Чому неминуче зіткнення цивілізацій.

Ідентичність на рівні цивілізації буде ставати усе більш важливої, і вигляд світу буде значною мірою формуватися в ході взаємодії семи-восьми великих цивілізацій. До них відносяться західна, конфуцианская, японська, ісламська, индуистская, православно-славянская, латиноамериканська і, можливо, африканська цивілізації. Самі значні конфлікти майбутнього розгорнуться уздовж ліній розламу між цивілізаціями. Чому?

По-перше, розходження між цивілізаціями не просто реальні. Вони - найбільш істотні. Цивілізації несхожі по своїй історії, мові, культурі, традиціям і, що найважливіше, - релігії.

По-друге, світ стає більш тісним. Взаємодія між народами різних цивілізацій підсилюється. Це веде до росту цивілізаційної самосвідомості, до поглиблення розуміння розходжень між цивілізаціями і спільності в рамках цивілізації.

По-третє, процеси економічної модернізації і соціальних змін в усьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, одночасно слабшає і роль нації-держави як джерела ідентифікації. Що утворилися в результаті лакуни по більшій частині заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів. Подібні рухи склалися не тільки в ісламі, але й у західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі.

По-четверте, ріст цивілізаційної самосвідомості диктується роздвоєнням ролі Заходу. З одного боку, Захід знаходиться на вершині своєї могутності, а з інший, і можливо саме тому, серед незахідних цивілізацій відбувається повернення до власних коренів.

По-п'яте, культурні особливості і розходження менш піддані змінам, чим економічні і політичні, і внаслідок цього їх складніше дозволити або звести до компромісу.

У класових і ідеологічних конфліктах ключовим було питання: "На чиїй ти стороні?" І людина могла вибирати - на чиїй він стороні, а також змінювати раз обрані позиції. У конфлікті ж цивілізацій питання ставиться інакше: "Хто ти такий?" Мова йде про те, що дано і не підлягає змінам. І, як ми знаємо з досвіду Боснії, Кавказу, Судану, давши невідповідну відповідь на це питання, можна негайно одержати кулю в чоло. Релігія розділяє людей ще більш різко, чим етнічна приналежність.

ЛІНІЇ РОЗЛАМУ МІЖ ЦИВІЛІЗАЦІЯМИ

Якщо в роки холодної війни основні вогнища криз і кровопролиття зосереджувалися уздовж політичних і ідеологічних границь, то тепер вони переміщаються на лінії розламу між цивілізаціями.

ЗІМКНЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ: СИНДРОМ "БРАТЕРСЬКИХ КРАЇН"

Групи чи країни, що належать до однієї цивілізації, виявившись втягненими у війну з людьми іншої цивілізації, природно намагаються заручатися підтримкою представників своєї цивілізації.

ЗАХІД ПРОТИ ІНШОГО СВІТУ

Стосовно інших цивілізацій Захід знаходиться зараз на вершині своєї могутності. Друга наддержава - у минулому його опонент, зникла з політичної карти світу. Військовий конфлікт між західними країнами немислимий, військова міць Заходу не має рівних. Якщо не вважати Японії, у Заходу немає економічних суперників. Він очолює в політичній сфері, у сфері безпеки, а разом з Японією - і в сфері економіки. Світові політичні проблеми і проблеми безпеки ефективно дозволяються під керівництвом США, Великобританії і Франції, світові економічні проблеми - під керівництвом США, Німеччині і Японії. Усі ці країни мають самі тісні відносини один з одним, не допускаючи у своє коло країни поменше, майже всі країни незахідного світ

Спочатку США, на думку З.Бжезінського, маємо закріпити на теренах Євразії геополітичний плюралізм. І тому пріоритет може бути віддано політичному маневруванню і дипломатичним маніпуляціям, які мають виключити можливість освіти коаліцій, ворожих США. Але в кожної держави, існуючого на карті Євразії, на думку автора, немає при цьому реальні можливості. З другого краю етапі американізації (в у середньостроковому періоді) на теренах Євразії мають з'явитися стратегічно прийнятні партнери, які можуть опинитися створити (під американським керівництвом)трансевразийскую систему безпеки, об'єднуючою більше країн. На довгостроковій перспективі це може стати основою системи справжньої політичну відповідальність в глобальному масштабі.

Найближче завдання у тому, щоб пересвідчитися, що жодне держава мають потенціалом, якої не вистачало, щоб вигнати США з Євразії чи навіть значною мірою знизити їх на вирішальній ролі як світового арбітра. [8] Отже, США націлені (якщо судити зрассекреченному 1992 року меморандуму Пентагону від американських стратегічні цілі) на «глобальне запобігання виникнення потенційній загрозі США перевищив на збереження американського переважання у світі».

 

 

В теперішньому взаємозалежному і глобалізованому світі інтеграційні тенденції є домінуючими в світовій практиці. Більшість країн світу в тій чи іншій мірі інтегруються на глобальному чи регіональному рівні, відмінність полягає лише в тому, наскільки ці процеси є глибинними та інтенсивними, а також, чи адекватно політичне керівництво країни обрало геостратегію для досягнення поставленої мети. Для України тема зовнішньополітичної інтеграції є актуальною від початку проголошення незалежності держави. Не дивлячись на ряд очевидних недоліків та переваг, які має Україна, а також аналогічних факторів в інших країнах та окремих регіонах, українська політична верхівка і досі не може оцінити наявний потенціал та обрати геостратегію для реалізації оптимального сценарію зовнішньополітичної інтеграції нашої держави. Хоча на законодавчому рівні в Законі України «Про засади зовнішньої і внутрішньої політики України» визначено, що українська держава прагне долучитись до Європейського Союзу та розвитку європейської системи колективної безпеки, але, чомусь, в реальному житті ми бачимо зовсім інші політичні рішення та вчинки, які віддаляють від зафіксованої цілі.

Вже після заяви глави російського уряду Володимира Путіна про економічні переваги приєднання України до Євразійського Союзу (у російськомовній Вікіпедії цьому присвячено навіть цілий пункт!?), українські політики і навіть деякі експерти повернулися до активного обговорення євразійського сценарію. Попри усі заяви українських політиків про те, що Україна – це країна з європейською ідентичністю, питання зовнішньополітичної визначеності та вектору інтеграції України в черговий раз стає об’єктом маніпуляцій і подвійних стандартів.

Автором було проведено невелике соціологічне дослідження – опитування на тему «Оптимальний сценарій зовнішньополітичної інтеграції України», серед експертів були науковці з США (Олександр Мотиль), Німеччини (Андреас Умланд) та України (Олександр Палій, Володимир Фесенко та ін.). Звичайно, дане дослідження не є репрезентативним, воно не виражає позицію більшості громадян України, проте, враховуючи той факт, що воно є не кількісним, а якісним, це дає можливість більш глибше зрозуміти причини, проблеми реалізації та наслідки геополітичної інтеграції та оцінити, який зі сценаріїв є оптимальним для України.

Всі опитані експерти зазначають, що Україна не безпідставно має геополітичні амбіції та значні перспективи, але мало що робить для їхньої реалізації. Серед потенційно можливих сценаріїв зовнішньополітичної інтеграції України в даний час виокремлюють чотири можливих концептуальних напрямки: європейський, євразійський, східноєвропейський, відмова від інтеграції і проведення багатовекторної політики.

Держави колишнього соціалістичного блоку, як і ті, що виникли на руїнах СРСР, шукають свого геополітичного місця у світі. Так само й Україна. Все це, зрозуміло, таїть у собі підвищену загрозу нестабільності і можливості виникнення реґіональних конфліктів.

Враховуючи такий стан речей у сучасному світі, подивимось на ситуацію у Східноєвропейському реґіоні (і ширше — у Східнохристиянській цивілізації) та на геополітичне становище України в цьому контексті. Насамперед треба визнати, що наприкінці XX ст. на світовій арені діють вже не стільки окремі національні держави, скільки групи держав, що згуртовуються здебільшого за цивілізаційними принципами (хоч і не винятково за ними). Найяскравіший приклад — об’єднання протягом останніх десятиліть протестантсько-католицької Європи з одночасним збереженням системи трансатлантичного партнерства. Складніші і суперечливіші інтеґраційні процеси в межах мусульманського світу. Але високий рівень того, що можна було б назвати цивілізаційною самосвідомістю соціально активних верств мусульманського світу, сумнівів не викликає.

Серед сил, що репрезентують мусульманський світ поблизу Східної Європи, найзначнішою є Туреччина, яка на Балканах, у Закавказзі, Центральній Азії, а згодом, імовірно, і в Криму спроможна розігрувати як панісламістську, так і пантюркістську карти. Україна, так само як і Болгарія чи Сербія, Вірменія чи Грузія, Росія чи Білорусь, говорячи в термінах цивілізаційного підходу, не належить ані до Західнохристиянського (Північноатлантичного) світу, ані, тим більше, до мусульманської чи будь-якої іншої з азійських цивілізацій. Разом з тим існує певна, хоча ще й недостатньо осмислена реальність — світ зв’язаних між собою давніми духовними, історичними, економічними зв’язками народів Східноєвропейсько-Балкансько-Кавказько-Зауральського (до Тихого океану) простору. Структура цієї цивілізаційної спільності досить складна і тому, ідентифікуючи її, бачимо наявність двох досить відмінних один від одного підходів, які умовно можна було б назвати поствізантійством та євразійством.

Сенс першого — у його визначеності за спільними критеріями поствізантійської культури, але недолік — в іґноруванні не менш значущого давнього і глибинного взаємопроникнення і взаємозв’язку між слов’янством (передовсім росіянами) та тюрксько-мусульманськими (за винятком монголомовних буддистів — калмиків, бурятів та монголів) етносами. Концепція євразійства акцентує увагу саме на останньому, але, своєю чергою, не надає належного значення культурно-духовній спорідненості східнохристиянських народів.

Крім цього, необхідно підкреслити, що частина України і Білорусь західніше Дніпра, а особливо Галичина, Буковина і Закарпаття своїм корінням реально причетні й до цивілізаційного світу Заходу. А це, як і двоїсте становище Греції, надає, умовно кажучи, східнохристиянсько-євразійському простору додаткового, «західного» виміру.

Усвідомлення місця України в окресленому геополітичному просторі зайвий раз підкреслює важливість для її долі збереження стабільних і збалансованих взаємин з Росією. Загальновідомо, наскільки глибоко взаємопов’язані економічна, соціальна, культурно-наукова системи цих держав, для кожної з яких (для України більше, ніж для Росії) важко знайти собі альтернативного аналогічного партнера. Разом з тим політична нестабільність і висока вірогідність приходу в Росії до влади великодержавницько-шовіністичних сил вимагає від України вкрай обережної зовнішньої політики, наріжним каменем якої має бути збереження і зміцнення державного суверенітету та розвиток взаємин з усіма вагомими на світовій арені та конкретно у субреґіоні силами (Західна Європа, США, Туреччина тощо). Але це зовсім не суперечить першочерговій необхідності утвердження України саме у східнохристиянсько-євразійському просторі з урахуванням геополітичних помилок перших років незалежності.

Серед цих помилок передовсім варто відзначити такі. По-перше, наївні і марні сподівання на широку підтримку України з боку Заходу, як і ставка на інтеґрацію у західноєвропейську економічну та військово-політичну систему. По-друге, абсурдна з будь-якого (як економічного, так і культурологічного) погляду ідея Балто-Чорноморського альянсу. Країни Вишеградської групи, та такі, як Словенія та Хорватія, а також держави Прибалтики усвідомлюються протестантсько-католицькою Європою як «свої», тож їхня політика орієнтується (що має під собою культурно-історичні підстави) на кінцеву інтеґрацію у західний світ, додамо ще — з функцією своєрідного його «східного санітарного кордону», тоді як Україна потрапити туди шансів практично не має. По-третє, помилковим виявився такий підхід України до СНД, за яким остання розглядалася суто як тимчасова організація, необхідна для «оксамитового розлучення» 12 країн-членів. Традиційним зв’язкам (особливо економічним, не кажучи вже про міжособистісні) альтернативи знайти не пощастило. Крім того, ставка керівництва України на суто двосторонні зв’язки між країнами-членами СНД, обумовлена побоюванням домінування Росії у будь-яких міждержавних органах, призвела на практиці до ще більшої переваги Росії над кожним з її партнерів у Співдружності у їхніх взаєминах сам на сам.

Розгляд геополітичних змін, що відбуваються на наших очах, спонукає до висновку про те, що вже тепер і, тим більше у наступному столітті, нормальний розвиток України, як і інших держав, передбачає пошук ними нового, природного місця у певному цивілізаційному просторі. Для України це, умовно кажучи, східнохристиянсько-євразійський простір, самовизначення у якому має бути таким, що не заважає всебічному розвитку взаємовигідних зв’язків з країнами Заходу, мусульманського світу та інших цивілізацій.

 

Семінар№4.

1. Поняття влади, її принципи,форми.

Влада - здатність і можливість втілювати свою волю, справляти визначальний вплив на діяльність, поведінку і загалом долюінших людей за допомогою авторитету, права, шляхом насилля (державна, економічна, політична, сімейна); центральна, організаційна та регулятивно-контрольна засада політики; одна з найвагоміших та найдавніших проблем суспільно-політичного знання; проблема культури суспільства й життя конкретної людини. Політичні сили, які приходять до влади, починають формувати її за своїми уявленнями. Отже, політика та влада пов'язані зворотною причинно-наслідковою залежністю.

лада є одна з фундаментальних початків людського суспільства. Слово влада – грец. – панувати, управляти, володіти. Влада – право і можливість розпоряджатись чимось і кимось, підкоряючи своїй волі. Коли американського президента Ричарда Ніксона спіймали на брехні стосовно скандальної події в готелі "Уортергейт", спалахнула політична криза і, не чекаючи процедури відречення президента від посади конгресом, Ричард Ніксон пішов у відставку.

Чому на такий крок іде людина, яка є главою держави? Адже президент мав переважну законність, символ суверенітету великої держави, в його руках зосереджені важелі і механізми управління, але Ричард Ніксон не дає відчути суспільній думці свою владу, а покірно йде у відставку?

Влада – це здатність конкретних лідерів змусити підкорятися собі. Та сприймаючи владу лише як потенціал примусу і насилля, не можна зрозуміти, чому в історії сучасного суспільства можливі і такі парадокси. Якщо міра законності – показник ступеня поваги суспільства до уряду, а забезпечити суверенітет – показник поваги до держави, то влада – це повага конкретного політичного лідера її здійснюючого, повага народу.

Влада має універсальну властивість: загальність – функціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах, здатність проникати в усі види діяльності, зв'язувати людей, суспільні соціальні верстви і групи і протиставляти їх, має і єдиний принцип діяльності – командування в різних його формах (розпорядження, наказ, переконання та ін.). Влада є скрізь, де є стійкі об'єднання людей: в сім'ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі.

Поняття влади взагалі, поняття політичної влади зокрема, пояснюється по-різному, буденно, побутово і науково. Буденно, в пов­сякденному житті говоримо про владу батьків над дітьми, про владу над людиною сил природи, під пануванням яких перебуває поки не зуміє підкорити їх, про владу держави над громадянами та ін. Це найрізноманітніші поняття влади, що часто між собою мають мало спільного.

Залежно від характеру суб’єкта влади розрізняються традиційні форми влади. Кількісна характеристика суб’єкта дозволила ще у давнину виділити три форми:

• монархія (грец. monaria – одновладдя) – влада одного (детальніше буде розглянута далі як одна з форм правління);

• олігархія (грец. oligarcia – влада небагатьох) – правління невеликої купки людей – або родової знаті, або заможних землевласників, або фінансистів тощо;

• демократія (грец. dhmokratia – влада народу) – влада належить безпосередньо або опосередковано народу або його більшості.

Також в давнину виникають й інші характеристики форм влади, які відображають вже якісну характеристику суб’єкта:

• аристократія (грец. aristokratia – влада найзначніших) – влада небагатьох, які належать до привілейованих родин, людей шляхетного походження;

• плутократія (грец. ploutoz – багатство + kratoz – влада) – влада належить представникам найбагатіших прошарків суспільства;

• охлократія (грец. ocloz + kratoz – влада натовпу) – сліпа, деспотична демократія, тобто влада народу, яка не обмежена ніякими законами;

• теократія (грец. Qeoz + kratoz – влада Бога) – політична влада церкви, священників, релігійний характер держави.

Більш новими якісними формами влади є:

• бюрократія (фр. bureau – контора + грец. kratoz) – політична влада чиновників, виконавчого апарату;

• технократія – влада науково-технічної еліти, пов’язана з процесом індустріалізації та науково-технічної революції;

• меритократія (лат. merіtus – гідний + kratoz) – влада найбільш здатних до управління та гідних цього, при цьому здатність та гідність визначаються виключно особистими заслугами та досягненнями, засуджується непотизм (благовоління до родичів та знайомих при розподілі посад) та протекціонізм, створення креатур (кола осіб, особисто відданих тому хто має владу).

Останнім часом набули також поширення досить екзотичні назви, пов’язані, на жаль, із викривленням владних функцій:

• клептократія (грец. kleptw – викрадаю + kratoz) – влада злодіїв, тобто корумпованої верхівки;

• мафіократія, або влада мафії (італ. maffіa – таємна організація протиправного спрямування) – безпосередній вплив організованої злочинності на політичну владу, або її зрощення з політичною владою.

 

Політична влада є багатоманітним суспільним явищем. Розкриттю цієї багатоманітності, різних сторін та аспектів політичної влади сприяють різні концепції влади, основними з яких є телеологічна, реляціоністська, системна, біхевіористська, психологічна.

Телеологічна (від грец. telos, teleos — мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко — не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.

Реляціоністська (від франц. relation — відношення, зв'язок) концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт. Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації. Влада — це взаємодія суб'єкта і об'єкта, яка виявляється в тому, що суб'єкт контролює об'єкт за допомогою певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть політики.

Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами й розподілу сфер впливу. Концепція спро-тиву розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив об'єкта. Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів. Концепція розподілу сфер впливу має на меті пом'якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням — підкоренням. Однак у масштабі всього суспільства наявний баланс владних відносин між суб'єктами і об'єктами, оскільки з часом і в різних сферах впливу вони міняються місцями: суб'єкти стають об'єктами і навпаки. Якщо, наприклад, наймач робочої сили диктує умови праці найманому працівникові, то останній, у свою чергу, через профспілкову організацію може контролювати самого наймача. Правляча партія може перетворитися на опозиційну, а опозиційна — стати правлячою. Рядовий виборець може стати політиком, а той — рядовим виборцем тощо.

Реляціоністська концепція влади слушно наголошує на тому, що влада є вольовим відношенням між людьми, за якого суб'єкт тим чи іншим чином долає спротив об'єкта, що суб'єкти та об'єкти владних відносин можуть мінятися місцями. На базі цієї концепції визначаються шляхи, методи й засоби впливу на суспільство з метою досягнення соціальної злагоди і забезпечення політичної стабільності. До них належать, наприклад, стимулювання активності трудової діяльності, дотримання норм громадської поведінки тощо, проте реляціоністська концепція перебільшує можливості для об'єкта стати суб'єктом влади. Владні відносини є результатом об'єктивно зумовленого суспільного поділу праці, який не вирізняється динамізмом. Поділ на владарюючих і підвладних є одним з найбільш сталих у суспільстві. Зрештою, існує величезна різниця між, наприклад, державною владою, в розпорядженні якої є різноманітні ресурси, і владою тієї ж профспілки, основним засобом впливу якої виступає сама організація.

Системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Влада, шо в політичній системі виступає як політична влада, з'єднує всі елементи системи в єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає в тому, шоб забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна регулювати відносини між людьми й суспільством у цілому, в тому числі й державно-політичними інститутами. Влада покликана вирішувати суперечність між необхідністю організованості й порядку в суспільстві та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими виникають конфлікти. Влада з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому.

Системний підхід до розуміння влади застосовується на трьох рівнях: політичної системи суспільства в цілому; окремих складових системи; відносин між самими індивідами.

Якщо системна концепція в поясненні феномену влади йде від політичної системи суспільства до індивіда, то біхевіористська (від англ. behaviour — поведінка) концепція зорієнтована у зворотному напрямі. Біхевіоризм розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають іще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку. Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті блага і привілеї, які отримують наділені владою люди. З набуттям влади пов'язано отримання матеріальних благ, свободи, престижу, безпеки тощо.

У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова модель виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як владних вольових прагнень.

Ринкова модель біхевіористської концепції влади грунтується на тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як і на будь-який інший, поширюються відносини попиту і пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми покупцями і продавцями та менеджерами як посередниками між ними. Вони, зокрема, готують кандидатів на владу і забезпечують їх перемогу на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами.

У частині мотивації політичної поведінки біхевіоризм є різновидом психологічної концепції влади. Головною особливістю цієї концепції є пояснення владних відносин психологічними мотивами. В одних випадках, наприклад у біхевіоризмі, постулюється воля до влади як її джерело, в інших — прагнення людини до влади, особливо володіння владою, пов'язуються з необхідністю суб'єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад. Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у підсвідомих мотивах, у тому числі сексуальних. Стверджується, зокрема, шо у психіці людини є структури, які сприяють тому, що вона підсвідомо віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності, власної захищеності й заспокоєння за допомогою любові до володаря. Ці та інші різновиди психологічної концепції влади допомагають з'ясувати механізми мотивації влади, як відносин панування і підкорення.

Існують також інші концепції влади — інструменталістська, структуралістська, функціональна, конфліктологічна тощо. Кожна з них розкриває якусь особливість чи сторону влади.

 

3. Раціональна та іраціональна влада. Типологія владних ресурсів.

Раціональна влада

Раціональна влада (або авторитет) - влада, заснована на компетентності. Вона допомагає людині, який на неї спирається, рости.

Раціонально-правової або легальний тип влади найбільш поширений в сучасному суспільстві. Цей тип влади почав складатися в Західній Європі, коли в XIII столітті стали з'являтися перші загальнообов'язкові норми управління (Велика Хартія Вольностей, 1215) і правила самоврядування (Магдебурзьке право). Остаточно легальний тип влади зміцнився в епоху Великої французької революції (кінець 18 - початок 19 ст.).

Чисто теоретично легальний тип влади є ідеальною моделлю реалізації концепції "правової держави". Він грунтується на визнанні населенням справедливості тих раціональних та демократичних процедур, на основі яких формується система влади.

Основні елементи легальної влади:

1. Право як сукупність принципів, що регламентують усі сфери суспільного життя, в тому числі сферу політики.

2. Соціальне управління являє собою процес застосування права.

3. Еліта - суб'єкт влади, діяльність якого суворо обмежена правовими нормами.

4. Державна бюрократія - суб'єкт управління, діяльність якого регламентується нормами права і посадовими інструкціями, що носять характер припису.

5. Населення як об'єкт управління, підпорядковується не чиновникам, а використовуються ними нормам права.

Ресурси влади

До ресурсів влади належать суб'єктні (персоналізовані), політичні, матеріальні, соціальні, культурні, інформаційні, силові, демографічні та ін. Кожен з них становить певну силу. Співвідношення цих сил у різні періоди може змінюватися.

Суб'єктні ресурси влади -- наявність необхідних соціальних якостей: особисті характеристики суб'єкта влади -- політична освіченість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, здібності до аналізу політичної ситуації і прогнозування, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість, визнаний авторитет та ін.

Політичні ресурси влади -- наявність розвинених політичних партій, відпрацьованість державних механізмів, підготовлений апарат управління, політичні традиції і звичаї, наявність політичних цінностей у суспільстві, наявність політичних лідерів і відпрацьованого механізму формування їх, розвинена політична теорія і механізми оволодіння нею, розвинена політична культура мас і політична культура функціонування політичних структур та ін.

Економічні ресурси влади -- розвинена матеріальна і технічна база суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багатство корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв'язки та ін.

Соціальні ресурси влади -- соціально структуроване суспільство з високими показниками освіти, посадової упорядкованості, утвердження престижності професій, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.

Культурні ресурси влади -- освіченість населення, темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність і освоєння сучасних політичних знань, вплив засобів масової інформації та ін.

Інформаційні ресурси влади -- володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронної технології, засобів масової інформації та ін.

Демографічні ресурси влади -- фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.

Правові ресурси влади -- наявність правових цінностей, розвинена система права, що відображає реальний стан у суспільстві, правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.

Силові ресурси влади -- інституції силового впливу: армія, міліція (поліція), служба безпеки, суд, прокуратура, техніка, пенітенціарна система та ін.

Політична влада має різноманітні форми виявлення, серед них -- державна і партійна влади, влада громадських організацій та інформаційна влада.

Головним знаряддям політичної влади є державна влада. Найсуттєвіше у політиці -- це устрій державної влади.

Державна влада -- це така форма суспільної влади, яка виражає волю економічно і політично панівної спільноти і спирається на спеціальний апарат примусу, має монопольне право видавати закони й інші розпорядження, обов'язкові для всього населення.

Особливостями державної влади є:

· публічний характер;

· монополія на наявність спеціального апарату примусу, засобів організованого і законодавчо інституйованого насильства;

· наявність певного територіального простору, на який поширюється державний суверенітет, що визначає межі державної влади;

· монополія на правове, юридичне закріплення влади;

· обов'язковість владних розпоряджень для всього населення.

Державна влада реалізується у різних функціях, а саме: встановлення законів, застосування різних заходів управління, здійснення правосуддя.

Учення про поділ влади пов'язане з ім'ям видатного французького класика політичної думки Ш. Монтеск'є. У своїй праці "Дух законів", аналізуючи історію розвитку держав, він пише, що кожна з них має три влади: законодавчу, виконавчу, судову. Практика розбудови сучасної української держави потребує осмислення вчення про поділ влади у його розвитку аж до сучасності, а також вивчення світової практики втілення його в життя.

Державна влада не є незмінною. Вона розвивається, наповнюється новою державною культурою функціонування, втілює рівень правової культури суспільства.

Державна влада взаємодіє з різними формами партійної влади, а також владними відносинами, що виникають при функціонуванні громадських організацій. Все це пов'язано з тим, яким чином влада встановлена. Суб'єкт влади повинен здобути її. Шляхи досягнення влади багато в чому визначають ЇЇ функціонування, діяльність структурних елементів влади.

Історично відомі такі шляхи завоювання, досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція; мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти. Спосіб здобуття влади зумовлює всю подальшу діяльність політичних сил, що прийшли до влади. Розкриємо зміст кожного способу.

Політична реформа (від лат. reformo -- перетворювати) -- перетворення, зміна, переустрій політичного життя (порядків, інститутів, установ), що здійснюються в основному без змін основ існуючого ладу.

Політична реформа передбачає еволюційний розвиток суспільства і його інститутів влади. Вона являє собою певний крок, етап прогресивного перетворення. Такі політичні реформи владарювання можуть відбуватися різними шляхами.

Перший спосіб: реформа зверху. Зміст такої реформи полягає в тому, що автократичні правителі розуміють необхідність зміни системи влади за своєю волею і саме на цих засадах здійснюють програму перетворень. Прикладом таких владних змін може бути Туреччина, де реформа зміни влади зверху була здійснена М. Кемалем (Ататюрком), який зорієнтував державу на освічений Захід. У Бразилії зміни у владі почалися з реформ 1964 р. і, забезпечивши значний розвиток, зробили країну відкритим суспільством.

Однак слід мати на увазі, що реформи зверху не завжди приносять жаданий успіх. Значно частіше вони закінчуються поразкою. Прикладом цього можуть бути реформи 60-х років у СРСР. М. Хрущов прагнув змінити владні відносини, ліквідувати тоталітарний режим, демократизувати процес владарювання, реформувати механізм влади. Однак він не зміг позбутися рис минулого і сам вдався до попередніх методів здійснення влади. Віддаючи належне М. Хрущову, який залишився у пам'яті народу як реформатор, важко забути, що його політичний арсенал влади пов'язаний з розстрілом робітників у Новочеркаську, різким погіршенням матеріального становища людей тощо. Як лідер-реформатор, будучи непослідовним у своїх діях, опинився у пастці певних політичних сил М. Горбачов.

Другий спосіб: зречення влади, відмова від влади. Це відбувається при загибелі, капітуляції авторитарних режимів владарювання. Прикладом можуть бути відмова від влади восени 1989 р. Е. Хонеккера в НДР, Г. Гусака в ЧССР. Вони опинилися без підтримки власного народу і політичних сил, без підтримки радянських військ. Такий спосіб зміни влади зустрічається досить рідко.

Третій спосіб: поступове реформування влади погодженими зусиллями політичних сил, які перебувають при владі та в опозиції. Прикладом цього може бути розвиток подій в Угорщині, Польщі, Болгарії, Південній Кореї, Іспанії та в інших країнах. Це процес поступових і погоджених реформ владних структур, змін у владних відносинах, наповнення їх новими зразками політичної культури, взаємних поступок, переговорів, звернення до компромісів та ін. Спільна робота шляхом переговорів, проведення "круглих столів", обговорень, конференцій, діалогів забезпечує процес реформування влади, оволодіння нею новими методами, утвердження демократичного режиму. Такому режиму не сприяють політичні революції.

Політична революція (від лат. revolutio -- переворот, розгортання) -- це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого ладу, встановлення нового режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади, здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.

Центральним питанням революції є питання про політичну державну владу, яким соціальним спільнотам людей вона належатиме. Залежно від суб'єкта революційного руху, його спрямованості розрізняють буржуазну, буржуазно-демократичну, національно-визвольну, пролетарську (соціалістичну) революції та ін. Усі політичні революції в процесі підготовки до них і в процесі здійснення їх ставлять за мету утвердження демократичної влади. Проте, як свідчить історія, революції майже завжди, за рідкісним винятком, відкривають шлях недемократичному режиму. Малоймовірно, щоб насильницька революція породила демократію.

Як свідчить розвиток XX ст., революції не дали демократичних режимів владарювання. Російська революція, яка поклала край монархії, не привела до встановлення влади демократичного типу. Лише у наш час ми є свідками прагнень до процесу здійснення демократичної влади, демократичної трансформації. Після перемоги політичних революцій виникли недемократичні режими у країнах Центральної і Східної Європи, в Китаї, Ірані та в інших країнах.

Проте встановлення тоталітарних, авторитарних, теократичних режимів не означає, що революції не несуть у собі рис соціально-економічного прогресу. Деякі з них зробили значний внесок в історичний розвиток, активізували політичний процес. Однак політичним уроком є те, що перехід до демократії владарювання відбувається саме в мирних умовах, тобто шляхом реформ. Контрреволюція (від франц. contre -- проти й revolution -- революція) -- це боротьба поваленого класу, соціальної групи або прошарку, які сходять з історичної арени, як їхнє реагування на революційну практику.

Контрреволюцію не слід ототожнювати з реакцією і консерватизмом. Політична реакція являє собою соціальну позицію класів або прошарків, що сходять з політичної арени. Консерватизм у буденному розумінні -- це зберігання владою попередніх форм політичної життєдіяльності, що призводить до уповільнення темпів розвитку суспільства в цілому.

Контрреволюція ставить за мету реставрацію старих суспільних порядків, збереження влади тими чи іншими політичними силами, відновлення попередніх форм владарювання, припинення глибинних процесів соціально-політичного оновлення, створення нового ладу і відповідної йому форми влади. Методами контрреволюції є саботаж, ідеологічна диверсія, підривна агітація, насильство, терор та ін.

Мілітаристська форма досягнення влади являє собою захоплення політичної державної влади за допомогою воєнної сили. Це можливо як шляхом завоювання країни ззовні, так і за допомогою застосування воєнної сили всередині країни.

Формою захоплення влади за участю військових є різні політичні перевороти. Ця участь може бути активною, а в разі вдалого перевороту -- пасивною.

Політичні перевороти -- форма насильницької або ненасильницької зміни політичної влади, в результаті якої політичне управління країни переходить до рук нових політичних сил.

Політичні перевороти є формою досягнення політичної влади, їх не слід ототожнювати з реформами і революціями. Вони не ведуть до докорінних соціально-економічних змін. Роль їх полягає в персональних змінах у центрі влади. Здійснюються вони по-різному -- від прийняття рішення до прямого насильства над владою. Характер і політична спрямованість перевороту залежать від того, які сили (прогресивні чи реакційні) і з якою метою здійснюють його, чиї інтереси відображають.

Серед політичних переворотів відомі державний переворот, двірський переворот, путч, воєнна змова.

Державний переворот -- форма насильницької або ненасильницької зміни глави держави або уряду, приведення до влади нових політичних сил з боку представників апарату влади або певних кіл правлячих класів.

Двірський переворот -- форма зміни влади певною групою осіб, яка знаходиться при дворі.

Путч є формою боротьби за владу за умови широкого використання репресивних заходів і опори на військових, частину армії. Останні виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд з метою його повної відставки. Військова змова -- форма встановлення влади військовими, яка не обмежена законами, спирається на воєнну силу і виражає насамперед інтереси військовослужбовців, усього військово-промислового комплексу.

Набута влада потребує відпрацювання механізму її реалізації. Механізм влади має таку структуру:

1) наявність партнерів (не менше двох), які беруть участь у владних відносинах;

2) волевиявлення владаря стосовно підвладного у формі правового акта, де вказуються санкції на випадок його не підкорення;

3) обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

4) соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших -- підкорятися їм.

Ці елементи становлять основу владних відносин. Саме вони можуть показати розвиненість або слабкість влади, стабільність її або нестабільність. Нерозвиненість або відсутність того чи іншого елемента призводить до розхитаності влади, а згодом -- і до розпаду її.

Оптимальність дії механізму влади залежить від оволодіння способами ЇЇ здійснення. До таких способів влади належать: 1) авторитет; 2) право; 3) насильство. Крім цих, основних, є також організаційні, ідеологічні та інші засоби впливу.

Авторитет є необхідним атрибутом політичної влади.

Авторитет -- одна з основних форм здійснення влади особи (лідера), групи людей або політичної інституції, їх загальновизнаного впливу на переконання й поведінку людей за допомогою суб'єктивних особливостей і заслуг.

Відповідно до форми виявлення в різних сферах суспільства розрізняють авторитет політичний, економічний, правовий, науковий та ін. Політичний авторитет не тотожний політичному впливові або примусу. Від політичного впливу політичний авторитет відрізняється прямим характером дії на політичну діяльність людей у формі директив, наказів та розпоряджень. Від примусу авторитет відрізняється впевненістю виконавця у легітимності даного йому розпорядження і відсутністю усвідомлення того, що за виконання наказу його можуть нагородити, а за невиконання -- застосувати репресивні заходи.

Гарантіями авторитету є традиції, моральні норми, законність або харизма самого політичного лідера. Авторитет може бути підсилений винагородою, підкоренням, примусом, системою санкцій, тобто правом.

Право -- основний спосіб здійснення політичної влади, регулювання суспільних відносин за допомогою системи встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил поведінки (норм), що уособлюють волю, інтереси і потреби соціального суб'єкта і є регулятором суспільних відносин.

Право має такі властивості:

1) нормативність, тобто право складається із загально обов'язкових норм;

2) системність. Право являє собою систему взаємопов'язаних норм і становить нормативний механізм правового регулювання;

3) формальна визначеність. Зміст правових норм закріплений у формальних актах (джерелах права);

4) примус. Право -- це система норм, що гарантується державою.

Політика знаходить безпосереднє вираження у праві. Проте в праві опосередковується тільки державна політика. Політичні вимоги є правовими лише тією мірою, якою вони закріплені у системі загальнообов'язкових, формально визначених норм, що охороняються примусовою силою держави. Отже, у праві втілена лише частина державної політики, яка для свого існування потребує загальнообов'язкової форми і державної охорони, тобто піднесення до рівня закону.

На верховенстві права, поважанні особи і непорушності її прав, свобод і законних інтересів заснована правова держава, суверенна політико-територіальна організація влади народу. У разі порушення або невиконання правових норм державно організована влада звертається до примусу.

Творення такої правової, соціальної держави, яка є організацією і волевиявленням інтересів усіх соціальних груп, потребує подолання багатьох проблем політичного буття, що історично сформувалося. Наприклад, відомо, що положення Конституції СРСР і Української РСР не були нормами прямої дії до видання відповідного закону. Та й закон, у свою чергу, починав діяти лише після оприлюднення роз'яснень, коментарів і службових інструкцій щодо застосування його. Інколи лише пряма вказівка політичного органу запускала процес по застосуванню права, тобто закон ставав знаряддям політики, а право втрачало моральну основу.

Історія Російської імперії склалась так, що соціальне і політичне буття концентрувалось навколо влади. Індивідуальна особистість повністю розчинялася в ній. Права дарувались, урізувались, видозмінювались або скасовувались. У будь-якому разі це відбувалося з вершини піраміди влади. Вітчизняна історія майже не знає масових рухів за ті чи інші конкретні права, оскільки це була безнадійна справа. Сучасність має подолати багатостолітнє розуміння права владою й особистістю і творити нові відносини на ґрунті демократії і гуманізму, на основі дії закону в інтересах людини.

Проте право -- це не вся і не всяка державна воля. Політична влада може здійснюватися і поза правом, неправовими способами політичного панування -- безпосереднім примусом, фактичними організаційними діями, ідеологічним впливом тощо. Таким способом є, зокрема, насильство.

Насильство -- спосіб примусу, який обов'язково спирається на силу, її матеріальне втілення в армії, каральних органах держави з метою забезпечення або збереження політичного й економічного панування, завоювання прав або привілеїв.

Насильство -- суть фізичний примус. Є. Дюрінг вбачав у насильстві причину нерівності та злиденності, абсолютне зло. Для К. Маркса і Ф. Енгельса насильство історично відігравало революційну роль. У насильстві вони вбачали знаряддя, за допомогою якого суспільний рух прокладає собі дорогу і ламає скам'янілі й змертвілі політичні форми. У "Маніфесті Комуністичної партії" сказано, що політична влада у власному розумінні слова -- це організоване насильство одного класу для придушення іншого. На думку одного з провідних теоретиків неоконсерватизму США С. Ліпсета, влада має бути готова використати також і нелегальні заходи, а якщо потрібно, то і насильницькі, коли йдеться про усунення зла.

Драматизм сучасної ситуації посткомуністичного суспільства новостворених держав полягає в тому, що рівень правосвідомості населення ще і досі не відповідає нормам, зафіксованим у Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН 10 грудня 1948 р. У ній увага акцентується на мирному змісті національних і міжнародних форм вирішення проблем, на охороні прав людини силою закону. Більше того, інколи такий підхід сприймають вороже. Традиційне уявлення про права влади і обов'язки особи протистоїть гуманістичній концепції прав людини і обов'язків держави. Виховане десятиліттями легітимізованого насильства "репресивне мислення" саме у насильстві вбачає вихід у вирішенні таких проблем, як злочинність, корупція та ін. Звідси й неприйняття частиною населення ідеї скасування смертної кари, гуманізації карного законодавства тощо.

Творення демократичної влади в умовах українського державотворення передбачає звернення до утвердження ненасильницької політики.

Ненасильство -- це використання в політиці миротворчих заходів, відмова від застосування владними структурами сили при розв'язанні будь-яких суперечних питань, при урегулюванні конфліктних ситуацій. Усі вони мають розв'язуватися на ґрунті принципів високої моралі і гуманізму, верховенства особи, утвердження людського виміру політики.

Історія набула широкого досвіду вжиття ненасильницьких методів і форм політики. До них належать превентивна дипломатія, заяви, страйки, пікетування, звернення, листи протесту або підтримки, критика офіційних осіб, висловлення їм недовіри, консенсус, перевибори, публічні виступи та багато інших. Політична влада як суспільне явище має багатовимірну структуру. Простір політичної влади задається насамперед трьома вимірами.

Перший вимір -- це "вісь представництва". Зміст її становить належність політичного суб'єкта до тієї соціальної спільноти, інтереси якої він виражає. З'ясування змісту політичного інтересу і пов'язаних з ним політичних потреб дає можливість зрозуміти, в чиїх інтересах здійснюється влада і який механізм такого здійснення.

Політичні інтереси, коли їх усвідомлюють суб'єкти політики, реалізуються в їхніх політичних відносинах у всій системі політичного, економічного, соціального і культурного життя. Множинність суб'єктів політики визначає і різноманітність політичних інтересів, а саме: загальнонародні, регіональні, відомчі, колективні, народні, національні, класові, соціально-групові, особисті та ін. Стабільність політичної влади у суспільстві, а також функціонування політичної системи залежать від створення такого механізму, який би адекватно відображав комплекс інтересів суспільства -- колективів, особистостей.

Другим виміром влади є "інституційна вісь". Вона поєднує в собі різноманітність відносин політичного суб'єкта із соціальними інституціями суспільства й елітою, яка перебуває при владі. Щоб зміцнити своє становище, політичний суб'єкт змушений налагоджувати стосунки з іншими політичними суб'єктами незалежно від того, хоче він цього чи ні, оскільки за кожним з них стоять певні організації й установи. Становище політичного суб'єкта може бути стійким лише тоді, коли він певною мірою узгоджує свої дії з елітою (відкритою чи закритою), яка перебуває при владі. Так еліта диференціює мету, виконуючи функції соціального управління і легітимізації основних цінностей суспільства.

Третій вимір влади становить "вісь політичної діяльності". Це -- політична практика, техніка прийняття і виконання рішень, тобто способи вирішення суб'єктом політичних проблем, що постають перед суспільством.

Ці три виміри простору політичної влади дають змогу визначити координати суб'єкта, його активність, здатність до стратегії політичного маневрування.

Передісторія політико-психологічних ідей, спостережень, знань, досліджень має давні витоки, що сягають часів античності. Але тільки у другий половині 19 століття почали з'являтися концепції, які можна було б назвати психологічними предтечами сучасної політичної психології.^[4] Науковці та дослідники з різних соціально-гуманітарних дисциплін почали відзначати, що суттєвим суб'єктом політичних відносин, поряд із політичними особами -представниками політичних єліт, політичними лідерами тощо, стають великі групи людей — народні маси. Одним з найперших приділив увагу цієй темі Г. Лебон, що написав “Психологію народів і мас”, “Психологію натовпу” і “Психологію соціалізма”. Саме в цей період з'явились “Злочинний натовп” італійця С. Сігелє, “Соціальна логіка” француза Г. Тарда та низка інших праць.

Якщо у роботах дослідників кінця 19 — початку 20 століття переважно спостерігались негативні риси масової поведінки, то сучасні науковці приділяють більше уваги позитивним аспектам масових форм політичної участі. Ще одним джерелом формування сучасної політичної психології стали ідеї психоаналіза закладені відомим науковцем Г.Д. Лассуелом (англ. Harold Dwight Lasswell, 1902—1978) у праці “Психопатологія і політика”.

Формальною датою народження політичної психології вважається 1968 рік, коли при Американській асоціації політичних наук було засноване відділення політичної психології, а в деяких вишах США почали читати спеціальні курси політичної психології. У 1979 році було організоване Товариство політичних психологів, що отримало статус міжнародної організації (ISPP). Товариство почало випуск власного журналу «Political Psychology». http://ispp.org/

Хоча політична психологія отримала дійсно міжнародне визнання, більша частина дослідників працює в США та Канаді. Серед них можна визначити Б. Гледа, Ф. Грінстайна, А. Джорджа, Р. Крісті, Дж. Поста, Р. Сігела, М. Германн.

У Європі існують свої давні традиції аналіза політико-психологічних досліджень. Успішною в цій царині можна визнати діяльність А. Ашкеназі, Г. Ледерера, Х.-Г. Мозера, П. Шмідта (Німеччина); А. Дорна, С. Московічі, А. Першерона (Франція); М. Біллінга, А. Семюеля, Х. Гаета (Велика Британія) та ін..

Відлік сучасного етапу еволюції політичної психології, можливо, слід вести із часу видання у 1973 році колективної монографії під редакцією Джин Клутсон. В ній підбиті підсумки розвитку політичної психології і виокремлені найважливіші напрямки для подальших досліджень. Іншою помітною віхою було з'явлення в світ монографії під редакцією М. Германн у 1986 році.^[4]

Таким чином, система політичної психології складається як із раціональних так і ірраціональних, духовних елементів (логіка соціальної взаємодії + логіка інстинктів). За такого поєднання людина може орієнтуватися в політичному житті, використовуючи не лише придбані соціально-психологічні властивості, але й ірраціональні механізми, первинні плотські реакції (В.П. Пугачов, А.І. Соловйов).