Проблеми аналізу системи міжнародного права

П

итання системи міжнарод­ного права завжди важко піддавалися дослідженню вчених. Наукові розробки в цій сфері перенасичені догматичними, еклектичними заява­ми та висновками. Чи не єдиний недискусійний висно­вок, якого дійшли вчені, полягає в тому, що це питання «має велике теоретичне і практичне значення». Інші вис­новки, як-от: «міжнародне право має складну систему» (Г. В. Ігнатенко, О. І. Тіунов, В. Я. Суворова, Д. Д. Оста­пенко, С. Ю. Марочкін та ін.), «міжнародне право — од­норідна, глибокоструктурована система» (Є. Т. Усенко, Ю. А. Баскін, С. Б. Крилов, Р. А. Мюллерсон, Д. Б. Левін та ін.), «сучасне міжнародне право є об'єктивно існую­чою складноструктурованою нормативною системою» (В. А. Василенко), «система міжнародного права — це не тільки складне, а порівняно нове явище» (І. І. Лука-шук), «міжнародне право — складний системний об'єкт» (Д. І. Фельдман), «міжнародне право як особлива сис­тема права є досить складним юридичним утворенням» (П. М. Бірюков), «міжнародне право — складна багаторі­внева структура» (М. О. Ушаков) — висловлювалися зде-

і

Проблеми аналізу системи міжнародного права

більшого як аксіома на початку відповідних досліджень. Проте самі дослідження не підтверджували навіть цих за­гальних констатацій, бо вчені зводили все, як правило, до такого висновку: «загальновизнаної наукової системи міжнародного права до цього часу немає» (Є. Т. Усен­ко), «до цього часу немає загальновизнаної системи між­народного права» (Д. І. Фельдман), «в усіх дослідженнях системи міжнародного права поняття «системи міжнарод­ного права» не розкривається» (М. О. Ушаков), «вітчиз­няні вчені вважають, що загальновизнаної системи міжна­родного права не існує» (1. 1. Лукашук).

Втім, складність дослідження системи міжнародного права не є аргументом для доведення її відсутності. І вис­новок на її користь, нехай навіть аксіоматичний, націлює вчених на правильне пізнання сутності міжнародного пра­ва. З'ясування особливостей, сутності системи міжнарод­ного права є умовою для подальшого поглиблення знань сутності міжнародного права, його побудови та внутріш­ньої організації елементів і компонентів. З'ясування ха­рактеристик системи міжнародного права — це з'ясуван­ня його ролі, можливостей у сучасному міжнародному співтоваристві. Без знання системи міжнародного права неможливі комплексні кодифікаційні заходи, встановлен­ня і заповнення прогалин у сучасному міжнародному пра­ві. Розкриття особливостей системи міжнародного пра­ва — важливий фактор підвищення його ефективності, поліпшення (оптимізації) правотворчого процесу і право-застосовчої діяльності.

Можна вказати на декілька причин відставання науки міжнародного права від практики утворення і розвитку системи міжнародного права:

1. У період, коли система міжнародного права ще не склалася, основна увага вчених була прикута до вироб­лення системи пізнання та системи вивчення міжнарод­ного права. Цілком зрозуміло, що тут панувало суб'єктив­не бачення вченими міжнародного права. Коли ж склала­ся система міжнародного права, то з'ясувалося, що систе­ма науки міжнародного права та системи підручників між­народного права не просто розходяться в деталях, а весь час розвивалися у різних системах координат. І на сьо­годні система міжнародного права частіше виводиться з наукових досліджень, підручників, аніж із правової реаль-

Глава IV Система міжнародного права

Проблеми аналізу системи міжнародного права

 

ності. Авторитет Г. Гроція, X. Вольфа, Е. Ваттеля, Л. Оп-пенгейма чи Г. І. Тункіна виявився сильнішим за автори­тет міжнародних договорів та міжнародних звичаїв відпо­відної історичної епохи.

Але для вчених, навіть дуже талановитих, ця пробле­ма була непосильною через складність міжнародного пра­ва як соціальної реальності та через рівень розвитку са­мої науки міжнародного права. Хоча, наближаючись чи віддаляючись від пізнання сутності системи міжнародно­го права, вчені робили свою корисну справу у виробленні наукових підходів до розкриття цієї складної правової властивості. Так, Г. Гроцій одним із перших у міжнарод­ному праві відмовився вбачати в ньому тільки право вій­ни і спробував розкрити його несистемний характер. Усе право він поділив на природне право та позитивне пра­во. Норми природного права, вважав він, складаються в систему.

Побудова системи позитивного права неможлива, бо те, «що виникло шляхом встановлення, часто змінюється в часі і є різним у різних місцях, а тому позбавлене будь-якої наукової системи». Позитивне право Г. Гроцій по­діляв на божественне і людське. Людське право складало­ся з: а) права внутрішньодержавного; б) міжнародного (права народів) і в) права у «точному і власному сенсі» (те, що є правомірним і передбачає обов'язок відшко­дування збитків). Відмовляючись від визнання системи міжнародного права (і це можна зрозуміти через її від­сутність у ті часи), Г. Гроцій не справився з розкриттям обіцяного поділу міжнародного права на право війни і право миру, бо традиційно розглядав в основному право війни. Та його заслугою є те, що в аналізі міжнародного права він акцентував увагу на системі.

Наступник Г. Гроція X. Вольф поділяє міжнародне право на: а) природне (таке, шо не залежить від волі дер­жав); б) позитивне (таке, яке передбачає, що згода на­родів припускається); в) договірне (вимагає явної згоди народів і діє лише між тими з них, які висловили цю зго­ду); г) звичаєве міжнародне право (джерело його — мов­чазна згода народів).

Суттєво просунувся вперед у пізнанні компонентів міжнародного права Е. Ваттель, який вирізнив у його структурі чотири частини: а) норми, що регулюють статус

нації як такої; б) норми, які регулюють відносини нації з іншими націями; в) норми права війни; г) норми про по­сольства та відновлення миру.

В подальшому на тривалий час учені переходять від дослідження системи міжнародного права до конструю­вання системи науки міжнародного права. Г. Ф. Мартене запропонував вирізняти в науці міжнародного права такі компоненти: 1) аналіз статусу європейських держав як суб'єктів міжнародних відносин; 2) аналіз джерел пози­тивного міжнародного права; 3) об'єкти міжнародного права; 4) засоби втрати прав, набутих завдяки договорам та звичаям. «Праву війни» він відводить місце в розділі захисту прав насильницьким шляхом.

А. Бульмерінк у праці «Система міжнародного права» (1858) пропонує взагалі відмовитися від поділу міжнарод­ного права на право війни і право миру, а розглядати пра­во матеріальне і право формальне. Такий підхід не знай­шов своїх прихильників.

Ряд науковців (1. Я. Мозер, Ф. Гольцендорф, М. М. Кор-кунов та ін.) пропонували вирізняти в міжнародному пра­ві галузі подібно до того, як це зроблено у внутрішньо­державному праві. Ф. Гольцендорф розрізняв такі вчен­ня: про держави як суб'єкти міжнародного права; про міжнародні договори; про об'єкти міжнародного права; про органи міжнародного управління і про міжнародні зіткнення та шляхи їх вирішення.

Російські вчені-міжнародники (Ф. Ф. Мартене, О. М. Го-ровцев, М. М. Коркунов та ін.) пропонували поділити науку міжнародного права (як і підручники) на загальну та особливу частини. До загальної частини М. М. Корку­нов відносив учення: про суб'єкти, про об'єкти, про орга­ни, про норми і засоби охорони цих норм. Загальна час­тина поділялася на право іноземців, право міжнародного спілкування і право війни.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. вчені знову по­вертаються до вивчення системи міжнародного права. За Ф. Лістом, система міжнародного права охоплює: 1) ста­тус суб'єктів міжнародного права; 2) міжнародно-пра­вові відносини співтовариства держав; 3) міжнародно-правове регулювання у сфері міжнародної торгівлі, тран­спорту, засобів зв'язку, охорони здоров'я, сільського господарства, науки; 4) міждержавні конфлікти. Л. Оп-

Глава IV Система міжнародного права

Проблеми аналізу системи міжнародного права

 

пенгейм пропонував вирізняти: суб'єктів міжнародного права (норми та інститути, пов'язані з функціонуван­ням державної влади в міжнародних відносинах); об'єк­ти міжнародного права (норми та інститути, що стосу­ються державної території і простору поза межами дер­жавного суверенітету, населення — громадянство, ста­тус іноземців, права людини тощо); державні органи зовнішніх відносин (глави держав, урядів, відомств за­кордонних справ, дипломатичні представництва, кон­сульства тощо); міжнародні акти (норми та інститути, що стосуються міжнародних угод); вирішення міжна­родних спорів; право війни (закони та звичаї війни, нейтралітет).

Розвиток системи міжнародного права після Другої світової війни знайшов своє відображення у відповідних дослідженнях. Так, за побудовою Г. Даама, система між­народного права складається з: 1) норм та інститутів між­народного права, які визначають правове становище дер­жавної влади в міжнародних відносинах; 2) статусу ор­ганів держави; 3) статусу народів та індивідів; 4) норм та інститутів, які стосуються державної території і простору за межами державного суверенітету (відкрите море, кос­мос та ін.); 5) міжнародні організації; 6) норми та інсти­тути, що стосуються заборони застосування сили, мирно­го вирішення спорів, колективної безпеки, самооборони від агресії тощо; 7) міжнародний економічний і соціаль­ний порядок (міжнародне економічне право, міжнародне трудове право, інші норми та інститути міжнародного співробітництва щодо спеціальних питань); 8) правові угоди і договори; 9) порушення міжнародного права (нор­ми, що регулюють міжнародну відповідальність держав, міжнародних організацій та індивідів).

Класифікаційні критерії в таких проектах системи міжнародного права обиралися на розсуд їхніх авторів і, як правило, не обґрунтовувалися останніми. Чи не тому подібний аналіз знайшов активних прихильників як у зарубіжній, так і у вітчизняній науці міжнародного права.

Радянські вчені робили спроби встановити критерії побудови системи міжнародного права. Але ці спроби до­сить часто виявлялися малообгрунтованими, як і самі по­гляди на систему міжнародного права.

2. Неспроможність виявити критерії побудови систе­ми міжнародного права стала причиною відставання на­уки міжнародного права від практики розвитку цієї сис­теми права. Справа виявилася настільки заплутаною, що часто автори говорили про критерії побудови системи міжнародного права, а мали на увазі критерії побудови галузі міжнародного права, і навпаки. Але такі ж виснов­ки зроблено й щодо критеріїв утворення інститутів міжна­родного права. Так, у дослідженні, присвяченому цій про­блемі, В. А. Василенко стверджує: «Головними критерія­ми інституту міжнародного права є:

1) специфічність об'єктивно-цільової сфери дії норм, які складають цей нормативний комплекс;

2) неподільність нормативного комплексу на інститу­ти, галузі та підгалузі;

3) наявність у нормативному комплексі норм ergo om-nes багаторазової дії;

4) наявність серед норм ergo omnes спеціальних інсти-туційних норм-принципів.

Головними критеріями галузі міжнародного права є:

1) специфічність об'єктно-предметної сфери дії норм, які складають цей нормативний комплекс;

2) подільність нормативного комплексу на інститути та підгалузі;

3) наявність у нормативному комплексі норм ergo om­nes багаторазової дії;

4) наявність серед норм ergo omnes спеціальних галу­зевих норм-принципів»¹.

Якщо абстрагуватися від формально-абстрактного вик­ладу думки і врахувати, що спеціальні норми-принципи інститутів — це те ж саме, що й спеціальні норми-прин­ципи галузей, то виявиться, що критерієм створення ін­ституту є неподільність його на інститути, а критерієм створення галузей, навпаки — подільність на інститути. Висновок надто далекий від конструктивного.

Невдалим виявився пошук інших системоутворюючих факторів становлення галузі міжнародного права. У ціло­му вони звелися до таких: 1) специфічний метод право­вого регулювання (є одним для всіх галузей міжнародно-

¹ Василенко В. А. Основы теории международного права. К., 1988. С. 221.

Глава IV Система міжнародного права

Поняття системи міжнародного права

 

го права); 2) специфічний метод правового регулювання (має також більше спільного (міждержавні відносини), аніж особливого); 3) автономність групи взаємопов'язаних норм міжнародного права (цей критерій властивий як інститутам, так і галузям); 4) зацікавленість у галузі світо­вого співтовариства (автори таких пропозицій так і не змогли дати відповідь, яким чином ця «зацікавленість» формалізується, бо світове співтовариство поки не вияви­ло своєї зацікавленості щодо жодної галузі міжнародного права); 5) якісна своєрідність сукупності відокремлених міжнародно-правових норм та інститутів (автори так і не довели, як її встановити); 6) специфіка джерел норм та інститутів галузі (вони такі самі, як і в інших галузях); 7) велика кількість нормативного матеріалу, що регулює даний вид міжнародних відносин (деякі інститути міжна­родного права мають значно більше норм та принципів, аніж окремі галузі).

Не дивно, що за таких результатів пошуку специ­фічних критеріїв галузі міжнародного права деякі вчені (Л. М. Галенська) дійшли досить песимістичного вис­новку: «Наявність єдиного способу правового регулю­вання при різних предметах регулювання не дає підстав говорити про існування окремих галузей міжнародного права». Інші в одній галузі вбачають дві і більше (на­приклад, Г. М. Мелков розрізняє окремо галузь «право зовнішніх відносин» і галузь «дипломатичне та кон­сульське право» тощо).

Але найбільш негативними результатами невизначе­ності критеріїв утворення галузей міжнародного права виявилося формулювання необмеженої кількості галу­зей і плутанина галузей та інститутів міжнародного пра­ва. Практично немає жодної галузі міжнародного пра­ва, яку б хтось із науковців не обмежував рівнем інсти­туту. Так, якщо в більшості вчених «право міжнародних договорів» — галузь права, Є. Т. Усенко вважає, що це «інститут міжнародного договору». У свою чергу, для більшості фахівців міжнародного права норми міжна­родної правосуб'єктності утворюють інститут права, а Д. Б. Левін лише правове становище держави як су­б'єкта міжнародного права формулював як галузь тощо. Розв'язання цих негараздів — завдання науки міжнарод­ного права.