Християнський неоплатонізм Ніколи Кузанського

Микола Кузанський народився в селенії Куза в Південній Німеччині. По місцю свого народження він і отримав прозвання – Кузанський або Кузанец. Достовірних відомостей про дитячі роки життя майбутнього мислителя немає. Відомо лише, що отець його був рибаком і виноградарем, а сам Микола підлітком біг з рідного будинку. Його поселив граф Теодорік фон Мандершайд. Можливо, Микола вчився в школі «братів загального життя» в Девентере (Голландія). Потім він продовжив навчання в університеті (Німеччина) Гейдельбергськом і в школі церковного права в Падує (Італія). У 1423 р. Микола отримав звання доктора канонічного права. Повернувшись до Німеччини, він займався богослів’ям в Кельне. У
1426 р., незабаром після того, як він отримав сан священика, Микола стає секретарем папського легата в Германії кардинала Орсині. Через деякий час він став настоятелем церкви Св. Флоріна в Кобленце.

У ці роки Микола Кузанський вперше знайомиться з ідеями гуманістів, які роблять на нього певний вплив. Недаремно він опинився серед тих римсько-католицьких священиків, які виступали за обмеження влади римського папи і посилення значення церковних соборів. У своєму першому творі «Про згоду католиків» він, крім того, висловлював сумнів в істинності «Константінова дару», а також проголосив ідею народної волі, що має рівне значення для церкви і держави. У 1433 р. ці ідеї він висловлював на соборі Базеля. Але вже до кінця собору Микола перейшов на сторону тата, мабуть, засумнівавшись в можливості здійснення реформи.

Незабаром Микола Кузанський поступив на службу в папську курію, брав участь в посольстві до Константинополя, де познайомився з ученнями візантійських мислителів.

У 1448 р. Микола був зведений в сан кардинала, а вже в 1450 р. став єпископом Бріксена і папським легатом в Германії. У п’ятдесяті роки XV століття Кузанец багато подорожує, прагне примирити різний християнський перебіг Європи, зокрема, гуситів з католицькою церквою.

У 1458 р. Микола повернувся до Риму і як генеральний вікарій намагався проводити реформи церкви. Він розраховував на успіх, бо новим татом Пієм II став друг його юності Пікколоміні. Але смерть перешкодила Миколі Кузанському завершити задумане.

Микола Кузанський автор багатьох філософських і богословських творів, написаних в різних жанрах, – діалоги, трактати, роздуми: «О вченому незнанні», «Про припущення», «О шуканні Бога», чотирьох діалогів під загальною назвою «Простец», «Про згоду віри», «Про бачення Бога», «Про вершину споглядання» і ін. Крім того, йому належать твори по математиці. Зокрема, цікавий його діалог «О досвіді з вагами», в якому Кузанец пропонував введення кількісних мерів для точнішого пізнання природних явищ. Незаперечні заслуги Миколи Кузанського і в історії, природознавстві. Він першим склав географічну карту Європи, запропонував реформу юліанського календаря (проведену через 150 років). На думку дослідників, ідеї Миколи в області космології стали одним з джерел учення Джордано Бруно про нескінченність Всесвіту.

Філософські і богословські переконання Миколи Кузанського можуть служити яскравим прикладом кардинальної властивості всієї філософії епохи Відродження – прагнення примирити в руслі одного учення різноманітні наукові і релігійні течії. У науці наголошується, що на розвиток світогляду Кузанца зробили вплив античні учення Піфагора, Анаксагора, Прокла, роботи неоплатоников. Сильну дію мали античні і пізньоантичні містичні учення, а також містичне учення німецького мислителя XIV в. Іоганна (Мейстера) Екхарта. З патристичної літератури Кузанец віддавав явну перевагу «Ареопагитікам» (творам Псевдо-діонісия Ареопагита). Уважно він відносився і до роздумів передуючих і сучасних йому візантійських мыслителей-неоплатоников. В той же час цілком помітно критичне сприйняття Кузанським ідей схоластики, зокрема, Хоми Аквінського.

У методологічному плані базою всього учення Миколи Кузанського послужила ідея збігу протилежностей, яку він використовував і в теоретичному аспекті, і прагнув застосувати на практиці, як обгрунтування політики об’єднання всіх віруючих ради припинення воєн і розбратів.

На думку Кузанца, весь світ витканий з протилежностей. Проте протилежності не просто протистоять один одному, але – і це украй важливо! – співпадають. Саме збіг протилежностей є найважливішою умовою появи конкретних речей, кожна з яких і є певним поєднанням протилежностей. Наприклад, живу протилежність представляє сама людина, бо він кінцевий як тілесна істота і нескінченний у вищих прагненнях свого духу до збагнення божественного абсолюту.

З ідеї збігу протилежностей Микола Кузанський виводив всі інші свої положення про єдність і нескінченність всесвіту, і, перш за все, положення про єдність і нескінченність Бога. Так, Бог – це абсолютний максимум: максимум буття і істини, «максимум, без якого нічого не може бути». Але абсолютний максимум з необхідністю містить в собі і абсолютний мінімум, інакше він не був би максимумом. Отже, в Бозі максимум і мінімум співпадають, їх протилежність перестає бути актуальною, бо «максимум надзвичайно є мінімум». Більш того, з причини висловленого положення, Бог присутній і на ідеальному, і в реальному світі і як максимум, і як мінімум, тим самим влаштовуючи єдність всього світу у всіх його проявах.

З цих міркувань Микола Кузанський виводив і тезу про те, що Бог присутній у всіх конкретних речах, інакше кажучи, знов затверджував сопадение протилежностей – єдність нескінченного Бога і миру кінцевих речей. Недаремно він багато разів повторював платонівську, а в принципі, висхідну ще до орфічних учень, формулу про божественну тріаду: Бог – це почало, середина і кінець всіх речей. На думку багатьох сучасних дослідників, в даному випадку можна вести мову про пантеїзм: «Буття Бога в світі є не що інше, як буття миру в Бозі», – говорив Микола Кузанський.

Бог не тільки присутній, в кожній конкретній речі, але і керує кожним кроком руху всього світу і всіх речей, бо «все вже було поміщено в провидінні Бога» і «ніщо не трапиться інакше як згідно Божієму провидінню». Отже, Микола Кузанський виступає прихильником абсолютної зумовленості розвитку реального світу, оскільки Бог спочатку містить весь світ в собі в згорнутому вигляді: «У Бозі згорнуто все, навіть протилежності, ніщо не може уникнути Його провидіння».

Божественна присутність в світі забезпечує єдність всього світу; У роботах Миколи Кузанського неодноразово можна зустріти міркування про «дивовижну єдність речей», яка є наслідком єдності, цілісність миру. Роздумуючи над цією найважливішою якістю природи, Микола Кузанський, що використав в своїй філософії математичні моделі, прийшов до висновку, що всесвіт є космічною «машиною миру», яка як би має всюди центр і ніде коло, бо «її коло і центр є Бог, який усюди і ніде».

Невід’ємною частиною природи, створеної Богом, є і людина. Роздуму про суть людини у Миколи Кузанського наповнені дійсним гуманістичним пафосом, прагненням до обожнювання самої людини. На його думку, людина – це «малий мир», «мікрокосм», в якому поєднуються всі якості «макрокосму»: «Людська природа, вознесена над всіма створеннями Бога і трохи поступлива ангелам, згортає в собі і розумну і плотську природи, поєднує усередині себе все в світі і за те справедливо іменується стародавніми філософами мікрокосмом, малим миром». Таким чином, Кузанський відступає від традиційного християнського розуміння суті людини, підкреслюючи популярну в епоху Відродження ідею про єдність духовного і плотського почав в людині. Розвиваючи своє уявлення про людину, Микола Кузанський пише про те, що весь світ має «трискладова» будова: «малий мир» – це сама людина; «великий мир» – універсум, всесвіт; «максимальний мир» – Бог, божественний максимум. І далі мислитель затверджує ідею збігу «малого миру» і «максимального миру», тобто людини і Бога: «Людина є Бог, тільки не абсолютно, раз він людина; він – людський Бог (humanus Deus)». У людині, в згорнутому вигляді, присутнє все: «усередині людської потенції є по-своєму все». А в людстві, що також з’єднується з божественним максимумом, все досягає свого вищого ступеня.

Найважливішою властивістю людини є «розум», який Кузанський вважав «образом Божественного розуму», простим «серед образів Божественного згортання». Тому розум є «прототип Божественного згортання, що охоплює в своїй простоті і силі всі образи згортання». Розум людини володіє різними здібностями пізнання, головними з яких є три: відчуття, розум і розум. На відміну від попередньої схоластичної традиції, як, втім, і на відміну від неоплатонизма, Кузанський велике значення додає плотському пізнанню. Плотські відчуття (sensus) грають роль свого роду ініціатора пізнання, бо плотські уявлення приводять в дію сили розуму. Недаремно він говорив, що «в розумі немає нічого, чого раніше не було у відчутті».

Розум (ratio) – це здібність до раціонального, логічного мислення на основі плотських відчутті. Микола Кузанський говорив, що «логіка є не що інше, як мистецтво, в якому розгортається сила розуму». На основі розсудливих (раціональних) міркувань, людина здібна до наукового пізнання світу речей, універсуму. Зі всіх наук сам Кузанец надавав особливе значення математиці, яка для нього була найдостовірнішою з наук, бо число виникає як «розгортання розуму». До речі, саме на силі розуму, на думку мислителя, заснована і вся схоластична філософія.

Але вищою формою пізнавальних здібностей людини є розум (intellectus). Від відчуттів і розуму розум відрізняється двома важливими якостями: по-перше, розум не пов’язаний з сферою плотсько-тілесного, «не належить ні часу, ні миру, будучи абсолютно вільним від них»; по-друге, розум «осягає тільки загальне, нетлінне і постійне». Таким чином, розум – це здатність людини пізнавати божественне, нескінченне, абсолютне і тим самим наближатися до Бога.

По суті справи, розумом, в розумінні Миколи Кузанського, є здібність до містичного осяяння, або – інтуїцію. Це загадкова, таємнича і разом з тим глибинна сила, що дарувала Богом людині. Саме у розумі, тобто інтуїтивно, людина може пізнати головну якість миру – збіг протилежностей. Розсудливе, раціональне мислення, навпаки, нездібно справитися з протилежностями і прагне усунути їх. Власне кажучи, інакше як за допомогою містичної інтуїції неможливе і наближення до Бога, адже Бог – принципово непізнаваний. В цьому відношенні, Кузанец повністю слідує за вченням про апофатической теологію, викладеним в «Ареопагитіках».

Втім, виходячи із загального методологічного переконання в збігу протилежностей, Микола Кузанський приходить до висновку про творче взаємодоповнення один одного різних пізнавальних властивостей людини. Якщо відчуття служать основою розсудливого пізнання, то і розум є якимсь посередником між відчуттями і розумом. У свою чергу, якщо розум повинен панувати над відчуттями, управляти ними, то і розум повинен направляти розум.

У результаті, знову ж таки грунтуючись на ідеї збігу протилежностей, Микола Кузанський формулює концепцію «вченого незнання». Суть концепції полягає в тому, що пізнаваність миру реалізується на визнанні не пізнаваності Бога. Інакше кажучи, ніяке, навіть найглибше наукове знання, не усуває незнання. Більш того, найглибша ученість необхідно приводить людину до осмислення свого незнання: «Знає по-справжньому той, хто знає своє незнання», – говорив Микола Кузанський.

«Вчене незнання» доступне лише розуму і недоступно розуму. Тому розум, що осягає збіг протилежностей і що керується концепцією «вченого незнання», повністю позбавлений обмеженості розуму, адже «розум відноситься до розуму, як Сам Бог до розуму». На думку Миколи Кузанського, завдання використання здібностей розуму і полягає в подоланні догматичної обмеженості розуму, бо приводить людину до розуміння процесу пізнання істини, як процесу все більшого поглиблення знання на шляху до принципово непізнаваного Бога, що є вищою, абсолютною істиною.

Твори Миколи Кузанського були вперше опубліковані після його смерті в 1488 р., потім в 1514 і 1565 рр., тому його філософська концепція практично не була відома сучасникам. Потім до 1862 р. його праці більш не перевидавалися. У XVI – XVII вв. ідеї Кузанца високо цінувалися Джордано Бруно, Декартом і Лейбніцом. Пізніше вони привертали увагу Гете і Шеллінга. Втім, в повному об’ємі філософські погляди Миколи Кузанського сталі відомі в Європі тільки в другій половині XIX в., після нової публікації його праць.

 

Пантеїзм Джордано Бруно

Джордано Бруно народився в містечку Нола недалеко від Неаполя. Пізніше, по місцю народження, він сам називав себе Ноланцем. Бруно походив з сім’ї дрібного дворянина, але вже в ранні роки захопився науками, теологією і ще хлопцем став ченцем домініканського монастиря. Втім, виключно богословська освіта, яку Бруно міг отримати в монастирі, незабаром перестала задовольняти його пошукам істини. Ноланец захопився ідеями гуманізму, почав вивчати філософію як стародавню, перш за все античну, так і сучасну. Вже в юні роки чіткий вираз придбала одна характерна межа Джордано Бруно – володіючи безкомпромісним характером, він з юних років і до кінця життя жорстко і безтрепетно обстоював свої погляди, не боявся вступати в спори і диспути. У цій безкомпромісності знайшла вираз теза про «героїчний ентузіазм», яке Бруно висував як головна якість дійсного ученого – в боротьбі за істину не можна випробовувати страху навіть перед смертю. Але для самого Бруно героїчна боротьба за істину все життя служила джерелом його нескінченних конфліктів з тими, що оточують.

Один з таких конфліктів, що трапився у молодого ченця з начальством монастиря, привів до того, що Бруно довелося бігти з обителі. Протягом декількох років він поневірявся по містах Італії і Франції. Лекції, які Бруно відвідував в університетах Тулузи і Парижа, теж нерідко закінчувалися жаркими спорами Ноланца з професорами і студентами. Понад усе італійського мислителя обурювала прихильність викладачів університетів схоластиці, яка, як він вважав, вже давно зжила себе. Конфлікти з вченим співтовариством продовжувалися і в Англії, де Бруно відвідував Оксфордський університет.

У ці ж роки Джордано Бруно плідно працює над власними творами. У 1584 – 1585 рр. в Лондоні були опубліковані шість його діалогів на італійській мові, в яких він виклав системи свого світогляду. Саме у цих творах вперше прозвучали ідеї множинності світів, заперечливі традиційне уявлення про Землю як центр Всесвіту. Ці ідеї викликали різке неприйняття у римсько-католицької церкви як єретичні, такі, що переступають церковні догмати. Крім того, в діалогах Бруно містилася жорстка і їдка критика, якою він піддав учених-схоластів. Знов опинившись в центрі конфлікту, викликавши незадоволення вчених кругів, Ноланец був вимушений покинути Англію і виїхати до Франції.

Незабаром він перебрався до Німеччини, де читав лекції в різних університетах. У 1591 р. він опублікував новий цикл творів, що були переважно поемами, написаними на латинській мові, в яких Бруно розвивав свої філософські погляди.

Весною 1592 р. Джордано Бруно попрямував до Італії, з наміром очолити кафедру математики в Падуанськом університеті. Але, опинившись у Венеції, в травні того ж року він був арештований місцевою інквізицією. Через рік, на вимогу самого тата римського, Бруно був виданий римській інквізиції. Протягом декількох років, які він провів в застінках, інквізитори добивалися у Ноланца зречення від його філософських поглядів, як єретичних. Проте Джордано Бруно весь цей час продовжував залишатися такою ж безкомпромісною людиною, яким був з юних років. Нарешті, через сім років відбувся суд, що засудив філософа до страти – спалювання на вогнищі. 17 лютого 1600 року, в ювілейний рік тата Климента VIII, коли в Римі зібралися десятки тисяч віруючих католиків зі всього світу, на Площі квітів Джордано Бруно був спалений. Історія донесла до нас його останні слова, звернені до суддів інквізиції: «Мабуть, ви з великим страхом вимовляєте цей вирок, чим я його вислуховую!»

У 1603 р. всі твори Бруно були зараховані до Індексу заборонених книг, а його ім’я заборонили навіть згадувати. Лише в кінці XIX сторіччя знов заговорили про безстрашного філософа. 9 червня 1889 р. в Римі на місці страти урочисто відкрився пам’ятник Джордано Бруно. Почалися і публікації його творів на різних мовах.

Перу Джордано Бруно належить велике число творів, причому деякі з них не опубліковані до цих пір і зберігаються в рукописах. У філософському відношенні найбільш значущими є діалоги «Про причини, початку і єдиному» і «Про нескінченність, всесвіт і світи».

Філософські переконання Ноланца формувалися під впливом багатьох попередніх учень: неоплатонизма, стоїцизму, ідей Демокріта і Епікура, Геракліта, гуманістичних теорій. Помітно дія концепцій арабоязычных філософів Аверроеса і Авіценни, а також єврейський філософ Авіцеброна (якого, втім, тоді вважали арабом Ібн Гебіролем). Уважно вивчав Бруно і тексти Гермеса Трісмегиста, якого у власних творах Бруно називав Меркурієм. Велике значення для Бруно мала теорія Коперника про геліоцентричну будову Всесвіту, що послужила відправною крапкою для його власних космологічних уявлень. Сучасні дослідники підкреслюють серйозний вплив філософії Миколи Кузанського, особливо вчення про збіг протилежностей. Напевно, тільки Арістотеля і філософів-схоластів Бруно, що грунтувалися на нім, не приймав зовсім і постійно критикував.

Філософським контрапунктом учення Джордано Бруно є вчення про збіг протилежностей, почерпнуте їм, як вже мовилося, у Миколи Кузанського. Роздумуючи про збіг нескінченного і кінцевого, вищого і нижчого, Бруно розвиває вчення про збіг максимуму і мінімуму. Використовуючи у тому числі і математичні терміни, він приходить до висновку, що раз максимум і мінімум співпадають, то мінімум, як найменше, є субстанцією всіх речей, «неподільним початком». Але оскільки мінімум – це «єдина і корінна субстанція всіх речей», то «неможливо, щоб вона мала точне певне ім’я і таку назву, яка володіла б позитивною, а не негативним значенням». Тому сам філософ підкреслює, що слід розрізняти три роди мінімумів: у філософії – це монада, у фізиці – атом, в геометрії – крапка. Але різні найменування мінімуму не відміняють головної його якості: мінімум, як субстанція всіх речей, є основою всього, у тому числі і максимуму: «Так, субстанція речей аніскільки не змінюється, вона є безсмертною, її не народжує ніяка можливість і ніяка не знищує, не псує, не зменшує і не збільшує. Завдяки ній народжуються народжені і в неї вони вирішуються».

Вчення про збіг мінімуму і максимуму переноситься Бруно і в теологію. Його уявлення про Бога можна охарактеризувати як пантеїзм: «Бог є нескінченне в нескінченному, він знаходиться у всьому і всюди, не зовні і над, але як наиприсутствующего», – писав Ноланец. Розвиваючи свої пантеїстичні уявлення, Бруно затверджує: «Природа... є не що інше, як Бог в речах». Таким чином, в теологічному плані італійський мислитель зближує Бога і природу, а у філософському – форму і матерію. В результаті саму матерію Бруно називає не інакше як «божественне буття в речах», тим початком, який «все проводить з власного лона».

Отже, світ, в кожному елементі якого присутній Бог, є одушевленим: «Мир одушевлений зі всіма його членами». При цьому душа – це «найближча формуюча причина, внутрішня сила, властива всякій речі». Бруно близька неоплатоническая ідея про Душу Миру, як формуючу силу, тому в його діалогах Душу Миру іноді підміняє собою Бога, бо є якимсь світовим Розумом (інтелектом).

Вчення про збіг протилежностей, пантеїстичне трактування суті Бога і визнання усесвітньої одушевленої матеріального буття приводять Джордано Бруно до затвердження ідеї абсолютної єдності світу: «Всесвіт єдиний, нескінченний, нерухомий. Єдина, говорю я, абсолютна можливість, єдина дійсність, єдина форма, або душа, єдина матерія, або тіло, єдина річ, єдино суще, єдино найбільше і якнайкраще». Таким чином, всесвіт «в своєму бутті укладає всі протилежності в єдності і згоді». Тому він приходить до висновку, що «всі речі знаходяться у всесвіту і всесвіт у всіх речах; ми в ній, вона – в нас». Саме єдність – це «єдине вічне» в світі.

Пізнання єдності світу, на переконання Джордано Бруно, є головною метою пізнання взагалі. «Ті філософи, – пише він, – які знайшли цю єдність, знайшли собі в подруги мудрість». Продовжує: «Мудрість, істина, єдність фактично є однією і тією ж річчю».

Самі способи пізнання і їх взаємовідношення, Бруно визначає так само, як і Микола Кузанський: плотське пізнання (sensus) служить основою розсудливого пізнання (ratio), яке, у свою чергу, є фундаментом розумного або інтелектуального пізнання (intellectus). Правда, Бруно додає набагато менше значення плотському пізнанню, зате він вірив в нескінченні можливості розуму.

Аналізуючи властивості розуму, Бруно, на відміну від Кузанца, не вживає латинського поняття «інтуїція», а використовує поняття «розум» («mens», яке можна перевести і як «дух»). Завдання «розуму» полягає в тому, щоб вносити вищу єдність до пізнавальної діяльності людини, доводячи його до збагнення єдності світу, що виражається божественною субстанцією.

Само пізнанням є пізнання збігів протилежностей, раніше всього максимуму і мінімуму: «Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей. Глибока магія полягає в умінні вивести протилежність, заздалегідь знайшовши точку об’єднання», – писав Ноланец.

Інтересним в цьому відношенні представляється думка Бруно, що будь-яке пізнання за допомогою «розуму» («інтелекту») повинне зводитися до спрощення, тобто до пізнання мінімуму як субстанції всіх речей: «Коли інтелект хоче зрозуміти суть якої-небудь речі, він удається до спрощення, наскільки це можливо; я хочу сказати, що він віддаляється від складності і множинності, зводячи скороминущі акциденции, розміри, позначення і фігури до того, що лежить в основі всіх речей». В цьому випадку, на думку Бруно, «інтелект ясно цим показує, що субстанція речей полягає в єдності, яку він шукає в істині або в уподібненні».

Космологічні представлення Джордано Бруно також визначалися його вченням про єдність всесвіту. Використовуючи думку Миколи Кузанського про те, що центр універсуму знаходиться всюди, а кола у нього по суті немає ніде, Бруно не тільки доповнює теорію Коперника, але і розвиває її, затверджуючи у дусі Демокріта ідею множинності світів. Інакше кажучи, Сонце не може бути центром всесвіту, бо центр знаходиться всюди. І меж всесвіту не існує. Отже, не тільки наша Земля є одній з планет Сонячної системи, але і сам Сонце – це лише одна з незліченних зірок. Слідуючи цій логіці, Бруно прийшов до висновку, що і у Інших зірок, так само як і у Сонця, повинні існувати планетні системи.

Більш того, безліч світів, що існують у всесвіту, є такими ж одушевленими, оскільки одушевленим є і наш світ. Таким чином, Бруно приходить до переконання, що світи всесвіту не просто одушевлені, але і населені, бо необхідні носії Душі Миру. При цьому італійський мислитель припускав існування різних форм життя, плотського і розумного, відмінного від тих, які існують на Землі.

Учення Джордано Бруно стало логічним завершенням розвитку всієї гуманістичної думки Західної Європи XIV – XVI вв., довівши до абсолюту філософський потенціал, закладений в гуманізмі. Надалі західноєвропейська філософія почала розвиватися по шляху поглибленого пізнання природних причин існування миру.