Національне законодавство та рішення національних судів

У

західній науці міжнародно­го права одностайним є твердження, що національне законодавство та рішення національних судів не вважаються джерелом міжнародно­го права. Закон або рішення національного суду можна

____ а

_________ Національне законодавство та рішення національних судів ___________

розглядати як одностороннє визнання державою певного правила міжнародного спілкування як норми міжнарод­ного права. Але це позиція конкретної держави, і зовсім не обов'язково, щоб її поділяли інші суб'єкти міжнарод­ного права.

Існує й така думка (Г. Лаутерпахт), що закон держави та рішення її національних судів, якщо вони одноманітні і мають відповідний авторитет, можуть розглядатися ще як вираження opinio juris цієї держави. Ближче до джерел права західні юристи-міжнародники «не підпускали» ні національний закон, ні рішення національного суду. Навіть у разі паралельного законодавства (коли закони різних держав з приводу одних і тих самих відносин пе­редбачають однакові нормативні розпорядження) західні теоретики і практики міжнародного права не схильні вбачати властивості джерела міжнародного права. Вони (П. Гейльборн, Д. Анцилотті, П. Фошіль) погоджуються з тим, що паралельне законодавство може створити між­народно-правовий звичай. Але вважають, що в кожному конкретному випадку необхідно пересвідчитися в тому, чи призвело паралельне законодавство до появи міжнарод­но-правового звичаю, чи воно є всього-на-всього проявом «спільної правосвідомості», або просто результатом тотож­ної точки зору законодавців кількох країн. Такої ж думки дотримуються західні вчені (Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, К. Шастрі та ін.) щодо однозначних рішень судів з одних і тих самих питань, якщо такі рішення характерні для ба­гатьох держав. Вони свідчать про існування міжнарод­но-правового звичаю.

Зовсім іншим було ставлення до національного за­конодавства — рішень національних судів у радянській науці міжнародного права. Приблизно до 60-х років XX ст. тут панувала думка, що національні закони окремих держав можуть бути джерелами міжнародного права. У різних авторів вони називалися по-різному: у С. Б. Кри-лова — «четверте джерело міжнародного права» (перші три: договір, звичай та рішення міжнародних органів. — В, Б.); у Ф. І. Кожевнікова — «певною мірою джерело»; у В. М. Дурденевського — «можливе джерело»; у Д. Б. Ле-віна — «одне з можливих джерел»; у В. І. Лісовеького — «відоме джерело»; у М. М. Мінасяна — «джерело міжна­родного права».

Глава III Джерела міжнародного права

Четвертим джерелом міжнародного права, зазначав С. Б. Крилов, може бути навіть внутрішньодержавне за­конодавство або внутрішньодержавна судова практика, якщо вони визнаються за межами однієї й тієї самої дер­жави. Серед таких джерел міжнародного права він указу­вав на закон окремої держави, який стосується станови­ща іноземців або рішення суду, винесеного у справі, що стосується іноземця. Якщо вони визнаються в іншій за­інтересованій державі, то стають джерелом права.

Таким чином, згідно з твердженням С. Б. Крилова, джерелом міжнародного права можуть бути всі внутріш­ньодержавні джерела права якоїсь держави, якщо вони зачіпають сферу міжнародних зв'язків і визнаються яко­юсь державою, або ж вона не висловлює щодо них про­тестів. На думку Ф. І. Кожевнікова, саме за такою проце­дурою став інститутом сучасного міжнародного права ра­дянський інститут торговельного представництва, пер­шоджерелом якого було радянське законодавство про мо­нополію зовнішньої торгівлі. Подібне твердження, оче­видно, не випливало із засад міжнародного права. Не під­тримували в цьому питанні радянських учених і науковці інших соціалістичних країн.

Після Другої світової війни в радянській науці міжна­родного права спочатку висловлювалася теза, що націо­нальні законодавчі акти можуть насамперед виступати як один із засобів встановлення норм міжнародного права (Г. І. Тункін). Згодом робиться більш категоричний вис­новок: внутрішньодержавний закон не є і не може бути джерелом міжнародного права (1. І. Лукашук).

На сьогодні ця думка є панівною в українській науці міжнародного права.

8
_______ Національне законодавство та рішення національних судів ________

Крылов С. Б.

Правотворческая деятельность международных

организаций. М., 1988.

Лукашук И. И.

Источники международного права. К., 1966.

Филимонова М. В.

Источники современного международного права. М., 1987.

Cheng Bin.

General Principles of Law As Applied by International Courts and

Tribunals. London, 1953.

Degan V. D. Sources of International Law. The Hague; Boston; London, 1997.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА,,.,„.

Блищенко И. П., Дориа Ж.

Прецеденты в международном публичном

и частном праве. М., 1999.

Даниленко Г. М. Обычай в современном международном праве. М., 1988.

Европейский суд по правам человека: В 2 т. М., 2000. 142