Керівництво і контроль за самостійною роботою студентів під час вивчення курсів історичних дисциплін.

Самостійна робота студентів буде ефективною лише за умов її кваліфікованого керівництва та реалізації в освітньому процесі як цілісної системи, що охоплює всі етапи навчання у вищих навчальних закладах.

Головною метою так званої „керівної тактики” є створення прийнятних психолого-дидактичних умов для розвитку інтелектуальної ініціативи, самостійного наукового мислення та відповідальності студентів під час будь-якої навчальної діяльності як в аудиторії, так і поза нею; формування у них навичок самоорганізації та самовиховання з тим, щоб і в подальшій професійній діяльності вони були спроможні постійно підвищувати власну кваліфікацію.

Домінуючим принципом керівництва самостійною роботою є така індивідуальна робота всіх студентів, при якій вони переходять від формального і досить пасивного виконання ними навчального навантаження до пізнавальної активності з формуванням особистої думки під час вирішення проблемних і творчих питань.

Пріоритетна роль в організації самостійної роботи студентів належить викладачеві. Педагогічний компонент – це та частина викладання, яка є найбільш значущою у підготовці майбутніх фахівців. Саме педагоги створюють атмосферу підвищеного психологічного комфорту, що, в свою чергу, позитивно впливає на процес освоєння знань.

Сучасний викладач не може виконувати лише звужені функції, тобто зводити їх виключно до пояснення нового матеріалу та оцінки виступів студентів. Початковим етапом викладацької діяльності є намагання зацікавити студентів власною дисципліною. Необхідно завжди пам’ятати, що історія дуже емоційна наука, яка не просто вивчає події минулого, але охоплює героїчні, драматичні, навіть трагічні сторінки розвитку людства, і підкреслити це, яскраво продемонструвати студентам все розмаїття історичного знання повинен саме викладач. Тільки від його вміння образно, емоційно і разом з тим, науково й аргументовано подати фактичний матеріал безпосередньо залежить увага і любов студента до навчального предмета. Але досягти подібного результату неможливо, якщо викладач-історик не є особистістю, інтелектуалом, цінителем літератури, музики, живопису, людиною енциклопедичних знань з ораторськими здібностями, власним поглядом на речі, оригінальним мисленням, тонким почуттям гумору, тактичною і делікатною.

Домінуючим напрямком діяльності викладача повинно стати встановлення відносин міцного співробітництва між ним і студентами – основи високої результативності в отриманні знань, умінь і навичок. Співучасть викладача в пізнавальній діяльності студентів, спільне планування самостійної роботи з урахуванням найдрібніших її нюансів неодмінно сприятимуть підвищенню якості навчання. Справжній педагог-професіонал повинен чітко усвідомлювати, що має працювати не з абстрактною аудиторією слухачів, а з кожною конкретною особистістю, враховуючи її сильні й слабкі сторони, індивідуальні здібності та схильності з метою побачити і розвинути найкращі якості своїх вихованців.

Одним з перших кроків на шляху до керівництва самостійною роботою студентів є її чітке, раціональне планування, яке доцільно здійснювати окремо від офіційних навчальних планів і програм. Згідно з загальноприйнятих освітніми стандартами, на поза аудиторну роботу традиційно відводиться ½ навчального часу студента, проте подібний норматив не завжди відповідає реальним вимогам сучасної вищої школи. Через це саме викладач, у тісному співробітництві з кафедрою та деканатами, повинен скласти такий організаційний план, який би враховував найдрібніші нюанси індивідуальної роботи зі студентами, причому в контексті особливостей навчального процесу і загального обсягу навчального навантаження, що характерні для певного закладу вищої освіти.

План самостійної роботи повинен бути досить докладним і містити:

● перелік видів і форм самостійної роботи, що практикуються протягом всього терміну вивчення дисципліни,

● кількість та обсяг завдань для самостійного роботи,

● строки їх виконання,

● кількість і час проведення відповідних контрольних заходів.

Під час розробки плану доцільно надати експертну оцінку складності завдань і термінів їх виконання, яка обґрунтована власним досвідом викладача. Тільки за таких умов можна уникнути формального ставлення студентів до самостійної діяльності та чітко регламентувати час, який витрачається на виконання кожного завдання. Такий підхід набуває особливого значення при роботі зі студентами, які погано встигають, а тому потребують до себе більш скрупульозної уваги з боку викладача. Саме тому, поряд із складанням загального плану самостійної роботи, бажано окремо розробляти відповідні плани для роботи зі слабкими студентами з більш м’якими вимогами щодо складності, обсягу й термінів виконання завдань.

Не менш важливою складовою процесу керівництва самостійною роботою у вузі є фактор стійкої мотивації, коли викладач переконливо обґрунтовує і практично підтверджує необхідність і корисність самоосвіти, створюючи у студентів психологічне підґрунтя для плідної, активної діяльності. Найсильнішою мотивацією слід вважати:

■ підготовку до подальшої професійної кар’єри;

■ практичну корисність роботи, що виконується (з одного боку, її результати можуть бути використані викладачем у навчальних курсах, у методичному посібнику або публікації, про що обов’язково повідомляють студента; з іншого боку, він сам може використати якісно виконане завдання з суспільно-політичного курсу, включивши його результати до кваліфікаційної чи дипломної роботи за спеціальністю (це може бути, наприклад, біографічний нарис, історична довідка про наукове відкриття або технічну інновацію тощо);

■ участь студентів у творчій діяльності: в науково-дослідній та методичній роботі кафедри, в навчальних олімпіадах і конкурсах, науково-теоретичних конференціях;

■ так звану „інтенсивну педагогіку – введення до навчального процесу активних методів, насамперед, ігрового тренінгу (зокрема, з використанням новітніх комп’ютерних технологій, мультімедійних засобів – курсів на лазерних дисках, WEB-курсів, віртуальних бібліотек, Internet, дистанційного навчання), який базується на організаційно-дієвих іграх, що дозволяють всебічно дослідити проблему або окремий науковий об’єкт, виділити головні протиріччя, змоделювати можливу ситуацію, прийняти антикризове рішення;

■ моральну зацікавленість у формі „суспільного визнання, тобто прагнення зайняти лідерську позицію в групі, на курсі, в навчальному закладі;

■ „привабливість самостійної роботи, внесення своєрідного „меркантильного акценту: заохочування студентів-відмінників стипендіями, преміями, додатковими балами, оцінками -„автоматами за модульний контроль або іспит (але ж поряд з тим необхідно вводити й санкції за погане навчання, невчасно та неякісно виконані завдання);

■ використання таких форм контролю, які створюють у студентському колективі атмосферу змагання (рейтинг, накопичувальні оцінки, тестування, нестандартні екзаменаційні процедури) і спонукають до самовдосконалення;

■ особистість викладача, але лише в тому випадку, коли він є висококваліфікованим фахівцем, справжнім професіоналом, інтелектуально розвиненою, цікавою, творчою людиною.

Кінцевим результатом мотивованого роз’яснення студентам доцільності самостійної роботи в процесі навчання є чітке розуміння ними не того, що вони хочуть отримати, а як цього досягти, тобто орієнтованість не на процес, а на результат навчання – саме такий підхід є показником правильно сформульованої і втіленої на практиці викладачем мотивованої аргументації.

Введення Болонської системи та активізація у вищий школі самостійної роботи студентів потребує не лише відповідної реорганізації навчального процесу, а й модернізації всієї навчально-методичної документації, розробки нових дидактичних підходів для глибинного самостійного засвоєння наукового матеріалу. У зв’язку з цим збільшується та частина роботи викладачів, яка знаходить відображення в навчально-методичній діяльності. Її метою є створення цілісного комплексу методичного забезпечення навчального процесу, який відповідає вимогам часу, враховує всі елементи модернізації сучасної вищої освіти і складається з таких елементів:

▲ текстів лекцій,

▲ навчальних посібників,

▲ методичних розробок з організації та проведення семінарських занять, колоквіумів, дистанційного навчання, загальних методичних посібників щодо організації самостійної роботи в цілому,

▲ банків завдань для самостійного виконання,

▲ банків моделюючих, „тренажерних, завдань (причому необхідні нові покоління подібних тренажерів),

▲ програм для самоконтролю,

▲ автоматизованих навчальних та контролюючих систем,

▲ інформаційних баз дисципліни або групи споріднених дисциплін.

Крім того, всі робочі програми з історичних дисциплін доцільно доповнювати окремими розділами, в яких би містилися методичні вказівки щодо виконання програмного навантаження, цілей, завдань, кінцевих результатів курсу, головних напрямків самостійної роботи.

Дуже важливо враховувати той факт, що багато студентів сьогодні мають персональні комп’ютери, тому традиційні методичні матеріали необхідно продублювати електронними версіями, тоді робота буде виконуватися в зручний для вихованців час, у звичному для них темпі, підвищиться їх спроможність самостійно отримувати знання, навички й уміння. Взагалі, сучасний вищий навчальний заклад повинен бути забезпечений відповідною матеріально-технічною базою – комп’ютерами, множильною технікою, комфортними методичними кабінетами для індивідуальних занять.

Особливої уваги потребує процес створення змістовного методичного підґрунтя для дистанційного навчання, яке докорінно відрізняється від традиційних навчально-методичних розробок. Різноманітні медіатехнології, відео- й аудіопрограми, посібники та довідкові матеріали на електронних носіях мають бути створені за єдиними принципами, для яких насамперед характерні інтерактивність, модульність, чітка структура та взаємозв’язок окремих елементів, насиченість практичними прикладами та ілюстраціями, адаптованість завдань і прикладів, наявність елементів аналізу й оцінки ефективності, синтез змісту, взаємодоповнюваність різних елементів. Обов’язковою вимогою є те, що всі дистанційні навчальні програми повинні супроводжуватися детальними методичними поясненнями і рекомендаціями щодо самостійного виконання завдань.

Важливою складовою високо результативної самостійної роботи студентів є активні методи її контролю, який здійснюється виключно викладачем і повинен відповідати багатьом принципово важливим вимогам.

Традиційно у вищій школі практикуються наступні види контролю:

1. Попередній („вхідний) контроль знань і вмінь студентів, який проводиться на початку вивчення дисципліни. Як правило, він може бути у вигляді тесту або стислих питань й охоплювати широкий „хронологічний простір з метою перевірки загальної підготовки студентів (особливо першокурсників), рівень їх інтелектуального розвитку.

2. Поточний контроль дозволяє регулярно відслідковувати якість засвоєння фактичного, зокрема, лекційного, матеріалу і здійснюється переважно на семінарських заняттях у формі усних опитувань (це можуть бути або оперативні опитування, або “веєрні” експрес-опитування), доповідей (як індивідуальних, так і колективних), захисту реферату, результатів самостійного дослідження, теоретичних домашніх завдань, невеличких письмових робіт.

3. Проміжний контроль практикується по закінченні вивчення великого розділу курсу і в умовах Болонської системи здійснюється як модульний контроль, який може мати форму міні-іспиту, колоквіуму, комп’ютерного тестування, контрольної роботи.

4. Самоконтроль повинен проводитися особисто студентом під час підготовки до контрольних заходів протягом усього часу вивчення дисципліни. Причому в сучасних умовах самоконтроль доцільно здійснювати за допомогою комп’ютера з використанням спеціальних тестів чотирьох рівнів засвоєння, кожен з яких містить певну кількість питань з кожної теми. Подібне тестування може бути як індивідуальне, так і парне, здійснюється у поза аудиторний час і має забезпечуватися відповідним методичним підґрунтям у вигляді навчально-контролюючих систем, які дозволять студентові самостійно контролювати рівень засвоєння матеріалу. Результати тесту спочатку оцінює комп’ютер, а потім студенти вибірково "захищають" (підтверджують) їх у бесіді з викладачем під час семінарського заняття та індивідуальної консультації.

5. Підсумковий контроль проводиться з метою оцінки результатів навчання на певному освітньому (кваліфікаційному) рівні або на окремих його завершених етапах і включає семестрові заліки та іспити. Студент вважається допущеним до семестрового контролю виключно за умов виконання всіх видів робіт, передбачених навчальним планом. Вищий навчальний заклад може встановлювати для студентів індивідуальні терміни складання заліків та екзаменів, а при використанні модульного контролю екзамени можуть не проводитися взагалі.

6. У деяких випадках доцільно практикувати контроль остаточних знань і вмінь через деякий час після закінчення вивчення дисципліни, з метою перевірки рівня та якості викладання навчального матеріалу і ступеня засвоєння студентами, шляхом проведення своєрідних фронтальних контрольних робіт в окремих студентських групах або в цілому на потоці.

Слід особливо підкреслити, що ступінь викладацького контролю безпосередньо залежить від рівня успішності студентів і максимально збільшується щодо тих студентів, які погано встигають. В останньому випадку слід частіше практикувати індивідуальні консультації, детальне роз’яснення механізмів вирішення того чи іншого завдання, аналізу зроблених помилок, а у разі необхідності – спільне вирішення окремої проблеми, проведення додаткових аудиторних занять згідно зі спеціально розробленими програмами.

Форми контролю за виконанням самостійної роботи студентів (опитування, самостійні та контрольні роботи, захист рефератів, колоквіум, залік, іспит тощо) також відрізняються різноманітністю, випробувані часом і успішно виправдовують своє призначення вже протягом тривалого періоду. Проте модернізація й удосконалення освітнього процесу вимагає втілення новітніх досягнень сучасної методики. Одним з них слід вважати тестовий контроль, методичні переваги якого слід розглянути докладніше.

З погляду сучасних методистів, тестування допомагає більш чітко прослідкувати структуру знань студентів і на підставі цього переоцінити методичні підходи до вивчення дисципліни, індивідуалізувати процес навчання, активізувати самостійну роботу. Розв’язання тестових завдань дозволяє студентові самому перевіряти і контролювати рівень власної підготовки. Вважається, що тестовий контроль відрізняється найвищим ступенем об’єктивності, дозволяє чітко диференціювати студентів за рівнем їх знань і навичок, прогнозувати темпи й результативність навчального процесу, надає можливість підібрати індивідуальні завдання з урахуванням особливостей кожного студента. Дуже зручним є комп’ютерне тестування, яке чітко фіксує помилки і практично виключає можливість необ’єктивної оцінки результатів тесту. Окрім цього, студентові надається можливість удосконалити навички володіння сучасними інформаційними технологіями.

Як правило, тестування розраховане на декілька спроб, і якщо студент не отримав позитивного результату після першої спроби, він має право на повторний контроль, отримавши спочатку необхідні підказки, які роз’яснюють логіку завдання.

Поряд із традиційними контрольними формами, в сучасній вищій школі активно впроваджується більш прогресивна та виправдана в нових умовах організації навчального процесу рейтингова система контролю, яка спрямована на підвищення ритмічності самостійної роботи студентів протягом семестру, активізацію їх пізнавальної діяльності шляхом стимулювання творчої активності. І хоча рейтинг вимагає збільшення навантаження викладачів за рахунок додаткової роботи зі структурування змісту дисципліни, розробки завдань різного рівня складності тощо, він разом з тим дозволяє краще розкрити педагогічні можливості, втілити провідні ідеї щодо вдосконалення навчального процесу. Слід зауважити, що при реалізації рейтингових систем найбільш придатним та ефективним вважається саме тестування.

Взагалі, у будь-якому разі контроль за виконанням самостійної роботи повинен відповідати загальним вимогам і, зокрема, має бути:

● нормованим, тобто кінцеву оцінку необхідно виводити з урахуванням усіх досягнень і недоліків самостійної роботи студента, його ініціативності, відповідальності, кількості виконаних і невиконаних завдань,

● знеособленим, незалежним від особистих якостей студента та ставлення до нього з боку викладача (іноді для досягнення об’єктивного результату оцінку знань може зробити сторонній викладач або комісія у складі кількох викладачів кафедри),

● регламентованим, а саме: таким, що чітко відповідає певним термінам виконання, порушення яких призводить до зниження залікового балу,

● індивідуальним, оскільки саме він дозволяє приділити максимальну увагу окремому студенту, ретельно виявити слабкі та сильні сторони його підготовки, надати необхідні консультації навчального, методичного і навіть психологічного характеру.

Важливим стимулюючим фактором у навчанні і сьогодні залишається оцінка роботи студентів. Проте підходи і погляди щодо неї зазнали деяких змін. Як і раніше, в сучасних вузах іноді використовується чотирибальна система оцінки, але із розповсюдженням Болонського процесу вона поступово змінюється на бальну.

Під час розробки шкали оцінки результатів самостійної роботи студентів потрібно окремо оцінювати кожне завдання, враховуючи рівень його складності, додавати додаткові бали за логічність мислення, аргументацію, аналіз історичних джерел, визначення і порівняння типових історичних фактів, висловлення власної точки зору щодо історичного явища, вміння провести паралель між минулим і сучасністю, здатність спрогнозувати можливий альтернативний розвиток історичних подій.

При цьому студенти обов’язково мають бути ознайомлені з головними критеріями оцінки їх знань, у тому числі з „пільговими ” та „штрафними ” балами, що стимулюватиме їх до підвищення результатів власної роботи.