Розвиток української культури у воєнний та повоєнний періоди

 

У роки Другої світової та Великої Вітчизняної війни українська культура переживала далеко не кращі свої часи. З одного боку, після возз’єднання західноукраїнських земель з Центральною та Південно-Східною Україною у 1939-1940 рр. школи всіх ступенів були переведені на українську мову навчання. Вперше університет у Львові був українізованим. Почали працювати державні театри, філармонії, консерваторія, музичні училища. У 1939 р. в музичне товариство України увійшла група діячів культури, зокрема композитори С.Людкевич, А.Кос-Анатольський, Є.Козак, славнозвісна співачка С.Крушельницька та ін.

Проте з приходом на ці землі Червоної армії перестали діяти культурні, наукові товариства, зокрема ″Просвіта″, наукове товариство імені Т.Шевченка, жіночі, кооперативні, музичні, краєзнавчі товариства та організації. Почала створюватися мережа радянізованих культурно-освітніх закладів − клубів, бібліотек, читалень. 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек, 23 музеї, які функціонували тут наприкінці 1940 р., повною мірою виконували поставлені перед ними цілі.

З початком Великої Вітчизняної війни 1941 р. Україна була окупованою Німеччиною територією впродовж двох (на сході) і чотирьох (на заході) років. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися гітлеровськими. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу.

З окупованої території на схід було евакуйовано тисячі робітників, інженерів, кращі гуманітарні сили України – поетів, письменників, митців, науковців.

В далекій евакуації ще ближчою й ріднішою ставала Україна, і до неї зверталися найвідвертіші поетичні рядки. Тоді пише Сосюра вірш ″Любіть Україну″, пише схвильований поетичний цикл ″Україно моя″ Андрій Малишко, пише сповнені тугою за рідною землею поезії Леонід Первомайський, а Максим Рильський починає поетичну ″Мандрівку в молодість″. І, нарешті, тоді відкривають сповнені палкого українського патріотизму твори Олександра Довженка – кіноповість ″Україна у вогні″ та п’єса ″Нащадки запорожців″. Але у 1941 р. було підготовлено жорстоку ″виставу″. На Політбюро було ″обговорено″ питання про ″помилки″ Олександра Довженка. Після цього він був ізольований від української культури.

В роки німецької окупації величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Був пограбований культурно-історичний заповідник Києво-Печерська лавра. Вивезені унікальна колекція зброї часів Запорізької Січі, нумізматична колекція, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби і прикраси. Фашисти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, викрали і спалили понад 50 млн.книг. Частина культурних цінностей після війни була повернута, але залишена в музеях Москви і Ленінграда.

Німецька окупаційна влада закрила населенню окупаційної України шлях до освіти. Рейхкомісар Є.Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років. З виповненням 14 років українську молодь відправляли на примусову працю до Німеччини.

Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Тисячи вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від фізичного терору гітлерівців, голодної смерті, нестерпних умов життя.

Однак культурне життя не припинялося. Радянська влада розуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, національні почуття народу. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. Раз у раз письменники звертаються до героїчних постатей Данила Галицького, Ярослава Мудрого, П.Конашевича-Сагайдачного, Б.Хмельницького. З’являються високохудожні і високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни.

У радянському тилу українська наукова-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, випуску зброї. В лютому 1942 р. відновив роботу в Кизил-Орді (Казахстан) Об’єднаний Український державний університет у складі викладачів і студентів Київського і Харківського університетів. Українські вчені брали участь у виконанні оборонних і народогосподарських завдань. Зокрема, вчені Інституту електрозварювання, очолюваного Є.Патоном, впровадивши в практику нові методи електрозварювання, зробили основний внесок у виробництво найкращого танка Другої світової війни Т-34. Вчені фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР зробили великий доробок у розвиток літако-і приладобудування, розробку приладів для радіолокації й пеленгації, створення нових матеріалів для воєнних потреб.

У науково-технічних розробках брав участь також колектив Дніпропетровського металургійного інституту, який у серпні 1941 р. було евакуйовано на Урал.

Ученими-металургами К.Ф.Стародубовим, О.П.Чекмарьовим, С.Т.Ростовцевим та іншими була здійснена відливка виливниць безпосередньо з рідкого доменного чавуну, що сприяло збільшенню виробництва броньої сталі для виготовлення танків. Група вчених ДМетІ спільно з ученими-медиками налагодили виробництво високоефективних лікувальних засобів із продуктів коксохімічного виробництва. Багато вчених інституту ввійшли в організований у 1942 році Комітет допомоги вчених фронту. Колективом інституту було внесено 100 тис. карбованців на виробництво танків, що було відзначено Подякою Верховного Головнокомандувача. За великий внесок колективу інституту у воєнні розробки ректор ДМетІ М.Х.Ісаєнко був нагороджений орденом Червоної Зірки. Подібні приклади можна привести й по інших вищих навчальних закладах.

Українські вчені-медики ефективно працювали над розробкою нових методів лікування. Так, працівники Харківського інституту переливання крові організували у великих містах східної частини СРСР пункти із збирання та консервування крові, що дало змогу відправити для фронтових шпиталів кілька тонн консервованої крові. В Інституті клінічної фізіології під керівництвом академіка О.Богомольця було винайдено препарати для швидкого загоєння ран, переломів кісток. Відомий хірург-офтальмолог В.Філатов, перебуваючи у Ташкенті, удосконалив методи лікування, пов’язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби із сліпотою.

Умови Другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Проводилася робота з налагодження культурно-освітнього життя евакуйованих українців. У глибокому радянському тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання. Активізувався випуск книжок і часописів українською мовою. У період з червня 1941 р. по січень 1944 р. видавництвом АН УРСР було видано близько 40 назв книг і брошур з історії України, української культури тощо.

З великою віддачею і натхненням працювали у цей час творчі колективи майже 50 евакуйованих з України театрів. Основна увага приділялась виступам у військових частинах, шпиталях, заводах, фабриках, колгоспах і радгоспах.

Багато зробила радянська преса і радіо. З 1942 р. на сході СРСР розпочинається видання українських газет ″Радянська Україна″, ″Правда України″, ″Література і мистецтво″, журналів ″Україна″, ″Українська література″ та ″Перець″.

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою послабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті ″Українське слово″ і ″Литаври″, а їхні організатори, члени ОУН, О.Теліга та І.Ірлявський страчені гестапо.

Жахливу картину залишили після себе на окупованих українських землях фашистські загарбники. Достатньо сказати, що матеріальні збитки, понесені вищою школою України склали біля одного трильйона карбованців. Тому відбудова матеріально-технічної та навчальної бази вищих навчальних закладів у післявоєнний період стала одним з головних завдань відновлення освітянської сфери в Україні. Ця робота розпочалася ще під час війни, по мірі визволення української території від загарбників. На початок 1945-1946 навчального року в республиці діяло вже 150 вузів, в яких навчалися близько 100 тис. студентів стаціонару.

У міру звільнення міст і сіл від гітлеровців піднималися з руїн і згарищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським владним та партійним структурам, які на одне із чільних місць висунули програму відбудови матеріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, включаючи західні.

Але після війни було відновлено переслідування та ідеологічний тиск. Утверджувалася думка, що лібералізація культурного життя і захоплення досягненням західної цивілізації криють в собі невдоволеність радянською культурою. Нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-ті роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як ″Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в ″Нарисі історії української літератури″ (1946), про журнали ″Вітчизна″ і ″Перець″. У 1947 р. на пленумі Спілки письменників України огульній, кон’юнктурний критиці були піддані романи Ю.Яновського ″Жива вода″, І.Сенченка ″Його покоління″, повість П.Панча ″Блакитні ешелони″. У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В.Сосюри ″Любіть Україну″, в якому, нібито, повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнала з цих же позицій творчість М.Рильського, а С.Голованівського звинувачували в ″безрідному буржуазному космополітизмі″. Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.

Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву ″відлига″. Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому.

У 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти, у 1956 р. скасували плату за навчання в старших класах.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу. Наприкінці 50-х років почалася організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. Була проведена реорганізація вищіх навчальних закладів, кількість яких скоротили, хоча число студентів збільшилося. Недоліком навчально-виховного процесу була його надмірна заідеологізованість.

Певні досягнення були в цей час у науці. Розширилася мережа науково-дослідних установ. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С.Корольов. одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов. Розвитку кібернетики в Україні сприяла організація в 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібернетики. Його досягнення пов’язані з іменем В.Глушкова, першого і незмінного впродовж 20 років (з 1962 р.) директора інституту. Найбільшим науковим центром залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Є.Патон. Помітною подією в культурному житті стало видання ″Української радянської енциклопедії″ в 17 томах. Завершено було і публікацію 26-томної ″Історії міст і сіл Української РСР″.

На розвиток української культури, на громадське життя суттєво вплинула молода генерація так званих ″шістдесятників″. Це був рух українських інтелектуалів, насамперед, письменників і поетів, які своєю творчістю прагнули відродити справжні вартості української культури, вірили у можливість демократичного реформування радянської системи. Вони видавали нові думки відмінні від офіційних, і стали ядром духовної опозиції в Україні.

Осередком духовного становлення багатьох ″шістдесятників″ був київський Клуб творчої молоді ″Сучасник″. Його виникнення припадає на 1959 р. Президентом клубу став Лесь Танюк – студент режисерського факультету театрального інституту. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Іван Драч, Борис Олійник, В’ячеслав Чорновіл. Вже у 1962-1963 рр. їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом смовидаву в середовищі національно-свідомої інтелігенції.

Благотворний вплив ″відлиги″ відчули всі сфери української культури. Пожвавилося театральне життя. Хоча кількість театрів зменшилася з 80 у 1958 р. до 61 у 1965 р., кількість глядачів зросла. Провідними театрами були ім.І.Франка в Києві, ім.Т.Г.Шевченка в Харкові, ім. М.Заньковецького у Львові, ім. Л.Українки у Києві, Київський театр опери та балету.

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, збагатились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрінуті оперні твори Г.Майбороди, В.Губаренка, А.Кос-Анатольського, К.Данькевича. В Україні з’являється блискуче сузір’я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, Є.Мирошниченко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Д.Петриненко.

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С.Бесєдіна ″Визволення Києва″, В.Костецького ″Повернення″. Великої популярності набула картина Т.Яблонської ″Хліб″, де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

Кіномистецтво України, з одного боку, прагнуло зберегти певну самобутність, національний колорит, а з іншого – дедалі більше втрачало національні риси. У часи ″відлиги″ Київська кіностудія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність добули фільми ″Гадюка″ В.Івченка, кінокомедія ″Королева бензоколонки″, ″Ключі від неба″. Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С.Параджанова ″Тіні забутих предків″, поставлений за повістю М.Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народного життя, його драматичні і трагічні аспекти.

Отже, всупереч репресіям і переслідуванням, залізній завісі українська культура в повоєнний період продовжувала розвиватися, заявляючи про свою самобутність і невмирущість, а хрущовська ″відлига″ стала помітним культурно-національним пробудженням, очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини.