Основні актори міжнародних відносин: держава, міжнародні організації, цивілізації, ТНК

Международные отношения

род общественных отношений в сфере межнационального и межгосударственного общения.

Междунаро́дные отноше́ния — это особый вид общественных отношений, выходящих за рамки внутриобщественных отношений и территориальных образований.

Международные отношения характеризуются также совокупностью связей и взаимосвязей между народами, государствами и системой государств. Так, в международной энциклопедии социальных наук международные отношения рассматриваются как "человеческая деятельность, в процессе которой индивиды из более чем одного государства, индивидуально или в группах, взаимодействуют". Западные политологи считают, что международные отношения - это "взаимодействие между двумя или более государствами", а внешняя политика как внешнее действие одной нации.

Различные точки зрения на понятие международных отношений сводятся по существу к двум способам исследования этих отношений. В первом случае международные отношения рассматриваются как особый род общественных отношений, в другом - сводятся к взаимодействию их участников.

Имеется ряд трактовок проблемы взаимодействия международной и внутренней политики. Первая точка зрения отдает приоритет в этом взаимодействии международным отношениям. Её сторонники считают, что внутренняя политика государства определяется развитием внешних факторов (географический детерминизм, геополитические концепции). Вторая точка зрения предпочитает рассмотрение международных отношений как непосредственного продолжения внутренней политики, которая в первую очередь обусловлена определенным способом производства, господствующим экономическим базисом. На этой позиции стоят марксистки ориентированные теоретики.

Исходя из третьей трактовки, внутренняя политика, внешняя политика и международные отношения взаимно уравновешивают друг друга, они равноправны. Сторонники такой трактовки исходят из того, что в основе внутренних и международных отношений лежат единые законы общественного развития. Взаимодействие и взаимовлияние внутренних и внешних факторов не являются исходно заданными, а зависят в каждом конкретном случае от конкретных исторических обстоятельств и ситуации.

 

Держава як центральний міжнародний актор.

 

Міжнародна політика завжди була і значною мірою залишається сьогодні за своєю суттю міждержавною політикою. Зовнішня політика держав багато в чому визначає характер міжнародних відносин як попередніх, так і сучасної епохи. Вона справляв безпосередній вплив на функціонування, характер і перспективи розвитку всієї системи міжнародного життя. Діяльність окремих індивідів і навіть існування міжнародних організацій та інших учасників міжнародних відносин суттєво залежить від того, як до них ставляться держави. Окрім того, держава є універсальною формою політичної організації людських спільнот, адже зараз практично все людство, за незначними винятками, об'єднано в держави, їх налічується у світі майже 200. Усе це в сукупності з ресурсами та потенціалом держав дозволяє визначити їх як головних центральних акторів міжнародних відносин. Розглянемо дане положення, яке в найзавершенішому вигляді характерне для представників політичного реалізму в ТМВ, детальніше.

2.основні категорії з курсу «Міжнародні відносини», «Країнознавство», «Міжнародна політика»

оторая комплексно изучает страны и регионы мира, исследует, систематизирует и обобщает данные об их природе, населении, внутренние пространственные различия

 

На современном этапе страноведческие исследования имеют преимущественно естественно-историческое и социально-экономическое направление, что обусловлено особенностями историко-географического развития человечества в первой полов ини XXI века В этих исследованиях природу все еще рассматривают в качестве ресурсной основу, среда обитания и хозяйственной деятельности людей, одновременно все больше внимания уделяют изучению экологических проблем.

 

В преимущественно информационных, лишенных научно-методологической основы публикациях, страноведение рассматривают лишь как организационную форму объединения всей суммы разнообразных знаний о той или др. Нину страну или регион мир.

 

последнее время, в связи с диверсификацией международных отношений Украины в области страноведения, все больше преобладают исследования, в которых на первый план выступает разносторонний анализ важнейших пр делают тех стран, с которыми наше государство имеет тесные связи Такие проблемно ориентированные исследования тесно связаны с практикой двух-и многосторонних отношений между странами мира При этом приоритеты здеб ильшого предоставляются моделированию ситуаций и прогнозированию развития событий и явлений Проблемная ориентация способствует росту практической значимости страноведения и одновременно создает условия для развития его метода логического базы Она тоже связана с внедрением системного подхода, требует рассмотрения важнейших проблем на глобальном уровне Это еще больше придает страноведению предполагаемой прогностической направленных ности Прогноз в страноведении, как конкретное предсказание состояния определенного явления в будущем на основе специального научного исследования, приобретает в XXI веке особое значение, потому что конкретных ценных ость правильного, научно обоснованного предсказания в сфере межгосударственных отношений стремительно растет Умение предвидеть ситуацию с учетом всевозрастающих количества разновекторных факторов становится глав ним и дорогим \"товаром\" аналитиков в страноведениев у країнознавстві.

 

 

Объектом изучения страноведения являются страны как основные единицы современной социально-политической организации мира, а также их большие части (районы, штаты, области, провинции и т.д.) и различные межгосударственные рег гиональни и глобальные в группировке.

 

Очевидно, что страны и регионы мира изучает не только страноведение Страны и регионы мира является объектом изучения также и истории, и географии, и философии, и культурологии, обществознанию, социологии й, геологии и множества других наук и учебных дисциплин Каждая из них исследует лишь определенную составляющую объекта, т.е. его конкретные свойства, явления, процессы и отношения Следовательно, та составляющая объекта исследов идження, на которую в наибольшей степени и направлено внимание той или иной науки и называется ее предметотом.

 

Предметом страноведения являются страны и регионы мира как единые системы, состоящие из разнородных, но взаимосвязанных элементов, действующих как единое целое на мировой политической арене

 

Итак, в отличие от других наук и учебных дисциплин, которые интересуются только определенными аспектами деятельности стран, страноведение интегрирует в себе универсальные знания о странах, отражая целостную кар ртину бытия основных единиц социально-политической организации мир.

 

Что означает системная универсальность предмета страноведения?

 

Как аксиома принимаются такие утверждения

 

Во-первых, все сферы функционирования общества любой страны так или иначе тесно взаимосвязаны

 

Во-вторых, целостной картины того или иного государства или региона при изъятии (пренебрежении) того или иного ее элемента (сферы, региона) получить невозможно

 

В-третьих, большое значение имеет взаиморасположение (взаиморасположение) стран и регионов относительно друг друга в географическом (геополитическом) пространстве

 

В-четвертых, страны и межгосударственные образования существуют во времени, который вместе с пространством определяют бытие людей, народов и обществ

 

В-пятых, любая система (страна) состоит из подсистем более низкого иерархического уровня (структур, объединений, образований, комплексов, формирований) К ним относятся преимущественно территориально-управленческие систем мы (штаты, губернии, области, провинции и т.д.).

 

В-шестых, функционирования территориальных образований (стран и регионов) происходит как постоянная и перманентная смена их состояний вследствие как внутреннего взаимодействия элементов, так и взаимодействия с окружающей средой

 

Конкретными объектами исследования страноведения являются отраслевые (интегральные) или пространственно-территориальные формы организации стран как в целом, так и их отдельных частей Например, можно изучать населения

 

США, или культуру индейцев Бразилии, или экологические проблемы Германии (отраслевой (интегральный) аспект) Пространственно-территориальный аспект исследования конкретных объектов заключается в в комплексном изучении, например штата Калифорния в США или провинции Квебек в Канаде Конечно можно конкретным объектом исследования выбрать сочетание этих двух аспектов, например природно-ресурсный п отенциал острова Хоккайдо в японоії.

Головними діючим особами цих відносин є держави, політичні партії і рухи, різні міжнародні неурядові організації та інші суб'єкти. Ведуча роль тут по праву належить державі, оскільки саме вона здійснює зовнішню політику кожної країни, тобто визначає її загальний курс в міжнародних справах і регулює її відносини з іншими державами і народами.

Міжнародні відносини - це система економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.

Види міжнародних відносин:

за сферами суспільного життя - економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні;

на основі взаємодіючих суб’єктів - міждержавні, між партійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

Міжнародні відносини здійснюються на таких рівнях, як глобальний (загально планетарний), регіональний (африканський, азіатський та ін.). З точки зору ступеня напруженості міжнародних відносин можна говорити про їхні стани - стабільності, суперництва, ворожнечі, довіри, співробітництва, війни та ін.

На жаль, протягом багатьох сторіч людські відносини «регулювалися» в основному найпримітивнішим і негідним для homo sapiens способом - за допомогою воєн. За останні 55 століть людство жило в світі всього триста років. За цей час відбулося 14,5 тис. воєн, включаючи дві світові (1914-1918, 1939-1945). У всіх цих війнах загинуло 3,6 млрд. осіб. За 40 років після закінчення другої світової війни в світі відбулося 250 воєн, в яких брало участь 90 держав, чиї втрати поставили більше 35 млн. осіб. Після Другої світової війни почалася так звана холодна війна – напружений період (особливо з кінця 1940-х рр. до початку 1970-х рр.) нестримної гонки озброєнь і політичного протиборства двох провідних (по військовий силі) світових держав - США і СРСР, а також двох що очолювалися ними військово-політичних блоків – НАТО (1949) і Організації Варшавського Договору (1955).

Проте на рубежі 1980-1990-х рр. в результаті демократичної еволюції країн Заходу, краху соціалізму, розпаду радянської імперії і припинення холодної війни світова спільнота вступила на шлях значних змін.

Для сучасних міжнародних відносин характерні глобалізація, інтерналізация, поглиблення політичних і економічних зв'язків, підвищення значущості загальнолюдських цінностей. В той же час сучасні міжнародні відносини не вільні від локальних міждержавних і етнополітичних конфліктів; політики агресії і силового тиску; міжнародного тероризму. Проте, не дивлячись на те, що світ сьогодні складений і суперечливий, повний несправедливості запеклості, військових зіткнень, в ньому неухильно пробиває собі дорогу ряд позитивних тенденцій. Серед них можна виділити чотири основних взаємозв'язаних процесів.

Дєідеологізація міжнародних відносин - це їх звільнення від ідеологічних забобонів, які десятиріччя розділяли народи і держави на два ворогуючі табори. Міждержавні відносини згідно ідеологічним установкам колишніх КПРС і СРСР представлялися як «арена непримиренної класово боротьби». В результаті між народами сіялися підозрілість і страх, злість і ненависть. На зміну подібним примітивним підходам постійно приходить розуміння природності того положення, що життя людства багатоманітне, і що будь-яке суспільство має право вибирати собі тип життєвого устрою.

Перехід від конфронтації до партнерства і співпраці. Народи і держави ще недавно розділені «залізною завісою», все більш усвідомлюють, що протиборство стає життєво небезпечним. Для мешканців планети набагато доцільно і вигідніше співробітничати: знаходити точки взаємних інтересів, приходити до згоди, торгувати, обмінюватися науковим і господарським досвідом, зразками своїх національних культур.

Розосередження влади в світовій політиці (див. 18.2.), тобто поступовий перехід цієї влади з рук однієї-двох «сверхдержав» в руки більш широкого круга країн. Спочатку пануюче положення в світі займали два полюси - США і СРСР, тепер - одні Сполучені Штати. Людству необхідний баланс сил, потрібна своя, міжнародна система заборон і противаг, хоча б з трьох світових центрів економічного і політичного впливу. Такі центри вже формуються - Західна Європа (Європейський Союз), Латинська Америка, Південна Азія, Росія, Китай, а також створена 6 березня 1998 р. Велика Європейська трійка (Німеччина, Франція, Росія).

Демократизація і гуманізація світової політики. Ці позитивні процеси розвиваються по чотирьох напрямах:

Сучасні демократичні, правові держави прагнуть збільшити відвертість своїх меж, забезпечити людям свободу пересування і в той же час їх безпека і захищеність в будь-якій точці планети.

Все велика частина світової спільноти погоджується з необхідністю так званого «людського вимірювання» політичних процесів. При цьому признаються самоцінність кожної окремої людини і пріоритетність його прав і свобод по відношенню до інтересів і прав держави.

Все більш помітним стає значення етичних принципів в світовій політиці. Все частіше світова спільнота колективно засуджує і вживає сумісних заходів проти диктаторських режимів, тоталітаризму, націоналізму і неофашизму; проти бандитизму і терору, різного фанатизму і екстремізму, проти екологічної і військової загрози миру.

Розширення міжнародних відносин. Воно виявляється в поглибленні світової співпраці, збільшенні числа учасників міжнародних зв'язків. Сьогодні на світовій арені взаємодіють не тільки державні урядовці і ділові люди, але і політичні партії, суспільні рухи, церковні, культурні, спортивні і багато інших організації. Все більш збільшується взаємозв'язана, взаємозалежність і цілісність єдиного в своєму різноманітті сучасного миру.

До середини XX ст. світова політика будувалася з розрахунку державно-центристської моделі міжнародних відносин. Головним її суб'єктом виступали держави. Подібна схема міжнародних відносин була закладена Вестфальським миром (1648), який підвів підсумок Тридцятилітній війні у Європі і визначив кордони між державами. Договір став визнанням того, що суперечки неможливо вирішувати тільки воєнним шляхом. Сучасна світова політика враховує той факт, що в теперішній час у світі існує більше ста дев'яноста держав. Але геополітики прогнозують, що процеси етнічного сепаратизму можуть призвести до створення приблизно чотирьохсот держав. Держави відрізняються одна від іншої різними параметрами: розмірами, віком (історичні й нові держави), чисельністю населення, економічним потенціалом, мірою політичного впливу. За економічним критерієм виділяють три групи держав. До першої групи належать багаті держави, під якими розуміють індустріально розвинуті держави з ринковою економікою та високим рівнем життя. Це перш за все, країни Великої сімки: США, Канада, ФРГ, Великобританія, Франція, Італія, Японія. До числа багатих відносять і значних експортерів нафти Перської затоки - Бахрейн, Кувейт, Катар тощо. До другої групи належать нові індустріальні країни, що зробили у 70-80-х роках різкий кидок у своєму економічному розвитку, але які поки що не зуміли наздогнати за рівнем життя держави першої групи: Китай, Індію, так званих "азіатських тигрів" (Сінгапур, Південна Корея, Малайзія), країни Латинської Америки (Мексика, Бразилія). Сюди відносяться і колишні соціалістичні країни Східної Європи. До третьої групи належать бідні країни Латинської Америки, Африки, деякі колишні республіки СРСР.

 

Політичний вплив країн на міжнародній арені значною мірою визначається їх економічною та воєнною могутністю. У сучасному світі саме функціонування економіки безпосередньо визначає як міжнародний статус держави, так і боєздатність її збройних сил. Стосовно країн, які володіють сильним воєнним та економічним потенціалом і дипломатичним впливом, використовується термін "держава". При цьому у світовому співтоваристві виділяють власне зверхдержави і великі держави. Починаючи з 1945 р. і протягом наступних чотирьох десятиліть СРСР разом з США визначалися як дві зверхдержави. Зверхдержаву від інших країн відрізняють три критерії: можливість масового і повного знищення, здатність впливати на розвиток всіх інших країн, неможливість для будь-якої коаліції нанести поразку одній зверхдержаві, якщо цю коаліцію не підтримає інша зверхдержава. Рівновага у міжнародному середовищі, яка здійснюється за схемою протистояння двох держав і підтримуючих їх коаліцій країн, визначається як біполярна модель світу. Після розпаду СРСР склалася однополюсна модель міжнародних відносин з єдиною зверхдержавою - США. Політологи хоч і прогнозують можливість в майбутньому багатополярність і появу інших держав, рівних за своєю могутністю США, все ж змушені визнати, що сьогодні США володіють всезагальною перевагою.

 

До великих держав, згідно з Г.Маргентау, відносять країни, що володіють воєнною силою і здатністю відстояти свою незалежність, економічним потенціалом і дипломатичним впливом. Сюди ж він додає і геополітичний фактор (простір і розташування країни). Як правило, до великих відносять країни, що володіють ядерним арсеналом і сучасними засобами його відправки, а також такі, що є постійними членами Ради Безпеки ООН (США, Росія, Великобританія, Франція, Китай). За економічним і політичним впливом до великих відносять Німеччину і Японію. Щодо Росії, то в зв'язку з тим, що вона вважається спадкоємницею колишнього СРСР, то вона певною мірою займає сьогодні статус певного елементу світового політичного та економічного порядку.

 

Ключову роль на регіональному просторі відіграють середні держави, наприклад, Індія у Південно-Східній Азії, Мексика у Центральній Америці, Туреччина, яка намагається закріпити свій вплив у нових державах Середньої Азії. Розрізняють також малі та мікродержави. Їх відрізняє невелика кількість населення (один - два мільйони) і неможливість самостійно захистити свій суверенітет.

 

Суб'єктами політики світового масштабу є міжнародні організації, блоки і союзи, які співробітничають або протистоять один одному. Вони створюються на основі спільності інтересів країн-учасниць для реалізації певних економічних і військово-політичних завдань. Перші організації подібного типу з'явилися на початку XX ст., а сьогодні їх нараховується більше чотирьохсот. Існують різні типології міжнародних організацій. Одна з найпоширеніших класифікацій передбачає виділення різних типів у відповідності з територіальною ознакою і напрямком діяльності.

 

Залежно від першого критерію розрізняють:

універсальні міжнародні організації. Такою є Організація Об'єднаних Націй (ООН);

міжрегіональні організації, наприклад, Організація Ісламська Конференція;

регіональні організації і блоки. Всього на світі нараховується шістдесят організацій подібного типу, наприклад, Європейський Союз, СНД, Організація Африканської Єдності, Співтовариство південноафриканських країн з метою розвитку, Регіональне економічне співтовариство у Латинській Америці, Асоціація Держав Південно-Східної Азії (АСЕАН);

субрегіональні організації, наприклад, Бенілюкс, що об'єднує Бельгію, Нідерланди і Люксембург.

 

Залежно від напрямку діяльності виділяють:

загальноцільові організації. Такою організацією є ООН, що координує співробітництво країн-учасниць у різних сферах. Одна з найважливіших функцій - здійснення міжнародної безпеки, регулювання конфліктів. З 1948 p. OOH здійснила більше п'ятидесяти миротворчих місій у різних регіонах світу;

спеціалізовані організації. Наприклад, ООН включає в свою структуру міжнародні організації, створені для координації зусиль країн у окремих галузях - Всесвітня Організація Охорони здоров'я (ВОЗ), міжнародна Організація Праці (МОП), ЮНЕСКО (організація, що займається питаннями культури, освіти і науки), Міжнародний суд, Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), Міжнародне агенство з атомної енергетики (МАГATE) тощо. Різні форми співробітництва здійснюються в межах Всесвітньої торгової організації (ВТО). Нарешті, необхідно пригадати, що протягом декількох десятиліть у другій половині XX ст. світова політика визначалася протистоянням двох воєнно-політичних блоків: Північноатлантичного союзу (НАТО) і Організації Варшавського договору.

 

Специфічною міжнародною організацією, яка володіє атрибутами політичної влади, є Європейський союз. Існуючий з 1979 р. Європейський парламент наділений законодавчою, бюджетною і контрольною функціями, але це не означає обмеження суверенітету держав, що входять у Союз.

 

Процеси глобалізації сучасного світу значно розширили коло суб'єктів міжнародних відносин. Наприклад, серйозну конкуренцію національним державам у здійсненні політики складають транснаціональні корпорації (ТНК). Вони стали самостійними суб'єктами не тільки економічних, але й політичних відносин. Сьогодні у світі нараховується тридцять п'ять тисяч транснаціональних утворень. Ядро ж світової господарської системи складають п'ятсот ТНК, які володіють необмеженою економічною владою. Під контролем ТНК знаходиться більше половини світового промислового виробництва, 63% зовнішньої торгівлі, чотири п'ятих патентів і ліцензій на нову техніку, технологію і "ноу-хау".

 

Дослідники, оцінюючи роль ТНК у сучасному світі, роблять неоднозначні висновки про перспективи національної держави. Згідно з одним із підходів, ТНК суттєво підірвали суверенітет національної держави. При цьому вказується на те, що економічний потенціал найбільших ТНК можна порівняти з внутрішнім валовим продуктом провідних середніх країн. Стосовно до розвинутих країн ще можна говорити про двовладдя: держава захищає інтереси власних ТНК в різних регіонах світу, а ті, в свою чергу, забезпечують податкові надходження від міжнародної діяльності. Щодо іншої групи держав, що розвиваються, то їх економіка інколи повністю залежить від ТНК. Останні володіють різними способами впливу на уряди цих країн і можуть змушувати їх проводити політичний курс, який суперечить власним національним інтересам. Іншими інструментами впливу на національні уряди виступають міжнародні банки, фінансові і трастові компанії. Вони, як правило, пов'язують умови надання допомоги з дотриманням країнами певних правил гри і надають кредити тільки тим з них, які демонструють готовність наслідувати певному економічному і політичному курсу. Послаблення деяких функцій держави зовсім не означає, що вона перестала бути інститутом формування політики. Мова, видно, йде про те, що суттєво підірвана монополія держави у сфері регулювання національної економіки, фінансових потоків, екологічних, правових і соціальних проблем. Про розширення ролі у світовій політиці недержавних факторів свідчить і діяльність неурядових організацій - "Лікарі без кордонів", "Міжнародна амністія", "Міжнародний Червоний Хрест" тощо. Не можна не враховувати і контакти між політичними партіями, етнічними і релігійними діаспорами різних країн. Неурядові організації можуть прямо, обминувши владний уряд, апелювати до громадської думки інших країн у випадку порушення прав яких-небудь груп населення. Нарешті, міжнародного значення можуть набути навіть окремі особистості, наприклад, фінансист Дж.Сорос або ісламський терорист У.бен Ладен.

До тепер політика розглядалася нами у межах національних держав, де її суб'єктами виступали особи, соціальні групи (класи, прошарки) партії, рухи. Проте самі незалежні держави не розвиваються у вакуумі, вони взаємодіють одна з одною і виступають суб'єктами політики більш високого рівня - міжнародного. На цьому рівні здійснюються національні і державні інтереси.

Міжнародний чинник завжди грав важливу роль у внутрішньополітичних перетвореннях на різних етапах і практично у всіх країнах. Проте в умовах взаємозалежного світу, якою світова спільнота стала зараз, значення цього чинника помітно зросло. Крім того, людство зіткнулося з поряд глобальних проблем, подолати які поодинці просто неможливо. Природно, вплив міжнародних відносин (економічних, політичних, культурних і так далі) на внутрішньополітичний розвиток не слід переоцінювати, оскільки воно далеко не завжди є вирішальним.

18.1. Світова спільнота. Сучасне людство - це 6 млрд. осіб, тисячі великих та малих народів, велика різноманітність економік, культур та явищ соціально-політичного життя. Це, нарешті, майже 230 країн і територій, переважна більшість яких - суверенні, політично незалежні і самостійні держави. Не дивлячись на всю свою історичну багатоликысть, людські співтовариства відвіку рухалися від роз'єднаності до все більш помітного об'єднання, до поступової глобалізації відносин між країнами, народами і людьми. Результатом цього тривалого складного процесу і з'явилася сьогоднішня світова спільнота людей.

Дослідження політики на міжнародному рівні має свої особливості. Ці особливості пов'язані з характером міжнародних відносин, специфікою зовнішньої політики. Ступінь взаємозв'язку і взаємовпливу держав в сучасному світі настільки великий, що жодна держава не може проводити свою політику без урахування інтересів світової спільноти.

Світова спільнота - це об'єднання народів і держав світу, пов'язаних між собою загальними інтересами, єдиною метою і різноманітними відносинами.

В кінці ХХ в. світова спільнота є інтегрованою єдністю різнорідних і суперечливих елементів. Це великі групи держав, що належать до одного з соціально-економічних типів сучасних суспільств: постіндустріального, індустріального і аграрно-індустріального. Для їх характеристики використовуються поняття «перший світ», «другий світ», «третій світ».

«Перший світ» - постіндустріальны країни (США, Франція, Німеччина, Великобританія, Японія, Канада і ін.) з новим ресурсо-, енерго- і праце містким виробництвом, що базується на мікропроцесорній техніці.

«Другий світ» - індустріальні країни (Росія і країни СНГ, Китай, Польща, Угорщина, Чехія та ін.) з традиційним ресурсу-, єнерго і праце містким виробництвом.

«Третій світ» - країни, що розвиваються, сукупність колишніх колоніальних і залежних країн Латинської і Центральної Америки, Азії і Африки з пануванням традиційних індустріальних і доіндустріальних виробництв.

Багато проблем і суперечностей світової спільноти наочно розкриваються через порівняння деяких показників розвитку «першого, «другого» і «третього» світів».

Низька ефективність національних економік, технологічна відсталість найзгубнішим чином позначаються на всіх сторонах життя країн «третьего світу». По данім ООН, тут 800 млн. людина живуть на межі голоду, а 40 млн. вмирають від виснаження. В США при 5-10% зайнятих в аграрному секторі надлишки продовольства експортуються. А, наприклад, в Індії в аграрному секторі зайнято 70-80% населення, але країна не забезпечує себе продовольством, закупляючи до 10 млн.т. зерна в рік.

Світова спільнота є єдністю в різноманітті, його елементи постійно змінюються. Об'їм і глибина змін різні. Одні вириваються вперед, для інших характерні низькі темпи розвитку. Треті довго, безуспішно пробують різні варіанти розвитку і виявляються на узбіччі. В дослідженнях таких аспектів світової спільноти використовуються поняття «центр» і «периферія» світового розвитку (Див. 18.4.).

18.2. Міжнародна політика: суть, структура, пріоритети. Перш ніж визначити природу міжнародної політики і її відмінності від внутрішньої, а також виявити характер їх взаємозв'язку, необхідно з'ясувати як співвідносяться поняття «міжнародні відносини» і «міжнародна політика».

Раніше в теорії міжнародних відносин для позначення взаємодії між суверенними державами використовувалося поняття «зовнішня політика». Проте сьогодні світова спільнота складається не тільки з незалежних держав, але і різних економічних, торгових, військових союзів, блоків і так далі, що склалися на двосторонній або багатобічній основі. Окрім них, на міжнародній арені активно діють Організація Об'єднаних Націй; міжнародні урядові і неурядові організації; а також спеціалізовані установи і організації, що займаються питаннями, соціального, економічного розвитку, проблемами роззброєння, безпеці. Всі вони є суб'єктами міжнародних відносин. Отже, міжнародні відносини є системою економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і культурних зв'язків і взаємодій, які виникають між суб'єктами світової спільноти (див. 18.3.). Очевидно, що не всі взаємини між народами, державами, міжурядовими і неурядовими організаціями мають політичний характер. Проте у зв'язку з розширенням числа суб'єктів міжнародних відносин в політичній науці разом з поняттям «зовнішня політика» почав використовуватися термін «міжнародна політика». Під міжнародної політикою розуміються процеси вироблення, прийняття і реалізації рішень, що торкаються життя світового співтовариства.

Міжнародна політика - це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами та групами держав, провідними соціальними, економічними і політичними силами й організаціям, що діють на світовій арені.

Суб'єктами світової політики виступають держави, міжнародні об'єднання, політичні партія і рухи і т.п. На світовій арені, крім держав, з'явилося багато нових неурядових суспільних і гуманітарних організацій, угрупувань, союзів, діють суспільно-політичні рухи. Але роль їх залишається поки несумірною з роллю держав, на які покладена місія представляти в світовій політиці суспільство в цілому, а не яку-небудь окремо взяту соціальну групу або політичну організацію. Політологи підкреслюють, що держава - єдиний загальнонаціональний інститут, що має легітимні повноваження брати участь у відносинах з іншими державами, укладати договіри, оголошувати війну. Держави як і раніше залишаються основними суб'єктами світової політики. Разом з тим зростання числа міжурядових і міжнародних неурядових організацій робить правомірним твердження про формування нового світового політичного простору, в якому всі суб'єкти світової політики тісно взаємозв'язані. Цей термін відображає взаємодію всіх політичних сил в глобальному масштабі при рішенні питань забезпечення загального миру, безпеки, рівної для всіх прав і можливостей вільного розвитку і т.д. (Мал.1).

Сфера світової політики охоплює весь спектр політичних відносин, що склалися між державами; її головні пріоритети обумовлені рішенням проблем, від яких залежить майбутнє всього людства. Це, перш за все, війна і мир, загальна безпека, охорона навколишнього середовища, подолання відсталості і убогість.

Міжнародна політика є результатом глибокої трансформації міжнародних зв'язків і взаємодій. Рішення глобальних проблем світової політики багато в чому визначається динамікою господарського розвитку, перспективними інтеграційними процесами, які ведуть до посилення взаємозв'язку і взаємозалежності в рамках світового господарства і світового ринку.

Від внутрішньої політики світову політику відрізняє відсутність центральної влади, що забезпечує дотримання обов'язкових для кожного суб'єкта правил поведінки. Тому світова політика є зоною підвищеного ризику, в якій кожний учасник взаємодії вимушений виходити часто з непередбачуваної поведінки інших. На відміну від зовнішньої політики вона складається багато в чому статично і не обмежується діяльністю держав. По своєму характеру і меті світова політика є особливим родом політики, що має в своїй основі створення і підтримку стабільного міжнародного середовища, в якому могли б розвиватися інтереси всіх її учасників.

Найближча задача світової політики: створити систему міжнародної безпеки, яка базувалася б на довір'ї і мирі, вільному від ядерної зброї, насильства, страху, підозрілості і ненависті.

Наступна задача - це забезпечення безпеки і захищеності людини, його соціального і економічного добробуту, особистого благополуччя і безпеки.

Застосування сили в світовій політиці в суперництві держав на міжнародній арені сьогодні небезпечно. Це загрожує знищенням людства. Сьогодні біполярний світ розпався, і є всі підстави говорити про формування многополярності світової спільноти. Сучасний мир багатий новими елементами, які сприяють перерозподілу центрів економічної і політичної активності. Таким чином, спостерігаються крупні зміни в світовій політиці, в структурі і змісті міжнародних відносин.

Основні актори міжнародних відносин: держава, міжнародні організації, цивілізації, ТНК

Держава -- це, насамперед, апарат влади, знаряддя економічного. політичного та ідеологічного керівництва суспільством. У різних контекстах синонімом "держави" можуть бути слова "країна", "суспільство", "батьківщина", "влада". Серед причин виникнення держави найчастіше виділяють такі:

 

- природно-кліматичні (теорія географічного детермінізму Л. Мєчнікова);

 

- демографічні (Т. Мальтус);

 

- ритуально-релігійні (теорія сакрального або магічного походження царської влади англійського релігієзнавця Дж. Фрезера);

 

- техніко-економічні (теорія "неолітичної революції" англійського археолога Г. Чайлда і "гідравлічна теорія" К. Віттфогеля);

 

- творчі або креативні зусилля людей (теорія суспільного договору Т. Гоббса);

 

- соціально-економічні (марксистсько-ленінська концепція, згідно якої держава виникає у зв'язку з поділом суспільства на класи і забезпечує політичну владу економічно панівного класу).

 

У розвитку держави можна виділити два глобальних етапи -- традиційний і конституційний. Крім того, проміжні стадії поєднують риси цих етапів, прикладом чого може слугувати тоталітарна державність.

 

Традиційні держави виникли та існували переважно стихійно, на основі звичаїв і норм, які брали свої витоки з глибокої давнини. Типовим втіленням такої держави є монархії.

 

Конституційна держава є об'єктом свідомого людського формування, управління і регулювання. Цей етап зв'язаний з появою конституції, Сам термін "конституція" вживається в науці в двох значеннях. Перше відоме ще від Арістотеля як "реальна конституція" -- державний лад, стійка модель державної діяльності, яка визначається певним ціннісно-нормативним кодексом. Це можуть бути навіть релігійно-політичні заповіді (наприклад, закон шаріату в Чечні-Ічкерії) або неписані вікові традиції. У цьому значенні конституціоналізм своїм корінням сягає в далеке минуле.

 

У другому, найпоширенішому значенні термін "конституція" означає головний закон, юридичний або нормативний акт, що визначає засади, цілі та устрій держави, принципи її організації та функціонування, способи політичного волевиявлення та прийняття рішень, а також становище особи в державі. Конституція надає державі легітимність (законність), що полягає у прийнятті влади населенням та у визнанні її права управляти. Політична легітимація державної влади означає, що вона користується необхідним авторитетом у суспільстві, є стабільною і стійкою. Вирішальним критерієм політичної легітимації влади виступає її відповідність (а, значить, і відповідність конституції) загальнолюдським цінностям. Перші конституції були прийняті наприкінці XVIII ст. у США (1787 p.) і Франції (1791 p.). Конституції є писані (у формі єдиного зводу законів) і неписані (складаються з низки правових документів, які фактично носять характер конституційних актів). У сучасному світі лише Великобританія, Ізраїль, Саудівська Аравія, Бутан і Оман не мають писаних конституцій.

 

Держава має також певні форми. Форма держави -- це спосіб організації та здійснення державної влади. Її основними елементами є:

 

1) політичний режим -- сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні та перехідні політичні режими;

 

2) форма правління -- організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням. Історично склалися дві форми державного правління -- монархія (абсолютна або необмежена, дуалістична і парламентська або конституційна) та республіка (президентська, парламентська, президентсько-парламентська і парламентсько-президентська);

 

3) державний устрій -- територіальний устрій держави, який характеризує її поділ на певні складові частини, взаємовідносини між ними, а також кожної з них з державою в цілому. Виділяють унітарні держави, які можуть бути централізовані та децентралізовані, і складні держави. Серед останніх слід виокремити федерації (договірні та конституційні), конфедеративні утворення, імперії та державні унії (особисті -- Бельгія і незалежна держава Конго при Леопольді II у 1885 -- 1907 pp.; реальні -- Австро-Угорщина у 1867 -- 1918 pp.; Об'єднане королівство Швеції і Норвегії у 1814 -- 1905 pp.; унії, що розвиваються -- Британська Співдружність націй).

 

Крім того існує термін "велика держава" -- поняття, що у політичному контексті позначає державу, яка не просто велика за розміром території та чисельністю населення, а ще й володіє потужним військовим і промисловим потенціалом, що робить можливим її визначальний вплив на перебіг подій у світі. У XX ст. такими державами були Радянський Союз і Сполучені Штати Америки, зараз -- країни "великої сімки" на чолі з США, а також певною мірою Росія і Китай як ядерні держави, які є постійними членами Ради Безпеки ООН.

 

Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства і центрального суб'єкта (актора) міжнародних відносин визначається її призначенням у суспільстві. Вона виступає як:

 

- політична організація громадянського суспільства;

 

- носій політичної влади в суспільстві;

 

- представник усього населення на даній географічній території;

 

- форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов'язкові для виконання всім населенням;

 

- джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент;

 

- виразник загального інтересу;

 

- інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;

 

- творець загальних цілей у суспільстві;

 

- основний стабілізатор суспільного життя;

 

- головний суб'єкт політичного суверенітету (Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. -- К., 1998. -- С. 265).

 

Суверенітет вважається найсуттєвішою політичною та юридичною умовою існування держави. Основи сучасного розуміння суверенітету були закладені в ХVІ ст. французьким юристом Жаном Боденом у праці "Шість книг про республіку". Він визначав суверенітет як вищу владу над громадянами й підданими, яка сама творить закони і вільна від підпорядкування якимось іншим законам. Отже, суверенітет (від франц. "носій державної влади") -- це стан незалежності державної влади від будь-якої іншої влади, який полягає у її праві та здатності самостійно, без втручання якоїсь іншої сили керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям. Звідси, державний суверенітет -- це самостійність і неподільність державної влади в межах території держави, яка окреслюється лінією державного кордону: верховенство всіх гілок влади, незалежність у здійсненні зовнішніх стосунків.

 

Зовнішньою, але неодмінною ознакою суверенності країни є її державна символіка -- герб (відмітний знак, офіційно прийнята емблема держави), прапор (полотнище встановлених розмірів і певних кольорів з зображенням символу держави), гімн (урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності). Державний суверенітет проголошується і закріплюється в конституційних актах. Так, верховенство, самостійність. повноту й неподільність влади в Україні в межах її нинішньої території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах проголосила прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. "Декларація про державний суверенітет України". Це було підтверджено "Актом проголошення незалежності України" від 24 серпня 1991 р. та закріплено в Конституції України 28 червня 1996 р.

 

Свій суверенітет держава забезпечує всіма способами, навіть силовими. якщо цього вимагають обставини. Як суверенне, незалежне утворення держава виконує свої функції по управлінню суспільством. Зміст функцій може змінюватися впродовж розвитку держави і суспільства, насамперед це стосується перехідних етапів і періодів радикальних змін. Функції держави можна класифікувати за наступними критеріями:

 

- принципом поділу влади -- законодавча, управлінська, судова;

 

- сторонами дії держави -- внутрішні та зовнішні;

 

- сферами державного впливу -- економічна, соціальна, культурна, духовна, правова тощо;

 

- регулюванням процесів -- саморегулювання, самоорганізація, самоуправління. самодіяльність та ін.;

 

- загальнополітичними підходами -- забезпечення народовладдя, загальносоціальна діяльність;

 

- обсягом впливу -- національні, підтримання світового порядку;

 

- масштабністю значення -- основні та неосновні, першочергові та другорядні тощо. До основних державних функцій з управління суспільством належать наступні: управління сферами соціального, економічного, духовного життя, процесами, змінами, розвитком, що в них відбуваються; регулювання національних та міжнародних відносин; гарантування дотримання загальнообов'язкових норм у суспільстві; забезпечення громадського порядку і національної безпеки; миротворчість всередині країни і участь у світовому миробудівництві. Для здійснення цих та інших функцій держава підтримує своє власне відтворення, життєдіяльність та новотворення (Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. -- К., 1998. -- С. 273 -- 274).

 

Водночас треба відзначити, що різні держави мають неоднакову національно-державну могутність, а, звідси, і нерівні можливості захищати свій суверенітет. З цих позицій розрізняють наддержави, великі держави, середні держави, малі держави і мікродержави. Наддержави виділяються за трьома головними ознаками: 1) здатність до масового руйнування планетарного масштабу, в т.ч. завдяки наявності ядерної зброї; 2) здатність справляти вплив на умови існування всього людства; 3) неможливість зазнати поразки від окремої держави або коаліції держав, якщо до такої коаліції не входить одна наддержава. Великі держави справляють суттєвий вплив на світовий розвиток, але не домінують у міжнародних відносинах, їх реальні можливості найчастіше обмежуються певним регіоном. Середні держави мають міцний вплив у своєму найближчому оточенні. Це відрізняє їх від малих держав, вплив яких слабкий. Однак малі держави мають достатньо засобів для збереження своєї незалежності та територіальної цілісності. Мікродержави в принципі нездатні захистити свій суверенітет власними силами. Найчастіше до мікродержав відносять країни, населення яких не перевищує 1-2 млн. чол.

 

Всі наведені вище характеристики, які стосуються форми держави і змісту державної влади, її впливу на внутрішні процеси розвитку суспільства та характер міжнародних відносин, дозволяють визначити державу як центральну дійову особу, головного актора на сцені міжнародного життя. Кожна держава виражав себе на міжнародній арені через свою зовнішню політику, яка може набувати дві основні форди - дипломатії та стратегії, їх призначення полягає, насамперед, у задоволенні національних інтересів, збереженні територіальної цілісності держави, захисті її безпеки та суверенітету. Однак треба мати на увазі, що в реаліях нашого часу таке розуміння зовнішньої політики і міжнародних відносин як міждержавних є надто вузьким. Потрібно, поряд з державами, враховувати роль, вплив і справжнє місце недержавних учасників міжнародних відносин.

Міжнародні організації. У світі функціонує близько 4 000 міжнародних організацій, що розв'язують проблеми збереження миру на Землі, міжнародного політичного та економічного співробітництва, соціальної опіки тощо. Розрізняють загальнополітичні (ООН, Рада Європи, Європейський парламент, Співдружність Незалежних Держав та ін.) та с п е ц і а л ь н і (Європейський Союз, НАТО та ін.) організації.

 

 

Організація Об'єднаних Націй. ООН належить головна роль серед міжнародних організацій. Її було створено з метою збереження миру на Землі та для контролю над міжнародною безпекою і розвитком співробітництва між державами. Статут ООН розроблений на конференції представниками СРСР, США, Великої Британії, Китаю і набув чинності з 1945 р. ООН має головні органи: Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і соціальну раду, Раду з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат. До них входять комітети і комісії, заклади і організації, в яких розглядаються питання і проблеми світової політики, економіки, екології, права тощо (мал. 6). Членами ООН можуть бути будь-які миролюбні країни, які визнають її Статут і готові його виконувати. Нині членами ООН є майже 180 країн світу, в тому числі й Україна.

На Генеральну Асамблею, яку іноді порівнюють із світовим парламентом, збираються представники кожної країни — члена ООН. Під час розгляду важливих питань кожна з цих країн має тільки один вирішальний голос. Офіційними мовами, якими проводяться робочі засідання, визначено 6 мов (англійська, російська, французька, іспанська, арабська, китайська). Штаб-квартира ООН розміщена в Нью-Йорку (США), основні офіси розташовані в Римі (Італія), Парижі (Франція), Женеві (Швейцарія).

 

 

Рада Безпеки складається з 15 членів, серед яких 5 є постійними (США, Велика Британія, Франція, Росія, Китай), а 10 членів обираються почергово на два роки Генеральною Асамблеєю ООН. Це надзвичайно важливий орган, на який покладається головна відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. Його рішенням повинні підпорядковуватися всі члени ООН.

 

 

Економічна і соціальна рада координує економічну і соціальну діяльність. До її складу входять спеціальні ради (рада з торгівлі та розвитку, рада з промислового розвитку та ін.), комітети (економічний, соціальний та ін.), комісії (з науки і техніки, з природних ресурсів та ін.) і підкомісії (з народонаселення, з прав людини, з положення жінок та ін.).

 

 

Рада з опіки була заснована з метою нагляду за колишніми колоніями. До них було прикріплено держави, які відповідали за розвиток цих країн наШляху до самовизначення та незалежності. У 1994 р. Рада Безпеки припинила дію Угоди про опіку ООН щодо останньої території, якою вона опікувалася. Нині вона проводить свої засідання на вимогу обставин.

 

 

Міжнародний суд — це головний судовий орган ООН. Він складається з 15 суддів, які обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки. Сторонами у справах, що розглядаються в суді, можуть бути лише держави. Міжнародний суд функціонує в Гаазі (Нідерланди).

 

 

Європейський Союз (ЄС). ЄС - «Спільний ринок» - друга за значенням міжнародна організація, яка існує з 1958 р. (в 1991 р. її назва «Європейське економічне співтовариство» змінена на «Європейський Союз») і об'єднує європейські країни (мал. 8). Її мета - створення спільного ринку товарів, капіталів і робочої сили скасуванням митних кордонів. Країни, які входять до ЄС, виробляють спільну погоджувальну політику стосовно розвитку промисловості, енергетики, сільського господарства, транспорту, зовнішньоекономічної діяльності тощо. Штаб-квар-тира розміщена у Брюсселі (Бельгія). З 2002 р. 12 країн ЄС (Бельгія, Німеччина, Греція, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія) змінили власну валюту на єдину — євро, утворивши зону євро (див. мал. 8). Це історичний момент європейської інтеграції. До цього часу євро використовувалася лише в міждержавних банківських і фінансових операціях. Данія, Швеція, Велика Британія зберегли національну валюту.

 

 

Країни ЄС

 

 

Співдружність Незалежних Держав (СНД). СНД - політична міжнародна організація, яка утворилася після розпаду СРСР у 1991 р. До її складу увійшли 12 незалежних держав — Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Вірменія, Азербайджан, Грузія, Таджикистан, Киргизстан, Казахстан, Узбекистан, Туркменистан — колишні республіки Радянського Союзу. Мета створення цієї організації — координація дій у валютно-фінансовій та економічній сферах, розв'язування національних проблем, збереження територіальних кордонів, інтеграція країн — членів СНД у світову економіку шляхом створення регіонального ринку. Штаб-квартира СНД розташована в Мінську (Білорусь).

 

 

Організація країн «Великої сімки». Це організація постіндустріальних країн, які об'єдналися для проведення щорічних економічних нарад. Ви вже знаєте, що до країн «Великої сімки» належать: СІЛА, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада. На нарадах, у яких беруть участь і представники ЄС, розглядають глобальні економічні проблеми людства і вузькоспеціалізовані проблеми внутрішніх ринків держав.

 

 

Організація Північно-Атлантичного договору (НАТО). НАТО — військово-по-літичний союз, який створений у 1949 р. на основі договору між 12 країнами (США, Канада, Бельгія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди, Франція, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія, Португалія) після завершення публічного обговорення і відповідної парламентської процедури. У1952 р. до договору приєдналися Греція і Туреччина, ще пізніше — Німеччина (1955 р.), Іспанія (1982 р.) Польща, Угорщина і Чехія (1999 р.). Зацікавлені у вступі до НАТО — Албанія, Болгарія, Латвія, Литва, Македонія, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія.

 

 

Договір зобов'язує кожну державу— члена НАТО взяти на себе частину ризику і відповідальності, пов'язаних із спільною безпекою, водночас надаючи кожному можливість користуватися перевагами спільної безпеки. Від членів НАТО вимагається також утримуватися від будь-яких міжнародних зобов'язань, які йому суперечать.

 

 

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Це міжнародна організація, яка об'єднує 24

розвинуті країни світу. Вона створена в 1961 р. з метою кшрдинації економічної політики країн — членів ОЕСР і погодження програми допомоги країнам, що розвиваються. Штаб-квартира розміщена в Парижі (Франція).

 

 

Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК). Ця організація створена в 1960 р. До її складу входять:Алжир, Іран, Ірак, Венесуела, Катар, Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія, Еквадор, Габон, Індонезія, Лівія, Нігерія. Видобуток нафти цими країнами становить понад половину світового. Майже 90% її експортується. Організація координує дії країн — членів ОПЕК з видобутку, експорту та умов торгівлі нафтою, встановлює ціни на нафту на світовому ринку. Штаб-квартира розташована у Відні (Австрія).

 

 

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Ця організація заснована в 1967 р. До її складу входять Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней. Головна мета створення АСЕАН - економічне, соціальне, політичне і культурне співробітництво країн-членів. Асоціація розв'язує проблеми збереження миру і стабільності в Південно-Східній Азії. Штаб-квартири розташовані в Бангкоку (Таїланд) і Джакарті (Індонезія).

 

 

Організація американських держав (ОАД). Організація заснована в 1948 р. і об'єднує ЗО країн Америки. Вона створена для зміцнення миру та безпеки в цій частині світу, розв'язування спірних питань, запобігання конфліктам, погодження політичних, економічних та правових рішень. Штаб-квартира розташована у Вашингтоні (США).

 

 

Організація африканської єдності (ОАЄ). Організація створена в 1963 р. Вона об'єднує майже всі країни Африканського континенту. Має на меті розвиток політичного, економічного, наукового і культурного співробітництва між країнами Африки, зміцнення миру, знищення всіх видів колонізації, захист незалежності й суверенітету і територіальної цілісності країн. Штаб-квартира розташована в Аддис-Абебі (Ефіопія).

Це приклади найбільших і найважливіших міжнародних організацій, метою яких є збереження миру, розв'язування економічних, політичних, соціальних та інших проблем. Водночас у світі існує велика кількість військових і вузькоспеціалізованих міжнародних організацій, які сприяють вирішенню різних світових проблем.

Цивілізації.

Проблемы, стоящие сегодня перед миром, очень серьезны. Признание того факта, что самому существованию человечества угрожает глобальный экологический кризис, обусловленный главным образом техногенной деятельностью развитых стран, стало общим местом практически всех работ, в которых рассматриваются перспективы мировой цивилизации. Разброс мнений присутствует лишь в оценке времени наступления катастрофы, которой не удастся избежать, если не произойдет радикальной перестройки хозяйственной деятельности человечества.

Наряду с противоречиями между техносферой и окружающей средой, между Западом и миром развивающихся стран западная цивилизация имеет дело с комплексом острых внутренних противоречий. Эти противоречия носят многоплановый характер. Иногда высказывается мнение, будто современное западное общество перестало быть капиталистическим и эволюционным путем трансформировалось в некую другую общественную формацию.

Однако представляется, что точнее было бы говорить, что сам капитализм способен к радикальным структурным переменам, и сегодня он уже не тот, каким был в XIX веке, и даже не тот, что 30 лет назад.

Если начальный этап индустриализации означал для трудящихся "ярмо почти рабское", то теперь материальное благосостояние стало почти общим достоянием населения развитых стран. Вот некоторые цифры, относящиеся к современному положению в США: 80% населения в той или иной форме являются соучастниками коллективного капитала. Порядка 70% работников создают прибавочной стоимости меньше, чем получают из общественных фондов, и, таким образом, являются частичными иждивенцами наиболее квалифицированной части общества.

Еще более значительные перемены произошли в экономической структуре капиталистического хозяйства Запада: ведущая роль перешла к ТНК, транснациональным корпорациям. По данным Н. Моисеева, ТНК владеют 30% всех производственных фондов планеты, осуществляют 80% торговли высшими технологиями, контролируют более 90% вывоза капитала. Рыночное хозяйство, оказавшееся под контролем ТНК, приобрело общепланетный характер.

Эти перемены в производственной системе Запада привели к отделению капитала-функции от капитала-собственности, к появлению слоя менеджеров и технократов как новой элиты капиталистического общества. На этом фоне неизбежно возникновение модернизаторской идеологии, проникнутой административным восторгом и убежденностью в абсолютной силе тотального знания и тотальной.управляемости. Эта монистическая идеология общепланетарной вестернизации недавно с большой помпой была провозглашена Ф. Фукуямий. Однако опыт истории учит: гегемонистские претензии на право управлять миром - не что иное, как первая фаза грядущей социокультурной катастрофы.

Научно-техническая революция привела к тому, что в последние десятилетия XX века западный мир осуществил переход к пятому, информационному технологическому укладу. Согласно Ю. Яковцу, в настоящее время до 40% валового внутреннего продукта США относится к информационной производственной сфере, а по данным С. Глазьева, скорость роста пятого уклада в США составляет 2-2,5% в год. Идеологи информационного общества вроде самого богатого человека планеты президента корпорации "Майкрософт" Б. Гейтса обещают резкое повышение уровня жизни людей, так как управление хозяйственной деятельностью станет более разумным.

Таблица I

Мировые цивилизации в XXI веке

|Типы цивилизаций |Доля населения, % |Доля ВМП. % |

| |1995 г |2010 г |2025 г |1995 г |2010 г |2025 г |

|Западная |13 |11 |10 |47 |46 |43 |

|Китайская |25 |24 |23 |11 |14 |17 |

|Исламская |14 |18 |21 |11 |12 |15 |

|Индуистская |15 |16 |17 |2 |1,5 |3 |

|Латиноамериканская |9 |10 |9 |8 |8 |9 |

|Африканская |9 |11 |14 |1 |1 |1 |

|Православная |8 |7 |6 |5 |4 |5 |

|Японская |2 |1.5 |1 |8 |8 |8 |

 

Но райское информационное общество – это, скорее всего, очередная социальная утопия. Всеобщая информатизация порождает новые проблемы.

Искусственный интеллект усиливает не только человеческий ум, но и глупость. Чрезмерная информативность может привести к тому, что люди почти перестанут общаться друг с другом. Предсказывают также возможность поставить под тотальный контроль поголовно все население западных стран.

Продолжающийся рост численности населения отсталых стран и реализация ими программ промышленного развития еще более усугубят проблемы, стоящие перед западной цивилизацией. В табл. 1 приведен составленный им прогноз роста доли населения и валового мирового продукта (ВМП) для основных цивилизационных центров на период времени до 2025 года. Судя по этим данным, Запад ждут в XXI веке непростые испытания.

Если западной цивилизации удастся избежать социально-политической и экологической катастрофы, то достичь этого она сможет лишь на пути радикальной системной трансформации. Нельзя исключить и возможность утраты ею социокультурного единства, достигнутого в результате тысячелетнего развития, скатывания к безвременью нового средневековья, о чем предупреждал еще Н. Бердяев.

Не исключено и другое. Завершение эволюционной программы капитализма не равнозначно исчерпанию эволюционного потенциала западной цивилизации.

Новый исторический субъект может выковаться в процессе очередного витка научно-технической революции.

Последние годы в западной и отечественной литературе развернулись дискуссии относительно характера конфликтов и войн в многополярном мире. Наибольшую популярность получила концепция, выдвинутая известным американским политологом С.Хантингтоном. Он выступил с нашумевшей статьей "Столкновение цивилизаций" (1993), лейтмотивом которой стал тезис о том, что если XX столетие являлось веком столкновения идеологий, то XXI столетие станет веком столкновения цивилизаций или религий. При этом конец холодной войны рассматривается как исторический рубеж, разделяющий старый мир, где преобладали национальные противоречия, и новый мир, характеризуемый столкновением цивилизаций.

Основной тезис Хантингтона состоит в следующем: "В мире после холодной войны самые важные различия между народами - не идеологические, политические или экономические, а культурные". Люди начинают идентифицировать себя не с государством или нацией, а с более широким культурным образованием - цивилизацией, ибо цивилизационные различия, сложившиеся столетиями, "более фундаментальны, чем различия между политическими идеологиями и политическими режимами... Религия разделяет людей сильнее, чем этническая принадлежность. Человек может быть полуфранцузом и полуарабом и даже гражданином обеих этих стран (Франции и, скажем, Алжира - К.Г.). Куда сложнее быть полукатоликом и полумусульманином".

 

Хантингтон выделяет шесть современных цивилизаций - индуисткую, исламскую, японскую, православную, китайскую (sinic) и западную. В дополнение к ним он считает возможным говорить еще о двух цивилизациях - африканской и латиноамериканской. Облик нарождающегося мира, утверждает Хантингтон, будет определяться взаимодействием и столкновением этих цивилизаций. В наступающем веке именно они станут доминирующим фактором мировой политики. Это создает радикально иной по сравнению с прежним мировой порядок, в котором конфликты между различными цивилизациями преобладают над конфликтами внутри отдельно взятых цивилизаций. Эти рассуждения приводят к сакраментальному выводу: "Следующая мировая война, если она разразится, будет войной между цивилизациями", причем "самые значительные конфликты будущего развернутся вдоль линий разлома между цивилизациями".

 

Транснациональная компания (корпорация) (ТНК) — компания (корпорация), владеющая производственными подразделениями в нескольких странах. По другим источникам, определение транснациональной компании звучит так: компания, международный бизнес которой является существенным. А также компания, на зарубежные активы которой приходится около 25-30 % их общего объёма и имеющая филиалы в двух и более странах.[1]

 

Страна базирования — страна, в которой находится штаб-квартира ТНК.

 

Принимающие страны — страны, в которых размещена собственность ТНК.

ТНК часто делятся на три большие группы:

Горизонтально интегрированные ТНК — управляют подразделениями, расположенными в различных странах, производящих одинаковые или подобные товары.

Вертикально интегрированные ТНК — управляют подразделениями в определённой стране, которые производят товары, поставляемые в их подразделения в других странах.

Раздельные ТНК — управляют подразделениями, расположенными в различных странах, которые вертикально или горизонтально не объединены.

В целом ТНК обеспечивают около 50 % мирового промышленного производства[4]. На ТНК приходится более 70 % мировой торговли, причем 40 % этой торговли происходит внутри ТНК, то есть они происходят не по рыночным ценам, а по так называемым трансфертным ценам, которые формируются не под давлением рынка, а под долгосрочной политикой материнской корпорации. Очень большие ТНК имеют бюджет, превышающий бюджет некоторых стран. Из 100 наибольших экономик в мире, 52 — транснациональные корпорации, остальные — государства. Они оказывают большое влияние в регионах, так как имеют обширные финансовые средства, связи с общественностью, политическое лобби.

 

Транснациональные корпорации играют важную роль в глобализации.

 

ТНК имеют очень весомую роль в мировых научно-исследовательских и опытно-конструкторских разработках (НИОКР). На долю ТНК приходится более 80 % зарегистрированных патентов, при этом на долю ТНК приходится и около 80 % финансирования НИОКР.

 

ТНК — это не только производственные компании, как, например, Siemens, но и транснациональные банки, телекоммуникационные компании, страховые компании, аудиторские компании, инвестиционные и пенсионные фонды.

4. У.Еко: вимоги до написання наукових робіт:

- предмет дослідження;