Джерела банківського права

До джерел банківського права України відносяться:
1. Конституція України.
2. Рішення Конституційного Суду України.
3. Міжнародні договори України.
4. Закони України:
- Загальні закони;
- Спеціальні закони;
5. Підзаконні нормативно-правові акти:
- Постанови Верховної Ради України.
- Укази Президента України.
- Декрети Кабінету Міністрів України.
- Постанови Кабінету Міністрів України.
- Постанови Правління Національного банку України.
6. Локальні нормативно-правові акти.
7. Міжнародно-правові звичаї.
Конституція — основне джерело банківського права
Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюються засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.
Згідно зі статтею 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України відноситься призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України, а також призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України.
Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України призначає половину складу Ради Національного банку України.
У статті 93 Конституції України за Національним банком України закріплене право законодавчої ініціативи.
Звертаємо увагу, на те, що Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 р. статтю 93 викладено в новій редакції. Згідно з цими змінами Національний банк України позбавлено права законодавчої ініціативи. Так, відповідно до нової редакції право законодавчої ініціативи у Верховній раді України належить Президенту України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України. Зазначені зміни наберуть чинності з 01 січня 2006 р. З нашої точки зору, позбавлення НБУ права законодавчої ініціативи є необгрунтованим, враховуючи спеціальний статус зазначеного органу та обсяг повноважень, який за ним закріплений.
Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави — Національного банку України.
Згідно зі статтею 100 Конституції України Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом.
Інші джерела банківського права
Важливе значення у правовому регулюванні відносин, що виникають у сфері банківської діяльності, займають рішення Конституційного Суду України. В якості прикладу можна навести рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Національного банку України про офіційне тлумачення положень статті 86, частини другої статті 89 Конституції України, частини другої статті 15, частини першої статті 16 Закону України “Про статус народного депутата України” (справа про звернення народних депутатів України до Національного банку України) від 5 березня 2003 р. № 5-рп/2003. Зазначеним Рішенням Конституційний Суд України надав тлумачення відповідних норм Конституції та Закону України “Про статус народного депутата України” у контексті прав народних депутатів та комітетів Верховної Ради України звертатися із запитами до Національного банку України та його посадових осіб.
Чільне місце в системі джерел банківського права України займають міжнародні договори України. Відповідно до статті 19 - закону України “Про міжнародні договори України” чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Прикладом міжнародних договорів України, які виступають джерелами банківського права України, зокрема, є Загальна угода про підтримку проектів від 8 грудня 1999 р. між Урядом (Кабінетом Міністрів України), Національним банком України, Експортно-імпортним банком Сполучених Штатів, ратифікована 02.11.2000 р.
Наступним джерелом банківського права України є нормативно-правові акти вищої юридичної сили — закони України. Існують різні види законів. Найбільш загальною їх класифікацією є поділ законів на загальні та спеціальні. До загальних законів, які є джерелами банківського права, слід віднести, зокрема, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Законі України “Про господарські товариства”, Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та ін. Спеціальними законами, які регламентують відносини, що виникають безпосередньо в сфері банківської діяльності, тобто банківські відносини, зокрема є Закон України “Про Національний банк України”, Закон України “Про банки і банківську діяльність”, Закон України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю” та ін.
Чи не найбільший тягар правового регулювання банківської діяльності в Україні покладається на підзаконні нормативно-правові акти. Так, джерелами банківського права є постанови І Верховної Ради України (зокрема Постанова Верховної Ради України “Про усунення зловживань у процесі залучення суб'єктами підприємницької діяльності грошових коштів громадян від] 22 грудня 1995 р. № 491/95-ВР), Укази Президента України (зокрема укази Президента України “Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень” від 14 липня 2000 р. №891/2000, “Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України” від 16 березня 1995 р. №227/95), постанови Кабінету Міністрів України (зокрема постанова Кабінету Міністрів України від 4 червня 2003 р. № 853 “Про затвердження Порядку часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла”), нормативно-правові акти Національного банку України, спільні акти Кабінету Міністрів України та Національного банку України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 14 квітня 2004 р. №471 “Про затвердження методик проведення аналізу впливу та відстеження результативності регуляторного акта Національного банку України”).
Важливу роль у регулюванні банківських відносин відіграють локальні акти банків та небанківських фінансових установ, які здійснюють на професійній основі відповідні банківські операції. До таких актів належать, зокрема, статути фінансових установ, положення про кредитування, положення про розрахунково-касове обслуговування, положення про депозитні (вкладні) рахунки та ін.
Автори Н. Г. Кузнєцов, М. М. Барашян, Д. Н. Дружинін, І. В. Рукавишникова у своєму навчальному посібнику з банківського права поділяють локальні акти кредитних організацій на два види. До першої групи, на їх думку, відносяться акти, які регламентують діяльність кредитних організацій. До їх кола входять, наприклад, статути, ліцензії. Статути реєструються у відповідних державних органах, а ліцензії на здійснення банківських операцій видаються Центральним банком Російської Федерації. До другої групи відносяться акти, за допомогою яких керівники кредитних організацій застосовують до своїх працівників засоби заохочення, дисциплінарні стягнення, регулюють питання оплати праці42. З нашої точки зору, така позиція не є обґрунтованою. Так, не можна відносити до локальних актів кредитних організацій ліцензії. Локальними актами є акти, які приймаються уповноваженими органами підприємств, установ, організацій відповідно до законодавства, регламентують відносини, які виникають в межах цієї юридичної особи. Ліцензія є індивідуальним правовим актом, який видається центральним банком держави відповідному банку (кредитній організації). Стосовно другої групи, виділеної шановними колегами, то, на нашу думку, вони є джерелами трудового права, а не банківського.
Окрему групу джерел банківського права складають міжнародно-правові звичаї. До них відносяться, зокрема, Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 р., публікація МТП №500), Уніфіковані правила по інкасо № 322 від 01.01.79, Уніфіковані правила по договірних гарантіях (редакція 1978 р., публікація МТП №325), Міжнародні правила по інкасо (редакція 1995 р.), Уніфіковані правила для міжбанківького рамбарсування по документарних акредитивах (публікація МТП 1995 р. №525), Форс-мажорні обставини (публікація МТГ 1985 р. №421 (Е)), Уніфіковані правила для гарантій на перш) вимогу (публікація МТП 1992 р. № 458), Уніфіковані правила для проведення телетрансмісійного обміну торговими даними (публікація МТП 1992 р. № 452), Міжнародна практика резервних зобов'язань (публікація МТП 1998 р. № 590).
Цікаве джерело банківського права виділяє О. О. Качан — банківське правове мислення, яке базується на економіко-фінансових потребах банківської діяльності та формує оцінку ефективності правових норм і в значній мірі коригує загальні дії лові звичаї країни.

6. Методи банківського права. О методах правового регулювання: цивільно-правовий метод, привано-правовий метод, комплексний метод.

При регулюванні відносин, які складаються в сфері банківського права, використовується не менше ніж два методи правового регулювання — диспозитивний та імперативний.

Характеризуючи застосування цих методів правового регулювання в банківському праві, можна зазначити, що в горизонтальних відносинах застосовується диспозитивний метод, а в вертикальних — імперативний.

Імперативне регулювання банківської діяльності зумовлене необхідністю проведення державної грошово-кредитної політики і здійснюється через Національний банк України, а в деяких випадках — через Кабінет Міністрів України та інші державні органи.

Так, відносини Національного банку України з банками найчастіше є відносинами влади і підпорядкування, а отже, ці відносини регулюються імперативним методом (методом владних приписів), який застосовується в фінансовому і адміністративному праві.

Натомість велика група відносин, які складаються між банками, між банками і клієнтами (юридичними і фізичними особами), заснована на юридичній рівності сторін. При правовому регулюванні таких відносин застосовується диспозитивний метод, притаманний цивільному праву.

Крім диспозитивного та імперативного методів, які застосовуються в банківському праві, виділяють також комплексний метод правового регулювання банківського права, який об'єднує в собі окремі характерні риси диспозитивного та публічно-правового методу і є вторинним по відношенню до них.

Характерні риси комплексного методу:

— майнова самостійність учасників правовідносин;

— застосування переважно способів комплексного (економічного) впливу на учасників правовідносин;

— поєднання регулювання відповідних суспільних відносин шляхом видання нормативно-правового акту і укладення договору, який має цивільно-правовий характер;

— «коридор автономії волі» обов'язкових учасників банківських правовідносин, який означає наявність у правовідносинах автономії волі, обмеженої певними рамками. Тобто суб'єкти правовідносин мають можливість вільно формувати свою волю лише в чітко визначених межах, установлених відповідними нормативно-правовими актами.

Але виділення такого методу здається не зовсім виправданним у зв'язку з тим, що суспільні відносини не можуть одночасно регулюватися протилежними за своєю природою прийомами та способами, оскільки втрачається єдність правового регулювання.

8. Специфіка банку як суб’єкту, що господарює

Банк - юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків;