Античні міста Північного Причорномор’я

Тема 1. Історія України з найдавніших часів до середини XVII ст.

Заняття 3. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України.

Навчально-виховні цілі:

1. Тезісно занотувати матеріал з самостій ної роботи.
2. Під час самостійної роботи з навчальним матеріалом уяснити необхідність та актуальність вивчення даної проблеми.

 

 

Вид заняття: самостійна робота

Час: 2 години (90 хв.)

Місце: клас

 

Матеріальне забезпечення:

1. Навчальні посібники; 2. Конспект.

 

Навчальні питання:

 

1. Античні міста Північного Причорномор’я.

2. Кочовики на території України (кіммерійці, скіфи, сармати).

3. Підготовка до Семінару 1/5.

 

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академія, 2002.

2. Борисенко В.Й. Курс української icтopiї: 3 найдавніших часів до XX століття.-К.: Либідь, 1996.

3. Гудзь В. Історія України. Підручник. Видання друге, доповнене і перероблене. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2008. – 672 с.

4. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів Вид-во НТШ у Львові, 1992. – 230 с., 24 л. іл.

5. Історія України / За ред. О.Зайцева - Львів: Світ,1998. 10.Історія України / За ред. В.Смолія - К.: Альтернативи, 1997.

6. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов B.C. Історія України: Навч.посібник. -К.: Киево-Могилянська академія, 2005.

7. Савченко Н.М., Подольський М.К. Історія України: модульний курс. Навчальний посібник. - К.: «Фірма ІНКОС», «Центр навчальної літератури», 2006.

8. Світлична В.В. Історія України. Навч.посібник, 4-е вид. - К., 2006.

9. Толочко П.П. та ін. Давня історія України: У двох книгах. - К.: Либідь, 1994.

10. Шевченко О.В. Історія України. Частина І. Навчальний посібник. - ОІСВ, 1997.

11. Усатюк І.Ф. Історія України. Навчальний посібник. – ОІСВ, 1996.

НАВЧАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ

 

Античні міста Північного Причорномор’я.

Давньогрецькі міста і неукріплені поселення на північних берегах Понта Евксінського та Меотіди (Чорного й Азовського морів) ви­никли на завершальному етапі «великої грець­кої колонізації». В середині VІІ ст. до н. е. були засновані Істрія в Подунав’ї та Борисфен на сучасному острові Бере­зань, поблизу Очакова. Пізніше тут формуються три основних центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузь­кому лимані (нині с. Парутино Миколаївської обл.), місто Боспор Кіммерійський з головним осередком у Пантікапеї (сучасна Керч) та Херсонес (околиці сучасного Севастополя). Розселення вихідців з різних місць, передовсім з Мілета, зумовлювалося розвитком торгівлі, пошуками нових джерел сировини (зокре­ма металу), воєнно-політичними конфліктами. Сам процес розселення греків відбувався як шля­хом цілеспрямованої колонізації, так і стихійно.

Спочатку на нових землях створювалися невеликі торгові пункти – емпорії. Тут були склади товарів, якими обмінювалися з місцевим населенням. Для забезпе­чення оборони такі факторії засновувалися на берегах морів чи річок або ж навіть на островах. Згодом во­ни розросталися у великі населені пункти, довкола яких зводилися укріплення. Поступово з’являлися висілки і створювалась сільськогосподарська окру­га – хора. Місто-поліс набирало характерних для античного світу рис.

За устроєм північнопричорноморські дер­жави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні (Пантікапей до утворення Бос­порського царства) республіки, або ж монархії (Боспорське царство). Влада належала рабовлас­никам, хоча в певних акціях брало участь усе вільне доросле чоловіче населення грецького походження.

Греки Північного Причорномор’я вирощу­вали зерно, займалися виноградарством, ско­тарством, рибним промислом. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, ви­чинка шкіри, виготовлення виробів зі скла, різноманітної кераміки – амфор й іншого посуду, в тому числі покритого чорним та червоним лаком, фарбами різних кольорів. Для місцевої знаті ви­готовлялися найвишуканіші ювелірні вироби. Швидкими темпами розвивалася торгівля, для потреб якої карбували власну монету, крім того з корінним людом вівся й натуральний обмін. Тубільці, збуваючи грекам надлишки хліба, продуктів скотарства і рабів-полонених, отримували вино, предмети розкоші, ремісничі виро­би тощо.

У колоніях була ши­роко розвинута грамотність, а грецька мова залишалася офіційною аж до загибелі багать­ох північнопон­тійсь­ких держав. Велика увага приділялась освіті, фізичному вихованню (практикувалися п’ятибор­ство, стрільба з лука, біг тощо). Розвивались історія та філософія, медицина. Значну роль відігравали театр, музика, література, мистецтво (монументальний живопис, мозаїка, вазопис, скульптура великих і малих форм). Поміж богів особливою популярністю вирізнялись Аполлон, Артеміда, Зев­с, Афродіта, Діоніс - Вакх. Велике значення ма­ло й вшанування героїв – Ахілла і Ге­ракла.

Якщо до І ст. до н. е. міста-держави були незалежними утворення­ми, то згодом вони підкорилися Риму. Гарнізони направлених з Апеннінського півострова легіонерів розміщува­лись у місцевих античних поселеннях, і тільки іноді для них створювалися спеціальні табори. Одним з них був Харакс на мисі Ай-Тодор у Криму. У різний час тут перебували солдати І Італійського, XІ Клавдієвого легіонів та інших військових підрозділів.

Впродовж І–ІV ст. н. е. поширюються культи негрецького походження, впровад­жується культ римських імператорів, посилюється роль локальних вірувань. А наприкінці цього періоду з’являються перші паростки християнства.

Впливи античних північнопричорноморсь­ких міст-держав зумовлювали прискорення розпаду родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших груп населення. Зав­дяки чужоземним переселенцям місцеві жителі знайомилися з передовим грецьким та римським культурним надбанням, технічними досягненнями.

Занепад античних міст внаслідок загальної кризи рабовласницького ладу, виведення римсь­ких гарнізонів та наступу варварських племен, що входили до складу готського військового союзу, при­падає на рубіж ІІІ–ІV ст. н. е.

 

Скіфо-сарматський світ.

У І тис. до н. е. на українських теренах з’явилися нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. За своєю активністю з-поміж інших племен виділялися степовики. Вони вміли виготовляти міцну зброю, їздити верхи, мали потужні бойові луки. У них набуло розквіту кочове скотарство.

Про перше з цих племен – «людей кіммерійсь­ких» – дізнаємося з «Одіссеї» Гомера. Їхні пам’ятки ІX – першої поло­вини VІІ ст. до н. е. знайдено на просторах від Волги до Дунаю. Походження кіммерійців фахівці пов’язують з найпізнішими племенами зрубної культури. В VІІІ–VІІ ст. до н. е. іраномовні кіммерійці проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війсь­ка місцевих зверхників, спустошують їхні землі (впродовж 722–715 рр. – державу Урарту в Закавказзі, в 705 р. – ассирійського царя Саргона ІІ).

Провідне місце в господарстві кіммерійців посідало конярство, що за­безпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. Озброєння воїна склада­лося з лука, кинджала або меча та списа. Основу війська утворювали загони легкоозброєних вершників-лучників на чолі з родовими вождями.

Мистецтво кіммерійців мало прикладний харак­тер. Створювалися також кам’яні антро­поморфні статуї, на яких висікалися зображення різноманітної військової амуніції.

Постійний натиск кіммерійців відчували осілі землеробські племена чорноліської культури (XІ–VІІІ ст. до н. е.), що мешкали північніше. У Лісостепу останні створили перші добре укріплені городища. З метою самооборони вони запозичили від степових нападників їхнє прогресивне для свого часу озброєння.

Подальший розви­ток кіммерійського суспільства обірвала навала скіфів.

Найдавніші згадки про скіфів (самі вони себе називали сколотами), датовані серединою VІІ ст. до н. е., містяться в ассирійських клинописах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того як мідійський цар Кіаксар, запросивши ватажків кочівників на бан­кет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав кінець. Вони повернулись на місця своїх основних кочівель – простори При­кубання й Північного Кавказу. А надалі рушили в західному напрямку.

На початку VІ ст. до н. е. скіфи зазнали навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат, майже не вступаючи в бойові дії, перемогли персів. Дійшовши до Волги, нападники повинні були по­вернути назад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їх непереможність.

Про походження скіфів і їх переселення в причор­номорські степи розповідає давньогрецький історик Геродот. У середині V ст. до н. е. він перебував у місті Ольвія і описав отримані свідчення у ІV книзі своєї дев’ятитомної «Історії». На його думку, «із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію...»

Перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим відбулося в середині – другій по­ловині VІ ст. до н. е. Причиною передислокації стало намаган­ня кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали античний світ із землеробсь­кими районами Лісостепу, а це відкривало широкі можливості для збагачен­ня.

До складу скіфської держави, яка сформувалась наприкінці VІ ст. до н. е., крім іраномовних сколотів, входили різні за походженням народи: кочові й осілі. Поблизу Оль­вії жили калліпіди, або, як їх ще називали, елліно-скіфи, північніше від них – аллазони. Далі на пів­ніч мешкали скіфи - орачі, на схід від них – скіфи - землероби, котрих ще іменували борисфенітами (обидва ці народи, що заселяли лісостепи між Верхнім Дністром і Ворсклою, зараховують до пращурів слов’ян). В сте­пах на схід від Борисфена (Дніпра) проживали скіфи - кочовики, а на берегах Азовського моря та в степовому Криму кочували царські скіфи. Тери­торію довкола населяли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо). Це був багатий світ, у якому різні народи й племена постійно за­знавали взаємовпливів.

Північно-причорноморська Скіфія досягла розквіту в ІV ст. до н. е., коли на короткий час тут виникло державне утворення. Сталося це за царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіпом ІІ – батьком Олек­сандра Македонського. Останній теж намагався контролювати причорноморські землі. Але його намісник у Фракії – Запіріон з 30 тис. воїнів після невдалої обло­ги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками.

Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою зу­мовлювала наявність у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Ударною силою скіфів виступала кіннота. Основною зброєю слугував невеликий складний лук, що стріляв до 500 м. Використовувались також дротики, у ближньому бою – списи, сокири, кинджали і, передусім, короткі мечі. Головним захисним засобом був панцир, хоч використовува­лись і звичайні шкіряні куртки. Ще воїн мав бойовий пояс і щит, його голову прикривав шолом. У загонах важкоозброєних вершників, які формувалися зі скіфської знаті, захищеним був і бойовий кінь.

Щоб убезпечити себе від напад­ників сусіди скіфів зводили укріплення. У багатолюдному Лісостепу, де продовжували розвиток осілі землероби – нащадки чорнолісців, існувало чимало величезних на той час городищ – Трахтемирівське (понад 500 га), Мо­тронинське (200 га), Ходосівське (2000 га), Більське (4000 га) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених поселень. Висота земляних валів на Більському й Не­мирівському городищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м.

Лісостепові племена займалися орним землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес, горох, сочевицю. Практикувалось і скотарство: розводилась велика й мала рогата худоба, кінь, свиня. Роз­вивались садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорного і кольорових металів, а також бронзи. Суспільство в соціальному плані було досить диференційоване.

Ще виразніше розшарування спостерігалось у середовищі кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, – Огуз, Чортомлик, Солоха, Гаймано­ва Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багат­ства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні виро­би із золота та срібла, знайдені в могилах.

Скіфська релігія була політеїстичною. Головною богинею виступала Табіті – богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Папай – володар неба; його дружина Апі – богиня землі, прароди­телька цього народу; Гойтосір – бог сонця; Фагіма­сад – бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – бог-родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини.

Образотворче мис­тецтво скіфів мало зооморфний характер (так званий звіриний стиль). Найчастіше зображалися олені, барани, коні, кошачі хижаки, фантастичні грифони. Монументальне мис­тецтво представлене кам’яними антропоморфними стелами.

Зане­пад могутньої скіфської держави почався на рубежі ІV–ІІІ ст. до н. е., а в ІІ ст. до н. е. на більшій частині її те­риторії з’явилися нові кочові племена. Певний час (до ІV ст. н. е.) Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існу­вала в степах Кримського півострова.

Сармати, котрі витіснили скіфів, більш як 600 років зай­мали простори від прикаспійських степів до Нижнього Подунав’я і активно впливали на події в антич­ному світі та в щойно народженому ранньослов’янському. Римські автори підкреслювали їхню агресивність і войовничість. Слово «сармат» не є самоназвою цього народу, воно походить від давньоіранського «саоромант», що перекладається як «оперезаний мечем».

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е., племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів (такими були їхні справжні назви) хвилями посунули на захід у пошуках нових пасовиськ. З кінця ІІ ст. до н. е. почалося масове переселення сарматів на тери­торію Північного Причорномор’я. А на рубежі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром, прони­кнувши аж до Південного Бугу та Дунаю.

Сарматське суспільство перебувало на перехідно­му етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їхніх кочових попередників. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав, що «коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою сармати користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами й списами. Зброєю добре володіли й жінки.

В середині І ст. н. е., коли їхнє суспільство досягло найбільшого розквіту, сармати розселилися ще західніше. У їхньому оточенні опинилися пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Постійні набіги сарматів і вимоги сплачувати данину зумо­вили переселення на нові території ранньослов’янського населення зарубинецької культури Середнього Подніпров’я.

Поступово бідніші прошарки ко­чового сарматського населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. В ІІІ ст. н. е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів і якась їх частина ввійшла до складу черняхівської культури, що виступала об’єднанням кількох різних народів (детальніше про це йтиметься далі).

 

 

Старший викладач кафедри ГСЕД

Пр. ЗСУ, к.і.н. С.В. Ковальчук