Основні риси розвитку права України в 30-ті роки ХХ століття

ПЛАН

 

ВСТУП

1. Основні риси розвитку права України в 30-ті роки ХХ ст.

2. Органи НКВС та інші позасудові органи України в 30-ті роки ХХ ст.

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Українська РСР як складова тодішнього Радянського Союзу більшою мірою, ніж інші республіки, перебувала під потужним ідеологічним впливом тоталітарного центру. Він генерував у собі «найпередовішу революційну теорію», «соціалістичний досвід», «найдосконалішу суспільну практику». В другій половині 30-х — на початку 40-х років сталінізм як теорія і сталінщина як суспільне явище являли собою складний політичний, економічний, соціальний, моральний, духовний феномен державного соціалізму, що існував того часу на одній шостій території світу.

Офіційна ідеологія була цілковито підпорядкована теоретичному вождизмові, що вкладався у відому формулу: «Сталін — це Ленін сьогодні». Фундаментом сталінізму була соціалістична ідея перебудови суспільства на принципах «рівноправності й справедливості». Сталін вважав себе генератором революційних перетворень і стояв на позиціях трансформацій згори. Він на­полегливо доводив, що вся його діяльність спрямована на захист ідей Жовтня від перекручень опортуністів та численних ворогів.

Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації.

Мета та завдання роботи. Метою виступає комплексний аналіз правової системи та органів позасудового переслідування в УРСР 30-х років 20 ХХ ст..

Для досягнення поставленої мети були визначені наступні завдання:

- дослідити основні риси права на Україні в 30-ті роки;

- проаналізувати діяльність НКВС та інших позасудових органів, що існували на Україні в 30-ті роки.

Структура та обсяг роботи. Дана робота складається із вступу, двох теоретичних питань, висновку та списку використаних джерел, який налічує 10 найменувань. Обсяг роботи становить 17 сторінок.

ОСНОВНІ РИСИ РОЗВИТКУ ПРАВА УКРАЇНИ В 30-ті РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма дія союзних нормативних актів, а з іншого — відроджується існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї.

Джерела права. Особливістю джерел права в Україні до прийняття Конституції УРСР 1937 p. було те, що приймати закони мали право Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Раднарком УСРР.

Конституція УСРР 1929 p. оголошувала Всеукраїнський з'їзд Рад "верховним органом влади" УСРР. В силу цього з'їзд мав право прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, у тому числі й шляхом прийняття закону. ВУЦВК було надано право затверджувати проекти кодексів, а також усіх законодавчих актів, які визначали загальні норми політичного, економічного і культурного життя УСРР. Одночасно таке ж саме право в галузі законодавства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі ці законодавчі акти в обов'язковому порядку повинні вноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднарком УСРР в межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав законодавчі акти й постанови.

Така множинність законодавчих органів призводила до певних перекосів в їх діяльності. Справа в тому, що адміністративно-командна система управління все більше перетворювала всеукраїнські з'їзди Рад в органи декоративні, в силу чого їх постанови у більшості випадків носили загальний характер. В такому ж напрямку, хоча у трохи меншому обсязі, з початку 30-х років змінювалась законодавча діяльність ВУЦВК. Завдяки цьому основна робота в галузі законодавства зосереджувалась в Президії ВУЦВК і Раднаркомі УСРР. Тому не випадково, що значна маса законодавчих актів цього періоду подана у формі постанов Президії ВУЦВК і Раднаркому УСРР.

Посилення керівної ролі Комуністичної партії знайшло своє відбиття у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР. Зрозуміло, що цю практику було поширено і на Україну. Хоча про таку форму законодавчих актів не згадує ні Конституція СРСР, ні Конституція УСРР, вони були джерелами права і, більше того, торкались, як правило, найважливіших галузей життя України, а їх кількість невпинно зростала.

Характерною рисою у розвитку джерел права з початку 39-х років стає перевага загальносоюзного законодавства над республіканськими. Ця тенденція проявлялася вдвох напрямках: по-перше, в тому, що поширюється пряма дія загальносоюзних законодавчих актів, а по-друге, якщо і видавались республіканські законодавчі акти, то в більшості своїй вони будувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значною мірою повторювали останні.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 p. і Конституції УРСР 1937 p. відбулись серйозні зміни. Відтепер усі нормативні акти поділялись на закони і підзаконні акти. Конституція СРСР 1936 p. встановила, що законодавство в СРСР здійснюється виключно Верховною Радою, СРСР. Аналогічну норму було вміщено і в Конституцію УРСР 1937 p. стосовно Верховної Ради УРСР.

Слід зазначити, що хоч і була в цей час створена міцна правова система, але існувала вона нібито незалежно від реального життя.

Цивільне право. Форсовані темпи проведення індустріалізації та суцільна колективізація сільського господарства сприяли тому, що соціалістична власність ставала безроздільно пануючою в усіх галузях народного господарства.

Зміни в соціально-економічній галузі, природно, знайшли відображення і в цивільно-правовому регулюванні суспільних відносин. Цивільне законодавство цього періоду відігравало активну роль у розвитку та охороні соціалістичної власності, зміцненні плановості народного господарства, удосконаленні договірних відносин між соціалістичними підприємствами.

Одним з найважливіших актів, спрямованих на посилення планового керівництва господарством, була постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від ЗО січня 1930 р. про кредитну реформу. Справа в тому, що до цього часу підприємства могли вільно кредитувати одне одного: авансувати під товар, який буде доставлений пізніше, або, навпаки, відпускати товар в кредит. За таких умов підприємство, що не мало коштів для оплати товару, який воно бажало придбати, сплачувало свій борг, виставляючи продавцеві особливе строкове грошове зобов'язання — вексель. Цей вексель дисконтував банк, тобто він відкривав продавцеві під цей вексель кредит на суму вексельного зобов'язання, а потім сам стягував цю суму з покупця, який видавав вексель. При такій системі "комерційного" кредитування планові органи не мали можливості впливати на одержання підприємствами позик, а в підсумку держава була позбавлена можливості здійснювати народне господарство на суворо планових засадах, чого вимагала адміністративно-командна система управління.

Одночасно слід було розширити і закріпити майнову самостійність підприємств як юридичну базу і необхідну умову їх діяльності при наявності такого могутнього планового тиску. За постановою Ради праці і оборони від 23 липня 1931 p. підприємствам виділялися оборотні кошти, що закріплювалися за ними, причому перерозподіл цих коштів допускався лише у зв'язку із затвердженням або зміною промфінплану. Оперуючи цими коштами, підприємство повинно було самостійно відповідати за своїми зобов'язаннями.

Забезпечити централізоване планове керівництво промисловістю при наявності оперативної та майнової самостійності кожного підприємства чи об'єднання можна було шляхом обов'язкового правового оформлення господарських зв'язків підприємств договорами. Ці договори укладались в рамках планових завдань і давали можливість конкретизувати планові завдання щодо потреб сторін, що укладають договір. Передбачались санкції на випадок невиконання договору.

Цивільне право того часу не допускало включення до договорів пунктів про звільнення боржника від відповідальності за невиконання договору "з незалежних обставин".

Для договірного оформлення відносин між господарськими організаціями наприкінці кожного року провадилася так звана "договірна кампанія", в ході якої укладалися договори на наступний рік відповідно до затверджених планів. Постанови Раднаркому СРСР про порядок укладання договорів на 1933 p. і 1934 p. стали важливими джерелами договірного права. Вони встановлювали загальні форми договірних зв'язків і визначали конкретний зміст договорів.

Договірні відносини між господарськими організаціями УРСР розвивалися на підставі загальносоюзних законодавчих актів про договірні кампанії. У відповідності з ними Раднарком УСРР своїми постановами встановлював конкретні строки укладання договорів по окремих господарських системах.

Крім удосконалення управління і розпоряджень державною власністю, велика увага приділялась також зміцненню власності кооперативних об'єднань. Постанова ЦВК і Раднаркому УСРР від 21 серпня 1935 p. забороняла примусово вилучати будь-яке майно (підприємства, споруди, матеріали, кошти тощо) у кооперативних організаціях усіх систем. Питання про вилучення цих коштів і майна належало до виключної компетенції уряду УРСР.

Що стосується регулювання цивільно-правових відносин фізичних осіб, то тут зміст цивільного права суттєво змінився, незважаючи на те, що відповідні норми Цивільного кодексу УСР.Р не були піддані значним змінам. Корінне зрушення у цій галузі цивільного права зумовлено насамперед тим, що приватногосподарську діяльність скільки-небудь значного масштабу було повністю придушено, і пов'язані з нею майнові права, як такі, що здійснюються в суперечності з їх соціально-господарським призначенням, на підставі ст. 1 ЦК УСРР не охоронялися законом. Хоча ЦК зберігав для приватних осіб вільний доступ до акціонерних і різних торговельних і промислових товариств, але норми, що цього стосувалися, вже не мали практичного значення.

Трудове право. Політика форсованої індустріалізації висунула нові завдання в галузі регулювання праці. Величезного значення набули закони, спрямовані на піднесення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни, усунення плинності робочої сили.

Згідно з директивами партії і союзного уряду про заходи до планового забезпечення народного господарства робочою силою і ліквідації її плинності ВУЦВК і Раднарком УСРР постановою від 25 лютого 1931 p. внесли відповідні зміни і доповнення до Кодексу законів про працю УСРР і трудового законодавства.

Основною формою оплати праці в Україні, як і в інших союзних республіках, була відрядна. Вона ставила розміри оплати в залежність від результатів праці. Поряд з відрядною застосовувались почасова і преміальна оплати праці.

З метою зміцнення трудової дисципліни був встановлений новий порядок оплати простоїв та браку. Це знайшло своє вираження у прийнятій відповідно до загальносоюзного законодавства постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 4 червня 1932 р. про внесення змін до КЗпП УСРР.

Згідно з цією постановою брак на виробництві з вини робітника зовсім не оплачувався, а брак не з вини робітника оплачувався в розмірі двох третин ставки почасової оплати праці даного робітника. Оплата за простій з вини робітника не провадилась. За простій не з вини робітника оплата провадилась в розмірі половини тарифної ставки почасової оплати праці робітника відповідної кваліфікації.

Особливо суворі заходи вживалися з метою посилення боротьби із втратами робочого часу та прогулами. У постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 22 листопада 1932 p. вказувалось, що за неявку на роботу без поважної причини, хоча б протягом одного дня, робітник або службовець підлягає звільненню з роботи з позбавленням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства чи установи.

Зміцненню трудової дисципліни сприяло також видання загальносоюзних статутів про дисципліну в окремих галузях народного господарства і державної діяльності: на залізничному транспорті (1933 р.), в органах юстиції (1933 р.), на водному транспорті (1934 р.), в органах зв'язку (1935 p.) тощо.

Важливі зміни в трудовому законодавстві відбулися наприкінці 30-х років, коли вже розпочалася друга світова війна. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 p. збільшувалась тривалість робочого дня: замість шести-семигодинного встановлювався восьмигодинний робочий день. Усі підприємства і установи переводилися на семиденний робочий тиждень. Самовільне залишення робітниками і службовцями підприємств та установ, а також самовільний перехід з одного місця роботи на інше заборонялися, тобто відбувалось прикріплення робітників і службовців до своїх підприємств і установ. Самовільне залишення роботи або прогул тягли за собою кримінальну відповідальність.

Колгоспне і земельне право. Найсерйозніші зрушення відбувалися в даний період в колгоспному і земельному праві. Вони стали наслідком необхідності підготувати правові умови проведення суцільної колективізації і ліквідації на цій підставі "куркульства" як класу.

Розпочалася суцільна колективізація під проводом більшовицької партії, яка визначала і форми, і методи, і строки її проведення. Безпосередній перехід до суцільної колективізації, яку Сталін назвав "революцією згори", був проголошений в рішеннях листопадового (1929 p.) Пленуму ЦК ВКП(б). Особлива роль в цьому відводилась Україні як найважливішому зерновому району. На Пленумі окремо була заслухана доповідь секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора "Про сільське господарство України і про роботу на селі". В постанові наголошувалося, що Україна має достатню матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 p. або навесні 1932 p.

Щоб здійснити колективізацію швидкими темпами, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, які чинили опір усуспільненню, тобто "куркулі". Питання про місце куркуля в колективізованому селі постало ще у 1929 p., але тільки в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. воно було відверто сформульоване як перехід у районах суцільної колективізації до політики ліквідації куркуля як класу.

Порядок розкуркулення розробила у січні 1930 p. спеціальна комісія під керівництвом В.Молотова. Результати її роботи були реалізовані в постанові ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". За цією постановою господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої відносилися "учасники й організатори антирадянських виступів і терористичних актів" (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольовані у в'язницях або таборах); до другої — ті, хто "здійснював менш активний опір кампанії розкуркулення" (їх разом з родинами висилали в північні райони країни); до третьої — розкуркулені, котрі не чинили будь-якого опору (вони одержували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів).

Колгоспний лад став на цей час безроздільно пануючим. Наприклад, тільки в Україні у 1935 p. рівень колективізації досяг 91,3%. І тепер тоталітарна держава прагнула взяти з колгоспів якомога більше сільськогосподарської продукції, вилучити її майже безкоштовно. На розв'язання цього завдання і був спрямований розвиток колгоспного і земельного законодавства.

Кримінальне право і процес. Кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за допомогою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швидко та ефективно розв'язати будь-яке завдання. Тим більше, що наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі з Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі громадянської війни протистояння соціальних сил і розкручувати маховик репресій, аби повернутися до звичайної воєнно-комуністичної політики. Особливо негативний вплив на розвиток кримінального законодавства мала шкідлива концепція про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціалізму, хибні положення якої були висловлені у доповіді Сталіна на об'єднаному Пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) у січні 1933 p.

Все це призвело до значного посилення у цей час суворості кримінальної репресії, розширення переліку злочинів, за які встановлювалася вища санкція, надзвичайно жорстокої постановки захисту соціалістичної власності. У цьому розумінні характерна також заміна з 1934 p. раніш прийнятого в кримінальному законодавстві терміна "заходи соціального захисту" терміном "покарання". Закон від 8 серпня 1936 p. запровадив на додаток до раніш встановлених видів позбавлення волі (у виправно-трудових таборах і загальних місцях ув'язнення) ще й найсуворіший вид позбавлення волі — тюремне ув'язнення.

Певні зміни відбувалися і в галузі кримінально-процесуального законодавства. Істотне значення для поліпшення попередньої підготовки кримінальних справ мала постанова ВУЦВК і Раднаркому

УСРР від 19 листопада 1934 р. про впровадження інституту підготовчих засідань. За цією постановою підготовчі засідання мали розв'язувати спірні питання у складних кримінальних справах судів першої інстанції. Судді надавалося право виносити справу на розгляд підготовчого засідання в тих випадках, коли він вважав, що її не можна призначити до слухання через суттєву неповноту попереднього розслідування, неправильну кваліфікацію злочину та ін.

Але такі доповнення і зміни в кримінально-процесуальному законодавстві ставали нікчемними на фоні масових репресій, які здійснювались саме в цей час і яким передувала своєрідна серйозна деформація кримінально-процесуального законодавства. В результаті цього у першій половині 30-х років було скасовано гарантії прав особи в кримінальному судочинстві.

Жорсткість економічного і політичного режиму створила можливість форсованими темпами розв'язувати деякі пріоритетні економічні проблеми, перш за все спрямовані на будівництво "соціалізму". Це був сталінський "великий стрибок". Проте це досягалося за рахунок соціальних проблем, низького життєвого рівня народу:

насильницька колективізація на селі, форсування індустріалізації, режим найсуворішої економії, скорочення споживання, масове використання праці ув'язнених.

До вирішення цих завдань було пристосовано законодавство України 30-х років. Право надавало обов'язкової сили партійним рішенням по проблемах "соціалістичного будівництва", котрі, як правило, передували прийняттю того чи іншого правового акта. Широке розповсюдження одержували спільні партійно-державні акти, найчастіше — спільні постанови ЦК більшовицької партії та радянського уряду.