Загальні засади призначення покарання – це ті встановлені законом критерії, якими повинен керуватися суд у призначенні покарання в кожній конкретній справі. Відповідно до ст. 65 КК, загальні засади призначення покарання складаються з таких трьох критеріїв. Суд призначає покарання:
1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини КК;
3) беручи до уваги ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.
У 2003 р. за вироками, що набрали законної сили, засуджено 201 081 особу (у 2002 р. – 194 212), зокрема й за злочини публічного обвинувачення – 199 125 (192 281). Кількість засуджених осіб збільшилася на 3,5%, що пояснюється переважно зростанням рівня злочинності. Так, минулого року ОВС зареєстрували 556 351 злочин, що на 23,5% більше, ніж у 2007 р. Згідно з даними – звіт за формою № 2 МВС, у 2009 р. до кримінальної відповідальності притягнуто 242 548 осіб.
1. Суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті (санкцій частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковано дії винного. Проте закон знає два винятки з цього правила, коли судові надається право вийти за межі санкції, що встановлює покарання за вчинений злочин. Перший випадок передбачено у ст. 69 КК, відповідно до якого з огляду на обставини, що пом’якшують покарання й істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, зважаючи на особу винного, суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено в статті Особливої частини КК. Другий випадок передбачено ст. 70 КК, відповідно до якої суд може вийти за верхню межу санкції. Це може бути стаття (ст. 70) при призначенні покарання за сукупністю злочинів ст. 71 КК або за сукупністю вироків.
Коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення має бути вмотивовано у вироку.
2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися тими положеннями, які передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен зважати на ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). Суд зобов’язаний брати до уваги й інші положення Загальної частини КК, зокрема надані йому широкі можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання згідно зі статтями 44 і 74 КК.
Призначаючи як покарання штраф або виправні роботи й визначаючи їхні межі та строки, суди мають зважати на майновий стан підсудного, наявність на його утриманні неповнолітніх дітей, батьків похилого віку тощо.
При призначенні покарання неповнолітньому підсудному відповідно до ст. 103 КК крім обставин, передбачених у статтях 65–67 КК, необхідно брати до уваги умови життя й виховання неповнолітнього, вплив на нього дорослих, рівень розвитку й інші особливості його особи.
3. Призначаючи покарання, суд бере до уваги ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання.
Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. Ось чому суд повинен брати до уваги цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об’єкта злочину.
Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди мають виходити з класифікації злочинів (ст. 12), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, які настали, тощо).
Так, якщо винний заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одній, а двом особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п’яти до восьми років позбавлення волі) йому може бути призначено покарання, наближене до максимуму чи навіть рівне максимуму санкції. Ступінь тяжкості злочину визначається й характером наслідків: що тяжчі наслідки, заподіяні злочином, що більший розмір шкоди, то більш суворе покарання буде призначене винному. При визначенні ступеня тяжкості злочину великого значення набуває спосіб скоєння злочину, мотиви вчиненого й інші конкретні обставини справи.
Згідно з п. 2 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, зважаючи на ступінь тяжкості, обставини цього злочину, його наслідки та дані про особу, судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп або за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували в стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку й тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Відповідно до п. 18 “Прикінцевих та перехідних положень” КК, при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потрібно керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом’якшує кримінальну відповідальність осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, скоєного до набрання чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення КК 1960 р.
Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з’ясувати його вік, стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих або непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї (наявність на утриманні дітей і осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.
