Формування нової соціокультурної дійсності та її риси за доби незалежності України

Процеси перебудови 1987-1991 років у СРСР ознаменували закінчення ″холодної війни″, поставили крапку в протистоянні двох ідео­логічних систем – радянсько-комуністичної та ліберально-капіталіс­тичної, стали початком формування нової соціокультурної дійсності. Змістом формування нового культурного фарватеру розвитку суспіль­ства стала критика, заперечення та подолання системи цінностей панів­ної офіційної культури радянського суспільства та стихійне народження й вихід на поверхню суспільного життя різного роду альтернативних куль­тур та контркультур.

Якщо контркультури були спрямовані лише на негативацію та заперечення цінностей, зразків та практик офіційної культури, то альтер­на­тивні культури висували та стверджували власні системи цінностей. Так, на фоні культурної різнобарвності, багатоликості, переплетіння за­хідного та східного впливів поступово стверджується особлива, специ­фічна для багатьох пострадянських суспільств соціо­культурна перспек­тива з одного боку, лібералізації, демократизації та капіталізації, з іншо­го – розвитку національного, етнічного. На зміну колективістським цінностям приходять індивідуалістичні. На місце комуністичних пропо­нуються національні цінності як запорука виходу України з будь-якої кризи. Звичними стають голоси про українську національну ідею, роз­виток української нації та мови.

Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насам­перед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як ″пост­тота­літарне суспільство″. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими сто­сунками між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умо­вами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою систе­мою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задово­лення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню про­граму поведінки людини (особистості), вони забез­пе­чують узго­дження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні змі­ни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових вироб­ничих відносин, які породжують нові класи й верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю й способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка значною мі­рою набула вже станового характеру. Відчувається відверта експ­луа­тація ″новими українцями″ наукового економічного й культур­ного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в куль­туру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури; бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва й культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо, на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особ­ливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високо­оплачу­ваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну україн­ську ментальність; породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється. Соціально-культурна структура ук­раїн­ського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціа­льну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти посту­­пу культури, створювати умови для їх творчого взаємозба­гачення.

Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в кон­тек­сті нового соціального вибору, який визначився у своєму негати­віст­ському ставленні до соціалізму, але не кристалізувався у своєму позитив­ному означенні до нової соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспіль­стві, відбувається суперечливо й болісно, бо значна частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впев­нено обрала шлях західної цивілізації, який в значною мірою вигля­дає повторенням уже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визна­чилася у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, невизначеність породжує колапс діяльності, втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети й завдання, призво­дить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в західному напрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Оскільки в основі культури лежать цінності й норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цін­ностей та формуванням їх нової ієрархії.

Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого роз­витку української культури мало осягнення її природи й продов­жуване з часів ″перебудови″ зняття з культури ідеологізаційного пресин­гу, яке можна означити поняттям ″деідеологізація культури″.

Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю, призвело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адмі­ністра­тивної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набу­ває не тільки розголосу, але й практично-дієвого поширення й втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатоманіт­ності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необ­хідна її природі, відбувається зняття ієрархічного управління сферою культури, поступове зростання самостійності розвитку культури в регіо­нах, яке завершилося постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури призводять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів, до строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодо­стат­нього розвитку культури.

У процесі складання нового профілю і структури культурного жит­тя, насичення його національним змістом і постмодермістськими но­вація­ми відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі й кри­те­ріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються й ви­хо­дять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, інноваційності, авангардності справжньої народності.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов’я­за­ною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних доб­ровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підгрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприя­ю­чи входженню України в культурний європейський прос­тір. Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна сус­піль­ного й громадського статусу релігії, релігієзація значних верств насе­лення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, цін­нісні орієнтації.

Зростаюча з часів ″перебудови″ відкритість функціонування й розвитку української культури за своїм змістом є формою входження у світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим опри­­люд­нен­ням тих здобутків культури, які протистояли офіційним норма­тивам со­ціа­лістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супро­во­джувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продук­ції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів росій­ської культури.