Дайте характеристику соціальної модернізації України в складі Російської та Австрійської імперій в кінці XVIII - XIX ст.

 

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів.

 

Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

 

В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. На відміну від знаті,— як української старшини, так і польської шляхти,— що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях[5, c. 162-163].

 

 

34.Які були передумови створення політичних партій Східної України на початкуXX ст.? Зробіть порівняльний аналіз їх програм. Які були відмінності у стратегії та тактиці під час революції 1905-1907 pp.? В якій формі планувалосявирішити українське національне питання?

 

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій. Влітку 1891 р. на могилі Шевченка у Каневі декілька національне свідомих студентів заснували таємне товариство під назвою "Братство тарасівців". За короткий час лави його членів поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен, ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко, та Михайло Коцюбинський. У написаній Іваном Липою програмі "Profession de foi молодих українців" (1893) містилися вимоги широкої політичної автономії України, захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість.

 

"Братство тарасівців" проіснувало до 1898 р. У 1897р. в Києві на нелегальному з'їзді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 р. вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої у 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію "Братства тарасівців". У 1900 р. один із колишніх "тарасівців", харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою "Самостійна Україна". Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал "єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі". Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському грунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру "Самостійна Україна" за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Міхновський у 1902 р. утворив Українську національну партію (або Народну Українську партію (НУП)) яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників. У грудні 1904 р. і вона (РУП) розкололася. Більшість її членів залишилась у партії, що прийняла назву "Українська соціал-демократична робітнича партія" (УСДРП). її функціонерами були Д.Антонович, В.Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич. У 1904р. від РУП від'єдналася група під проводом Мар'яна Меленевського й Олександра Скоропис-Йолтуховського, яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку, що незабаром влилася в меншовицьку фракцію РСДРП на правах її автономної організації. Спілка, що налічувала 6 тисяч чоловік, відстоювала своє виключне право бути єдиним представником інтересів українського пролетаріату. Вона вимагала культурно-національної автономії, виступала проти націоналізації землі, особливо проти експропріації поміщицьких земель. Така політика завдала великої шкоди національному рухові й скріпила імперські, "единонеделимые" позиції російських сил.

 

Переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик В'ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов[2, c. 218-221].

 

 

Проаналізуйте які соціально-політичні сили привели до влади УкраїнськуЦентральну Раду, гетьмана П.Скоропадського та Директорію УНР. В чомупричини катастрофічного звуження їх соціальної бази та падіння їх влади? Вчому причини стрімкого просування більшовицьких загонів під час збройнихконфліктів між Радянською Росією та УНР?

 

В Україні, куди звістка про падіння самодержавства прийшла на початку березня 1917р., намітилось, як і в Росії, кілька ліній стратегічного розвитку. Одна з них - зміцнення буржуазного ладу шляхом підтримки економічної, соціально-політичної і воєнної політики Тимчасового уряду. Інша - партії соціалістичної орієнтації визначали курс на соціалістичний розвиток суспільства. Причому якщо меншовики, есери та інші обстоювали еволюційний перехід до соціалізму шляхом "визрівання" капіталізму, то більшовики і ліві есери вважали за можливе безпосередній перехід до соціалізму зразу після повалення влади капіталізму.

 

Особливістю України було те, що тут одразу визначилась третя стратегічна лінія - національно-визвольний рух. Він посилювався, з одного боку, завдяки прагненням національної буржуазії зберегти свої привілеї, посісти гідне місце в керівництві, а з іншого боку, через небажання мас миритися з шовіністичною політикою Тимчасового уряду, який виступав послідовним спадкоємцем політики царизму.

 

Реалізацією цього напряму стратегічного розвитку стало утворення 4 березня 1917р. Української Центральної Ради (УЦР) її політичну платформу започаткували лідери трьох провідних на той час політичних партій -ТУП (Товариства українських поступовців), УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії") та швидко зростаючої партії українських есерів - УПСР. До Центральної Ради ввійшли також представники інших політичних партій, груп, організацій, товариств, спілок, гуртків: військових, кооперативних, студентських, духовенства, українських наукового і педагогічного товариств, товариства українських техніків та агрономів тощо. Головою ЦР заочно було обрано М. Грушевського.

 

29 квітня 1918 р. в Києві відбувся державний переворот - Центральна Рада була розпущена, УНР ліквідована. До влади прийшов нащадок давнього українського гетьманського роду, великий землевласник, колишній генерал-лейтенант російської армії П. Скоропадський, проголошений гетьманом Української держави.

 

Причинами перевороту були:

 

• втрата Центральною Радою авторитету серед «лівої» частини українського суспільства - селян та робітників. Селяни не отримали бажаної землі, державний контроль над виробництвом встановлено не було;

 

• невдоволення власників заводів, фабрик, банків, земель декларованою УЦР соціалістичною орієнтацією, її неспроможністю навести в країні порядок;

 

• невдоволення німецької адміністрації безсиллям Центральної Ради, невиконанням нею умов Берестейського договору щодо постачання в Німеччину обумовленої кількості сільськогосподарської продукції.

 

В обстановці наростання всенародного незадоволення режимом Скоропадського почалася консолідація антигетьманських сил. На початку липня 1918р. у Москві відбувся перший з'їзд КП(б)У- більшовицьких організацій України. Головним завданням новоствореної організації було визначено підготовку повстання в Україні. На півночі Чернігівщини у нейтральній зоні з учасників повстанського руху формувалися дві українські червоногвардійські дивізії, на базі яких у листопаді 1918 р. був утворений український фронт під командуванням В. Антонова-Овсіенка.

 

У серпні 1918р. замість Українського національно-державного союзу опозиційні українські соціалістичні партії утворили антиурядовий Національний союз, який незабаром очолив В. Винниченко. На засіданні Національного союзу 13 листопада 1918р. було утворено Директорію у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка та П.Андрієвського[2, c. 322-324].