Ы59. Тема моральних пошуків у прозі ХХ ст.. (твори Загребельного, Стельмаха, Руденка)

Роман «Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного.Роман має оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. У творі поєднано кілька часових площин: період Київської Русі (X—XI ст.), другої світової війни і 60-х рр. XX ст. Об'єднавчим центром цих періодів виступає реальний образ будівництво одного з див української культури - собору Софії Київсько. Цей собор вражає своєю красою, а краса його починається з неповторності. Завдяки сміливій і талановитій людині - Сивоокові, який зумів кинути виклик суспільству, собор було збудовано за старослов'янською традицією, а не за планом, надісланим з Константинополя.В романі собор будували за образом, який побачив у сні хлопчик. Образ такої споруди - це не сухі розрахунки, а велике натхнення, небесна думка.Зведений після зруйнування Січі серед селянських поселень, собор бачив все у своєму житті. Всі люди до нього люди ставляться по різному: для одних він став часткою душі, вони не уявляють своє життя без нього, іншим - навпаки, він Заважає піднятися на наступну сходинку кар'єристської драбини. Це пристосуванці, кар'єристи, бездарні руйнівники, чиї прагнення зруйнувати собор, щоб заробити гроші, приводять творчі особистості в шоковий стан.Отже, чи не найбільше диво в романі — сама людина. Сивоок, його дід Родим, тихе дитя природи мала Величка, товариш дитячих літ Лучук, сирота Ісса, князь Ярослав Мудрий, загадкова вільнолюбна Шуйця, її дочка Ярослава, а також учений Гордій Отава, який ціною власного життя намагається врятувати під час війни Софію Київську, його син Борис, що продовжує розпочате батьком дослідження історії створення Сивооком Софії. Всі ці герої дуже різні, але всі творять історію своєї землі, несуть у собі той дивовижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його нікому не зруйнувати, як і Софію Київську. З ними пов'язані морально-етичні проблеми, порушені в творі, вічні питання життя і смерті, любові й ненависті, людської вартості та тлінності, короткочасності життя, проблеми влади, честі, гідності. Епіграф Брехта є промовистим, з нього починається полеміка Загребельного. Виявом полемічності у «Диві» стало створення яскравого самобутнього характеру будівничого собору Софії Сивоока. Два характери у романі – волода (ярослав мудрий) і творець. Обєднує їх ідея утвердження могутньої держави в оздобі рідної землі спорудами краси. Події твору – кінець Х-поч ХІст, період ВВВ, сер 60-х ХХст. У романі «Правда і кривда» Стельмаха розповідається про життя українського села в останні роки війни та перше невоєнне літо.Коли ми ближче знайомимося в романі Михайла Стельмаха з Марком Безсмертним, впевнюємося, що народ, серед якого народжуються такі мужні і самовіданні люди, матиме завжди незламаний дух. Марко мріяв, щоб життя було мирншм і він міг орати, сіяти, милуватися землею, любити. Викликаєжшру симпатію його людяність, доброта, прагнення всіх зробити щасливими. Він радить молодій вчительці, що прибула до села, не тільки вчити дітей читати й писати, а й наповнювати дитячі серця любов'ю, людяністю.Особиста трагедія — дружину Оленку німці розстріляли, дочку відвезли до Немеччини — не очерствила душу його, а зробила особливо чутливою до людського горя. Він бере до себе хлопчика Федька, який залишився сиротою, потребував особливої уваги, і це робить образ Марка особливо привабливим.Михайло Стельмах, будучи правдолюбом і життєлюбом, у романі переконливо довів перемогу добра над злом. Повертається з чужини донька Марка, Безсмертний знаходить своє кохання, люди в колгоспі стали жити краще — усе це'виражає оптимізм і надію. Та й кожен з образів допомагає нам зрозуміти мудрість життя, любов до нього. Отже, безсмертя народу — в його правоті, правдивості.Поема М. Руденка «Хрест» — твір, який увібрав у себе страшну фантасмагорію голоду в Україні 1932-1933 років. Твір піднісся до символічного звучання завдяки філософському осмисленню трагедії часу, трагедії народу і врешті-решт самого автора.Хрест Сина Господнього взяв на свої плечі більшовик Мирон. Носієм високого духу по Україні Христос. Обох їх стражі революції з НКВС поставили до стінки, а душі виморених голодом — навічно знищена Атлантида нашої духовності — квилять, пролітаючи над планетою...

ы60. Особливості літературного процесу кін. ХХ- поч.. ХХІ ст.. У кінці XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбилися й на розвитку літератури. Нове покоління письменників прагнуло подивитися на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом зору соцреалізму. У літературі почали з’являтися нові теми, зрештою змінився й підхід до творчості. Сучасні літературні угруповання Початок XXI ст. ознаменований активним створенням різних літературно-мистецьких гуртів, які поставили собі за мету привернути увагу й шокувати читача опозиційністю до традицій, універсальністю проблематики. АУП (Асоціація українських письменників) (1997) Ідея утворення Асоціації українських письменників (АУП) виникла під час роботи III з’їзду Спілки письменників Українив жовтні 1996 р. Літератори, незгодні з творчими та організаційними принципами й традиціями, «совєцького», як вони вважали, об’єднання письменників, подали заяви про вихід із СПУ.Асоціація утворена 6-8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасників). До складу увійшли, зокрема: Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Василь Герасим’юк, Василь Голобородько, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Анатолій Кичинський, Олександр Кривенко, та інші. Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва СПУ реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). 1985 року у Львові Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак заснували літугрупування, яке назвали «Бу-Ба-Бу». Основоположники літугрупування пояснюють, що бу-ба-бу — це стиль художньої літератури, де немає обме­жень. Бубабісти вважають, що й політика, і економіка, і мистецтво можуть стати об’єктом естетичних зацікавлень, бо це є наше життя. «Нова деґенерація» (1991-1994) Літературне угруповання за участю Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. Утворене 1991 р. в Івано- Франківську, де І. Андрусяк та І. Ципердюк у той час були студентами, а С. Процюк — викладачем педагогічного інституту ім.В. Стефаника (нині — Прикарпатський університет).Перші публікації гурту — 1991-1992 рр. у місцевому тижневику «Західний кур’єр», додатком до якого вийшло 3 альманахи, які так само звалися «Новою деґенерацією». Наприкінці 1992 р. у видавництві «Перевал» вийшла поетична збірка літугруповання, яка теж звалася «Нова дегенерація».Книжка «Нова дегенерація» була визнана найкращою книжкою 2003 року за опитуванням критиків. Сучасну українську поезію творять представники різних поколінь. Поети «старшого» покоління концентрують увагу на філософському осмисленні життєвої проблематики (І. Драч, Б. Олійник, І. Калинець, Д. Павличко). У тематиці й проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв’язку людини й Всесвіту, ширше — на філософському осмисленні проблеми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою й суспільством. Поети «середнього» покоління активно розвивають урбаністичну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригінально поєднують християнську етику з гуцульською язичницькою міфологією (В. Голобородько, В. Герасим’юк, І. Римарук). Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості. Ще однією особливістю сучасної української поезії є феміністична течія, представлена іменами О. Забужко, Л. Таран, Л. Голоти, І. Жиленко, Л. Гнатюк.

ы61. Художній образ і наукове поняття. Спільне і відмінне. Художній образ є специфічною формою відображення, "клітиною" мистецтва, його серцевиною. Це творче відображення в одиничній, конкретно-чуттєвій формі. Термін "образ" вживається у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні образ — це весь твір. "Мертві душі" М. Гоголя — це образ феодально-кріпосницької Росії 30-х років XIX ст. У вузькому значенні образ — це окреме слово або вираз. У вірші Т. Шевченка "Садок вишневий коло хати" є образ-персоніфікація "вечірня зіронька встає". Усі образи в художньому творі — умовні. Про людей, речі, природу пишуть у наукових працях, у підручниках, газетних статтях. Чому ті описи не є художніми? Художній образ має свої особливості. Такими є конкретність, узагальненість, умовність, цілісність, емоційність. Наука як форма пізнавальної діяльності має специфічні риси. Якщо мистецтво осягає світ через художні образи, релігія - через одкровення, то наука вирішує це завдання через абстракцію, ідеалізацію, втілену в наукових поняттях. Поняття - це форма мислення, що відображає предмети в їх істотних ознаках. Наукове поняття - це форма мислення, що відображає не реальні предмети, а сконструйовані вченим абстракції, необхідні для виявлення істотних і закономірних зв'язків дійсності. Особливістю понять гуманітарних дисциплін є те, що якщо в точних дисциплінах, таких як математика, фізика, астрономія, хімія тощо, вони визначаються точно, то окремі поняття гуманітарних наук і суспільно-наукових текстів можуть розміщуватися на декількох сторінках. Це пояснюється тим, що, наприклад, соціологічна наука відображає специфіку суспільства і соціальних явищ, дослідження яких пов'язане не тільки з розумінням, поясненням, але й з чуттєвим осягненням. Таке саме пояснення може бути застосоване і до філології, релігієзнавства, політології і, звичайно ж, психології, тому що вона просто немислима без чуттєвого сприйняття. Як наука, так і мистецтво є віддзеркаленням дійсності, проте в науці це віддзеркалення здійснюється у формі понять і категорій, а в мистецтві – у формі художніх образів. І наукове поняття, і художній образ є узагальненим відтворенням дійсності, це форми вираження пізнавальної дійсності. Художній образ характеризується конкретністю, відбивається авторська суб’єктивність, а в науці постать автора не важлива. Художній образ як специфічна форма відображення дійсності відрізняється не лише від повсякденних уявлень, а й від тієї форми вираження світу, якою користується наука, а саме — поняттєвої. Як і художній образ, наукове поняття належить до вторинних форм відображення дійсності. Подібно до художнього образу поняття відрізняється від повсякденних уявлень мірою узагальненості свого ідейного змісту. Проте, на відміну від художнього образу, в якому предмет відображення відтворюється у його чуттєвому образі, поняття, відображаючи предмет, абстрагується, тобто відходить від його одиничної, конкретно-чуттєвої форми. Якщо в художньому образі загальне, тобто сукупність тих суттєвих відмінних рис, що характеризують певний клас об'єктів, подається у формі індивідуального, конкретно-чуттєвого, — у формі самого життя, то в понятті загальне постає у формі думки, а точніше у формі низки логічно взаємопов'язаних думок про суттєві й відмінні ознаки відображуваного предмета. Художній образ відрізняється від поняття не лише формою вираження ідеї відображуваного предмета, але й її змістом. Якщо завдання поняття полягає в тому, щоб описати предмет об'єктивно, таким, яким він є в дійсності, абстрагуючись при цьому від суб'єктивних оцінок його значущості, то художній образ, навпаки, має на меті подати об'єктивну картину змальовуваної дійсності у формі її суб'єктивно-емоційного сприйняття, тобто такою, якою її бачить і емоційно переживає автор.

ы62. Текст як літературознавча категорія. Термін «текст» широко використовується і в літературознавстві. Це - власне мовна грань літературного твору, що виділяється в ньому поряд з предметно-образним аспектом (світ твору) та ідейно-смисловий сферою (художній зміст). Обговорюючи питання теоретичної поетики, Ю.М. Лотман на початку 1970-х років писав: «Слід рішуче відмовитися від уявлення про те, що текст і художній твір - одне й те саме. Текст - один з компонентів художнього твору <...> художній ефект в цілому виникає з зіставлень тексту зі складним комплексом життєвих та ідейно-естетичних уявлень. Текст живе, тільки стикаючись з іншим текстом(контекстом). (За Бахтіном) По мнению М. Бахтина текст как знаковый комплекс, относится к высказываниям и имеет те же признаки, что и висловлювання. Але текст в розумінні Бахтина має складну структуру, яка включає двох суб'єктів: автора і адресата. Як відмічає Бахтин, "справжня суть тексту завжди розігрується на рубежі двох свідомості, двох суб'єктів. [,. ] друга свідомість, свідомість того, що сприймає, ніяк не можна элиминировать або нейтралізувати"(Бахтин 1996, с. 310)."ТЕКСТ в ТЕКСТІ" - ця специфічна риторична побудова, при якій відмінність в закодованості різних частин ТЕКСТУ робиться виявленим чинником авторської побудови і читацького сприйняття ТЕКСТУ. Пошук суттєвих ознак тексту в лінгвістиці не зупинився на виділенні чинників того, що говорить і сприймає суб'єктів. Ю. М. Лотман розвинув цю думку і виділив в тексті риси інтелектуальної особи, т. е. наділив текст рисами людини, знайшов можливість ототожнити ці два, здавалося б, різнорідних явища - текст і людину. Ю. М. Лотман визначав текст як "складний пристрій, що зберігає різноманітні коди, здатний трансформувати отримувані повідомлення і породжувати нові, як трансформаційний генератор, що має риси інтелектуальної особи". Ди́скурс (фр. discours — промова, виступ, слова) — у широкому сенсі складна єдність мовної практики і надмовних факторів (значима поведінка, що маніфестується в доступних почуттєвому сприйняттю формах), необхідних для розуміння тексту, єдність, що дає уявлення про учасників спілкування, їхні установки й цілі, умови вироблення і сприйняття повідомлення.

ы63. Вчення О. Потебні про специфіку художнього образу. Художній образ — особлива форма естетичного освоєння світу, за якої зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять. Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення». Образ, як і слово, за Потебнею, несе в собі узагальнену інформацію про дійсність, тобто, невеличка за обсягом форма здатна містити глибокий смисл. Художній образ, за Потебнею, повинен бути більш відомим, більш простим і ясним, ніж те, що він пояснює. Він повинен подавати велике в малому, заміняти множинне, складне, важко вловиме чимось відносно одиничним, близьким, наочним, що сприяє пізнанню дійсності". Потебня у своїх студіях наголошує на "відкритості" образу до конкретизації, на здатності виражати безкінечне в скінченному, на багатозначності, гнучкості, емоційності. За О. О. Потебнею, художній образ менше значення, тобто містить у собі можливість для множинності інтерпретацій. У літературознавстві існують різні системи класифікації видів художнього образу, які, узагальнюючи, можна звести до двох основних типів, що є похідними від двох розглянутих раніше аспектів розуміння суті художнього образу. В розумінні образу як способу буття художнього твору різні його види співвідносяться з умовно відокремлюваними елементами його форми, тобто постають як прийоми мовної та предметної зображувальності художнього твору. У розумінні художнього образу як форми відображення світу окремі його види виділяють у залежності від типу змістового узагальнення, даного в художньому образі, або, інакше кажучи, за типом смислового співвідношення між чуттєвим образом та його ідеєю. В цій системі класифікації всі види художнього образу складають дві якісно відмінні групи, першу з яких умовно можна назвати групою автологічних образів, другу — групою металогічних образів. Автологічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка, певним чином розширюючи та узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальованого, не виходить за його межі, тобто не вказує на жодний інший, якісно відмінний від нього предмет. Іншими словами, це такий художній образ, в якому, як вказував О. Потебня, чуттєвий образ і його значення (тобто ідея) належать до одного кола явищ. Тому автологічний образ ще називають «самозначущим», «самодостатнім» образом або ж, частіше, образом-типом, на відміну від таких «несамодостатніх» образів, як символ, алегорія, підтекст. Наприклад, шевченківський вірш «Садок вишневий коло хати», в якому «невеличкий кусок села й поведінка людей втілюють риси спільного побуту шевченківських часів». В чуттєвому образі твору подана картина побуту одиничного, окремо взятого села. Ідея зображуваного полягає в тому, щоб віднайти у цій одиничній картині риси, притаманні багатьом таким селам, і тим розширити конкретний зміст чуттєвого образу, узагальнюючи його, але не переносячи на інше, принципово відмінне від нього, коло явищ, інший клас об'єктів. «Металогічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка, узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальовуваного, виходить за його межі і вказує на якийсь інший, якісно відмінний від нього предмет. До групи металогічних образів можна віднести символ, алегорію та підтекст.

ы64. Лессінг, Франко про специфіку української літератури. На думку Лессінга, коло життєвих явищ, які змальовує література, постійно розширюється. Але понад усе письменника цікавить людина, її переживання, радощі і страждання ("Лаокоон").І. Франко писав, що найвища мета літератури "є чоловік, правдивий, живий чоловік, людська одиниця і людська громада". "Мистецтво, — вважав письменник, — повинно охоплювати все, бути відкриттям власного я і цілого світу, як його бачить і розуміє поет". Художня література, за спостереженням І. Франка, "дає нам уявлення про найглибші внутрішні сторони життя народу, яких наука ще не навчилася досліджувати з достатньою докладністю". Предмет зображення визначає специфічні особливості художньої літератури. Специфіка літератури є предметом дискусій і суперечок. Художня література – вид мистецтва, що використовує як єдиний матеріал слова і конструкції природної мови. Специфіка художньої літератури виявляється у зіставленні, з одного боку, з видами мистецтва, які використовують інший матеріал замість словесно-мовного (музика, образотворче мистецтво) або наряду з ним (театр, кіно, пісня, візуальна поезія), з іншого боку – з іншими типами словесного тексту: філософським, публіцистичним, науковим та ін. Крім того, художня література, як і інші види мистецтва, об’єднує авторські (включаючи і анонімні) твори на відміну творів фольклору, які принципово не мають автора. Порівнюючи літературу з наукою, І. Франко підкреслював, що художня література здатна проникнути у такі явища суспільного життя, "де не все може забратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам'єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб'". "Ціль поезії, — писав І. Франко, — є — викликати в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу поета в хвилі, коли творив ті образи. Конденсацією, намаганням впорядкувати й дати своїм роздумам наукове підгрунтя стає трактат «Із секретів поетичної творчості» (1898). Тут І. Франко говорить про поетичну творчість як процес, спиняючись на питаннях ролі свідомості й підсвідомості, натхнення, фантазії, законах асоціювання. Найвиразніше свої тодішні позиції він висловив у статті "Література, її завдання і найважливіші ціхи", котру радянське літературознавство трактувало не інакше, як маніфест революційно-демократичної критики. Йшлося в ній про неможливість існування літератури поза зв'язками з життям, і ці зв'язки уявлялися молодому І, Франкові тільки тенденційними, класовими, партійними. Основне питання, яке Лессінг піднімає в “Лаокооні”,- це питання про специфічну природу поезії і живопису, а відповідно, про їхні відмінності і границі чи межі між ними.Разом з тим полеміка Лессінга з його численними опонентами в “Лаокооні” виходить за межі одних лише питань поезії і образотворчого мистецтва. Боротьба Лессінга за такий напрямок розвитку німецької літератури і мистецтва, при якому вони могли б об”єднати красу і правду, високу людяність і життєву повнокровність, ширину охоплення життя і глибину ідейного змісту і, завдяки цьому стати засобом духовного підйому і згуртування передової частини німецького народу, - визначила основний зміст “Лаокоона”. Саме завданнями цієї боротьби зумовлена та постановка питання про специфічну природу поезії як мистецтва і про відмінність її законів від законів образотворчих мистецтв, яка становить теоретичний стрижень цього твору Лессінга.

ы65. Що таке жанр художнього твору? Предметом пильної уваги дослідників залишається сьогодні проблема літературних родів і жанрів. Стосовно родів, то переважна більшість науковців погоджується з тим, що існують три літературні роди — епос, лірика та драма. Стосовно жанрів маємо різні, досить суперечливі точки зору. Поряд з поняттям «жанр» уживається ще й поняття «вид». Терміном «жанр» нерідко позначають рід («ліричний жанр»), вид («жанр повісті») і різновид («епічна драма»). У перекладі з французької жанр — це є рід і вид. Логічною є триступенева родо-жанрова класифікація: рід — жанр — жанровий різновид.Рід — це спосіб вираження художнього змісту. Жанр — це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Виділяють такі жанрові види серед епічних творів – казка, байка,оповідання, повість, роман. Серед ліричних – ліричний вірш, пісня, елегія і т.д. Серед драматичних – трагедія, комедія, драма, водевіль та ін. Деякі жанри поділяються на жанрові різновиди. Роман, наприклад, ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий і т. д. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, історичною, романтичною. Теоретик класицизму француз Н. Буало у написаному віршами трактаті «Поетичне мистецтво» (1674 р.) розглядав теорію родів і жанрів з позицій раціоналізму. Кожен літературний жанр, на його думку, повинен мати незмінні формальні ознаки. Саме в естетиці Н. Буало утвердилася думка про нерівноправність різних жанрів: одні з них (трагедія, поема) він відніс до високих, інші (комедія, байка, роман) — до низьких. Кожен з жанрів означений сталим змістом. У трагедії чи поемі розглядається доля народу чи держави, а буденні інтереси простолюдина, його приватне життя може бути предметом комедії чи роману. Героями високих жанрів можуть виступати вінценосні особи, високопоставлені сановники, полководці. У низьких жанрах зображуються представники так званого третього стану.

ы66. Що розуміється під поняттям «автор» у суч. Літературознавстві. Автор у М.Бахтіна це перш за все ієрархічно організоване явище. Він виділяє первинного автора, вторинного і біографічного. Первинний автор- є носієм напруженно-активної єдності завершеного цілого, цілого героя і цілого твору. Автор не має права втручатися в події, він займає позицію поза подією. Вторинний автор є складним поєднанням авторського слова та авторської ідеї. Слово Бахтін характеризує не як лінгвістичну категорію(поет творить не в світі мови, мовою він лише користується) а як засіб художнього вираження. Біографічний автор – це реальна людина зі своєю біографією, для вченого біогр. ав. знаходиться поза межами науки про літературу. На думку франц. Культуролога Мішеля Фуко, автор не «виражає себе» у письмі. У своему есе «що таке автор» він вважає, що автор помер і трактує автора як «що», а не «хто». За Фуко автора усмертнює власний текст, у якому зникає авторська індивідуальність і разом з нею «твір» і «письменство». Він же говорить, що автор є лише певною функціональною засадою, тобто автор-функція. Ролан Барт франц. Філософ, семіотик, кри тик, у своєму есе «Смерть автора» Р. Барт виступає проти практики традиційної літературної критики, в якій наміри і біографія автора включаються в інтерпретацію тексту, і замість цього стверджує, що написане і творець не мають відношення один до одного.

ы67. Література як вид мистецтва. Як доводять психологи, мистецтво задовольняє одну з основних потреб людини – так звану естетичну потребу, схоже, як ми задовольняємо голод, спрагу тощо. За рецепторною класифікацією виділяють такі види мистецтва: слухові (музика і спів), зорові (скульптура, живопис, графіка, архітектура, художнє фото, декоративно-ужиткове мистецтво) і синтетичні (хореографія, театр, кіно, телемистецтво, цирк, дизайн, „промислове мистецтво" та ін.).

Художню літературу відносять до синтетичних видів мистецтва, оскільки вона апелює до пам'яті органів зору, нюху, слуху, дотику, смаку, як і до „шостого чуття" (інтуїції, ірреального, трансцендентного). Загалом, література – один з найуніверсальніших видів мистецтва, оскільки викликає більш сильні враження, переживання, мислительні процеси, ніж, наприклад, живопис, архітектура, скульптура тощо. А в розвитку творчої уяви реципієнта їй взагалі немає рівних.Мета літературного твору схожа до цілі поезії (в інтерпретації Юрія Лотмана): це „пізнання світу і спілкування між людьми, самопізнання, самобудова людської особистості в процесі пізнання і суспільних комунікацій". Основним предметом зображення у літературі є людина та складна система її взаємовідносин із буттям (усім, що існує в реальності чи уяві). Така всеохопність дає унікальні можливості як письменнику, так і читачеві для пізнання найдивовижнішого із Господніх творінь – людини. Недаремно літературу називають ще людинознавством. Про місце й роль художньої літератури в житті людини й людства замислювалися здавна. Так, Арістотель вважав, що, читаючи високохудожні твори, людина стає кращою, неначе очищує свою душу. Такий вплив мистецтва на людей він назвав катарсисом (грец. очищення). У різні епохи роль літератури в системі мистецтв була різною. Спочатку вона ніби «навчалася» в інших видів мистецтва, запозичуючи в музики ритміку та мелодійність, у живопису — різнобарвність описів, в архітектури — стрункість будови творів. У кінці XIX — на початку XX століття сформувався й інший погляд на літературу. Згідно з ним літературою називають мистецтво слова. Розуміння літератури як мистецтва утвердилося у XIX столітті у практиці романтиків, які вважали, що поет наділений креативною силою. Предметом літературознавства є художня література, яка у свою чергу є частиною мистецтва, дослідженням якого займається мистецтвознавство. Отож, літературознавство і мистецтвознавство мають багато спільного. Насамперед обидві ці науки вивчають літературні твори, які образно відображають дійсність. Однак мистецтвознавець звертається, крім літературних, ще й до творів живопису, скульптури, архітектури, музичного мистецтва, яким також притаманне образне відображення дійсності. Література серед названих і неназваних видів мистецтв є найуніверсальнішим, оскільки їй підкоряється все — і час, і простір. Літературознавець, маючи справу з літературою, водночас враховує дані мистецтвознавства про скульптуру, музику, театр, образотворче мистецтво тощо. Зокрема, хіба можна аналізувати драматичний твір, наприклад комедію М. Куліша «Мина Мазайло», без її театральної історії, ролі в постановці п'єси режисера Леся Курбаса тощо? Тут на допомогу дослідникові літератури прийде мистецтвознавець.

ы68.Проблема літературознавчої герменевтики. Герменевтика (пояснюю, тлумачу) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. Термін „герменевтика" (з грецької – пояснюю, тлумачу) в сучасному літературознавстві побутує в основному в двох значеннях. По-перше, під герменевтикою розуміють теорію інтерпретації(від латин–тлумачення, роз'яснення)або мистецтво інтерпретації. По-друге, розглядають герменевтику у вужчому плані: як одну з методологій витлумачення, котра отримала ще назви класичної та філософської герменевтики. Основоп герменевтики як науки розуміння є німецький релігійний мислитель Фрідріх Шлейєрмахер (1768–1834). Після нього Герменевтика перетворюється в комплексну методологію інтерпретації, філологічну науку, що активно використовувала здобутки філософії, історії, психології, естетики тощо. Шлейєрмахер виділяє два методи інтерпретації: 1) об'єктивно-історичний і 2) суб'єктивно-дивінаторний (інтуїтивний). Загалом, інтерпретація у німецького вченого має психологічний характер і рухається по „герменевтичному колу" (від цілого до частини і навпаки). Потенціал попередньої герменевтики дав у XIX cт. поштовх для розвитку цілого ряду літературознавчих напрямів та шкіл (і, відповідно, методів), серед основних – міфологічна, біографічна, культурно-історична, еволюційна, порівняльна (компаративістична), психологічна, філологічна та духовно-історична школа (останні три – на межі із XX ст.). На початку XIX ст. у німецькому літер=стві та фольклористиці виникає міфологічна школа котра спирається на естетику. Шеллінга. Основоп=ом біографічного методу та школи, що виникла на основі цього методу, був французький вчений Ш. Сент-Бев.Основним критичним жанром став імпресіоністичний портрет автора. Для становлення культурно-історичної школи важливими стали впливи історизму, біографізму, а також ідеї німецького філософа І. Гердера. Ця школа досліджувала твори мистецтва у зв'язку з середовищем, що породило їх. Основоположником культурно-історичної школи став французький філософ І. Тен. Компаративістика (порівняльно-історичний метод) (від лат – порівнюю) розв впродовж усього XIX cт. (згодом – у XX-му) Вона передбачає порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу. Велике значення для розвитку компаративістики мали праці Т. Бенфея та О. Веселовського. Психологічний напрям у літературознавстві склався в середині XIX ст. передусім у працях, В. Вундта, Е. Ельстера та ін. Мистецтво трактувалося як сублімація (перехід) авторської психології в художні образи, котрі є моделлю душі, психіки творця, сила художнього твору визначається не просто важливим змістом його, а багатством художньої форми. Основними представниками психол школи в укр літературознавстві стали О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, І. Франко. Особливо великий вплив на подальший розв літ-ства (вітчизн і світового)мала теорія О Потебні (1835–1891), котру І. Фізер охарактеризував як „психолінгвістичну". Уже в 1862 році в роботі „Думка і мова" Потебня дав системний виклад психологічних ідей стосовно художньої творчості. Він розглядав мову як пізнавальну діяльність, тобто мова є не „засобом вираження готової думки, а її створення". Слово, отже, виступає не лише засобом спілкування, а й засобом створення думки. Відомим є вчення харківського вченого про структуру слова. Ідеться про те, що слово складається із зовнішньої форми, внутрішньої форми та значення (змісту). Головна ідея філологічного методу полягала в тому, що основним критерієм оцінки твору мистецтва є краса, а не його суспільна корисність. Наприкінці XIX ст. сформувалась духовно-історична (культурно-філософська) школа. Її теоретичною базою стала „філософія життя" (споріднена з українською „філософією серця") та романтична естетика. Основоп цієї школи став німецький філософ і водночас капітальний герменевт Вільгельм Дільтей.

ы69.Поясніть поняття «поетика». Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. Грецьке роіеtікe — майстерність творення, техніка творчості. В епоху античності поетикою вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику Аристотель ("Поетика") і Горацій ("До Пісонів"). В епоху середньовіччя, Відродження та класицизму під поетикою розуміли особливості форми художніх творів (Скалігeр — "Поетика", Н. Буало — "Мистецтво поетичне"). У XIX—XX ст. поетикою вважали ту частину літературознавства, яка вивчає композицію, мову, версифікацію.У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі значення цього терміна:1) художність;2) система творчих принципів;3) художня форма;4) системність, цілісність;5) майстерність письменника.Поетику не можна ототожнювати з теорією літератури, вона лише один із розділів літературознавства.Відомі поетики нормативні, описові, історичні, функціональні, загальні. Автором нормативної поетики є Н. Буало ("Мистецтво поетичне"). В основі описових поетик — порівняльне вивчення різних літератур. Історичні поетики досліджують еволюцію видів, жанрів і художніх засобів, використовують порівняльно-історичний принцип. Основоположником історичної поетики був О. Веселовський, який так визначив її предмет: "Еволюція поетичної свідомості і її форми". Функціональна поетика вивчає твір як функцію чи систему, загальна — визначає основні закони художності. Що ж входить у предмет поетики? Детальну відповідь на це питання дав В. Виноградов: "Питання про мотиви... і сюжети, про їх джерела і форми щеплень, про структурні варіації їх, про різні прийоми і принципи розгортання чи розвитку сюжету, про закони сюжетоскладання, про художній час як категорію побудови і руху подій у літературних творах, про композицію як систему складання, взаємодії, руху об'єднання мовного, функіонально-стилістичного та ідейно-тематичних планів словесно-художнього твору, питання про засоби і прийоми сюжетно-динамічної і власної мовної характеристики персонажів у різних жанрах і видах літератури, про жанрові структурні відмінності у співвідношеннях і зв'язках монологічної і діалогічної мови в різні епохи літературного розвитку і в різних типах словесно-художніх структур, про вплив ідейного задуму і тематичного плану твору на його стилістично-мовний лад, про зв'язки публіці стичного та образно-розповідних аспектів композиції літературних творів".

ы70. Поняття «художнього світу твору». Художній світ - широке поняття: іноді говорять про художній світ не лише того або іншого тексту, але і про художній світ письменника і навіть того або іншого типу мистецтва, усі тексти якого складають деякий єдиний інваріантний текст. «Світ» літературного твору - специфічна і необхідна ілюзія художнього сприйняття, це не науковий, а естетичний об'єкт. Там, де читач-споглядальник повинні увійти до складу «твору» як в готовий для нього «світ», там читач зобов'язаний побачити цей «світ» як твір. Неможливо створити твір, який відобразив би дійсність з абсолютною повнотою; автор ізолює і включає у твір тільки невелику частину дійсності. Але власне та невеличка частина дійсності, що є ізольованою, відібраною із дійсності, створює його художній світ твору. “Світ художнього твору, – пише Д. Ліхачов, – відтворює дійсність у якомусь “скороченому”, умовному варіанті. Художник, вибудовуючи свій світ, не може, зрозуміло, відтворити дійсність з тією ж властивою дійсності мірою складності. У світі літературного твору нема багато чого з того, що є у ральному світі. Цей світ по-своєму обмежений”. «Внутрішній світ художнього твору існує не сам по собі, і не для самого себе. Він не автономний. Він залежить від реальності, "відображає" світ дійсності, але те перетворення цього світу, яке допускає художній твір, має цілісний і цілеспрямований характер. Перетворення дійсності пов'язане з ідеєю твору, з тими завданнями, які художник ставить перед собою. Світ художнього твору — результат і вірного відображення, і активного перетворення дійсності».(ліхачов) Художній світ спирається на систему відбитих, відтворених для пера реалій буття (час, простір, людина) і на ті ідеологічні категорії, якими обумовлено художнє сприйняття письменника (естетичні і етичні вистави, переконання на людину, суспільство, народ, історію). (Шаталов) Л.В.Чернець також характеризує художній світ як систему, так або інакше співвіднесену зі світом реальним: в нього входять люди, з їх внутрішніми (психологічними) особливостями, події, природа (жива і не жива), речи, створенні людиною, в ньому є час і простір. Також автор звертає увагу на те, що «не будучи власне вмістом (ідеєю, концепцією) твору, його світ в той же час - провідна сторона художнього зображення, цілісність, що породжує його...» За словами Л.В. Чернець, поняття «світ» в літературознавстві може уживатися в двох значеннях: 1) світ - синонім творчості письменника, своєрідність того або іншого жанру; 2) світ - це предмети, змальовані в творі і утворюючі певну систему. Під предметами мається на увазі деяка цілісність, виділена зі світу об'єктів. На сьогодні термін «художній світ», фіксується в словниках, розглянутий у підручниках, він є об’єктом осмислення для теоретиків літератури. Серед укр словників термін «художній світ» зафіксовано лише у двох виданнях. У «Літературознавчому словнику-довіднику» за редакцією Р. Гром’яка йдеться про те, що «художній світ – створена уявою письменника і втілена в тексті твору образна картина, яка складається з подій, постатей, їх висловлювань і виражених ними духовних феноменів (уявлень, думок, переживань тощо)» У «Літературознавчій енциклопедії.» Ю. Коваліва поняття «художня дійсність» трактується тотожно до терміна «художній світ». Вона виступає явищем відмінним від довкілля, але рівнозначним йому. Художня дійсність постає у двох планах – автора та героя. Завдяки цьому розмежовується авторська свідомість і стає можливим діалог, унаслідок чого створюється ілюзія об’єктивності художньої дійсності, де існують персонажі, переплітаються внутрішні та зовнішні події, виникають конфлікти. Органічність художньої дійсності, як зазначає Ю. Ковалів, залежить від майстерності автора, його світобачення, естетичних смаків.

ы71. Арістотель про поділ літератури на роди. «Поетика» Арістотеля є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Він обґрунтував поділ поезії (В епоху античності мистецтво слова називали поезією) на три роди — епос, лірику і драму. На думку Арістотеля, художні твори відрізняються один від одного такими трьома моментами: предметами зображення, засобами зображення і способами відображення. У трагедіях змальовуються люди кращі, як сучасники, а в комедіях — гірші. Як бачимо, тут у поділі драми існує моральний критерій. Засобами зображення всіх родів Арістотель вважав мелодію, ритм, слово, розмір. За їх допомогою давньогрецький філософ розрізняв види мистецтва (танець, музику, мистецтво слова).Арістотель розкрив особливості трьох способів літературного зображення. Він відзначав, що в основі епосу — розповідь про події, дійсність відтворюється в об'єктивній формі, у драмі герої змальовуються у дії, лірика розкриває внутрішній світ людини. Говорячи про особливості зображення в кожному з трьох літературних родів, Арістотель наголошував, що в основі епосу лежить розповідь про події, навколишня дійсність відтворюється в об'єктивній формі. У драмі герої зображені безпосередньо в дії, лірика відбиває внутрішній світ героя.

ы72. (88) Поняття Зміст і форма твору – нерозривно зв’язані і взаємозумовлені категорії, що визначають основні сторони літературного твору як результату образного мислення. Зміст — це сукупність елементів і процесів явища, те, з чого воно складається. Форма — внутрішня і зовнішня структура, спосіб існування змісту, певне співвідношення елементів і процесів у часі і просторі, тривалі зв’язки між ними. Художній зміст – це відображена у творі з позицій певних світоглядних та суспільно-естетичних ідеалів дійсність, ідейно й естетично освоєна письменником. У змісті поєднуються факти об’єктивної реальності, факти і образи, створені уявою митця, ставлення до них персонажів та автора. Основні елементи змісту – тема, проблематика, тенденція, художня ідея, конфлікт, характери – зумовлюють відповідну їм художню форму твору, тобто внутрішню його структуру як спосіб існування змісту. Форма – спосіб існування змісту. У формі виділяють внутрішні і зовнішні аспекти. Жанр, сюжет, композиція зумовлюючись обсягом художньо типізованого життєвого матеріалу, безпосередньо реалізують зміст і становлять внутрішню фору твору. Зображально-виражальні засоби, втілюють авторський задум, остаточно формують його зміст, доносять його до читача, тому їх умовно вважають зовнішньою формою. Враховуючи вчення українського вченого Олександра Потебні, виділяють ще внутрішню (художні образи) та зовнішню форму (засоби зображення і вираження) літературного твору. Художній образ є формою щодо естетично-ідейного змісту твору і в той же час стає змістом стосовно зовнішньої словесної форми. Художня форма сприяє розкриттю змісту твору, вона являє собою складну організацію і містить такі елементи, як композиція, сюжет, зображувально-виражальні засоби, тісно пов’язана з матеріалом, має два рівні — «зовнішній» і «внутрішній»; форма дозволяє зрозуміти мистецький твір, правильно розкрити його зміст. Внутрішня форма художнього твору — це той його рівень, який вбирає в себе сукупність засобів предметного зображення у творі, на відміну від рівня словесного зображення (сукупності словесних прийомів) та структурно-організуючого рівня — композиції, що зв'язує в єдину цілість усі рівні форми твору та їхні окремі компоненти. В художньому творі цей рівень форми постає у вигляді динамічної картини зображуваного життя, даної з усіма її індивідуальними подробицями — образами твору, що, розгортаючись у ньому, певним чином між собою взаємодіють. З огляду на це говорять про двокомпонентну структуру внутрішньої форми твору, до якої включають, з одного боку, систему образів, даних у творі, з іншого — динамічну послідовність їх розгортання у творі, яку називають сюжетом. Зовнішня форма — система матеріальних засобів організації мовної тканини, які дозволяють добитися активізації звукової сторони тексту (у вірші — це рими, асонанси, алітерація; фоника) і які здійснюють його ритмічну, стилістичну і композиційну впорядкованість (архітектоніка твору, послідовний або інверсійний розвиток дії, принципи сполучення описів, діалогу персонажів, прямої авторської мови і т.д.; композиція), що і робить текст носієм нової, надсемантичної, художньої інформації, що знаходиться в підтексті твору.

ы73. Особливості епосу як літературного роду. Е́пос (грец. — слово, оповідання) — різновид літературного (поряд з лірикою і драмою) роду, що оповідає про події, котрі нібито відбувалися у минулому (які немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем).Типологія епосу та його жанрів була розроблена Арістотелем, Лессінґом, Шеллінґом, Гегелем, Франком. Головне в їхніх працях — епос розкриває об'єктивну картину навколишньої дійсності. В його основі лежить подія. Кожний епічний твір передає певний випадок або цілу історію життя героя чи героїв. До 18 ст епос був голов жанром літ. Епос — епічна поема. Джерело її сюжету — народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована («Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія).У 18-19 століття головним жанром стає роман. До великих жанрів належать епопея (іноді роман-епопея) і роман, до середніх—повість, малі жанри репрезентують новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, міф, легенда, притча, казка. Кожна літературна епоха позначається на розвитку жанрів. Епопея — значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якому широко відтворено епохальний перелом у житті цілого народу, відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь («Іліада» та «Одіссея»). Роман —великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в зв'язку із суспільним розвитком. Укр роман зародж в XIX столітті. Романи І. Нечуя-Левицького «Хмари», Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», Повість — епічний твір середньої жанрової форми. Частіше за все говорять про її проміжне становище між романом і оповіданням. У суч розумінні повість існує з першої половини XIX століття («Маруся», «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ'яненка). Майстрами цього жанру виявили себе І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря»),М. Коцюбинський («Fata morgana»), О. Кобилянська («Земля»). Новела — малий епічний жанр художньої літератури, іноді новелу ототожнюють з оповіданням, оповідання про реальні або правдоподібні події. Майстрами новели в українській літературі виявили себе М. Коцюбинський, В. Стефаник, Г. Косинка, Μ. Хвильовий, Ю. Яновський, О. Гончар, П. Загребельний,. Оповіда́ння — невеликий прозовий твір, сюжет якого ґрунтується на певному епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа. Майстрами оповідного жанру виявили себеМ.Вовчок,ІНечуй-Левицький,1.Франко,,ВВинниченко. Есе́, (спроба, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу В українській літературі до цього жанру зверталися О. Гончар,Д. Павличко, П. Загребельний, I. Драч. Нарис — малий художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник. У класичній укр.прозі.нариси.писали.НечЛевицький(«НаДніпрі»),М.Коцюбинський(«На крилах пісні»). Фейлетон — невеликий за обсягом твір художньо-публіц характеру, написаний на злободенну тему, що розкривається в гумористичному плані. В українській літературі до цього жанру зверталися Остап Вишня,С Олійник. Міф — невеликий твір розповідного характеру, в якому віддзеркалилися уявлення колективної (переважно первісної) свідомості про навколишній світ, його походження та систему взаємозв'язків значущих елементів світобудови. До міфологічних образів та мотивів зверталися у своїй творчості Г. Сковорода, І. Котляревський, Леся Українка, І. Франко. Легенда -фольклорний або літературний твір, що містить розповідь на фантастичну тему. Притча — короткий літературний розповідний твір повч.характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття. Казка — малий епічний жанрВ основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. добро перемагає зло. Марко Вовчок («Кармелюк») «Невільничка», «Лимерівна», «Ведмідь», «Дев'ять братів та сестриця Галя»),

ы74. Драма (від грец. — дія) — літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Теоретики літератури відзначають два жанрові типи драми. Перший з них, т. зв. «арістотелівська», або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажів через їхні вчинки. Ознаками «закритої» драми є:Введення в історію події та персонажів, Однозначна зав'язка, Тісний змістовий зв'язок між сценами, Причинно-наслідкові ланцюжки та ланцюжки зв'язків між персонажами, Лінійна дія, як правило, 5 актів, відсутність зміни місця дії, або незначна зміна, лінійна часова послідовність, коротка тривалість дії, наявність протагоніста та антагоніста. Розвивалась у літературі XIX століття (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Островський, Карпенко-Карий, Франко). Іншим жанровим типом драми є так звана «неарістотелівська», або «відкрита» драма. В її основу покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого, так і для сучасної драматичної творчості (М. Куліш, Ю. Яновський). Ознаками відкритої драми є:відсутність введення,відсутність однозначної зав'язки, відсутність зв'язку або неясний зв'язок між сценами, сцени пов'язані фразовими мотивами, центральним Я, повтором місць, нелінійна дія, відсутність формально визначених відрізків дії, часта зміна місця дії, перервна часова послідовність. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри: Трагедія -це драматичний твір, що ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об'єктивною неможливістю їх реалізації. В українській літературі зародження трагедії припадає на XVIII століття, твори М. Костомарова («Переяславська ніч»), І. Карпенка-Карого («Сава Чалий»), М. Старицького («Оборона Буші»). Комедія -це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкри­вається смішне в навколишній дійсності чи людині. І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'я-ненка («Сватання на Гончарівці»). Фарс - малий комічний жанр західноєвропейського середньовічного театру. Водевіль - жанр легкої комедійної п'єси, в якій драматична дія поєднується з музикою, піснею-куплетом, танцями («Москаль-чарівник» Котляревського). Мелодрама - жанр п'єси з гострою інтригою, перебільшеною емоційністю, різким протиставленням добра і зла, морально-дидактичною тенденцією. В українській літературі траплялися п'єси з мелодраматичними рисами у драматургії М. Старицького («Циганка Аза», «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»). Трагікомедія -драматичний жанр, якому властиві риси одночасно і трагедії, і комедії. Це відрізняє її від драми як жанру, що є проміжним між трагедією та комедією. В основі трагікомедії лежить трагікомічне світосприйняття драматурга (М. Куліша «Народний Малахій»). У минулому побутували Містерія - жанр релігійної драми, інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа. Міракль -жанр середньовічної віршованої драми, заснованої на житті, діяннях і чудесах святих або Богородиці. Мораліте - жанр повчальної алегоричної, переважно віршованої драми. Інтермедія -жанр невеликої комічної п'єси або сцени, яку виконували між діями основної драми. Драма — це п'єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. Героями творів, написаних у цьому жанрі, є переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій (Винниченко «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»).

ы75.Особливості лірики. Лірика (від грец. струнний музичний інструмент)один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів,. настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора. Лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічаються розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим читачеві. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому. Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм. Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, 0. Олеся, В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, В. Стус. Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. За такими принципами лірика поділяється на громадянську (або політичну), філософську, пейзажну, любовну (або інтимну). У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються патріотичні почуття, любов до Батьківщини («Заповіт» Т. Шевченка, «Любіть Україну» В. Сосюри, У філософській поезії порушуються проблеми буття людини та суспільства («Похорон друга» П. Тичини, «Ти знаєш, що ти — людина?» В. Симоненка, «Як добре те, що смерті не боюсь я» В. Стуса). Пейзажна лірика передає роздуми й почуття поета, викликані картинами та явищами природи «Гаї шумлять» П. Тичини, «Важкі вітри не випили роси» А. Малишка). Інтимна лірика виражає переживання героя, пов'язані з його особистим життям («Зів'яле листя» П. Тичини, «Так ніхто не кохав» В. Сосюри, «Я марно вчив граматику кохання» В. Стуса). Існує й інша класифікація лірики. Згідно з нею лірика ділиться на медитативну й сугестивну. До медитативної належать твори, в яких домінують роздуми над вічними проблемами буття; до сугестивної — твори, в яких основний акцент робиться на передаванні емоційних станів. Жанровий поділ лірики - гімн, дифірамб (урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу), псалми (жанр духовної лірики), пеани (хорова пісня, близька до гімна, на честь бога Аполлона), ода (хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб), власне пісні, сонети, станси, канцони (пісня на тему лицарського кохання.), елегії (вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії), послання (звернення до певної реально існуючої особи), сатири, епіталаму (весільна пісня на честь молодого подружжя), панегірик (урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах), мадригал (невеличкий від 2 до 12 рядків вірш на любовну тему, за характером змісту, який складала похвала та компліменти коханій), епітафію (вірш, призначений для напису на пам'ятникові померлої особи, часто у формі епіграми), думку, романс, ліричний портрет, медитацію (вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми).

ы76.Літературознавчі дослідження філологічного факультету

Шляхова Нонна Михайлівна, доктор філологічних наук, профессор У 1959 р. закінчила з відзнакою філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка за спеціальністю «українська мова та література». Кандидатську дисертацію «Емоції у творчому процесі письменника і художньому творі» захистила у спеціалізованій вченій раді при філологічному факультеті Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова у 1971 р. Докторську дисертацію «Духовний світ особистості у радянській багатонаціональній прозі 60-70-х років» захистила в Інституті світової літератури ім. М.Горького АН СРСР у 1986 р. Автор монографій «Емоції і художня творчість» (1981), «Духовний світ сучасника: Морально-етичні пошуки в сучасній радянській багатонаціональній літературі» (1982), «Хїудожній тип: Соціальна і духовна характерність» (1990), збірника «Життя порізнені листочки» (2003), навчального посібника «Еволюція форм художнього узагальнення» (2011). Основні наукові інтереси: теорія і психологія художньої творчості, проблеми літературознавчої антропології та герменевтики. Останні 5 років члени кафедри працювали над виконанням планової наукової теми «Проблеми рецепції та інтерпретації художнього тексту». За результатами розробки теми підготовлено до друку колективну монографію «Автор-твір-читач», опублікована монографія М.В.Пащенка «Метафорична природа новели: структура, рецепція, концептуалізація» (2009), збірники наукових статей «Автор і авторство у словесній творчості» (2007) і «Методологічні аспекти літературознавчого синтезу» (2008).

З 1997 р. при кафедрі видається збірник наукових праць «Проблеми сучасного літературознавства» (вийшло 15 випусків)

ОНУ. Вивченням проблем методики викладання літератури багато років плідно займається професор А.А.Жаборюк. Окремим напрямом його наукової роботи є історія українського живопису, європейських художніх стилів. Цій проблематиці присвячені його монографії «Український живопис доби Середньовіччя» (1978), «Мистецтво живопису і графіки в Україні в першій половині і середині ХІХ століття» (1983), «Український живопис останньої третини ХІХ-початку ХХ ст.» (1990), «Малярська творчість Тараса Шевченка» (2000), «Давнє українське малярство» (ХІ-ХVІІІ ст.) (2003), «Історичні художні стилі Середньовіччя» (2007), «Художній світ доби Відродження (ідеї, образи, стиль)» (2010).

Активно працюють над вивченням фольклору, давньої літератури, літератури XIX – початку XX ст., ХХ століття професор Малютіна Н.П., доценти Шупта-В’язовська О.Г., Ісаєнко Л.М., Мостова Л.Б., Ткачук О.Є., Полтавчук В.Г., Пашковська Н.Ф., Саєнко В.П., Колісниченко А.І., кандидат філологічних наук Чикур Л.Д., Казанова О.В., викладач Стоянова Т.Л. Кафедра щороку проводить «Фащенківські читання». Кафедра видає «Історико-літературний журнал» (виходить раз на рік).

ы77. Внесок Вязовського у вивчення психології творчої праці. В’язовський Григорій Андрійович – літературознавець, теоретик літератури, дослідник психології художньої творчості. Народився 2 лютого 1919 р. у с. Баштанка Миколаївської обл. У періодичній пресі виступав як поет та друкувався як літературний і театральний критик. Був головним редактором альманаху “Літературна Одеса” (1950) та збірника “Горизонт” (1970). Очолював створену ним в ОДУ кафедру теорії і методики викладання літератури (1967). Був проректором університету з навчальної роботи у 60-х роках. Захистив докторську дисертацію в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (1967). У кінці 50-х років в Одеському університеті Григорій В’язовський починає читати спецкурс «Специфіка творчого мислення письменника». Підсумки багаторічних досліджень творчої праці письменника знайшли своє відображення у книгах Г.А.В’язовського «Орбіти художнього слова» (1969), «Від життя до художнього твору» (1979), «Творче мислення письменника» (1982), «Світ художньої літератури» (1987). Залученням досягнень філософії, психології та фізіології до з’ясування секретів поетичної творчості він продовжив започатковану свого часу Іваном Франком далекосяжну (а тому й сьогодні актуальну) ідею комплексного вивчення природи і специфіки мистецтва. Публікації Г. В’язовського з питань психології творчості помітили критики і вчені-академісти. Г.А.В’язовський і його колеги творчо розвивали висунуту свого часу Іваном Франком ідею комплексного вивчення природи мистецтва. «Творче мислення письменника» - Три принципи утворення асоціацій: зіставлення, уподібнення та протиставлення. Завдання асоціацій – важливі і характерні якості ознаки і якості зображуваного набували не тільки наочності, а й виявляли змістову спрямованість як окремої частини, так і всього твору. Г. В’язовського («письменник мислить образами»). Г. В’язовський інтерпретував когнітивний процес «як органічне злиття образного й дискурсивного, чуттєвого й раціонального», говорив про скерованість образно-асоціативного потоку думки письменника на вибір «з хаосу вражень та переживань» матеріалу, відповідного задумові. На цій же ж тезі акцентувала Н. Шляхова, узагальнивши суть ідей Г. В’язовського про художню творчість: у його працях наскрізно проходить думка щодо основної тенденції художнього мислення митця – органічної сполуки в ньому емоційного та раціонального, завдяки чому «думка стає чуттєво вираженою, почуття набуває розумової визначеності». «Абстрактне і образно-художнє (мислення. – Г. В.) є єдністю протилежностей одного й того ж процесу пізнання», «художній образ утворюється як синтез окремих образів-зліпків, як їх узагальнення» Шляхова: Публікації Г. В’язовського з питань психології творчості помітили критики і вчені-академісти. Значним і обнадійливим фактом відродження наукового підходу до питань психології творчості Борис Мейлах назвав автореферат його докторської дисертації («Проблема специфічних закономірностей творчої праці письменника») Як визначний дослідник психології творчості і художнього сприйняття Г. В’язовський увійшов до «Краткой литературной энциклопедии».

ы78) Новелістика В.В. Фащенка. Ще на початку 60-х років В.Фащенко зауважив, що визначальною рисою сучасної новелістики є, зокрема, тенденція відокремлення етюду від новели: “Проза ХХ століття переживає складні про- цеси диференціації та інтеграції жанрів. Протягом ХХ століття з повісті виділилось оповідання, а з останнього – новела … З початку нашого віку інтенсивно продукуєть- ся етюд (інші назви “образок”, “шкіц”, “силует”, “новелетка”). Можливо, ми сьогодні стоїмо на порозі його відбрунькування від новели”. В.В.Фащенко ввів поняття фокусу як ідейно-художнього центру новелістичної композиції: "З його допомогою наочніше демонструється думка про принцип збирання, стягнення всіх, до найдрібніших мотивів - променів в один пучок, який викликає одноепіцентричний спалах думки та настрою". Аналіз композиції новелістики, він починає з встановлення "променів зору", того, що вони висвітлюють, як і навіщо переключаються. Детально проаналізувавши історичний розвиток новели на основі її характерних властивостей, В.Фащенко доходить висновку, що будь-який жанр, зокрема й новелістичний, «треба мислити не як мертву застиглу суму формальних ознак, а як сповнену історичної доцільності й змістовності рухливу, змінну категорію, в якій зберігається загальне, стійке, те, що повторюється в композиційній структурі твору». До характерних ознак новели дослідник відносить стислість, одноподійність, новизну. Важливими в аспекті аналізу особливостей поетики жанру новели є роздуми В.Фащенка про повтор, що дозволяє ідентифікувати її як акцентну прикмету новелістичного мислення, і один із жанророзподільчих чинників у системі новела- оповідання: “Повторення як конструктивний елемент традиційно розглядається лише у студіях про вірші (спосіб гальмування, емоційного напруження, ускладнення понять, фон для розподібнення схожого тощо). Теорія прози звертається до цієї фігури зрідка. Очевидно, у великих масивах романів і повістей формотворча роль цього засобу не відразу помітна. Вона вияскравлюється лише у варіантах зіставлень і зіткнень. Але в жанрі новели повторення наочне, як у вірші. Його конструктивна функція стає очевидною, виступає, так би мовити, в чистому вигляді”

ы79. Теорія літературного процесу. Поняття літературного процесу в підручниках. Літературний процес — складна система літературних взаємодій. Він є картиною формування, функціонування і зміни різних літературних напрямів(класицизму, романтизму, реалізму і інших), що виникають в ту або іншу епоху як вираження соціальних, естетичних потреб певних сил суспільства і що сходять з історичної арени при зміні обстановки (за Гуляєвим). Декілька строгішим представляється визначення літературного процесу, пропоноване українським підручником теорії літератури (під редакцією В. Ф. Воробйова і Г. А. Вязовського): “Під літературним процесом слід розуміти внутрішньо закономірний, безперервний, складний, а інколи і суперечливий характер літературного розвитку, прогресивно-поступальний по своїй сущності”. Гідністю цього визначення є перерахування властивостей літературного процесу (закономірність, безперервність, складність, суперечність), проте і в нім таїться неясність. Літературний процес в даному трактуванні — це не сам розвиток, а характер розвитку літератури. Поняття літературного процесу в довідкових виданнях. Стаття про літературний процес з'явилася в корпусі українського “Словника термінів” літературознавств В. М. Лесина і А. С. Пулінца, де літературний процес трактується тут як “складний, а в класово-антагоністичному суспільстві і дуже суперечливий розвиток художньої літератури, закономірності якого вивчаються історією літератури і літературною критикою. Літературний процес включає такі поняття, як художні методи, напрями, стилі, жанри і так далі. Отже, літературний процес є розвиток літератури. Поняття “Літературний процес” в наукових збірниках. Літературний процес є фундаментальною категорією літературознавства, без чіткого визначення вмісту якої ми не зможемо визначити і зрозуміти вміст таких похідних від неї понять, як “художній метод”, “літературний напрям”, “течія”, “стиль”, “епоха”, “етап” і ряду інших. Поняття “Літературний процес”: пошук визначення. Літературний процес є необоротна, направлена, закономірна зміна художньо-літературної свідомості, властивостей і функцій літературних творів,