Слово "власність" нерідко вживається для позначення належності комусь речей. Іншими словами, власність тлумачиться як присвоєння особою засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогою певної суспільної форми.
З такого розуміння власності випливає, шо власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. З одного боку цього відношення — власник, що ставиться до речі як до своєї, з іншого — невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що ці особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ.
Таким чином, власність — це суспільні (цивільні) відносини, у яких одні особи — власники — ставляться до речей як до своїх, а всі інші — невласники — мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речи Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.
Відносини власності, як правило, поділяють на економічні та юридичні.
Економічні відиосини власності є одночасно вольовими і не вольовими.
Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства є об'єктивованими, тобто існують, певною мірою, незалежно від волі людей: людп не можуть жити, не вступаючи у відиосини власності.
Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих вольових дій людей вони виникати не можуть.)Саме в силу наявності в них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.
Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст.
Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею.
Володіння річчю означає юридичне та фактичне панування власника над нею, можливість впливати на неї в будь-який момент.
Користування реалізується шляхом видобування з речі її корисних її споживчих властивостей.
Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визначають її долю. Це може бути відчуження речі, її знищення, відмова;д неї тощо.
Відносини власності регулюються різними галузями права. Важні ва роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.ст. 13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єкті права власності (ст. 13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.ст. 13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження припадає на норми цивільного права,)котрі визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.
У цивілістці розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному сенсі.
Право власності в об'єктивному сенсі — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою снування і реалізації права власності, котре належить певному о'і к іу. тобто права власності в суб'єктивному сенсі.)
Право власності з суб'єктивному сенсі — це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).
Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному сенсі визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі*.)
Саме у праві власності в суб'єктивному сенсі знаходить відображення суть власності як вишої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.
'Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:
1) це складне за змістом суб'єктивне цивільне право особи, яке охоплює низку правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном (ст. 317 ЦК);
2) суб’єктами права власності можуть бути усі учасники цивільних відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи публічного права — ст.ст. 82, 329 ЦК), держава та інші суб'єкти публічного права.) При цьому коло суб'єктів права власності є ширшим за коло учасників цивільних відносин, визначене у ст. 2 ЦК. Зокрема, згідно зі ст. 318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних та юридичних осіб, суб'єктів публічного права, є також Український народ;
'3) усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 13 Конституції, ч. 2 ст. 318 ЦК). Отже, існують рівні умови здійснення і захисту права власності^ Разом з тим, це не означає, що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими, словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цих прав можуть відрізнятися;
4) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);
5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і на власний розсуд ( ст. 319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення. Діючи "на власний розсуд" власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права інших осіб відносно цього майна визначаються не тільки законом, але й волею власника;
6) власник мас максимально повну владу над речами, що йому належать. Проте ця влада не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного праву Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися під поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами юшо). Крім того, власник не може виходи™ за загальні межі здійснення цивільних прав;
7) право власності у випадках його обмеження мас здатність до "самовідновлення^ Наприклад, узуфрукт своїм існуванням обмежує (обтяжує) право власності. Але після смерті узуфруктарія право власності відновлюється в повному обсязі. Це И.О. Покровський називав характерним для права власності "бажанням підвестися на весь зріст" або "принципом еластичності права власності";
На зміст права власності не впливають місце проживання власника а та місцезнаходження майна. Це відповідає передбаченій і іі є і. 4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотри- мння принципу однаковості регулювання цивільних відносин на ід ш території України і означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю правомочностей щодо цього майна на однакових засадах, визначених Кон- і і и і унією та ЦК.
