Основні етапи формування трудового законодавства України. Статут про промислову працю

С.В. Вишновецька

Вітчизняне дореволюційне цивільне законодавство було побудоване на римській класифікації договорів, і договір locatio conductio operarum було закріплено в цивільному уложенні як договір про особистий найм, згідно з яким одна особа набуває за винагороду право тимчасового користування послугами іншої особи.

Але із зміною соціальноправової і економічної обстановки передові представники науки цивільного права звернули увагу на виникнення специфічних відносин у сфері застосування праці. Чинне в той період переважне регулювання відносин у трудовому процесі методами цивільного права дозволяло роботодавцям експлуатувати працівників у такій мірі, яка мало чим відрізнялась від феодальних умов праці холопа. Тому вже на кінець ХІХ – початок ХХ ст. вітчизняне законодавство про особистий найм розпадається на загальне і спеціальне.

Перше повністю відповідало вимогам римської класифікації і принципам цивільного права, а друге, яке переважно регламентувало працю робітників на великих виробництвах, почало базуватись на нових принципах.

Інститут найму праці зазнав істотної переробки. Поступово створювалась система законодавчої охорони інтересів економічно слабкої сторони – працівника, яка полягала перш за все в істотному обмеженні принципу свободи договору [Коршунова Т. Ю.].

Це обмеження свободи договору відносно договорів особистого найму полягало в тому, що, по-перше, законодавець почав втручатися у зміст договорів, що укладались, тобто закон безпосередньо встановлював ті чи інші права і обов’язки сторін при наймі праці. Законодавчо охоронялись особистість працівника, його життя і здоров’я. Визначались умови, які не могли бути включені в договір (як правило, ті, що стосувались обов’язків працівника). По-друге, законодавець гарантував одержання працівником трудового доходу – винагороди за свою працю, яка розглядалась як джерело його матеріального існування [Таль Л. С.].

Крім того, законодавчо обмежувались утримання із заробітної плати (у тому числі і суми штрафів, які накладались в порядку застосування дисциплінарного стягнення), встановлювалась вимога про своєчасність видачі заробітної плати.

Оскільки для працівників, які жили за рахунок своєї праці, велике значення мала безперервність трудових відносин, законодавчо встановлювались гарантії для працівника при його розірванні.

Значним відступом від цивільно-правових методів регулювання стала відмова від принципу рівності сторін в договорі, оскільки при реалізації договору особистого найму діяльність однієї особи підпорядковується господарському плану або цілям іншої [Таль Л. С.].

Все вищезазначене дозволило дореволююційним цивілістам зробити висновок про формування нового виду договору – трудового (робочого) [Догадов В. М].

Таким чином, початок формування трудового права як самостійної галузі права можна віднести не раніше як до середини ХІХ ст. До цього ні економічні умови, ні громадська думка не давали підстав для такого виділення.

Лише на рубежі століть і в перші десятиліття ХХ ст. під впливом конкретних життєвих реалій почали розроблятись основи теорії того, що згодом сформувалось як галузь і наука трудового права [Е. Б. Хохлов]. Так, Л. С. Таль зазначав, що законодавство у сфері найму праці зійшло з традиційних шляхів, якими рухалась цивілістична наука ХІХ ст. і потягло за собою юриспруденцію.

З розвитком відносин найманої праці, яка мала місце в рамках розвитку капіталістичних форм господарства, фабричне (промислове, робоче) законодавство все більшої ваги набуває в Росії. Це законодавство, що поміщалось у ХІ томі Зводу законів, з часом виросло в Статут про промисловість, а після 1913 р. трансформувалось у Статут про промислову працю. Вказані Статути містили майже всі основні інститути і правові поняття, на основі яких згодом сформувалась галузь радянського трудового права.

 

Статут про промислове працю (далі - ППС) став головним джерелом трудового права Російської імперії, прообразом майбутніх кодексів законів про працю Української РСР.

Статут про промислове працю складається з чотирьох розділів та 597 статей.

I. Перший розділ складається з трьох розділів:

> Положення загальні,

> «Про губернських і обласних за фабричними і гірничозаводським справах установа»,

> «Про фабричної інспекції».

II. Другий розділ «Про умови праці в промислових підприємствах» складається з трьох розділів:

> Перший розділ називається «Про найм робітників у фабрично-заводських, гірських і гірничозаводських підприємствах».

> Друга глава регулює тривалiсть робочого часу в фабрично-заводських, гірських і гірничозаводських підприємствах.

> Глава третя другого розділу присвячена старостам в промислових підприємствах.

III. Третій розділ ППС складається з двох розділів:

> «Про стягнення за порушення постанов у промисловому працю»,

> «Про порядок провадження справ щодо порушення постанов про промислове працю».

IV. Четвертий розділ ППС, що складається з 13 розділів, регулює відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок нещасних випадків на виробництві.

ППС був актом інкорпоративного характеру. Такого зводу трудового законодавства у той час не було в жодній іншій країні. ППС створив сприятливі умови для кодифікації трудового права в Росії після перемоги більшовиків.

Крім законів у фабрично-заводське законодавство Російської імперії входили адміністративні акти, тобто акти державних адміністративних органів (міністерств, присутності тощо).

Ці акти затверджувалися імператором і з 1863 року публікувалися в Зборах узаконень і розпоряджень уряду, яке видавалося. Адміністративні акти являли собою або роз'яснення і доповнення законів про працю та розділів ППС, або самостійні джерела трудового права, що містять в основному норми по техніці безпеки.

До джерел трудового права Російської імперії ставилися також правила внутрішнього розпорядку, колективні договори і звичаї (звичаю).

ППС передбачав 8 підстав припинення трудового договору:

1. взаємна згода сторін;

2. закінчення строку найму;

3. закінчення тієї роботи, виконанням якої був обумовлений термін найму;

4. закінчення двох тижнів з дня заяви однієї із сторін про бажання розірвати договір, укладений на невизначений строк;

5. адміністративна висилка працівника з місць виконання трудового договору або присудження його до тюремного ув'язнення на строк, що робить виконання трудового договору неможливим;

6. вступ працівника на військову або громадську службу;

7. відмова установи, що видає працівнику строковий вид на проживання, відновити цей вид;

8. призупинення робіт на підприємстві протягом більше 7 днів внаслідок пожежі, повені, вибуху котла і тому подібного нещасного випадку.

Наймач мав право звільнити працівника за своєю ініціативою без попередження у випадках:

1) нез'явлення працівника на роботу більше 3 днів підряд або в цілому 6 днів протягом одного місяця без поважних причин;

2) нез'явлення працівника на роботу більше 2 тижнів підряд з поважних причин;

3) залучення робочого до слідства і суду за обвинуваченням у злочинній дії, що тягне за собою покарання не нижче ув'язнення;

4) зухвалості або поганого поводження робітника, якщо він загрожує майновим інтересам підприємства або особистої безпеки будь-кого з осіб управління підприємством або спостерігають за роботами;

5) виявлення у робочого заразною хвороби.

У законодавстві Російської імперії значне місце займали норми,що регулюють охорону праці неповнолітніх працівників і жінок.

Ці норми містилися в 2 ППС. Крім того, міністр фінансів за узгодженням з міністрами внутрішніх справ і народної освіти 18.12.1884 року затвердив Правила щодо виконання постанов про роботу і навчання малолітніх робітників.

Праця дітей у віці до 12 років був заборонений.

Однак міністр фінансів за погодженням з міністром внутрішніх справ має право допускати як виняток і протягом визначеного терміну до фабричним робіт дітей від 10 до 12 років.

Законодавство Російської імперії забезпечувало підвищену охорону праці малолітніх працівників (від 12 до 15 років) і підлітків (від 15 до 17 років).

Тривалість робочого дня малолітніх працівників не повинна перевищувати 8 годин.

Заборонялася робота малолітніх у нічний час, у неділю та святкові дні.

Тривалість робочого дня підлітків (осіб у віці від 15 до 17 років) була такою ж, як і тривалість робочого дня дорослих робітників (осіб у віці 17 і більше років).

Законодавство Російської імперії забороняла застосування праці підлітків на нічних роботах (між 9 годинами вечора, і 5 годинами ранку), на бавовняних, полотняних вовняних, льнопрядільних, льнотрепальних і на деяких інших підприємствах.

Заборонялося також застосування праці підлітків на деяких пойменованих у законі небезпечних роботах (в порохоробних майстернях, на заводах, які виготовляли вибухові речовини). Жінки не допускалися до робіт у рудниках, до нічних робіт (з 9 години вечора і до 5 годин ранку) на підприємствах бавовняної промисловості і на деяких інших підприємствах.

Згідно з ППС нормальна тривалість робочого часу встановлювалася 11 годині 30 хвилин, а для конторських службовців і прикажчиків - 12 годин.

По суботах і напередодні святкових днів робочий день скорочувався до 10 годин. У переддень свята Різдва Христового робота повинна була припинятися не пізніше полудня.

Щорічні відпустки працівникам не надавалися.

Згідно ст.98 ППС в розрахунковій книжці працівника має бути вказано розмір заробітної плати, підстави її обчислення і строки платежів.

Стаття 54 ППС вимагала сплати заробітної плати не рідше одного разу на місяць, якщо трудовий договір укладений на термін більше одного місяця, і не рідше двох разів на місяць, якщо трудовий договір укладено на невизначений термін.

Працівник, який не одержав у строк заробітної плати, мав право вимагати в місячний термін по суду розірвання трудового договору, стягнення невиплаченої заробітної плати, а також особливої винагороди (законною неустойки) у розмірі не більше двомісячного заробітку при терміновому трудовому договорі, а при договорі на невизначений термін - двотижневого заробітку.

При цьому до вимог про виплату заробітної плати в Російській імперії застосовувався на загальногромадянський десятирічний термін позовної давності, а місячний строк позовної давності.

З заробітної плати працівника дозволялося утримати не більше 1/3належних до виплати грошових сум.

Правила внутрішнього розпорядку розроблялися фабрикантами і затверджувалися фабричної інспекцією, на яку покладався обов'язок перевіряти правила внутрішнього трудового розпорядку з точки зору узгодженості їх з законом.

Трудова дисципліна на промислових підприємствах Російської імперії підтримувалася в основному за допомогою грошових стягнень (дисциплінарних штрафів).

Дисциплінарні штрафи застосовувалися завідувачем підприємством і оскарженню не підлягали.

ППС передбачав 3 підстави, що дають право на стягнення дисциплінарних штрафів: 1) несправна робота; 2) прогул; 3) порушення порядку.

Прогулом вважалося відсутність на роботі протягом не менше половини робочого дня.

Розмір штрафів визначався розсудом адміністрації, але в межах встановленого законом максимуму. Так, за прогул можна було втримати не більше суми шестиденного заробітку, не враховуючи відрахувань за час відсутності на роботі. При цьому загальний розмір дисциплінарних штрафів не повинен був перевищувати 1/3 заробітку. Стягнені з працівника штрафи могли витрачатися тільки на потреби самих робітників з дозволу фабричної інспекції.

 

Завдяки науковим розробкам насамперед Л. С. Таля в Росії до 1917 р. по суті складалось загальнотеоретичне розуміння промислового права. Останнє трактувалось як сукупність спеціальних норм, які встановлюють внутрішній порядок промислового підприємства і взаємовідносини між особами, які входять до його складу. Промислове право включало в себе норми, регламентуючі внутрішній порядок промислового підприємства, якому підпорядковувались особи, виконуючі роботу за договором.

Цей порядок складався з двох різнорідних елементів. Частково він встановлювався господарем підприємства як його главою і власником.

Крім того, він регулювався державою, і в цій частині, на думку Л. С. Таля, він складав предмет юридичної дисципліни, яка називалась то робочим, то фабричним законодавством, то промисловим, то соціальним правом. Під цими назвами, вважав вчений, викладались публічнооправові положення закону, які стосувались умов праці фабричних або взагалі промислових робітників, їх охорони і забезпечення, нагляду за промисловістю, а також відступ від цивільних законів про особистий найм, які містились у спеціальних узаконеннях про промислову працю. Промислове право, вважав Л. С. Таль, складаючи нероздільну суміш публічного і приватного права, через розростання приватноправових основ внутрішнього порядку промислового підприємства мало велике майбутнє в якості самостійного відділу нової наукової дисципліни – соціального, або трудового, права.

Однією з перших спроб обґрунтування положення про трудове право як про самостійну галузь права стала стаття Д. М. Генкіна «Предмет і система радянського трудового права».

 

Перемога Лютневої революції призвела до активізації діяльності пореформування трудового законодавства.

Так, у березні 1917 року було укладено угоду Петроградським радою робітничих депутатів, суспільством фабрикантів і заводчиків. Ця угода встановило восьмигодинний робочий день і семигодинний робочий день усуботні дні без зменшення заробітної плати.

Цією ж угодою були засновані фабрично-заводські комітети та примирливі камери.

Тимчасовий уряд постановою від 11 листопада 1917 року скасував дисциплінарні штрафи.

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року «в розвитку правового регулювання праці відбувся перелом, якісний стрибок». Відразу ж після захоплення влади більшовиками Рада народних комісарів прийняв Декрет від 11 листопада 1917 року «Про восьмигодинний робочий день». Цей декрет регулював робочий час та час відпочинку, а також охорону праці жінок і молоді.

Декрет від 11 листопада 1917 продублював окремі норми дореволюційного Статуту про промислову працю і одночасно вніс в колишнє законодавство істотні зміни, що полегшують становище працівників.

Зокрема, цей Декрет:

-. встановив замість 11 Ѕ годинного робочого дня 8-годинний робочий день і

- 48-годинний робочий тиждень;

-. включив у робочий час не тільки час виконання роботи, але і підготовчо-заключний час (чищення машин, прибирання робочого приміщення);

-. обмежив робочий час осіб молодше 18 років 6 годинами на добу;

-. обмежив застосування надурочних робіт, заборонивши допуск до цих робіт жінок і дітей, які не досягли 18 років;

-. зобов'язав надавати працівникам обідню перерву не пізніше ніж через 6 годин після початку роботи;

-. збільшив тривалість мінімального щотижневого безперервного відпочинку з 24 годин до 42 годин;

-. встановив додаткові святкові дні 27 лютого (день повалення самодержавства) і 1 травня;

-. заборонив нічна праця (від 9 вечора до 5 години ранку) жінок і підлітків до 16 років і прийом на підземні роботи жінок та молоді до 18 років;

-. підвищив мінімальний вік прийняття на роботу з 12 до 14 років.

Рада народних комісарів прийняла постанову від 23 листопада 1917 року «Про розмір винагороди народних комісарів, вищих службовців і чиновників». Ця постанова реалізовувало ідею, вперше втілену в життя Паризької Комуною, відповідно до якої заробітна плата міністра не має перевищувати заробітну плату хорошого робітника.

Декретом від 18 травня 1918 року РНК скасував фабричну інспекцію, яка діяла на підставі дореволюційного Статуту про промислове працю,замінивши її інспекцією праці, яка підпорядковувалася Народному комісаріату праці та його місцевим органам (відділам охорони праці).

Інспекція праці повинна була здійснювати контроль за проведенням в життя нормативних актів з охорони праці та вживати необхідних заходів з охорони життя і здоров'я працівників. Інспектори наділялися правом залучати винних у порушенні правил охорони праці до суду, а в ряді випадків накладати на винних посадових осіб адміністративні штрафи.

Рада народних комісарів УРСР (РНК) постановою від 14 червня 1918 «Про відпустки» вперше в Росії встановив для працівників, що пропрацювали напідприємстві або у приватних осіб без перерви не менше 6 місяців, щорічні оплачувані відпустки тривалістю в 2 тижні.

Декретом ВЦВК від 22 грудня 1918 ввів оплачувану за рахунок коштів соціального страхування відпустку по вагітності та пологах тривалістю 8тижнів до пологів і 8 тижнів після пологів.

У грудні 1918 року був прийнятий Кодекс законів про працю Української РСР – першого кодифікований джерело трудового права.

Цей КЗпП включав 9 розділів:

- про трудову повинності;

- право на застосування праці;

- порядок надання праці;

- про попереднє випробування;

- про переведення і звільнення трудящих;

- про винагороду за працю;

- про робочий часу;

- про забезпечення належної продуктивності праці;

- про охорону праці.

Аналіз вітчизняного трудового законодавства XX-го століття дозволяє зробити висновок, що особливістю відбиття трудоправового статусу у ньому стало те, що це відбиття носило в основному, так сказати, однобічний характер: норми права містили певні приписання лише для однієї сторони трудового договору – працівника. Обов'язки іншої сторони – роботодавця, в особі адміністрації підприємств, організацій, установ не підлягали чіткому правовому визначенню, оскільки сама держава виступала одночасно й роботодавцем, й законодавцем. У радянські часи правове регулювання відносин по застосуванню найманої праці знову, як у часи середньовіччя, перемістилося із приватноправової сфери в область публічно-правового регулювання. Тому у змісті правового статусу працівника акцент робився на його обов'язках. Стосовно до адміністрації й контрольно-наглядових структур (у тому числі профспілкових органів) акцент робився на правах.

Вищевказаний правовий підхід відносно трудоправового статусу багато в чому властивий й чинному кодифікованому джерелу сучасного трудового права – Кодексу законів про працю 1971 року, який функціонує в цей час із численними змінами й доповненнями.