по забезпеченню потреб оборони

II. Основна частина.

1. Основи воєнної доктрини України.

1.1. Концепція оборони та будівництва Збройних Сил України.

КОНЦЕПЦІЯ ОБОРОНИ ТА БУДІВНИЦТВА ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

(Схвалена Постановою Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 року)

Витяг

Ця концепція ґрунтується на положеннях воєнної доктрини України, а також на концентрованому виразі поглядів керівництва суверенної держави на воєнне будівництво.

Умови та фактори, що впливають на будівництво збройних сил україни

Прийняття Декларації про державний суверенітет України й Акту проголошення незалежності України, а також необхідність забезпечення колективного захисту визначають наявність на тери­торії України військ (сил) двох рівнів: Збройних Сил України та з'єднань (частин) колективної стратегічної оборони.

Будівництво Збройних Сил України здійснюється з урахуван­ням факторів, що обумовлюють специфічність створення видів і родів військ, системи управління, порядку комплектування з'єд­нань і частин у мирний та воєнний час:

1. Геополітичне положення України сприяло розміщенню на її території великих угрупувань військ, що мають ядерну зброю, а також з'єднань і частин, що виводяться із Східної Європи. Це дозволяє створити на їх базі власні Збройні Сили й провести поетапне скорочення чисельності вказаних угрупувань, з'єднань і частин.

Україна поступово (з урахуванням усіх факторів національної безпеки) реалізовуватиме намір про одержання в майбутньому статусу нейтральної, без'ядерної держави, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї.

Україна братиме участь у реалізації всіх договорів й угод щодо незастосування ядерної зброї та сприятиме ратифікації від­повідних договорів й угод між США і СРСР.

2. Створення Збройних Сил України здійснюється у процесі підготовки (удосконалення) правової бази, відпрацювання ме­ханізму реалізації законів та інших рішень з оборонних питань й організації органів адміністративного воєнного управління.

3. Розгортання на території України сил колективної страте­гічної оборони визначає ступінь її участі в розробці стратегії загальної воєнної доктрини Союзу держав і здійсненні контролю за використанням людських і фінансових ресурсів, що виділяти­муться в установленому порядку.

4. Створення в місцевих органах влади структур у справах. оборони і державної безпеки сприятиме формуванню воєнного бюджету на всіх рівнях, забезпеченню мобілізаційної готовності органів управління, з'єднань і частин людськими й матеріальними ресурсами, створенню належних соціальних умов для військово­службовців.

5. Наявність у з'єднаннях і частинах, що входять до складу Збройних Сил України, застарілих типів озброєння та військової техніки, а також розташування значної кількості органів матері­ально-технічного забезпечення за межами держави обумовлюють виділення великих бюджетних асигнувань на оборону та необхід­ність розгортання власного військового виробництва.

6. Існування на Україні системи вищих і середніх військових навчальних закладів дає змогу розвивати воєнну науку, органі­зовувати підготовку фахівців командного та інженерного складу, створювати мережу учбових частин для підготовки молодшого командного складу.

7. Нестабільність воєнно-політичної обстановки пред'являє ви-' могиідо підвищення рівня бойової та мобілізаційної готовності Збройних Сил України та їхньої здатності відбивати будь-яку агресію до розв'язання конфлікту політичними шляхами.

Основні принципи створення збройних сил україни

Створення Збройних Сил України, формування військового ке­рівництва й управління обороною України здійснюється з ураху­ванням таких основних принципів:

1. Збройні Сили України передбачають три види військ: Сухопутні, війська (Війська наземної оборони), Війська повітряної оборони, Військово-морські сили.

2. Будівництво власних Збройних Сил України здійснюється за принципом розумної достатності як за чисельністю та структурою, так і за озброєнням.

3. Органи військового управління, об'єднання, з'єднання і частини у мирний і воєнний час комплектуються громадянами України в добровільному порядку, за контрактом і на підставі Закону «Про проходження громадянами України дійсної строкової військової служби». Організація позавійськової (альтернативної) служби покладається на місцеві органи влади.

4. Система військової освіти змінюється з урахуванням специфіки підготовки фахівців для Збройних Сил України, зміцнення та провідного становища двох військових академій (Київ і Харків) та їхніх наукових шкіл. Зменшення кількості військових училищ здійснюється шляхом їх перепрофілювання в учбові частини для підготовки молодшого командного складу та фахівців.

5. Створення Збройних Сил України здійснюється у напрямі поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій, Чорноморського флоту. Формування Головного штабу Збройних Сил України і створення системи військового управління приводиться до формування військових структур при максимальному викори­станні наявних систем управління та зв'язку.

6. Розташовані на території України органи управління, з'єднання та частини сил колективної стратегічної оборони комплектуються за рахунок мобілізаційних ресурсів України, беруть участь у створенні єдиної системи матеріально-технічного забезпечення військ (сил) безпосереднього і центрального підпорядкування, передають Збройним Силам України розвідувальну інформацію про можливу агресію і прикривають територію України та її Збройні Сили взагальній системі колективної стратегічної оборони.

7. Бойовий і чисельний склад Збройних Сил України визнача­ється в обсязі, достатньому для її оборони. Підготовка Збройних Сил здійснюється в організаційній єдності із з'єднаннями і частинами сил колективної стратегічної оборони.

 

1.2. Закон України “Про Збройні сили України”

 

ЗАКОН УКРАЇНИ

“ПРО ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ”

від 6 грудня 1991 року Витяг

Україна прагне до мирного співіснування з усіма державами, підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії.

Цей Закон встановлює основи організації оборони України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб щодо зміцнення обороноздатності країни.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Основи оборони України

Оборона України — це комплекс політичних, економічних, еко­логічних, воєнних, соціальних і правових заходів по забезпеченню

незалежнбсті, територіальної цілісності, захисту інтересів держа­ви і мирного життя народу.

Метою оборони України є створення всіх необхідних умов для запобігання воєнного нападу та збройної відсічі можливій агресії проти України у будь-який час і за будь-яких обставин.

Оборона України базується на готовності Збройних Сил України, економіки, населення, території до оборони і будується відповідно до воєнної доктрини держави.

Воєнна доктрина України визначається за принципом оборон­ної достатності в будівництві Збройних Сил України й базується на тому, що Україна:

не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем;.

прагне до нейтралітету й дотримання неядерних принципів:

не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї;

не має територіальних претензій до жодної держави і не ба­чить у жодному народові образ ворога;

ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої краї­ни, якщо не стане сама об'єктом агресії.

Стаття 2. Організація оборони України

Організація оборони України включає:

формування воєнної політики держави та воєнної доктрини, розвиток воєнної науки;

прогнозування та оцінку воєнної загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобігання агресії;

охорону державних кордонів;

підготовку, розвиток формування структури й забезпечення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової таа мобілізаційної готовності до, оборони України;

вироблення й проведення військово-технічної політикита за­безпечення Збройних Сил України озброєнням, військовою техні­кою, продовольством, речовим майном та іншими матеріальними ресурсами у повному обсязі;.';

мобілізаційну підготовкугосподарства, державних органів ісистем управління до дій в умовах воєнного стану;

підготовку населення й території країни до оборони.

Оборона України будується з урахуванням існуючихна Ї'Г території стратегічних сил стримування та їх реформування на основі міжнародних договорів.

Розташовані на території України органи управління, з'єднан­ня і частини стратегічних сил стримування передають Міністер­ству оборони України інформацію, передбачену міждержавними договорами України.

ПРАВОВІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА УПРАВЛІННЯ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Стаття 4. Верховна Рада України

Формування і проведення воєнної політики держави, законо­давче регулювання питань сфери оборони та військового будів­ництва здійснюється виключно Верховною Радою України.

Верховна Рада України утворює Раду оборониУкраїни. ' Верховна Рада України затверджує:

воєнну доктрину й концепцію військового будівництва;

обсяг бюджетних асигнувань на оборону, загальну структуру та чисельний склад Збройних Сил України;

основні напрями співробітництва Україниз іншими державамиу воєнній сфері;

кандидатури на посади Міністра оборони України і начальника Генерального штабу Збройних Сил України;

Міністра оборони України;

військову присягу і військові статути;

державну програму розвитку озброєння та військової техніки.

Верховна Рада України:

заслуховує Президента України про стан оборони України, авіти Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України та ін­ших посадових осіб із питань оборони;

запроваджує воєнний стан на всій території України чи в окре­мих її місцевостях, оголошує стан війни за необхідності виконання міжнародних договорів із спільної оборони від агресії, а також за поданням Президента України у випадку воєнного нападу на Україну, або загрозу його, приймає рішення про відміну воєнного стану, про припинення стану війни та про укладення миру; ви­значає військові звання, символіку Збройних Сил України.

Стаття 5. Президент України

Президент України як Верховний Головнокомандуючий Зброй­ними Силами України і Голова Ради оборони України вживає необхідних заходів щодо забезпечення обороноздатності України та постійної бойової готовності Збройних Сил України.

Президент України як Верховний Головнокомандуючий Збройними Силами України:

подає на затвердження Верховної Ради України проекти воєн­ної доктрини, концепції військового будівництва, державної про­грами розвитку озброєння та військової техніки, а також пропози­ції щодо загальної структури Збройних Сил України та чисель­ного складу, обсягу бюджетних асигнувань на оборону, фінансу­вання вказаної програми:

вносить на затвердження Верховної Ради України кандидатуру на посаду Міністра оборони України;

координує діяльність державних органів у галузі оборони;

веде переговори й підписує міжнародні та міждержавні договори з військових питань;

затверджує план розвитку, мобілізаційний план та стратегічні плани використання Збройних Сил України;

оголошує загальну чи часткову мобілізацію, стан війни у ви­падку воєнного нападу на Україну й невідкладно вносить це пи­тання на розгляд Верховної Ради України, запроваджує воєнний стан в окремих місцевостях, вводить у дію нормативні акти воєн­ного часу й припиняє їх дію;

приймає рішення та видає наказ Збройним Силам України про ведення бойових дій;

призначає та звільняє вище командування Збройних Сил Ук­раїни, присвоює вищі військові звання;

приймає рішення про призов громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби, а також про мобілізацію військовозобов'язаних у воєнний час та про демобілізацію;

встановлює повноваження, організаціюі порядок діяльностіорганів військового управління;

пропонує на затвердження Верховній Раді України кандидатури для призначення ним на посади Міністра оборони України І начальника Генерального штабу Збройних Сил України.

Стіаття 6. Рада оборони України

Рада оборони України е вищим державним органом колегіаль­ного керівництва питаннями оборони та безпеки України. Рада оборони України створюється для забезпечення організації захисту суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України, вироблення стратегії й політики у сфері оборони і державної безпеки.

Компетенція Ради оборони України визначається Положенням про Раду, яке затверджується Верховною Радою України.

Стаття 7. Кабінет Міністрів України

Кабінет Міністрів України:

керує діяльністю усіх підпорядкованих йому органів та орга­нізацій по забезпеченню оборони, оснащення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою, іншими матеріальними засобами;

визначає обсяги матеріально-технічних ресурсів, продоволь­ства, речового та іншого майна для потреб оборони Збройних Сил, чисельність громадян України, які підлягають призову на дійсну строкову військову службу, порядок проходження ними військової служби і ведення обліку військовозобов'язаних і призовниківтапорядок проходження альтернативної служби;

затверджує плани нагромадження матеріальних ресурсів мобілізаційного резерву;

керує мобілізаційною підготовкою й мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведенням його на режим роботи в умовах воєнного стану, видає відповідні нормативні акти із цих питань;

створює та ліквідує військові навчальні заклади, науково-дослідні організації Збройних Сил України, військові кафедри вищих навчальних закладів, визначає порядок створення та діяль­ності військових представництв на промислових та інших підпри­ємствах і в організаціях;

приймає рішення з питань соціальних і правових' гарантій військовослужбовців, осіб-, звільнених у запас або у відставку, їхніх сімей, а також сімей.військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти або потрапили в полон прн виконан­ні службових обов'язків.

Стаття 8. Міністерство оборони України

Міністерство оборони України є органом державного управ­ління Збройними Силами України й несе повну відповідальність за їх розвиток та підготовку до виконання завдань оборони.

Міністерство оборони України:

оцінює військово-політичну обстановку тавизначає рівень воєнної загрози;

готує обгрунтування рішень Верховної Ради України з питань оборони;

бере участь у розробці проекту воєнної доктрини та форму­ванні воєнного бюджету України;

розробляє та подає на розгляд Президента України проекти державних програм будівництва й розвитку Збройних Сил Украї­ни, розвитку озброєння та військової техніки, пропозицій щодо асигнувань на потреби оборони;

звітує перед Кабінетом Міністрів Українипро використання виділених на оборону коштів;

здійснює керівництво бойовою,оперативно-тактичною та мо­рально-психологічною підготовкою військ;

керує воєнною наукою, організує і проводить військові дослід­ження;

видає державне замовлення на створення, виробництво і ре­монт військової техніки та іншого військового майна, здійснює контроль за їх розробкою, випробуванням, виробництвом і якістю виготовлення;

організує і забезпечує військово-патріотичне виховання особо­вого складу Збройних Сил України;

визначає чисельність особового складу видів і родів військ

Збройних Сил України, забезпечує в межах своїх повноважень Підготовку й розстановку військових кадрів;

бере участь в організації мобілізаційної підготовки народного господарства України та контролі за підготовкою підприємств,-' установ й організацій до виконання визначених їм мобілізаційних завдань;

контролює виконання чинного законодавства з питань підго­товки громадян до військової служби;

планує і організує підготовку і перепідготовку військовозобо-в язаних, призов громадян на дійсну строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців, які відслужили визна­чені строки служби, призов військовозобов'язаних на збори, а та­кож мобілізацію у воєнний час та демобілізацію;

здійснює співробітництво зі збройними силами інших держав-у випадках, визначених законодавством України, видає норма­тивні акти з військових питань і контролює їх виконання;

організує виконання чинного законодавства України щодо збе­реження навколишнього середовища під час діяльності військових формувань і організацій.

Стаття 9. Інші міністерства та центральні органи держав­ного управління

Інші; міністерства та центральні органи державного управлін­ня, на виробничій базі яких розміщені воєнні замовлення, несуть відповідальність за якість розробки та виготовлення озброєння й військової техніки, поставку продукції, необхідної для потреб обо­рони та Збройних Сил України, та здійснення заходів щодо за­безпечення оборони у воєнний час.

 

Стаття 10. Верховна Рада і Рада Міністрів Кримської АР та місцеві органи державної влади й управління

Верховна Рада і Рада Міністрів Кримської АР та місцеві органи державної влади й управління забезпечують виконання вимог Конституції України та чинного законодавства України з питань оборони всіма посадовими особами, громадянами, підпри­ємствами, організаціями й установами; вирішують завдання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної готовності, органі­зують на договірних засадах виробництво й поставку у війська підвідомчими підприємствами замовленої продукції, електроенер­гії, теплоенергії, виділяють для потреб оборони земельні ділянки, здійснюють контроль за їх використанням; надають військовим частинам, установам, навчальним закладам Збройних Сил служ­бові приміщення і жилу площу, комунально-побутові таінші по­слуги.

Верховна Рада і Рада Міністрів Кримської АР та обласні, міські і районні Ради народних депутатів, їх виконавчі комітети відповідно до чинного законодавства організують призов громадян на дійсну військову службу, сприяють проведенню навчальних зборів військовозобов'язаних запасу, початкової військової підго­товки допризовної молоді і військово-патріотичному вихованню населення; здійснюють виконання законодавства про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей.

Верховна Рада і Рада Міністрів Кримської АРСР, місцеві Ра­ди народних депутатів та їх виконавчі комітети здійснюють і інші функції у сфері оборони, передбачені актами законодавства України.

Стаття 11. Обов'язки підприємств, установ і організацій

по забезпеченню потреб оборони

Підприємства, установи і організації виконують державні за­мовлення і договори по виробництву й поставці озброєння та ін­шої продукції, для потреб оборони, здійснюють наукові дослід­ження і розробки, створюють і підтримують у готовності необхід­ні мобілізаційні потужності і резерви, виконують військово-транс-портні зобов'язання та інші завдання згідно з мобілізаційними планами, несуть необхідні витрати для потреб оборони, визначені чинним законодавством.

Стаття 12. Обов'язки громадян

Захист Батьківщини є конституційним обов'язком громадянина України.

ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ

Стаття 13. Збройні Сили України

Збройні Сили України — це військова державна структура, яка призначена для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності й неподільності України від нападу ззовні. У випадку 'війни свої завдання вони виконують у тісній взаємодії із Прикордонними військами України, Службою Національної безпеки України та ін­шими військовими формуваннями.

Принцип побудови Збройних Сил України, їх чисельність та склад, порядок комплектування, дислокації та мобілізації визна­чаються Законом про Збройні Сили України та іншими актами законодавства України.

 

ЗАКОН УКРАЇНИ

«ПРО ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ»

від 6 грудня 1991 року

Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права, виходячи з того, що оборона країни є справою всього народу України, проголошує про створення власних Збройних Сил.

Стаття 1.

Збройні Сили України призначені для збройного захисту не­залежності, територіальної цілісності та недоторканості України.

Стаття 2.

Питання використання Збройних Сил України для виконання •завдань, не пов'язаних з обороною держави, вирішується виключ­но Верховною Радою України, а у випадку, передбачених Зако-яом України «Про надзвичайний стан», — Президентом України.

С т а тт я З

Збройні Сили України будуються і здійснюють свою діяльність яа основі:

демократії і гуманізму;

верховенства закону;

підзвітності конституційним органам законодавчої й виконав­чої в^іади;

єдиноначальності і колегіального вироблення рішень;

загального військового обов'язку громадян України;

добровільності вступу на кадрову військову службу;

дотримання військової дисципліни;

гласності в діяльності Збройних Сил України та збереження державної і військової таємниці;

позапартійності;

гарантованого соціально-правового захисту військовослуж­бовців.

С т а т т я 4

Загальна структура Збройних Сил України, види Збройних Сил України, роди військ (сил), їх чисельний склад, озброєння, фінансове та матеріально-технічне забезпечення затверджуються Верховною Радою України за поданням ПрезидентаУкраїни.

До складу Збройних Сил України входять такі види:

Сухопутні війська (Війська наземної оборони),

Війська повітряної оборони (Військово-Повітряні Сили і Сили протиповітряної оборони),

Військово-Морські Сили.

Стаття 5

Загальне керівництво Збройними Силами України здійснює Президент України як Головнокомандуючий Збройними Силами України й Голова Ради оборони України.

С т а т т я 6

Безпосереднє керівництво Збройними Силами України здійс­нюється Міністерством оборони України.

Функції та повноваження Міністерства оборони України по керівництву Збройними Силами визначаються на основі цього Закону, Закону України про оборону, інших законодавчих актів України та Положенням про Міністерство оборони України, яке затверджується Президентом України.

Стаття?

Структура Міністерства оборони України, інших органів вій­ськового управління затверджується Кабінетом МіністрівУкраїни за поданням Міністра оборони України.

С т а т т я 8

Збройні Сили України комплектуються військовослужбовцями відповідно до Закону України «Про загальний військовий обов'я­зок і військову службу».

Для забезпечення життєдіяльності військ до ЗбройнихСилУкраїни приймаються працівники за укладеним трудовим догово­ром, робота яких регулюється законодавством України про працю.

Дислокація та розташування військових об'єднань, з'єднань, частин і підрозділів здійснюються відповідно до вимог воєнної доктрини, стратегічних і оперативних планів, розроблюваних Міністерством оборони України.

Зміни в дислокації та розташуванні військ та з'єднання і вище Міністерство оборони України здійснює з дозволу Президента України.

Склад, структура, дислокація, завдання та забезпечення військ, які входять до системи стратегічних сил стримування, визнача­ються і здійснюються на основі міждержавних договорів.

Статут Збройних Сил, тимчасово дислокованих на території України, визначається законодавчими актами України.

Стаття 10

Збройним Силам України дозволяється господарська діяль­ність, якщо вона не позначається на їх боєготовності та боєздат­ності. Порядок здійснення господарської діяльності визначає Кабінет Міністрів України.

Стаття 11

У Збройних Силах України використовується державна мова відповідно до чинного законодавства.

Військово-патріотичне виховання військовослужбовців здійс­нюється на національно-історичних традиціях народу України.

Діяльність будь-яких політичних партій і рухів у Збройних Силах України забороняється.

Стаття 12

Нагляд за дотриманням законодавства у діяльності Збройних Сил України здійснює Генеральний прокурор України та уповно­важені ним прокурори.

 

1.3. Основи військової доктрини, роль та завдання Збройних Сил у загальній системі забезпечення безпеки України

ВОЄННА ДОКТРИНА УКРАЇНИ

(Затверджена Постановою Верховної Ради України від 19 жовтня 1993 року)

Стратегічним завданням України в галузі оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканості кордонів.

Україна може і повинна стати впливовою державою, здатною виконувати значну роль у забезпеченні політичної, економічної і воєнної стабільності в Європі та в усьому світі.

Проголошуючи свою воєнну доктрину, яка має оборонний характер, Україна виходить з того, що вона не є потенційним противником жодної конкретної держави.

Свою воєнну безпеку Україна розглядає, як стан воєнної захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози.

Воєнна доктрина України є складовою частиною концепції національної безпеки і становить сукупність затверджених Верховною Радою України основоположних настанов і принципів щодо організації та забезпечення безпеки особи, народу і держави шляхом політичних, дипломатичних, економічних та воєнних заходів.

 

ВОЄННО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ

Воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки

Головною метою воєнної політики України є гарантування національної безпеки України від зовнішньої воєнної загрози, Відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки.

Україна будує свої відносини з іншими державами на основі принципів рівноправності, взаємоповаги, взаємовигоди, невтручан­ня у внутрішні справи та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зафіксованих, зокрема, у Статуті Орга­нізації Об'єднаних Націй (00Н), Хельсінському заключному акті та документах Наради з безпеки і співробітництва в Європі.

Здійснюючи свій зовнішньополітичний і воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами, Україна:

не висуває територіальних претензій до інших держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе;

суворо дотримується принципу недоторканості існуючих дер­жавних кордонів;

поважає державний суверенітет і політичну незалежність ін­ших держав і визнає за ними право на вирішення всіх питань своєї національної безпеки відповідно до своїх інтересівбез на­несення шкоди безпеці інших держав;

сприяє паритетному і збалансованому скороченню всіх видів збройних сил і озброєнь у регіоні та у світі, виходячи з умов забезпечення оборонної достатності кожної держави;

обстоює вирішення всіх міждержавних суперечностей тільки політичними та іншими прийнятими згідно з нормами міжнарод­ного права засобами і шляхом прийняття всіма державами зобо­в'язань про взаємний ненапад;

будує свої відносини з іншими державами незалежно від їх суспільно-політичного ладу та воєнно-політичної орієнтації на взаємному врахуванні всіх питань національної безпеки сторін;

забороняє застосовувати власні Збройні Сили длярозв'язанняполітичних завдань на своїй території;

виступає проти розміщення іноземних військ на своїй території та на територіях інших держав без їх на те згоди;

виключає своє одностороннє повне роззброєння.

Україна виступає за створення всеохоплюючих систем універ­сальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них важливим компонентом своєї національної безпеки.

Дотримуючись позаблокового статусу, Україна сприяє створен­ню надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури безпеки на двосторонньому, регіональному і глобально­му рівнях з метою зміцнення довір'я і партнерства на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у воєнно-політичній діяльності.

Причини воєнної небезпеки. Ставлення України до війни.

Основними причинами війн і воєнних конфліктів можуть стати економічні, політичні, територіальні, національно-етнічні, релігійні або інші суперечності, які державами не завжди розв'язуються безконфліктно.

Своїм потенційним противником Україна вважатиме державу, послідовна політика якої становить воєнну небезпеку для України, веде до втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність та національні інтереси.

і Україна засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати всі міжнародні спори та конфлікти виключно політичними методами.

Україна бере участь у скороченні військ 1 звичайних озброєнь на основі відповідних міжнародних угод, враховуючи при цьому необхідність підтримки власної обороноздатностіна належному рівні.

Поважаючи право на свободу суспільно-політичного вибору кожною державою, Україна виключаєвоєнне втручанняв їївнутрішні справи.

Головна мета України у можливій війні полягає у відбитті збройної агресії, захисті державного суверенітету, політичної не­залежності, територіальної цілісності та якнайшвидшому припи­ненні політичними і дипломатичними засобами воєнних дій.

Україна застосовує свої Збройні Сили виключно у випадках збройної агресії проти неї та посягань на її територіальну ціліс­ність, недоторканість державних кордонів або при виконанні своїх міжнародних зобов'язань.

Держава та її збройні сили в разі виникнення війни суворо дотримуватимуться своїх зобов'язань, передбачених міжнародни­ми угодами щодо захисту жертв збройних конфліктів.

1.3. Ставлення України до ядерноїзброї та інших видів зброїмасового знищення

Виходячи з катастрофічних наслідків для всього людства ядер­ної війни, Україна вважає застосування ядерної зброї неприпус­тимим.

Україна у своїй зовнішньополітичній діяльності активно ви­ступає за загальне ядерне роззброєння. Ставши в силу історичних обставин власником ядерної зброї, успадкованої нею від колиш­нього СРСР, Україна ніколи не санкціонує її застосування, ви­ключає з арсеналу своєї зовнішньої політики загрозу використан­ня ядерної зброї.

Україна має намір у майбутньому стати без'ядерною державою. Україна пов'язує скорочення та знищення ядерної зброї, яка розташована на її території, з адекватними діями інших ядерних держав та наданням ними і світовим співтовариством надійних гарантій її безпеки.

Україна виступає проти розповсюдження технологій виробниц­тва ядерної, хімічної та біологічної (бактеріологічної) зброї.

ВОЄННО-ТЕХНІЧНІ АСПЕКТИ

Основні напрями забезпечення воєнної безпеки

Основними завданнями забезпечення воєнної безпеки є:

у мирний час—прогнозування мети і характеру можливої вій­ни для її запобігання, будівництво власних Збройних Сил у межах взятих на себе міжнародних зобов'язань, створення і підтримання воєнного потенціалу на рівні, достатньому для стримування зброй­ної агресії, забезпечення недоторканості державних кордонів у повітрі, на суші і морі, припинення можливих провокацій та по­сягань на суверенітет країни, підтримання постійної готовності Збройних Сил до відбиття можливої агресії з боку будь-якої дер­жави (коаліції держав) із повітряно-космічного простору, суші або моря.

У воєнний час—мобілізаціявсіх матеріальнихта людських ресурсів країни для відбиття збройної агресії, завдання поразки агресору, позбавлення його можливості продовжувати війну та припинення воєнних дій за умов, вигідних для України. Воєнна безпека України досягається за рахунок:

єдиних політико-дипломатнчних зусиль, спрямованихна зни­ження рівня воєнного протистояння;

створення зон, вільних від зброї масового ураження, регіональ­них систем безпеки;

активних колективних акцій для вирішення конфліктів, що виникають;

наявності 'військ постійної готовності та резервів, які за своєю чисельністю,: оснащенням, бойовою злагодженістю і ступенем роз-горнутості забезпечували б відбиття агресії;

відмобілізування і стратегічного розгортання всіх видів Зброй­них Сил та організованого вступу держави у війну;

здатності вести воєнні дії на суші, морі, у близькомукосмосі та повітрі;

забезпечення високого рівня морально-психологічної і профе­сійної підготовки особового складу до виконання завдань зброй­ної боротьби за будь-яких умов бойової обстановки;

оснащення Збройних Сил новітніми засобами збройної бо­ротьби;

готовності виділити відповідні військові контингенти до складу військ 00Н для проведення згідно з рішенням Ради Безпеки воєнних дій з метою припинення агресивних дій окремих держав або груп держав, а також підтримання миру і безпеки в різних регіонах.

Завдання Збройних Сил та принципи їх будівництва

Основним завданням Збройних Сил є захист незалежності, територіальної цілісності, недоторканості України, їх розбудова здійснюється згідно з національним законодавством і ратифікова­ними Україною міжнародними договорами та угодами з військо­вих питань.

Основними принципами будівництва Збройних Сил є:

проведення оперативно-тактичної, мобілізаційної, бойової та морально-психологічної підготовки особового складу з урахуван­ням законів збройної боротьби та принципів воєнного мистецтва;

комплектування їх на основі загального військового обов'язку і за контрактом з поступовим переходом до професійної армії;

військово-патріотичне виховання допризовної та призовної мо­лоді, особового складу на національно-історнчних традиціях;

вирішення комплексу питань, пов'язаних з соціальним захис­том військовослужбовців;

повна департизація (заборона військовослужбовцямбратиучасть у діяльності політичних партій і рухів).

Збройні Сили України мають у своєму складі види і роди військ та інші військові формування і об'єкти, необхідні для за­безпечення обороноздатності держави та передбачені чинним законодавством.

Якісними ознаками будівництва Збройних Сил України є: бойо­ва здатність, бойова ефективність, бойова стійкість, мобільність, інформованість, керованість, живучість, готовність до відмобілізу­вання і виконання бойового завдання.

 

Підготовка Збройних Сил до захисту від агресії.

Бойова готовність, дислокація Збройних Сил на території Ук­раїни визначаються необхідністю організації ефективної оборони сухопутних та морських кордонів на всіх напрямках і забезпечен­ня повітряно-космічної оборони важливих адміністративних цент­рів, промислових і потенційно небезпечних об'єктів.

У збалансованому будівництві видів Збройних Сил, родів військ та спеціальних військ пріоритет у розвитку віддається високоточній зброї підвищеної могутності, силам і засобам роз­відки, повітряно-космічної оборони, радіоелектронної боротьби, ракетним військам, авіації та аеромобільним частинам, перспек­тивним типам надводнихкораблів і підводних човнів.

Збройні Сили України оснащуються єдиними системами авто­матизованого управління, зв'язку, електронно-вогневої дії та мет­рологічного забезпечення. В інтересах усіх видів Збройних Сил і родів військ на території України створюється єдиний інформацій­ний простір.

Збройні Сили України у процесі оперативно-тактичної, мобілі­заційної та бойової підготовки оволодівають оборонними, контр-наступальними та наступальними видами дій. При цьому вони готуються до вибору ефективних форм і способів воєнних дій, які відповідають обстановці, що склалася, забезпечують перехоплення ініціативи у противника та її утримання.

Система навчання і виховання кадрів у Збройних СилахУк­раїни є складовою частиною загальнодержавної системи освіти і забезпечує підготовку військових фахівців у мирний і воєнний час.

Разом із Збройними Силами України у воєнний час діють Прикордонні війська, Служба безпеки, Війська внутрішньої і конвойної охорони Міністерства внутрішніх справ.

ВОЄННО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ

Мета і принципи военно-економічної політики

Мета воєнно-економічної політики України полягає у підтри­манні належної обороноздатності держави при раціональному об­сязі воєнних витрат. При цьому власний науково-технічний і ви­робничий потенціал орієнтується на збереження і розвиток сучасних високоефективних технологій та створення на їх основі систем озброєння, які в рамках діючих політичних, економічних, міжнародно-правових на інших обмежень дають можливість ефек­тивно розв'язувати завдання, поставлені Збройним Силам.

Основними принципами воєнно-економічної політики України є:

забезпечення максимальної ефективності воєнного виробництва за умови обмеженості фінансових і матеріальних ресурсів;

застосування конкурсного підходу до розробки та виробництва нових систем озброєння і військової техніки;

використання контрактного підходу до виконання замовлень Міністерства оборони;

досягнення високої технологічностісистем озброєння і потріб­ного рівня уніфікації їх елементів;

екологічно безпечна і економічно вигідна утилізація систем. озброєння і військової техніки, що підлягають ліквідації;

раціональна конверсія воєнного виробництва.

Науково-технологічними пріоритетами є технологіїподвійного

(військового і цивільного) призначення та новітні (конкуренто­здатні) технології, в яких Україна досягла або може досягти сві­тового рівня.

Військово-технічними пріоритетами є озброєння і військова техніка, які підвищують вогневу міць і мобільність військ (сил), а також системи озброєння, що мають конкурентоздатність на світовому ринку.

Оснащення Збройних Сил сучасними системами озброєння і військовою технікою може здійснюватись шляхом:

власного виробництва;

розробки та виробництваспільно з іншими державами;

закупівлі за кордоном.

Першочерговим фінансуванням користуються програми мате­ріального і соціального забезпечення особового складуЗбройнихСил.

Підготовка держави і населення до оборони

Готовність держави до оборони забезпечується в мирний час шляхом побудови стійкої системи державного І військового управ­ління, створення виробничих потужностей, мобілізаційних запасів матеріальних ресурсів, а також завчасною підготовкою національ­ного; господарства до забезпечення потреб населення, Збройних Сил та інших військових формувань.

Система мобілізаційної підготовки національного господарства узгоджується з системою мобілізаційного розгортання військ (сил) •та цивільної оборони з метою підвищення стійкості економіки ї розгортання масового воєнного виробництва.

Підготовка національного господарства до процесу матеріаль­ного забезпечення військ (сил) досягається шляхом:

створення мобілізаційних запасів озброєння, військовоїтехні­ки та інших матеріальних засобів, у тому числі в районах зосеред­ження (бойового призначення) військ (сил);

створення (удосконалення) інфраструктури держави для ус­пішного виконання завдань військами (силами);•

завчасної підготовки транспорту для перекиданнявійськ (сил) у райони збройної агресії;

удосконалення системи забезпечення військ (сил) матеріаль­ними засобами.

Належний рівень військової підготовки військовозобов'язаних досягається оволодінням наявними в Збройних Силах засобами збройної боротьби.

ВИСНОВОК

Воєнна доктрина України — основа її воєнного будівництва, опирається на аналіз геополітнчної ситуації в світі та довгостро­кові \ наукові прогнози її розвитку. Доктринальні положення є

обов'язковими для державних органів, організацій, органів само­врядування та громадян України і є основою узгодження їх зу-еиль у зміцненні національної безпеки України.

На основі воєнної доктрини розробляються концепції будів­ництва видів Збройних Сил, родів військ, інших військових фор­мувань України і конкретні програми їх реалізації.

Військова доктрина України визначається принципом оборонної достатності в будівництві ЗСУ і основується на тому, що Україна:

• не приймає війну як спосіб розв'язання міжнародних проблем;

• стремиться до нейтралітету і дотримання неядерних принципів: не приймає, не виготовляє і не купує ядерної зброї;

• не має територіальних претензій і не бачить ні в одному народі образ ворога:

• ніколи першою не починає бойових дій проти любої країни, якщо сама не стане об'єктом агресії.

ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

від 24 серпня 1991 року

«ПРО ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ НА УКРАЇНІ»»

Верховна Рада України постановляє:

1. Підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території республіки, Верховній Раді України.

2. Утворити Міністерство оборони України.

3. Урядові України приступити до створення Збройних Сил України, Республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України.

2. Сучасна структура Збройних Сил України та перспективи її розвитку до 2015 року Загальне керівництво Збройних Сил України здійснюється Президентом України як Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України

2.1. Коротка історична довідка про військо Українське.

Україна відроджується, стає незалежною Державою. Винятково важливе значення в цьому процесі має проблема розбудови власних збройних сил, які створюються на багатовікових військо­вих традиціях. Про це свідчать славні й трагічні сторінки історії українського війська. А вона, -як стверджують історики, почина­ється з далеких княжих часів.

Військо княжої доби. Наші предки, слов'яни, ввійшли і'в історію як плем'я вояків-завойовників. Протягом століть вони Дробилися до Чорного моря й дійшли до неприступних тоді Карпат. Але їх військова організація була недосконала, а зброя примітивна.

Першу справжню українську армію створили київські князі-завойовники Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав. Це ті могутні велетні, які випустили українські кораблі на Чорне море, повели свої полки на Кавказ і Каспій, досягли Дунаю та Балканських гір. Ядро їхнього війська складали скандинавські варяги, закуті в залізо лицарі з двосічними мечами, що були зв'язані між собою великим воєнним братерством, відважні й рішучі. Вони дали нам перший зразок війська, яке знало сувору дисципліну, — найваж­ливішу з військових чеснот. За їхнім прикладом створили дружи­ну, лицарське військо князів.

Коли ж українська держава сконсолідувалася за часів Воло­димира Великого, Ярослава Мудрого та їхніх наступників, коли встановили кордони й усе державне життя стало на спільні під­валини,- наше військо на кілька століть мало постійну організа­ційну форму. В боротьбі зі степовими ордами розвивалося лицар­ство його воїнів,-тих, хто, за свідченням істориків, «під трубами повиті, під шоломами виколихані, кінцем коня годовані», склалися військові звичаї, виникло свідоме національне військо, яке про­існувало майже шість століть.

Пізніше східно-українська держава серед міжусобних чварів та непосильної боротьби зі Степом почала занепадати. Під уда­рами татарських таранів у 1240 році був знищений старий Київ і наддніпрянські князівства.

Через сто років катастрофа спіткала й західні землі. Почалася довголітня боротьба за Галичину та Волинь.

Запорозьке військо. Нова доба в історії українського війська розпочалася з появою козаків (1492 рік). Перші козацькі ватаги складали люди різного походження, різних станів і навіть різних народів.

Ідея створення самостійного козацького війська зародилася на Запоріжжі. Там, далеко за межами людських осель, серед степів і диких полів, на неприступних дніпровських островах добичники і вояки з України зорганізувалися у вільне, незалежне військо. Там в""ик своєрідний козацький побут, були вироблені нові спо­соби ь<_деііня війни. Цим окремим, самобутнім життям козаччина жила більше трьох століть.

Із Запоріжжя поширилась назва козаччини — Запорозьке військо.

На Запоріжжі були створені козацькі укріплення, січі*. Від січі пішла назва січові козаки, січовики.

Першу Січ (поселення) на Запоріжжі заснував князь Дмитро Вишневецький. Саме він пізніше очолював боротьбу січових ко­заків із татарами вище Хортиці й під час походу на Молдову, де попав у турецьку неволю та був страчений у Царгороді.

Подальший розвиток і слава війська запорозького пов'язані з • іменами славних гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного (1616—1622), Михайла Дорошенка (1625—1628) та інших, їх чорноморські походи дуже багато спричинилися для розвитку українського флоту.-

На новий щабель козацтво піднялось за часів гетьманства Богдана Хмельницького (1648—1657), Івана Виговського (1657— 1659), Юрія Хмельницького (1659—1663), Петра Дорошенка (1665—1676), Івана Мазепи (1687—1709), Пилипа Орлика (1710—1742) та інших.

Військо цього періоду прибирає назву малоросійського запо­розького війська, бо офіційна назва Гетьманщини, заведена росій­ським урядом, була «Мала Росія».

Ця назва не зажила популярності в народі. Замість неї Геть­манщину звали Україною, а військо — українсько-козацькимабо українським.

Після Полтавської катастрофи козацька держава, а з нею й козацьке військо попали в повну залежність від Московщини.

Керувати українським військом замість гетьмана Мазепи Петро І призначив гетьмана Івана Скоропадського (1708—1722), але фак­тично розпоряджався ним сам. Проти царської військової політики з рішучим протестом виступив наказний гетьман Павло Полубо­ток (1722—1724), за що й був здищений царською владою в Петропавлівській фортеці.

Потім (1670—1673) найвизначнішим представником запорозь­кої козаччини і противником Московщини став кошовий отаман Іван Сірко, ініціативний, енергійний, шанований запорожцями не-зрівняний вояка й полководець.

Запорозьке козацтво стало перешкодою для військових та полі­тичних цілей Росії, й цариця Катерина II влітку 1775 р. силами російського війська остаточно зруйнувала січову організацію.

Січові Стрільці та військові сили часів Центральної Ради. 1914 року у Львові та інших містах Західної України почали формувати українські Січові Стрільці з метою підготовки до збройної боротьби з Московщиною, із найгрізнішим тоді ворогом українського народу.

Січові Стрільці відіграли також видатну роль у боротьбі з австрійсько-угорською армією на Західній Україні.

Потім з'явилися військові сили часів Центральної Ради та Української Народної Республіки, які взяли на себе основний удар Московщини в період більшовицького перевороту (1917— 1918).

Війська української держави за Гетьманату. У квітні 1918 року в Україні за участю німецьких військ гетьман Павло Скоропад- і ський, нащадок брата гетьмана Івана Скоропадського; здійснив ] державний переворот.

Із цього періоду почалася в Україні доба Гетьманату (29.04.1918—14.12.1918).

Захопивши владу, Скоропадський наказав далі розвивати фор­мування регулярної армії, що було намічено ще за Центральної Ради. Однак організація війська за весь час Гетьманату не вий­шла за межі підготовки кадрів. Творення української армії галь­мували призначені гетьманом вищі військові начальники, а також німецьке військове командування. Могутня українська армія була і їм не потрібна.

Наприкінці 1918 року спалахнули збройні повстання проти Гетьманату, внаслідок яких влада в Україні перейшла до Дирек­торії. Було відновлено й Українську Народну Республіку (УНР).

Армія Директорії УНР. Ядром військових збройних сил Ди­ректорії УНР став Запорозький корпус та корпус Січових Стріль­ців. Але й цей період тривав недовго. В грудні 1918 року Україну з усіх боків оточили вороги. Найгрізніші з них були більшовики

та поляки. Ця українсько-більшовицька війна закінчилася розгро­мом української армії.

Об'єднані українські армії УНР (1920). У цей час збройні сили Директорії УНР становили об'єднані українські армії, куди належали, зокрема, Галицька Армія, які відіграла важливу роль в українсько-польській, війні, Наддніпрянська Армія, в яку ввій^ шли група Січових Стрільців, Запорозька, Волинська групи

та інші.

Головою Директорії УНР у цей період був Головний Отаман Симон Петлюра. Обов'язки головного коменданта Наддніпрян­ської Армії виконував за його дорученням заступник Головного Отамана—наказний отаман генерал Осецький. Начальником бу­лави Штабу став полковник А. Мельник.

Історики пишуть, що Наддніпрянська Армія до походу ня Київ була не великою, але добре організаваною.В її лавах залишились люди здебільшого національно свідомі. Правда чимало частин Наддніпрянської Армії відзначались як мало дисціпліновані й невишколені.з гіршого боку відзначався і її старшинський корпус, який мав чимало людей авантюрноъ влачы й выйськово не вишколених. У зв’язку із цим Наддніпрянської Армії вважалась значно слабшою за Галицьку Армю. Але ж обидві ці армії, Галиціка й Наддніпрянська, хоч які відмінні між собою були організаційно, мали неоднакові політичні переконання, проте вони однаково сумлінно виконували все те, що потрібно для України, для збереження її державності й незалежності.Однак об’єднаніукраїнські армії проіснували не довго й розпалися.

Українські військові організації після розпаду армії

Після встановлення у Східній Україні більшовицької влади невелика групу українських офіцерів-емігрантів підпільно заснувала у Празі 1920 року Українську військову організацію (УВО) з метою продовження збройної боротьби проти польської окупації Західної України. Її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця – галичанина, який раніше очолював загони Січових Стрільців у східних українськиз арміях.

Спочатку УВО являла собою військову організацію з вілпппіл ною структурою командування. Вона таємно готуваладЇоЙлТ зовапих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів v Чехо' Словаччині до антипольського повстання. Але в 1923 о через нові обставини „ становище різко змінилось. У 1929 р представники УВО та численні львівські і празькі студентські гр'упи уЇраі^ьї націоналістичне, молоді заснували у Відні ОргЕцію українських націоналістів (ОУН), яка мала набагато вищу мету, ніж завдання УВО, хоч це була також «підпільна партія».

Карпатська Січ. У 1938 р. на Закарпатті, в Карпато-Україні, як тоді офіційно називали цю автономну українську державу, сформували Карпатську Січ — військову організацію чисельністю близько 5 тисяч бійців, її створення було обумовлене постійною загрозою угорського нападу на цю молоду державу.

14 березня 1939 р. за змовою з німцями в цей край все-таки прийшли угорські війська. Поступаючнсь чисельністю та озброєн­ням, Карпатська Січ чинила відважний, але безнадійний опір. 15 березня символічно проголошена незалежною Республіка Кар-пато-Україна була знищена.

Українська повстанська армія (УПА). Це відоме в Україні військове формування за часів радянської влади було створене організаціями українських націоналістів для боротьби з польськи­ми й німецькими загарбниками та більшовицькою владою.

Перші такі партизанські загони виникли на Поліссі й Волині. Як тільки вибухнула друга світова війна, місцевий український Тарас Бульба — Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував тоді у Варшаві, сформував нерегулярну час­тину під назвою «Поліська Січ» (пізніше перейменовану в, УПА). У 1941 році після спроби німців розпустити цю частину, вона пішла «в ліси».

В 1942 р. такі невеликі підрозділи виникли й на Волині.

Наприкінці 1942 р. організацією ОУН-Б (бандерівців) -було вирішено сформувати великі партизанські сили, які поклали б початок регулярній українській армії для захисту населення від німецьких та більшовицьких репресій. Саме ця організація, за свідченням канадського історика Ореста Субтельного, у 1942 р. силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М (мельниківців), що дали їм назву УПА. Головнокоманду­ючим цих об'єднаних сил було призначено члена проводу ОУН-Б, високопоставленого українського офіцера із щойно розформова­ного загону «Нахтігаль» Романа Шухевича (генерал Тарас Чуп­ринка). За 1943—1944 роки ця організація швидко розрослась до.кількох десятків тисяч бійців.

УПА виступала не лише проти німецьких нацистів та більшо­виків, а й боролась із польськими окупантами на Волині, ^Поліссі та Холмщині.

Прихід у Західну Україну Червоної Армії поставив перед УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з пере­важаючими силами. Вона очікувала, що розбиті німці увійдуть у союз із західними державами, щоб запобігти радянській екс­пансії, й саме ці хибні сподівання значною мірою спонукали провід УПА вести боротьбу з більшовиками, здійснюючи численні акції проти НКВС, командирів Червоної Армії та ін. Для ліквідації УПА радянські війська застосували цілу низку винищувальних заходів та активну антипропагандистську кампанію. Боротьба ви­явилась запеклою і кровопролитною. 9 травня 1945 р. війна закін­чилась, але радянському режимові було ще далеко до цілковитого контролю над деякими регіонами Західної України. •

Історія Чорноморського флоту. Мореплавання в Україні було розвинене з найдавніших часів. За наявності великої мережі річок слов'яни здавна виготовляли собі річні човни.

Великий вплив на розвиток і поліпшення плавання в нас мали ааряги. Вони були найславетнішими мореплавцями середніх віків.

На Чорному морі українці ознайомилися з грецькими кораб­лями та з досвідом мореплавання греків.

Особливо був розвинений український флот на Дніпрі. Наші кораблі вперше з'явилися на Чорному морі між VIII і IX сто­літтями. В 860 р. відбувся великий похід на Царгород під прово­дом Київських князів Аскольда й Діра, а в 907 р. сюди ж ходили походом князі Олег та Ігор.

Широко був задуманий князем Ігорем похід на Візантію у 941 р. Український флот тоді нараховував близько тисячі ко­раблів.

Як було розвинуте наше мореплавання на Чорному морі в ті часи, свідчать договори українських князів із Візантією: Олега— від 907 і 911 рр.; Ігоря—від 944 р.: Святослава—від 971 р.

Новий військовий похід, останній за княжих часів, на Цар­город підготував Ярослав Мудрий у 1043 р. На чолі походу стояв його син Володимир і воєвода Вишата.

Одночасно з походами на Чорне море українські князі ходили на Каспій.

Особливо швидкого розвитку набув український військовий флот із вибухом революції в Росії. Найбільш сприятливі умови для цього були на Чорноморському флоті, де серед особового складу нараховувалось більше 75 відсотків українців, а в Сева­стополі, головній базі Чорноморського флоту, ще з 1905 року існував український гурток «Кобзар», який під час революції став провідником всього українського руху на Чорноморському флоті. Важливу виховну роль тут відіграла й Чорноморська Рада.

Одним із перших кораблів Чорноморського флоту, який тоді підійняв український прапор, був міноносець «Завидний» (липень

1917 р.). Після цього стали плавати під національними україн­ськими прапорами й інші кораблі, а в листопаді 1917 р. майже на половині кораблів Чорноморського флоту і в усіх портах Чор­ного моря майоріли українські корогви.

24 грудня 1917 р. підняв український прапор велетень, ліній­ний корабель «Воля».

22 грудня 1917 р. в Києві було засновано Українське генераль­не секретарство морських справ, яке пізніше перейменували в Українське Морське Міністерство.

14 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила тимчасовий закон про флот УНР, за яким:

1. Російський Чорноморський флот, військовий.і транспортний (тобто торговельний), проголошено флотом Української Народної Республіки, й він має виконувати обов'язки охорони побережжя й торгівлю на Чорному й Азовському морях.

2. Українська Народна Республіка перебирає на себе всі зобо­в'язання російського уряду щодо Чорноморського флоту та утри­мання флоту й портів.

3. З часу проголошення цього закону всі російські військові й торговельні кораблі на Чорному й Азовському морях підносять український прапор.

Виконуючи цей закон, весь Чорноморськийфлот 29 квітня 1918 р. підняв українські прапори.

За наказами морського відомства у квітні 1918 р. було ухва­лено про базування бойового флоту в Севастополі та про його ремонт у Миколаєві.

Розвиток таких подій на Чорному морі не дуже припав до вподоби більшовикам та московським властям, тому вони розгор­нули шалену антиукраїнську пропаганду.

Через це, а також помилки, допущені Центральною Радою що­до Чорноморського флоту, почались різні дезорганізаційні про­цеси. Була скасована виборність командного складу, ухвалено рішення про припинення діяльності корабельних та інших коміте­тів, проведено нове призначення вищого командного складу флоту й інше. На деяких кораблях були підняті червоні прапори, або.навіть чорні (анархістів), причому їх майже щодня змінювали відповідно до щоденної зміни матросами своїх «переконань».

Починався смутний час, яким спробували скористатися контр-адмірал Саблін й інші промосковські командири кораблів. Вони задумали підготувати порт Новоросійська для переведення туди боєздатної частини Чорноморського флоту. Але воєнні події зава-, дили їм тоді здійснити цей задум.

29 квітня 1918 р. флагманський корабель Чорноморського флоту, лінійний корабель «Юрій Побєдоносець» за наказом командування флоту дав сигнал усім кораблям підняти україн­ський прапор, що було виконано майже на всьому флоті. Над кораблями замайоріли великі жовто-блакитні полотнища. Цей день, коли флот виявив свою приналежність до України, для історії українського флоту став історичним і найвидатнішим днем і святом українського моря.

Цього ж дня у Києві на місце Центральної Ради прийшов Гетьманат.

За Гетьманату подальший розвиток українських морських справ проходив так, як і слід було чекати у такій великій держа­ві, якою була тоді Україна.

В 1919 році частину кораблів Чорноморського флоту вивела Антанта до Стамбула (Константинополя), де було створено «Базу Російського Чорноморського Флоту» під андріївським прапором.

Незабаром цю частину кораблів знову перевели до Севастопо­ля під командування генерала Врангеля, й вона брала участь у боротьбі з більшовиками. Частина з них разом із біженцями армії Врангеля потім повернулася до Стамбула й французького порту Бізерта в Північній Африці. Інша ж частина, що залишилася на Чорному морі, ввійшла до складу більшовицького флоту.

Радянська влада вимагала видати їй усі кораблі Чорномор­ського флоту з Бізерти, але Уряд УНР, що перебував тоді в емі­грації, запротестував, звернувшись до Ліги Націй та до фран­цузького уряду, вважаючи всі ці кораблі власністю Української Народної Республіки, їх так і не було переданобільшовикам.Французи передали ці кораблі на металобрухт.

2.2. Історія створення Збройних Сил сучасності

Подальший розвиток збройних сил в Україні, особливо в радянський період, пов'язаний з існуванням в ній Червоної Армії до 1946 р., а потім—Радянської Армії.

24 серпня 1991 року, після розпаду СРСР, Верховна Рада України проголосила незалежність нашої держави й ухвалила постанову про створення власних збройних сил — Збройних Сил України.

Після розпаду Радянського Союзу і проголошення в 1991 році незалежності, Україна успадкувала одне з найбільш потужних угрупувань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та вцілому відносно сучасними зразками звичайного озброєння та військової техніки. На території України на той час дислокувалися: ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони (ППО), Чорноморський флот.

 

Усього угруповання військ і сил нараховувало біля 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисячі танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічних ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї. Проте це не були ще Збройні Сили незалежної держави в повному розумінні цього слова, Україна отримала лише окремі фрагменти військової машини Радянського Союзу. Тому 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українському терені військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств - Міністерства оборони України. З цього часу наша держава стає лідером серед колишніх радянських республік у справі створення власної армії, вбачаючи в ній основу і гаранта реальної державності. Уряд України приступив до створення Збройних Сил та інших військових формувань. Процес військового будівництва в Україні умовно можна розподілити на три основні етапи: перший, з 1991 по 1996 роки - формування основ Збройних Сил України;

другий, з 1997 по цей час - подальше будівництво Збройних Сил України; третій, з 2001 року - реформування та розвиток Збройних Сил України. Характерними ознаками першого з них були одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування. При цьому становлення Збройних Сил України у згаданий період супроводжувався значним скороченням військових структур, чисельності особового складу, кількості озброєнь та військової техніки. Так, на кінець 1996 року було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків - на 600 одиниць, вертольотів - майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно. В основу процесу створення власного війська були закладені політичне рішення керівництва України стосовно без'ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов'язані з ратифікацією Договору "Про звичайні збройні сили в Європі" та виконанням Ташкентської Угоди 1992 року, якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого "флангового району".- В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим. У стислі терміни Верховною Радою України був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери:Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, постанова "Про Раду оборони України", Закони України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", Воєнна доктрина України тощо. На ті ж роки припадає й реалізація ядерного роззброєння України. Воно є однією із найбільш значних історичних подій кінця ХХ-го сторіччя. Вперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу. Незважаючи на різноманітні труднощі того періоду були закладені основи національного війська неза