2.1. Теорії економічного районування
Відміни в характері способу життя, функціонування та розвиток господарства в межах однієї країни обумовили проблему її розчленування, поділу, що дістала в науковій літературі назву районування.
Районоутворення – це формування і розвиток районів, як інтегральних, виробничо-територіальних систем (коли йдеться про економічне районування) або суспільно-територіальних систем (коли йдеться про соціально-економічне районування).
Районування – це процес поділу території на відносно цілісні частини району. Районування є прикладом ситематизації.
Районологія – це наукове пізнання процесів районоутворення і районування.
Існує 3 підходи до виділення районів
- район існує реально і завдання дослідника полягає в тому, щоб визначити межі існування (Алаєв, Саушкін, Поповкін);
- район вважають лише розумовою конструкцією, яка дає змогу досліднику впорядкувати інформацію в територіальному відношенні. Кількість сіток районування обмежується кількістю дослідників і кожне районування має зміст лише в конкретному дослідженні;
- район існує реально, але точно визначити лише його ядро, яке є фокусом району, можуть бути віднесені виходячи з різних методик районування. (Шаблій)
Економічний район – це територіальна підсистема національного комплексу, яка має спеціалізацію загальнодержавного значення. В основі економічного району лежить територіальний поділ і територіальна інтеграція праці. Економічний район завжди є територіально цілісним.
За Алаєвим економічний район характеризується комплексністю, спеціалізацією, керованістю.
Комплексний економiчний i соцiальний розвиток - це процес, спрямований на рацiональне використання мiсцевих природних i трудових ресурсiв, ефективний розвиток економiчного потенцiалу певної територiї при науково-обгрунтованiй спецiалiзацiї її господарства i, одночасно, на розвиток соцiальної iнфраструктури, сфери послуг для населення, виробництво товарiв народного споживання, забезпечення охорони навколишнього середовища. Крiм того, комплексний економiчний i соцiальний розвиток спрямований на досягнення найбiльшої економiчної i соцiальної ефективностi, передбачаючи водночас пiдвищення продуктивностi суспiльної працi, виробництво продукцiї з найменшими затратами, пiдвищення життєвого рiвня населення. Разом з цим, необхiднiсть забезпечення оптимального поєднання галузевого i територiального управлiння економiкою, з метою всебiчного розвитку продуктивних сил i посилення територiального аспекту, не означає повного задоволення потреб суспiльства за рахунок внутрiшнiх резервiв, що суперечило б територiальному подiлу працi i вело б до перетворення окремих територiй в замкнутi системи.
Сьогодні великий район слід розглядати як відносно керовану (антарктичну) демососоціоеконоічну систему. Ряд з трьох категорій повертається в зворотному напрямку: не спеціалізація – комплексність – керованість, а керованість - комплексність – спеціалізація. В ринковому суспільстві територіальна спеціалізація стане наслідком комплексного розвитку, а не його основою.
Традиційно трактована спеціалізація, як участь регіону у міжрайонному поділі праці, звужує діяльнісну диверсифікацію, яка є суттєвим засобом повноцінного функціонування, а часом і виживання регіону. Навіть економічно вигідна, але надмірна спеціалізація призводить до монополізму спеціалізованих районів. У структурі кожної системи ядром є не галузі спеціалізації, а населення з його проблемами.
Тепер, коли на перше місце у суспільному життя вийшла людина з її потребами, а економіка стала головним засобом реалізації цих потреб та інтересів, слід вивчати соціально-економічні райони з наголосом на соціальному факторі. Тут значним проривом вперед є визначення подане О.І. Шаблієм (2000), в якому поєднуються поняття “соціально-економічний район”, “антропогеографічний район”, суспільно-географічний район” – це великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим населеним пунктом – демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції і геопросторову організацію.
При районуванні слід дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностей районотворення і водночас є основою методів членування території.
М.І. Долішній, М.М. Паламарчук та О.М. Паламарчук (1997) виділяють наступні принципи соціально-економічного районування:
- змістовність соціально-економічного районування – соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за якоюсь ознакою (дуже поширене уявлення), а соціально-економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності.
Як характерну рису району часто називають реально існуючу зв’язаність. У наш час ця ознака стає відносною. Дуже часто цілі підприємства працюють на довізній сировині, а вся їхня продукція вивозиться за межі регіону. Таким чином зовнішня зв’язаність переважає внутрішню. В основі цього лежить використання дешевої робочої сили та наявного устаткування. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району існують більш інтенсивні зв’язки, ніж поза ними, зараз певною мірою треба переглянути.
З наведеного принципу випливає, що інтегральне соціально-економічне районування не можна здійснити тільки за допомогою узагальнення кількісних показників, тут обов’язково повинні бути і якісні неформальні моменти, структурне наповнення виділених таксонів.
– перспективний аналіз районування– визначається часова властивість мереж районування. За допомогою районування треба вирішувати і прогнозувати соціально-економічні завдання. Районування може реконструктуювати минуле, відбивати стан реґіоналізації соціально-економічної диференціації.
Принцип висуває вимоги до показників, параметрів районування. Вони повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси.
– проблемність районування – націленість його на вирішення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Разом з районуванням мають бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми.
- відповідність соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України – незбалансованість окреслених двох окреслених проблем веде до внутрішньої соціально-економічної розбалансованості.
Серед інших принципів соціально-економічного районування дослідники пропонують: 1) зміцнення територіальної єдності держави; 2) врахування історико-географічних особливостей українських земель, національно та етнічного складу населення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливості для комплексного та економічного і соціального розвитку території;;4) збереження єдності локальних систем розселення; вибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів
Кожен район формується під впливом певних факторів (див. фактори РПС).
