імперативі, що потребує безумовного виконання:
«поступай только согласно такой максиме (правилу),
руководствуясь которой ты в то же время можешь пожелать,
чтобы она стала всеобщим законом»;
«поступай так, чтобы ты всегда относился к человечеству и в
своем лице, и в лице всякого другого, как к цели и никогда не
относился бы к нему только как к средству».
Г.Ф.В. Гегель розглядає мораль як об'єктивний стан і як суб'єктивний
принцип обовязку, що затверджує особу як суб'єкта. Звідси моральна воля – це
«для себе суща свобода». Моральність же є дійсність моралі, загальний образ
дій індивідів, в ній свобода підноситься до дійсного – об'єктивного стану.
Антропологізм етики Л. Фейєрбаха, що розглядає людину як єдність
матеріальну і духовного поза конкретно–історичних умов його існування,
втілюється в створеній ним «новій релігії любові», головним принципом якої він
проголосив взаємну любов і справедливий «розподіл» щастя між людьми.
8. Етичні погляди російської релігійної філософії спираються на два
положення:
1. Критика західного суспільства з його вільною конкуренцією і
загальним відчуженням. Н.Ф. Федоров говорить про появу небратських,
«сирітських» стосунків між людьми, що забули своїх «отців», втратили зв'язок в
минулим. В.С. Соловйов засуджує раціоналізм і «відвернутий моралізм» Канта.
Ф.М. Достоєвський звинувачує католицьку церкву, яка спокусилася світською
владою, отримала «царства земні», але відлинула Бога.
2. Пошук «всеєдності» і «соборності» – своєрідного російського
варіанту громадськості. Н. Федоров створює систему «супраморалізму, або
загального синтезу», де технічний прогрес підпорядкований вищій меті –
досягненню людством безсмертя. В. Соловйов зтверджує, що соціум повинен
перейти від «природних» релігій (античність, буддизм) і епохи «Боголюдини», що
почалася з виникненням християнства, до епохи «богочеловечества», об'єднуючої
всі релігії і народи.
Лев Толстойпропонує керуватися в житті принципом непротивлення
злу насильством. Н. Бердяєв проголошує «нову етику творчості», де люди
об'єднуються завдяки особовій самореалізації.
Таким чином, російська релігійно-філософська етика кінця XIX –
початок ХХ стст. пронизана ідеєю морально суверенної особистості, але
без відмови від ідеї початкової колективності людського існування. Обидві
ідеї набувають в ній релігійно-містичних форм: підстави моралі убачаються в
божественному абсолюті, колективність інтерпретується як релігійно-
духовна всечеловечеськая соборність.
9. Етика марксизму (К. Маркс, Ф. Енгельс і ін.), оголошуючи сучасне ним
суспільство несправедливим і експлуататорським, причину бачить у вільному
підприємництві і приватній власності на засоби виробництва. Виходячи з цього
обґрунтовується перспектива морального перетворення буття – комунізму, що
розуміється як практичний гуманізм.
Комунізм трактується як вища загальнолюдська цінність і мета всього
людства, інтереси якого пріоритетні; а людина таким чином стає засобом
досягнення цієї мети. Таке розуміння передбачало критику індивідуальної
Моральної свідомості. Тому революційну дію «скасовує» мораль, робить її
Зайвою. Мораль зводиться до завдань класової боротьби пролетаріату, до
Революційної стратегії і тактики.
ЭТИКА
«ФИЛОСОФИИ ЖИЗНИ»
А. ШОПЕНГАУЭР,
Ф. НИЦШЕ
ЭТИКА МАРКСИЗМА
К. МАРКС,
Ф. ЭНГЕЛЬС,
Г.В. ПЛЕХАНОВ
ЭТИКА РУССКОЙ
РЕЛИГИОЗНОЙ
ФИЛОСОФИИ
Н.Ф. ФЕДОРОВ,
В.С. СОЛОВЬВ,
Ф.М. ДОСТОЕВСКИЙ
У подальшому в радянському суспільстві формується авторитарна
колективістська етика, в якій суспільство ототожнюється з державою, а особа
покликана беззастережно служити і підкорятися йому, віддаючи все, аж до
власного життя.
«Філософія життя», що також критикує моральні цінності західної
культури, робить це з позицій індивідуалізму, висуваючи як основоположне
поняття «Воля до життя», властиве всьому живому (Артур Шопенгауер).
Виражаючи песимістичну точку зору, Шопенгауер вважає, що зло вічне, «людина
має бути дияволом для іншого» по своїй суті, що і заставляє людей шкодити
один одному, воювати, експлуатувати слабкіших.
