не мають проти приєднання Галичини до Польщі. Нарешті, після численних спроб помирити УНР з Польщею в липні 1919 року Верховна рада держав Антанти ухвалила передати управління Східною Галичиною Польщі, аби згодом населення регіону скористалося правом вирішувати питання про свою територіальну приналежність. Проте таке рішення не зняло напруження довкола Східної Галичини.

Не зникло воно й у відносинах тих чотирьох сил, про які вже йшлося. Переплетіння інтересів та боротьби за їхнє досягнення було різноплановим. Весна й літо 1919 року ознаменувалися переможним ходом двох із згаданих сил на Київ. Під натиском військ Директорії та генерала Денікіна ЗО серпня червоні без бою залишили місто. Але Денікін, змінивши свій генеральний план, він у вересні 1919 року оголосив війну УНР. Таку політику підтримували й Англія та Франція. Денікінська авантюра, його відкритий виступ проти України не міг не змінити політичну ситуацію. Цим кроком Денікін призвів до виключення будь-якого порозуміння з ним. І 24 вересня 1919 року Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Петрушевич підписали декларацію, якою оголошували війну Денікінові й закликали український народ до боротьби з ним.

Дванадцята червона армія мала передати військам УНР 20 тисяч рушниць з тисячею набоїв на кожну, 12 нових гармат, потрібну кількість кулеметів та амуніції. Але такими поступливими більшовики були до повної перемоги над Денікіним. Після неї вони знову почали виявляти агресивність до УНР, що змусило її змінити свої політичні орієнтири.

Тепер керівні діячі УНР стали орієнтуватися на Польщу. А Польща окупувала значну частину українських земель — Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, всю Східну Галичину. Крім того, вона прагнула офіційно закріпити за собою ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний полякам договір. До цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.

60. Україна і паризька мирна конференція 1919 р. Діяльність соборної української делегації

Зважаючи на стан війни між ЗУНР і Польщею, Мирна конференція наприкінці лютого 1919 року відрядила місію до уряду ЗУНР для проведення переговорів з метою встановлення перемир'я з Польщею. Очолював цю місію французький генерал, а до її складу входили полковники від Англії й Італії та професор від США. Не зовсім розуміючись на специфіці західноукраїнського регіону, місія просто заборонила ведення воєнних дій, не ліквідувавши їх причини, і встановила таку демаркаційну лінію, що третина Східної Галичини зі Львовом і багатим нафтою Дрогобицьким районом відійшла до Польщі. На це не погодився уряд ЗУНР, а тому війна тривала. Тоді в цей район було направлено другу місію під головуванням бурського генерала Боти. Тепер на пропозицію нової місії Дрогобицький район переходив до ЗУНР.

У квітні до Польщі з Франції прибула чудово озброєна й вишколена армія генерала Галлера. Антанта планувала використати цю армію виключно для боротьби з більшовиками. Але поляки розпорядилися таким потужним підкріпленням по-своєму: вони кинули його проти Галицької армії. В середині травня Ґаллер почав широкий наступ на фронті. Цей наступ підтримала своїми надмірними домаганнями Румунія, яка вимагала від ЗУНР значних територіальних поступок. Насамперед Румунія претендувала на чималу частину галицького Підкарпаття. Румунія не обмежилася лише ультиматумом такого змісту, а її війська безцеремонно загарбали територію, на яку вона зазіхала. Під натиском потужних сил Галицька армія змушена була відступати. І хоча були й короткочасні бойові успіхи, однак у цілому ця війна закінчилася для армії ЗУНР трагічно: армія та уряд ЗУНР перейшли на Наддніпрянщину, а Польща захопила всю Галичину.

Вельми різними були інтереси керівництв західних і східних українських земель. Та й ідеологічно їхні позиції не збігалися. Провід ЗУНР був безпартійний, більше зорієнтований на вирішення національних завдань, а керівництво УНР було соціалістичним, хоча й на національному підґрунті. Цим визначалися й різні зовнішньополітичні орієнтири, УНР погоджувалася вести переговори з Радянською Росією, встановити з нею союз для спільної боротьби проти Денікіна за умов, що в Україні встановляться не московські, а українські Ради. Дещо іншими були плани ЗУНР. Там воліли вести боротьбу насамперед з Польщею та Радянською Росією, втім не мали нічого проти союзу з Денікіним.

Із самого початку переходу проводу та армії ЗУНР через кордон між двома урядами — УНР і ЗУНР — не встановлювалася належна злагода. У критичному стані перебувала армія насамперед через брак військового спорядження й набоїв, Невизнання України низкою сусідніх держав оберталося тут трагедією. Сусіди не погоджувалися продавати Україні зброю. Не було звідки брати патрони, бо заводи, що їх виготовляли, знаходилися поза межами обох армій — у Австрії, на Лівобережній Україні. Водночас Антанта щедро озброювала білогвардійські армії Денікіна, Колчака, Юденича.

Для тодіщньої революційної України Версальський договір обернувся не бажаними діями зі сторони Антанти. Хоча делегації ЗУНР та УНР були присутні на конференції, але вони не змогли достукатися до лідерів великих країн. Які дозволили фактично Польщі окупувати Східну Галичину та Волинь, Буковини - Румунією. За Сенжерменським договором Закарпаття передали Чехословаччині, а Буковину - Румунії. Таким чином Паризька мирна конференція обділила революційну Україну не дозволивши їй встановити контрольна над своїми землями.

Версальський договір юридично закріпив закінчення І світової війни. Договір остаточно зафіксував післявоєнний розклад сил у Європі.

61. Воєнно-політичний союз радянських республік, місце і роль в ньому УРСР

Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. на території України постало державне утворення - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Проте дипломатичні угоди укладалися зовнішньополітичним відомством РСФРР від імені всіх республік, що потрапили під пильне око Москви та ВКП (б). Так ще у 1920 р. були укладені мирні угоди з країнами Балтії, а пізніше з Польщею, Іраном, Афганістаном та Туреччиною. Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б).

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні. Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва". Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими положеннями, виданими та затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921 р. Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

62. УНР і „білий рух”: проблеми стосунків

В Україні зародження Білого руху мало свою специфіку, яка проявилася влітку-восени 1917 р., коли заходи, спрямовані на посилення центральної влади у Петрограді та наведення порядку в країні (Корніловський виступ), мали обмежене коло прибічників. Побоювання Центральної Ради консервативних і патріотичних настроїв російського офіцерства, яке з початком “демобілізації” Російської армії зупинялося в Україні, зумовили дискримінацію останнього за професійною і національною ознакою.

УНР і Білий рух в кінці 1917 – на поч.1918 р. мали тотожну стратегічну ціль – наведення порядку в країні, проте різнилися засобами для її досягнення. Центральна Рада виступала за поглиблення революційного поступу і подальшу демократизацію, тоді як Білий рух – за уповільнення демократизації і “замороження” революційних змін.

Інтервенція військ Антанти на півдні України дала поштовх для розвитку Білого руху. Відбулася оптимізація його організаційної структури, додала впевненості практична підтримка союзників. Проте війська Антанти зайняли очікувальну оборону навколо Одеси. Проведенню активних наступальних дій заважали невизначеність у стосунках “білих” з союзниками у питанні контролю над Одеським регіоном. Внутрішні суперечки “білих” сил навколо конструкції влади, викликані нерозробленістю політич





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-12; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1409 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Победа - это еще не все, все - это постоянное желание побеждать. © Винс Ломбарди
==> читать все изречения...

587 - | 599 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.009 с.