Репресії проти правозахисників

Арсенал засобів і методів боротьби з інакомислячими був досить різноманітним.

Спочатку невдоволених намагалися просто залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» ворганах КДБ, організовувалися різноманітні «кампанії» в пресі. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали– застосовувалися адміністративні санкції, включаючи звільнення з роботи.

Заключним актом репресивних заходів були арешт і ув'язнення. Дисидентів в основному засуджували за «антирадянську агітацію і пропаганду», причому трактування цієї статті Кримінального кодексу було дуже широким.

Під таку кваліфікацію підпадали: розмови дисидентів на заборонені теми (навіть у родинному колі), зберігання та поширення забороненої літератури, «самвидаву» та ін. Досить часто дисидентів засуджували не як політичних а як карних злочинців.

Позбавлення волі було тільки одним із страшних покарань дисидентів, їх становище після засудження було важким, ув'язнення вони відбували, головним чином, у таборах посиленого режиму, де більшу частину часу проводили в ізольованих камерах. За найменшу провину їх саджали в штрафні ізолятори. Спроби апеляцій залишалися без відповідей, а ув'язнені жорстоко каралися.

Проте і в цих умовах політичні в'язні продовжували боротьбу. Дуже поширеним методом протесту було голодування. Але вмерти від голоду політв'язень не мав права. Коли він досягав критичного стану, його починали годувати силоміць.

Крім звичайного ув'язнення, широко практикувалася відправка опозиціонерів до психіатричних лікарень спеціального типу.

Там вони знаходилися в середовищі справді психічно хворих людей, їм, як і іншим пацієнтам, вводили різноманітні медичні препарати, які паралізували волю, пригнічували психіку, інтелект, пам'ять, емоції.

Якщо в'язень у таборі чи тюрмі після відбуття строку ув'язнення мав надію вийти на волю, то в «психушці» дисидентів можна було «лікувати» хоч до смерті. Серед жертв цього терору були генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк і багато інших. Загальна кількість дисидентів, що стали «пацієнтами» психлікарень, невідома. За підрахунками Л.Плюща, у 70-і роки в СРСР їх було близько двох тисяч.

Таким чином, влада намагалася всіма можливими засобами ізолювати від суспільства небезпечних для себе людей. Але ці методи вже відрізнялися вії методів 30-х років, коли керівництво країни здійснювало масове фізичне знищення своїх опонентів. Діяти такими засобами правляча верхівка в 60-80-і роки вже не наважувалась.

У непримиренній боротьбі з правлячим режимом український опозиційний рух виховав у своїх лавах цілу когорту благородних, відданих до кінця рідній землі і своєму народові борців, справжніх патріотів України.

Одним із перших українських дисидентів був львів'янин Михайло Горинь. Закінчивши філологічний факультет Львівського університету, він працював вчителем і вже тоді зарекомендував себе неординарною, критично мислячою особистістю. Свої патріотичні думки щодо становища України та її народу нерідко висловлював на сторінках місцевих періодичних видань.

30) Україна на початку Другої світової війни (1939-1941 pp.)

З кінця 30-х років почалась друга світова війна (1939-1945 pp.). Головною її причиною стала агресивна політика фашистської Німеччини, яка, керуючись злочинною гітлерівською "теорією" про зверхність так званої арійської раси, пред'явила територіальні претензії багатьом народам, почала захоплювати ряд європейських країн, втягнула весь світ у вир війни. Провал радянських ініціатив щодо колективної безпеки, політика "умиротворення" агресора з боку західних держав, зокрема Великої Британії та Франції, зумовили зміну курсу зовнішньої політики СРСР.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа - Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. Ним зокрема передбачалися поділ Польщі, згода СРСР ввести свої війська до лінії Нарва - Вісла - Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко просуваючись вглиб польської території, гітлерівці 10 вересня підійшли до Бреста й Львова. 17 вересня Червона армія вступила в Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня уряд і головне командування Польщі виїхали за межі країни, наказавши своїм військам не чинити опору Червоній Армії. 22 вересня радянські частини увійшли до Львова.

27 вересня капітулювала Варшава, а наступного дня Ріббентроп підписав у Москві договір про дружбу і протокол, що визначив новий кордон між Німеччиною та СРСР. Зокрема, Волинь і Галичина приєднались до УРСР, яка перебувала у складі СРСР. Тут було створено 6 областей: Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька. Деякі українські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина - були включені німцями до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке вважалося частиною "третього рейху".

У червні 1940 р. уряд СРСР примусив румунські власті повернути загарбані ними 1918 р. Бессарабію та Північну Буковину. Основна частина Бессарабії об'єднувалася з Молдавською АРСР, яка була перетворена на союзну республіку, і виведена зі складу УРСР. При цьому до Молдавської РСР потрапили деякі історичні українські землі. На українських землях Подністров'я у Північній Буковині та Південній Бессарабії були утворені відповідно Чернівецька та Ізмаїльська області УРСР.

 

23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад, що містив у собі таємний протокол про розподіл сфер впливу в Європі. Згідно з цим таємним протоколом Східна Галичина разом з іншими територіями, згаданими в цьому документі, відходили до СРСР.

 

1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Саме тоді, коли польські сили були майже розгромлені німецькими військами, Радянський Союз завдав удару Польщі зі сходу. 17 вересня війська сформованого спеціально для цього Українського фронту перейшли радянсько-польський кордон і майже без опору почали просуватися вглиб Східної Галичини. За кілька днів вона була окупована Червоною армією. Це робилося під приводом того, щоб врятувати "братів-українців" від безладдя, яке могло розпочатися з падінням Польщі.

 

Така ж сама доля спіткала й українські землі у складі Румунії. У червні 1940 р. уряд СРСР висунув перед Румунією вимогу очистити від її військ Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки Німеччини, румунський уряд вивів свої війська із зазначених в ультиматумі земель, які також були приєднані до Радянського Союзу.

 

Для легітимізації радянського режиму у Східній Галичині 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади були проведені вибори в Народні Збори за безальтернативним списком кандидатів. У кінці жовтня Народні Збори ухвалили рішення про "возз'єднання" Східної Галичини з Українською РСР. Законодавче закріплення нових територій, приєднаних за рахунок Румунії, відбулося шляхом створення нової союзної республіки – Молдавської РСР та входження Південної Буковини і Придунав'я до складу Української РСР.

 

"Радянізація" західних земель України Радянська влада на західноукраїнських територіях здійснювала нововведення у руслі політики будівництва соціалізму. На землях Східної Галичини було утворено шість областей – Львівська, Станіславська (пізніше Івано-Франківська), Волинська, Тернопільська, Рівненська і Дрогобицька. Нове життя будувалось адміністративними, вольовими методами. Приватна власність адміністративними методами перетворювалася на загальнодержавну. Було експропрійовано понад дві тисячі промислових підприємств, конфісковано понад мільйон гектарів землі, що належала поміщикам, монастирям, великим чиновникам. Земля передавалась безземельним та малоземельним селянам. 1940 р. почала здійснюватися колективізація. Безумовно, як і раніше в СРСР, провадилася вона передчасно, з порушенням принципу добровільності, з широким застосуванням репресій. Органами НКВС, мережа яких щільно вкрила весь край, були розгромлені всі політичні партії і громадські об'єднання, в тому числі і "Просвіти". Їх керівники і значна частина членів були названі "ворогами народу" і відправлені в тюрми. Арешту підлягали власники підприємств, адвокатських контор, банків, керівники кооперативних організацій, чиновники, священики, середні і великі землевласники. Серед заарештованих було багато студентів, вчителів та інших представників інтелігенції. Найпоширенішою формою репресій була депортація населення у внутрішні райони Радянського Союзу (Сибір, Казахстан), під яку підпало понад 1 млн. осіб.

 

" Радянізація " також супроводжувалась українізацією, яка мала показати місцевому населенню переваги радянського ладу у порівнянні з польською та румунською владою.

 

Ту ж мету ставили заходи, спрямовані на поліпшення соціального захисту населення. Але вони не йшли ні в жодне порівняння з тим способом життя, який був нав'язаний мешканцям Західної України радянським режимом.