Соціологія / соціологія - Гіденс Ентоні. Функціоналізм обернувся до соціології завдяки творам Толкота Парсонса (1952, 1966) та Роберта к

 

Функціоналізм "обернувся" до соціології завдяки творам Толкота Парсонса (1952, 1966) та Роберта К. Мертона, кожен з котрих розглядав функціональний аналіз як ключ до розвитку соціологічної теорії та досліджень. Особливо впливовою виявилася Мертонова версія функціоналізму, яка, зокрема, сприяла консолідації зусиль цілого покоління американських соціологів, але, крім того, широко застосовувалась і в інших країнах. Мертон запропонував більш ґрунтовний варіант функціонального аналізу, ніж пропоновані Редкліфом-Брауном або Малиновським. Водночас він адаптував його до дослідження індустріалізованих суспільств, які за певними базовими характеристиками відрізнялися від примітивніших культур, що їх вивчали антропологи.

Мертон розрізняє явні і латентні функції. Явні функції — це ті, які відомі і властиві учасникам конкретного виду соціальної діяльності. Латентні функції є наслідками діяльності, про яку учасники не знають (Merton, 1957). Щоб проілюструвати цю різницю, Мертон наводить приклад "танцю дощу", який виконують індіанці племені гопі в Нью-Мехіко. Гопі вірять, що такий ритуал принесе дощ, який так потрібен їхнім посівам (явна функція). Однак, веде далі Мертон, виходячи з Дюркгаймової теорії релігії, танець дощу, крім того, сприяє згуртуванню суспільства (прихована функція). Згідно з Мертоном, головна частина соціологічного тлумачення полягає у виявленні латентної функції соціальної діяльності та соціальних інституцій.

Мертон також розрізняє функції та дисфункції. Він зазначає, що антропологічні дослідження невеликих культур, як правило, виявляються більш інтегрованими та цілісними, ніж вивчення великомасштабних, індустріалізованих суспільств, котрі здебільшого перебувають у центрі уваги соціології. Редкліф-Браун і Малиновський змогли зосередитися виключно на ідентифікаційних функціях, оскільки проаналізовані ними культури були стабільними й інтеґрованими. Однак у дослідженні сучасного світу ми мусимо усвідомлювати дезінтеґраційні тенденції. Дисфункції стосуються аспектів соціальної діяльності, які зазвичай породжують зміни, оскільки загрожують цілісності суспільства.

Розглянути дисфункціональні аспекти соціальної поведінки означає зосередити увагу на характеристиках суспільного життя, які кидають виклик існуючому стану речей. Наприклад, помилкою буде припущення, що релігія завжди функціональна і сприяє тільки цілісності суспільства. Коли дві групи дотримуються різних релігій чи навіть різних течій однієї релігії, наслідком можуть бути великі соціальні конфлікти, що спричинять широкомасштабний соціальний вибух. Так, між релігійними громадами часто вибухали війни, наприклад, між протестантами й католиками в європейській історії.

Нещодавні здобутки

Тривалий час ідеї функціоналістів були, ймовірно, провідною теоретичною традицією в соціології, особливо в Сполучених Штатах. Останніми роками їх популярність почала падати, коли стали очевидними їх вади, хоча вони й досі мають численних прихильників (Alexander, 1985). Багато мислителів-функціоналістів, чого не можна сказати про Мертона, наприклад, Толкот і Парсонс, занадто наголошували на чинниках суспільної цілісності, применшуючи роль тих, що зумовлювали розмежування і конфлікти. Крім того, на думку багатьох критиків, функціональний аналіз наділяв суспільства не властивими їм якостями. Функціоналісти часто стверджують, що суспільство має "потреби" й "цілі", хоча ці поняття наповнюються змістом тільки тоді, коли їх застосовують до окремих осіб. Візьмімо, для прикладу, Мертонів аналіз танцю дощу індіанців гопі. Мертон подає це так: якби ми могли продемонструвати, що цей ритуал сприяє інтеграції культури гопі, ми б пояснили причину його "фактичного" існування, адже, врешті-решт, ми знаємо, що танець насправді не приносить дощу. Це не так, якщо ми не уявимо, що громада гопі "спонукає" своїх членів діяти в такі способи, які "потрібні" для єдності суспільства. Втім, це не відповідає дійсності, оскільки суспільства не наділені силою волі або певними цілями; ці якості мають лиш окремі особи.

Структуралізм

 

СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ

 

Як і функціоналізм, структуралізм зазнав впливу дюркгаймових праць, хоча головний поштовх до його розвитку дала лінґвістика. Праця швейцарського лінґвіста Фердінана де Сосюра (1857—1913) була найголовнішим раннім джерелом ідей структуралізму. Хоча Сосюр писав тільки про мову, розвинуті ним погляди згодом стали надбанням численних дисциплін, як природних, так і гуманітарних.

 

До Сосюра дослідження мови обмежувалося здебільшого вивченням детальних змін у вжитку слів. Згідно з Сосюром, у такій процедурі нехтується найголовніша властивість мови. Ми ніколи не зможемо визначити основні характеристики, або структури, мови, якщо розглядатимемо тільки слова, які люди вживають у своєму мовленні (Saussure, 1974). Мова складається з правил граматики та значення, що розуміється, але не формулюється. Простий приклад: в англійській мові ми зазвичай додаємо до дієслова закінчення "-ed", коли хочемо повідомити, що дія відбувалася в минулому. Це тільки одне граматичне правило з-поміж тисячі інших, які знає кожний мовець і які вживаються для конструювання того, що ми говоримо. Згідно з Сосюром, аналіз структур мови означає пошук правил, які лежать в основі нашої мови. Більшість цих правил відома нам тільки імпліцитно: ми не можемо так просто сформулювати ці правила. Фактично, завдання лінґвістики — виявлення того, що ми імпліцитно знаємо, однак знаємо лише на рівні практичного володіння мовою.

 

Мова і значення

 

Сосюр стверджував, що значення слів походить від структур мови, а не об'єктів, які позначаються словами. Ми можемо наївно уявляти, що слово "дерево" означає вкритий листям об'єкт, позначений цим терміном. Проте, за Сосюром, це не так. Ми можемо переконатися в цьому на тому прикладі, що в мові існує багато слів, які взагалі нічого не означають, наприклад, "і", "але" або "все-таки". Більше того, існують цілком повнозначні слова, які позначають міфічні об'єкти, що не існують реально, наприклад, "одноріг". Якщо значення слова не походить від об'єкта, який воно позначає, то звідки ж воно бере початок? Сосюр відповідає, що це значення створюється відмінностями між спорідненими поняттями, які визначаються правилами мови. Значення слова "дерево" походить від того факту, що ми відрізняємо "дерево" від "куща", "чагарника", "лісу" та безлічі інших слів з подібними, однак відмінними, значеннями. Значення створюються в рамках самої мови, а не через об'єкти навколишнього світу, які ми наділяємо відповідними значеннями.

 

Структуралізм і семіотика

 

Сосюр доповнює свій аналіз важливою заувагою, що значення створюються не тільки за допомогою звуків (мовлення) чи знаків на папері (письмо). Значення можуть створюватися будь-якими об'єктами, що систематично розрізняються. Для прикладу візьмімо вуличний світлофор. Ми користуємося контрастом зеленого й червоного кольорів, надаючи їм значення "йдіть" та "зупиніться" (жовтий колір означає "приготуйтеся зупинитися"). Зауважте, що значення створюється не самими кольорами, а різницею між ними. Не мало б значення, якби ми користувалися зеленим кольором для сигналу "стій", а червоним — для сигналу "йдіть", поки ми усвідомлюємо різницю між ними. Сосюр називає науку про позамовні значення семіологією, однак сьогодні найчастіше вживається термін семіотика.

 

Дослідження семіотики можуть відбуватися в багатьох різних аспектах людської культури. Одним з прикладів є одяг і мода. Що робить певний стиль одягу модним у той чи той час? Звісно, це не сам одяг, який ми носимо, адже короткі спіднички можуть бути модними цього року, а наступного — вийти з моди. Речі робить модними знову-таки відмінність між тим, що носять ті особи, які "в курсі справи"у і тим, що вдягають "несучасні" люди. Іншим прикладом із сфери одягу є носіння жалобного вбрання. У нашому культурному середовищі ми демонструємо жалобу тим, що вдягаємось у чорне. З іншого боку, у деяких інших культурах люди на знак жалоби носять біле. Тут значення має не сам колір, а той факт, що люди в жалобі відрізняються своїм одягом від звичайного стилю

 

Структуралістський підхід ширше застосовувався в антропології, ніж у соціології, особливо в Сполучених Штатах. За прикладом Леві-Строса, який популяризував термін "структуралізм", структуралістський аналіз застосовували у дослідженні родинних зв'язків, міфів, релігії та в інших сферах. Водночас, багато теоретиків-соціологів зазнавали впливу понять, узятих із структуралізму. Мішель Фуко, про праці якого згадувалося в кількох розділах, хоча й не називав себе структуралістом, запозичив кілька головних понять із структуралістської думки. Структуралістські концепції було застосовано до вивчення засобів масової інформації (газет, журналів, телебачення), ідеології й культури в цілому.

 

Ідеї структуралізму мають свої вади, що обмежують їхню цінність як загальної теоретичної структури в соціології. Структуралізм зародився в процесі вивчення мови і виявився більш придатним для аналізу одних аспектів людської поведінки, аніж дослідження інших. Він доцільний у дослідженні комунікації й культури, однак має обмежену цінність у більш практичних питаннях суспільного життя, таких як економічна або політична діяльність. имволічний інтеракціонізм

 

СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ

 

У символічному інтеракціонізмі більше, ніж у будь-якому іншому теоретичному підході, надається значення активному, творчому індивіду. З часів Міда цей напрямок творчо розвинули багато інших авторів, а в Сполучених Штатах він став головним суперником функціоналістських поглядів. Як і у випадку із структуралізмом, символічний інтеракціонізм виник у зв'язку з дослідженням мови, однак Мід розвинув це вчення в іншому напрямку.

 

Символи

 

Як стверджує Мід, мова дозволяє нам стати самосвідомими істотами — усвідомити нашу власну індивідуальність, а ключову роль у цьому процесі відіграє символ. Символ — це річ, котра підмінює собою дещо інше. Пригадаймо наведений Сосюром приклад: слово "дерево" є символом, яким ми позначаємо об'єкт — дерево. Як зазначає Мід, якщо ми створили таке поняття, ми можемо думати про дерево, навіть не маючи його в полі зору. Ми навчилися думати про об'єкт у символічний спосіб. Символічна думка звільняє нас від обмеження нашого життя тими речами, які ми бачимо, чуємо або відчуваємо фактично.

 

На відміну від нижчих тварин, люди живуть у надзвичайно символізованому всесвіті. Це стосується й нашого самоусвідомлення. (Тварини, на відміну від людей, не мають відчуття самоусвідомлення.) Кожний з нас — самосвідома істота, оскільки ми вчимося "дивитися на себе" збоку, бачити себе такими, як бачать нас інші. Коли дитина починає вживати слово "я" для позначення об'єкта (самого чи самої себе), який інші називають "ти", він (вона) демонструє початок самоусвідомлення.

 

Практично вся взаємодія між людськими індивідами, як стверджують символічні інтеракціоністи, є обміном символами. Взаємодіючи з іншими, ми безперервно добираємо "ключі" до типу поведінки, відповідної певному середовищу, та до способу тлумачення намірів інших. Символічний інтеракціонізм спрямовує нашу увагу на деталі міжособистісної взаємодії, а також на те, як використовуються ці деталі, щоб наповнити змістом слова й поведінку інших. Припустімо, наприклад, що чоловік і жінка вперше зустрічаються на побаченні. Кожен з них, найімовірніше, проведе більшу частину вечора, придивляючись до іншого та розмірковуючи, як розвиватимуться їхні стосунки і чи розвиватимуться взагалі. Ніхто з них не хоче демонструвати свої наміри надто відверто, хоча кожне розуміє, що події розвиваються. Обоє дуже обережні у своїй поведінці, намагаючись подати себе у сприятливому світлі; однак, усвідомлюючи цей факт, кожний, імовірно, вишукуватиме ті аспекти поведінки іншого, які б могли виказати його справжні наміри. Складний і витончений процес символічного тлумачення формує взаємодію двох осіб.

 

Соціологи — прихильники символічного інтеракціонізму зазвичай зосереджують увагу на взаємодії "обличчям до обличчя" у ситуаціях повсякденного життя. Праця Ервіна Гофмана, яка обговорювалася в розділі 4 ("Соціальна взаємодія та повсякденне життя"), стала особливо яскравим вкладом у цей вид дослідження, внісши свіжий струмінь у вчення, яке у Міда було сухим, абстрактним теоретичним підходом. У подачі Гофмана та інших символічний інтеракціонізм дозволяє глибоко зазирнути в природу наших вчинків у процесі повсякденного суспільного життя. Втім, символічний інтеракціонізм критикують за те, що він зосереджує надмірну увагу на дрібницях. Символічним інтеракціоністам завжди було важко мати справу з великомасштабними структурами й процесами — явищами, на яких найбільше наголошують дві інші традиції.

 

Марксизм

 

Функціоналізм, структуралізм та символічний інтеракціонізм — не єдині теоретичні традиції, що мають важливу роль у соціології, і такий троякий поділ також не єдиний спосіб класифікації теоретичних підходів. Одним із впливових підходів, який ставить цей поділ під сумнів, є марксизм. Природно, всі марксисти спираються деякою мірою на твори Маркса, однак можливі численні інтерпретації його головних ідей, а сьогодні існує багато марксистських шкіл, які займають дуже відмінні теоретичні позиції.

 

У широкому розумінні марксизм можна поділити за напрямками, що відповідають межам між охарактеризованими вище трьома теоретичними традиціями. Багато марксистів приховано або відверто сприйняли функціоналістський підхід до історичного матеріалізму, їхній варіант марксизму цілком відмінний від марксизму із структуралістським ухилом, а найвідомішим автором, що розвинув такі погляди, був француз Луї Алтусер (1969). Ці обидва види марксистської думки відрізняються від поглядів марксистів, які наголошували на активному, творчому характері людської поведінки. Символічний інтеракціонізм безпосередньо вплинув на небагатьох із цих авторів, однак вони прийняли погляди, близькі до цього напрямку. Тут можна згадати Юрґена Габермаса, чиї праці було розглянуто в розділі 1 та в інших розділах (див. також 1987).

 

У всіх своїх варіантах марксизм відрізняється від немарксистських традицій у соціології. Більшість авторів-марксистів розглядають марксизм як частину "пакета" соціологічного аналізу й політичної реформи. Як вважається, марксизм має Генерувати програму радикальної політичної зміни. Більше того, марксисти більше наголошують на класовому поділі, конфлікті, владі та ідеології, ніж багато соціологів-немарксистів, особливо тих, які зазнали впливу функціоналізму. Найкраще розглядати марксизм не як різновид підходу у рамках соціології, а як сукупність творів, що існують поряд із соціологією, причому і марксизм, і соціологія часто накладаються і зазнають взаємного впливу. Немарксистська соціологія і марксизм завжди існували у відносинах взаємного впливу та протистояння. ТЕОРЕТИЧНІ ДИЛЕМИ

 

СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ

 

Як нам оцінити відносну цінність цих чотирьох теоретичних підходів? Хоча у кожного з них є палкі прихильники, ці підходи багато в чому доповнюють один одного. Функціоналізм та більшість варіантів марксизму зосереджуються на більш широкомасштабних властивостях суспільних верств чи суспільств. їх хвилюють переважно "великі питання", наприклад: "Як суспільство тримається разом?" або "Якими є головні умови, що породжують суспільні зміни?". Натомість символічний інтеракціонізм концентрує більшу увагу на особистісних контекстах суспільного життя. Структуралізм відрізняється від інших підходів тим, що зосереджується здебільшого на культурних характеристиках соціальної діяльності.

 

Теоретичні підходи в соціології

 

Тож ми, обговорюючи конкретні соціологічні проблеми, певною мірою можемо вибірково покладатися на всі ці теорії; однак у деяких відношеннях вони справді суперечать одна одній. Існує кілька головних теоретичних дилем — пунктів тривалих протиріч чи суперечностей, які потрапляють у поле нашої уваги завдяки цим конфліктам поглядів, і деякі з цих дилем стосуються дуже загальних питань, скажімо, як нам слід тлумачити людську діяльність та соціальні інституції. Тут ми розглянемо ці чотири дилеми.

 

1. Перша дилема стосується діяльності людини та соціальної структури. Питання стоїть так: наскільки ми є творчими людьми, які активно контролюють обставини свого власного життя? Можливо, більшість нашої діяльності є результатом загальних соціальних чинників поза нашим контролем? Це питання завжди розмежовувало і досі розмежовує соціологів. Символічний інтеракціонізм наголошує на активних, творчих складових людської поведінки. Інші три підходи (за винятком деяких варіантів марксизму) наголошують на обмежувальній природі суспільного впливу на нашу діяльність.

 

2. Друге теоретичне питання стосується консенсусу та конфлікту в суспільстві Деякі погляди в соціології, включаючи багато тих, що пов'язані з функціоналізмом, наголошують на порядку та гармонії, притаманних людському суспільству. Ті, хто поділяє ці погляди — такі як Толкот Парсонс, розглядають безперервність і КОНСЕНСУС як найочевидніші характеристики суспільства, проте з умовою, що вони з часом можуть змінюватися. З іншого боку, інші соціологи — особливо ті, хто перебуває під сильним впливом Маркса чи Вебера, — наголошують на все проникності соціального КОНФЛІКТУ. Вони вважають, що суспільства вражені хворобами розмежування, протистоянь і конфліктів. Твердження про схильність людей жити в мирі один з одним у більшості випадків видається їм ілюзорним; як вони стверджують, навіть за відсутності відкритого протистояння залишається глибоке розмежування інтересів, яке в певний момент може вилитися в активний конфлікт.

 

3. Існує й третя головна теоретична дилема, яка не має глибокого коріння в давніх традиціях соціології, і все ж нехтувати нею більше не можна. Це проблема способу впровадження у сферу соціологічного аналізу універсального розуміння тендеру. У минулому всі головні ініціатори розвитку соціологічної теорії були чоловіками, а в своїх працях вони практично не приділяли уваги факту тендерного розмежування людей (Sydie, 1987). У їх працях людські індивіди постають як "нейтральні" — вони, радше, є абстрактними діячами, ніж розмежованими чоловіками й жінками. Оскільки у нас немає наміру детально розглядати зв'язок категорії тендеру з більш усталеними формами теоретичного мислення в соціології, ця проблема сьогодні, можливо, є найважчою для цих чотирьох підходів.

 

Однією з головних теоретичних дилем, пов'язаних із категорією тендеру, е наступне: Чи слід нам ввести "тендер" як загальну категорію в наше соціологічне мислення? Або, навпаки, чи маємо ми аналізувати тендерні проблеми, розкладаючи їх на більш конкретні чинники, що впливають на поведінку чоловіків і жінок у різних ситуаціях? Поставимо питання Інакше: чи існують характеристики, які б розмежовували чоловіків та жінок з огляду на їхні особистості та соціальну поведінку в усіх культурах? Чи, може, тендерні відмінності завжди мають пояснюватися через інші відмінності, які розмежовують суспільство (наприклад, класові)?

 

4. Четверта проблема стосується не так загальних характеристик людської поведінки або суспільства у цілому, як рис сучасного суспільного розвитку. Вона стосується визначення чинників впливу на походження та природу сучасних суспільств і походить з відмінностей між марксистським та немарксистським підходами. В центрі цієї дилеми стоїть таке питання: якою мірою сучасний світ сформовано економічними чинниками, виокремленими Марксом, зокрема механізмами капіталістичного економічного підприємництва? І навпаки, якою мірою інші чинники (такі як соціальні, політичні або культурні) зумовили суспільний розвиток в сучасну епоху?

 

Розгляньмо кожну з цих дилем почергово. Дилема І: Структура й діяльність

 

СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ

 

Головною темою досліджень Дюркгайма, а відтак і багатьох інших авторів-соціологів, є та, що суспільства накладають соціальні обмеження на діяльність своїх членів. Дюркгайм стверджував, що суспільство має пріоритет над окремою особистістю. Суспільство — це щось більше, ніж сума індивідуальних дій; коли ми аналізуємо СОЦІАЛЬНУ СТРУКТУРУ, ми досліджуємо характеристики, які мають "стабільність" або "стійкість" і які можна порівняти із структурами матеріального довкілля. Уявімо особу, яка перебуває в кімнаті з кількома дверима. Структура кімнати обмежує діапазон його (чи її) можливих дій. Наприклад, розташування стін і дверей визначає напрямки входу й виходу. Згідно з Дюркгаймом, соціальна структура подібним чином обмежує нашу діяльність, визначаючи межі наших індивідуальних дій. Суспільство є "зовнішнім" щодо нас, так як стіни кімнати.

 

Дюркгайм висловив цей погляд так:

 

"Коли я виконую свої обов'язки брата, чоловіка або громадянина і виконую взяті на себе зобов'язання, я виконую обов'язки, визначені законом і традиціями, котрі е зовнішніми щодо мене та моїх дій... Подібним чином, побожна людина від свого народження засвоює готові вірування та обряди свого релігійного життя; якщо вони існували ще до неї, то вони існують поза нею. Система знаків, якими я користуюся для висловлення своїх думок, грошова система, за допомогою якої я сплачую свої борги, кредитні механізми, що я їх використовую у своїх ділових стосунках, операції, які я виконую у своїй роботі тощо, — все це функціонує незалежно від того, користуюся я ним чи ні. Такі самі висновки можна зробити щодо кожного члена суспільства" (Durkheim, 1982, рр. 50—51).

 

Хоча висловлені Дюркгаймом погляди мають багатьох прихильників, їх також гостро критикують. Критики запитують: "Що таке суспільство, як не сукупність дій багатьох індивідів? Коли ми досліджуємо групу осіб, ми не бачимо колективного утворення, а тільки окремих осіб, що в різний спосіб взаємодіють одне з одним. "Суспільство" — це просто багато осіб, які поводяться у визначений спосіб у взаємозв'язку між собою. Згідно з поглядами критиків (до яких належить більшість соціологів — прихильників символічного інтерак-ціонізму), як людські істоти ми маємо певні причини діяти саме так, а не інакше, і ми живемо в суспільстві, яке має культурні традиції. Як зазначають критики, соціальні явища аж ніяк не подібні до "речей", вони залежать від символічних значень, якими ми керуємося в своїх діях. Ми — не створіння суспільства, а його творці.

 

Коментар

 

Малоймовірно, щоб це протиріччя колись було остаточно розв'язане, оскільки воно існує ще з тих часів, коли сучасні мислителі тільки почали систематичні спроби пояснити поведінку людини. Більше того, це предмет суперечок не тільки у сфері соціології, він цікавить науковців усіх сфер суспільних дисциплін. Читаючи цю книгу, ви самі маєте вирішити, яка з позицій, на вашу думку, ближча до істини.

 

І все-таки відмінності між цими двома поглядами можуть перебільшуватися. Тимчасом як обидві сторони не можуть мати цілковитої рації, досить легко помітити зв'язок між ними. Безперечно, погляди Дюркгайма у багатьох відношеннях обґрунтовані. Соціальні інституції справді випереджують існування будь-якого конкретного індивіда; обмеження, які вони накладають на нас, також очевидні. Так, наприклад, ніхто з нас не винаходив існуючу в Британії грошову систему. Так само наші бажання користуватися чи ні цією системою небагато важать у процесі купівлі за гроші товарів і послуг. Грошова система, як усі інші усталені інститути, дійсно існує незалежно від будь-якого окремого члена суспільства і обмежує діяльність цього індивіда.

 

З іншого боку, очевидною помилкою є припущення про те, що суспільство є "зовнішнім" щодо нас, як і матеріальний світ. Адже матеріальний світ існуватиме навіть тоді, коли не стане жодної людини, тоді як цього не можна сказати про суспільство. Будучи зовнішнім явищем для кожного окремо взятого індивіда, суспільство, за своєю суттю, не може бути зовнішнім щодо всіх індивідів, узятих разом.

 

Більше того, хоча те, що Дюркгайм називає "соціальними фактами", може обмежувати наші дії, воно не визначає їх. Я можу прийняти рішення жити взагалі без грошей і стійко дотримуватися його, навіть якщо жити так повсякдень буде дуже важко. Як людські створіння, ми таки робимо вибір і не просто пасивно реаґуємо на події, що відбуваються навколо нас. Спосіб прокласти місток між "структурним" та "дієвим" підходами полягає в усвідомленні того, що ми активно будуємо й перебудовуємо соціальну структуру в процесі нашої повсякденної діяльності. Наприклад, той факт, що ми користуємося грошовою системою, є незначним, але необхідним підтвердженням самого факту існування цієї системи. Якби кожен, або ж більшість людей, вирішили відмовитися від користування грошима, монетарна система відмерла б. Дилема II: Консенсус і конфлікт

 

СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ

 

Протиставляючи консенсус і конфлікт, так само доцільно почати з учення Дюркгайма. Він розглядає суспільство як сукупність взаємозалежних складових частин. Фактично, для більшості мислителів функціоналістів суспільство становить інтегровану цілісність, що складається із тісно пов'язаних між собою структур. Цей погляд цілком узгоджується з Дюркгаймовим наголосом на обмежувальному, "зовнішньому" характері "соціальних фактів". Утім, аналогію тут слід проводити не із стінами будівлі, а з фізіологією тіла.

 

Тіло людини складається з різних окремих частин (таких як мозок, серце, легені, печінка тощо), кожна з котрих служить для підтримки безперервного життя організму. Вони діють узгоджено; в іншому випадку життя організму опинилось би під загрозою. Згідно з Дюркгаймом (і Парсонсом), те саме відбувається і з суспільством. Адже суспільство, щоб існувати тривалий час, мусить привести до взаємної гармонії діяльність своїх спеціалізованих інститутів (таких як політична система, релігія, родинне життя та система освіти). Отже, існування суспільства залежить від співпраці, яка, своєю чергою, вимагає загального консенсусу, або згоди, його членів щодо головних цінностей.

 

Особи, які зосереджують увагу переважно на конфлікті, мають дуже відмінні погляди. їхні головні переконання легко окреслити, використавши як приклад Марксовий постулат про класову боротьбу. Згідно з Марксом, суспільство поділяється на класи з неоднаковими ресурсами. Через існування таких чітких нерівностей виникає розмежування інтересів, котре "вбудовується" в соціальну систему. На якомусь етапі цей конфлікт інтересів перетворюється на активну боротьбу між класами, котра може породжувати процеси радикальних змін. Не всі прихильники цього погляду надають такої ваги теорії класів, як Маркс; причинами конфліктів вважаються й інші види розмежування, наприклад, поділ на расові групи або політичні фракції. Хоч би які були ті конфліктні групи, на котрих наголошується, суспільство розглядається як утворення, де панує напруженість, оскільки навіть найстабільніша соціальна система являє собою хистку рівновагу антагоністичних угруповань.

 

Коментар

 

Як і у випадку структури або дії, малоймовірно, щоб ці теоретичні дискусії могли дати цілком визначений результат. І все-таки, відмінність між позиціями консенсусу й конфлікту видається глибшою, ніж є насправді. Обидві позиції аж ніяк не є несумісними. Ймовірно, в усіх суспільствах існує певна згода щодо цінностей, і в усіх них спостерігаються конфлікти.

 

Більше того, у рамках загального правила соціологічного аналізу нам завжди доводиться досліджувати зв'язок між консенсусом і конфліктом у різних соціальних системах. Цінності, яких дотримуються різні групи, та цілі" до яких прагнуть їхні члени, часто відображають суміш спільних та протилежних інтересів. Наприклад, навіть у мар-ксовій інтерпретації класової боротьби різні класи, борючись один проти одного, все-таки мають певні спільні інтереси. Так, капіталісти у своїй підприємницькій діяльності залежать від робочої сили так само, як робітники залежать від капіталістів, які виплачують їм заробітну плату. За таких обставин відкритий конфлікт є нетривалим; радше, іноді обидві сторони спільно прагнуть подолати відмінності між ними, тимчасом як за інших обставин вони конфліктують.

 

Доцільно скористатися поняттям, яке допомагає аналізувати взаємозв'язок між конфліктом і консенсусом, ідеології, тобто цінностями й переконаннями, які сприяють зміцненню становища владних груп за рахунок рядових категорій населення. Влада, ідеологія й конфлікт завжди тісно пов'язані. Багато людей борються за владу через ті вигоди, які вона приносить. Ті, хто володіє найбільшою владою, можуть задля збереження свого панування залежати від впливу ідеології, однак завжди готові при потребі вдатися й до насильства. Наприклад, в епоху феодалізму правління аристократії ґрунтувалося на тій ідеї, що лише незначна частка людей "народжена, щоб правити", однак аристократи-правителі часто застосовували насильство щодо тих, хто насмілювався протидіяти їхньому правлінню. Дилема III: Проблема гендеру

 

СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ

 

Питання гендеру рідко опинялися в центрі уваги найвідоміших авторів, які заклали підвалини сучасної соціології. Однак ті кілька розділів, у яких вони все ж зачепили проблему гендерних відмінностей, принаймні дозволяють нам окреслити напрямки головної теоретичної дилеми, навіть якщо в їхніх працях мало що може допомогти. Найкраще охарактеризувати цю дилему, протиставивши тезу, яку знаходимо в працях Дюркгайма, тій тезі, що виокремлюється в творах Маркса. В одному місці, розмірковуючи про проблему самогубств, Дюркгайм зазначає, що чоловік "майже цілком є продуктом суспільства, тимчасом як жінка більшою мірою продукт природи". Продовжуючи свої спостереження, він пише про чоловіка: "Його смаки, переконання і характер мають, значною мірою, колективне походження, тимчасом як подібні якості його партнерки диктуються безпосередньо її організмом. Отже, його потреби цілком відрізняються від її потреб..." (Дюркгайм, 1952, р. 385). Інакше кажучи, чоловіки й жінки мають різні особистості, смаки й уподобання через те, що жінки менш соціалізовані і "ближчі до природи", ніж чоловіки"

 

Сьогодні ніхто не погодиться з такими поглядами. Особистість жінки так само формується суспільством, як і особистість чоловіка. І все-таки, твердження Дюркгайма, дещо модифіковані, репрезентують один із можливих поглядів на формування й природу гендеру. Він полягає в тому, що тендерні відмінності щонайбільш походять від біологічних відмінностей між чоловіками й жінками. З такого погляду не обов'язково випливає, що тендерні відмінності мають здебільшого природжений характер. Він, радше, зводиться до того, що суспільне становище й особистість жінки значною мірою формуються (як про це пише Ходоров, див. розділ 5 "Тендер і сексуальність") їхнім покликанням до відтворення та виховання дітей. Якщо цей погляд правильний, то тендерні відмінності мають глибоке коріння у всіх суспільствах. Різні повноваження чоловіків і жінок відображають той факт, що жінки виношують дітей і найперші піклуються про них, тимчасом як чоловіки відіграють активну роль у "громадських" сферах політики, праці й війни.

 

Погляди Маркса істотно відрізняються від таких позицій. У Маркса тендерна різниця в повноваженнях чоловіків та жінок зазвичай відображає інший вид поділу; на його переконання, це перш за все класовий поділ. Згідно з Марксом, на ранніх стадіях людського суспільства не існувало поділу ні на тендер, ні на класи. Влада чоловіків над жінками з'явилася з появою класового поділу. Через інститут шлюбу жінки стали формою "приватної власності" чоловіків. Жінки звільняються від свого тягаря залежності тільки після скасування класового поділу. І, знову-таки, сьогодні мало людей погодиться з таким аналізом, однак ми можемо, узагальнивши його, зробити більш прийнятним. Клас — не єдиний чинник формування соціального поділу, що впливає на поведінку чоловіків і жінок. Окрім нього, існують ще й фактори етнічного та культурного походження. Наприклад, можна стверджувати, що жінки з групи меншин (наприклад, негрів у Сполучених Штатах) мають більше спільного з чоловіками з цієї ж групи ніж із жінками — представницями більшості (тобто білими жінками) Або ж може бути, що жінки — представниці певної культури (наприклад, племені мисливців і збирачів) мають більше спільних рис із чоловіками цього племені, ніж із жінками індустріального суспільства.

 

Коментар

 

Питання, порушені в третій дилемі, дуже важливі і безпосередні стосуються того виклику, що його автори-феміністки кинули соці" логії. Ніхто не може серйозно заперечувати, що в соціологічнок аналізі минулих років ідентичність і поведінка жінки або нехт валися, або тлумачилися вкрай неадекватно. Попри всі нові досі дження ролі жінок, здійснені соціологами за останні двадцять рокі досі існує багато сфер, у яких специфічні види діяльності та інтереси жінок недостатньо досліджені. Однак "впровадження в соціологію досліджень про жінок" аж ніяк не означає вирішення проблеми ген-деру, оскільки тендер стосується відносин ідентичності та поведінки чоловіків та жінок. Поки що слід залишити відкритим питання про те, наскільки тендерні відмінності можна висвітлити за допомогою інших соціологічних понять (клас, етнічна й культурна належність тощо), або, навпаки, наскільки інші види соціального поділу слід пояснювати тендерними відмінностями. Ясна річ, деякі головні тлумачні функції соціології у майбутньому залежатимуть від ефективного вирішення цієї дилеми. Дилема IV: Формування сучасного світу

 

СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ

 

Марксистські погляди

 

Твори Маркса кинули соціологічному аналізу рішучий виклик, яким соціологи не знехтували. З часів Маркса і по сьогоднішній день в центрі багатьох соціологічних диспутів були ідеї Маркса про розвиток сучасного суспільства (Marx and Engels, 1968). Як зазначалося вище, Маркс розглядає сучасні суспільства як капіталістичні. Генеруючим імпульсом для соціальних змін у сучасну епоху є рух у напрямку постійної економічної трансформації, що є невід'ємною складовою капіталістичного виробництва. Капіталізм — значно динамічніша економічна система порівняно з усіма попередніми. Капіталісти конкурують один з одним, щоб продати свої товари споживачам, а фірми, щоб вижити на конкурентному ринку, мають продукувати свої вироби якомога дешевше й ефективніше. Це зумовлює безупинні технологічні інновації, оскільки зростання ефективності технології у конкретному виробничому процесі є одним із шляхів, за допомогою якого компанії можуть взяти тору над своїми конкурентами.

 

Крім того, існують потужні стимули для пошуку нових ринків збуту, дешевої сировини та дешевої робочої сили. Отже, згідно з Марксом, капіталізм — це система, що безперервно розпросторюється й охоплює весь світ. Так Маркс пояснює глобальне поширення індустрії Заходу.

 

Марксове тлумачення впливу капіталізму знайшло багато прихильників, а наступні покоління авторів істотно скориґували його погляди. З іншого боку, проти поглядів Маркса виступили численні критики, пропонуючи альтернативні види аналізу чинників формування сучасного світу. Практично кожен погодиться з тим, що капіталізм відіграв істотну роль у створенні світу, в якому ми живемо сьогодні. Однак, як стверджували інші економісти, Маркс перебільшував роль суто економічних чинників змін, а капіталізм відіграв не таку вже й значну, як він вважав, роль у сучасному розвитку суспільства. Більшість цих авторів, окрім того, скептично поставилася до Марксового переконання, що соціалістична система врешті-решт прийде на зміну капіталізмові. Як видається, їхній скептицизм був підтверджений подіями в Східній Європі 1989 року та наступних років.

 

Погляди Вебера

 

Одним з перших і найактивніших критиків Маркса був Макс Вебер. Творчість Вебера фактично була зажиттєвою боротьбою із "привидом Маркса", його інтелектуальною спадщиною. Вироблена Вебером альтернативна позиція і сьогодні залишається важливою. Згідно з ним, у сучасному суспільному розвитку ключову роль відіграли неекономічні фактори. У своїй відомій праці "Протестантська етика й дух капіталізму", що викликала багато суперечок, Вебер стверджує, що у розвитку капіталістичного світогляду фундаментальне значення мали релігійні цінності, особливо ті, що пов'язані з пуританством. Цей світогляд виник не від самих економічних змін, як це вважав Маркс.

 

Веберівське розуміння природи сучасного суспільства та причин поширення західного способу життя у всьому світі істотно відрізняється від поглядів Маркса. Згідно з Вебером, капіталізм, особливий спосіб організації економічного підприємництва, є одним із головних чинників формування суспільного розвитку в сучасний період. Фундаментальні економічні механізми капіталізму, і, певною мірою, важливіші від економічних чинників, — це вплив науки й бюрократії. Наука сформувала сучасну технологію і, найімовірніше, й надалі формуватиме її в будь-якому майбутньому соціалістичному суспільстві. Бюрократія — це єдиний спосіб ефективної організації великого числа людей, а тому в процесі економічного й політичного розвитку вона неминуче зростатиме в масштабах. Розвиток науки, сучасної технології й бюрократії у цілому Вебер називає раціоналізацією. Раціоналізація означає організацію суспільного та економічного життя згідно з принципами ефективності, на основі технічних знань.

 

Коментар

 

Чиє тлумачення сучасних суспільств є правильне — Маркса чи Вебера? І, знову-таки, науковці мають різні погляди на цю проблему. У наведеній нижче таблиці перелічено деякі відмінності між обома позиціями. (Слід пам'ятати, що в кожному з таборів існують внутрішні суперечності, тож не кожен теоретик погодиться з усіма пунктами.)

 

Відмінності між марксистською та веберівською платформами збагачують інформацією багато сфер соціології. Вони впливають не тільки на наш спосіб аналізу індустріалізованих суспільств, а й на наші погляди щодо ролі країн, які розвиваються. Крім того, обидві платформи пов'язані з різними політичними поглядами: автори лівого спрямування у цілому дотримуються позиції, окресленої в лівій колонці, ліберали й консерватори — позиції в правій колонці. Утім, фактори, з якими пов'язана ця конкретна дилема, мають більш емпіричний характер, ніж ті, що пов'язані з іншими дилемами. Фактичні дослідження шляхів розвитку сучасних суспільств і країн "третього світу" допомагають нам оцінити, якою мірою характер змін узгоджується з тією чи іншою платформою. ТЕОРІЇ

 

СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ

 

Ми можемо розмежувати ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ й ТЕОРІЇ. Досі в цьому розділі нас цікавили теоретичні підходи, які загалом, у широкому масштабі, орієнтовані на предмет соціології. Теорії мають вужче поле діяльності і являють собою спроби пояснити конкретні сукупності соціальних умов або види подій. Вони зазвичай формуються у процесі дослідження і, своєю чергою, створюють проблеми, які мають стояти в центрі дослідницької роботи. Прикладом може бути Дюркгаймова теорія самогубства.

 

У різних сферах досліджень, в яких працюють соціологи, розроблено безліч теорій. Деякі з них дуже чітко сформульовані, а деколи навіть виражені в математичних формулах, хоча це характерніше для інших суспільних наук (особливо економіки), ніж для соціології.

 

У деяких теоріях є спроба пояснити значно більше, ніж в інших, тож існують різні думки з приводу бажаності чи доцільності для соціологів вдаватися до великомасштабних теоретичних спроб. Наприклад, Роберт Мертон наполегливо рекомендує соціологам зосередити увагу на тому, що він називає теоріями середнього рівня (Меrton, 1957). Замість того, щоб прагнути створити Грандіозні теоретичні схеми (за прикладом Парсонса), нам слід бути скромнішими. Теорії середнього рівня достатньо специфічні, щоб їх можна було безпосередньо перевірити емпіричними дослідженнями, і водночас достатньо узагальнені, щоб охопити безліч різних явищ. До таких належить теорія відносного знедолення. Згідно з цією теорією, оцінка людьми обставин свого життя залежить від того, з чиїми умовами життя вони роблять порівняння. Так, відчуття знедоленості не пов'язане безпосередньо з рівнем матеріального зубожіння. Родина, яка мешкає в маленькому будинку в бідняцькому районі, де кожний живе у більш-менш однакових умовах, імовірно, почуватиметься не такою знедоленою, як родина, що проживає в такому ж будиночку в оточенні набагато більших і заможніших будинків.

 

І справді слушно, що чим велико масштабнішою та амбіційнішою є теорія, тим важче перевірити її емпіричним шляхом, І все-таки, немає очевидної підстави для твердження, що теоретичне мислення в соціології має обмежуватися "середнім рівнем". Задля розгляду причини цього візьмімо для прикладу теорію, що її висунув Вебер у праці "Протестантська етика і дух капіталізму".

 

Приклад: протестантська етика

 

У "Протестантській етиці" (1976; вперше опублікованій у 1904— 1905 роках; укр. переклад — Київ, "Основи", 1993) Вебер береться за вирішення фундаментальної проблеми: чому капіталізм розвинувся на Заході, а не десь-інде. Через якихось тринадцять століть після занепаду Стародавнього Риму в світовій історії існували визначніші цивілізації, ніж західна. Фактично, Європа була незначною величиною на земній кулі, тимчасом як найбільшими територіями володіли Китай, Індія та Оттоманська імперія на Близькому Сході. Зокрема, китайці набагато випереджали Захід за рівнем технологічного та економічного розвитку. Що ж спричинило такий сплеск економічного розвитку в Європі з XVII століття?

 

Щоб відповісти на це питання, як стверджує Вебер, ми маємо показати, що відмежовує сучасну промисловість від попередніх видів економічної діяльності. Ми бачимо в різних цивілізаціях прагнення нагромаджувати багатство, і це неважко пояснити: люди завжди цінували багатство за комфорт, безпеку, владу та втіхи, які воно давало. Люди прагнули позбутися нестатків і, нагромадивши багатство, користувалися ним для власного комфорту.

 

Якщо, веде далі Вебер, ми поглянемо на економічний розвитої Заходу, то виявимо цілком відмінне ставлення до нагромадження багатства, чому немає аналогів в історії. Це ставлення Вебер називав духом капіталізму — сукупністю переконань і цінностей, яких до тримувалися перші капіталістичні торговці та промисловці. Ці люді невтомно нагромаджували особисте багатство. Водночас, на відмін; від багатіїв десь-інде, вони не витрачали нагромаджені кошти на розкоші. їхній спосіб життя фактично був аскетичним та ощадливим вони жили помірковано і скромно, намагаючись не демонструват: свого достатку. Вебер намагається довести, що така дуже незвична комбінація характеристик була життєво важливою для раннього економічного розвитку Заходу. Адже, на відміну від багатіїв попередніх епох та інших культур, ці групи не пускали на вітер свого багатства. Натомість вони знову вкладали ці кошти у подальше розширення своїх підприємств.

 

Суттю теорії Вебера є те, що цінності, виражені в дусі капіталізму, беруть початок від релігії. Християнство у цілому відіграло свою роль у формуванні цього світогляду, однак головною рушійною силою був вплив протестантизму, особливо його різновиду — пуританства. Перші капіталісти здебільшого були пуританами, а багато з них сповідували кальвінізм. Як стверджує Вебер, певні кальвіністські доктрини були безпосереднім джерелом духу капіталізму. Одна з них полягала в тому, що людські створіння — це знаряддя Божі на землі, від яких Всевишній вимагає докладати праці на своєму робочому місці для примноження слави Божої.

 

Другим важливим аспектом кальвінізму була доктрина визначеності, згідно з якою тільки певні визначені особи належать до "обраних", які потраплять після смерті на небо. За оригінальною доктриною Кальвіна, хоч би що робила людина на цій землі, це не вплине на її належність до обраних; так було визначено Богом. Однак це переконання викликало серед його прихильників таке збентеження, що його було видозмінено, аби віруючі могли розпізнавати певні ознаки належності до обраних. Головною ознакою особи, що справді належала до обраних, став успіх у роботі за покликанням, засвідчений матеріальним достатком. Серед груп, що поділяли ці ідеї, виникло неймовірне прагнення економічного успіху. Водночас, при цьому від віруючих вимагалося вести тверезий і ощадливий спосіб життя. Пуритани вважали розкіш злом, тому стимул до нагромадження багатства доповнювався аскетичним та невибагливим стилем життя.

 

 

Перші підприємці навряд чи усвідомлювали, що вони сприяли важливим змінам у суспільстві; насамперед вони керувалися релігійними мотивами. Аскетичний, тобто самозречений, спосіб життя пуритан став згодом невід'ємною складовою сучасної цивілізації. Як пише Вебер:

 

"Пуританин прагнув бути людиною професії, ми мусимо бути такими. Бо поступово, оскільки аскеза переносилась із чернечої келії у професійне життя і оволодівала цариною мирської моралі, вона починала відігравати певну роль у формуванні того Грандіозного космосу сучасного господарського устрою... В міру того як аскеза почала перетворювати світ, дедалі сильніше впливаючи на нього, зовнішні мирські блага поступово підкоряли собі людей, здобувши нарешті таку владу над ними, якої не знала вся попередня історія людства... І тільки уявлення про "професійний обов'язок ще мандрує по світу, як привид минулих релігійних ідей. У тих випадках, коли "виконання професійного обов'язку" не можна прямо співвіднести з вищими духовними цінностями або, навпаки, коли його суб'єктивно не відчувають як безпосередньо економічний примус, — сучасна людина, як правило, просто не вникає в суть цього поняття. Сьогодні прагнення до збагачення, позбавлене свого релігійно-етичного змісту, набуває — там, де воно досягає найбільшої свободи, а саме у США, — характеру нестримного азарту, часом близького до спортивного..." (Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., "Основи". — 1998. — С. 378—379).

 

Теорія Вебера зазнала критики під різними поглядами. Наприклад, дехто стверджував, що світогляд, названий Вебером "духом капіталізму", можна спостерегти в перших торгових містах Італії задовго до виникнення кальвінізму. На думку інших, ключова доктрина "роботи за покликанням", яку Вебер пов'язував з протестантизмом, вже існувала в католицьких віруваннях. І все-таки основи вчення Вебера досі знаходять відгук серед багатьох людей, а висунута ним теза залишається такою ж сміливою та яскравою, як і в часи, коли вона була вперше сформульована. Якщо теза Вебера є правильною, то сучасний економічний та соціальний розвиток зазнав вирішального впливу з боку чогось, що, на перший погляд, видається дуже далеким від нього — сукупності релігійних ідеалів.

 

Теорія Вебера відповідає кільком важливим для соціологічної теорії критеріям.

 

1. Вона є контрінтуїтивною, тобто пропонує тлумачення, яке суперечить загальноприйнятим поглядам. Так, теорія розвиває свіжий погляд на проблеми. Більшість авторів до Вебера мало замислювалося над фундаментальною роллю релігійних ідеалів у походженні капіталізму.

 

2. Теорія є ні суто "структуральною", ні суто "індивідуальною" справою. Ранній розвиток капіталізму був непередбаченим наслідком прагнення бізнесменів-пуритан жити доброчесно, згідно з Божою волею.

 

3. Теорія надає сенсу тому, що інакше видається загадковим: чому індивіди прагнуть жити ощадливо і водночас докладають великих зусиль для нагромадження багатства.

 

4. Висвітлюючи певні обставини, теорія спроможна виходити за ті рамки, в яких вона спершу розроблялася. Як наголошував Вебер, він прагнув зрозуміти тільки ранні витоки сучасного капіталізму. І все-таки, схоже на те, що цінності, подібні до інспірованих пуританством, можуть бути задіяні і в інших ситуаціях успішного капіталістичного розвитку.

 

5. Добра теорія є не просто правильною. Вона також має бути плідною під тим поглядом, наскільки породжує нові ідеї та стимулює подальшу дослідницьку роботу. У цих відношеннях веберівська теорія, поза сумнівом, виявилася дуже успішною, оскільки дала поштовх подальшій інтенсивній дослідницькій і теоретичній діяльності. ТЕОРЕТИЧНЕ МИСЛЕННЯ В СОЦІОЛОГІЇ

 

СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ

 

Оцінювання теорій, особливо теоретичних підходів, є складним та ґрандіозним завданням у соціології. За своєю суттю теоретичні дискусії мають більш абстрактний характер" ніж суперечності більш емпіричного порядку. Факт відсутності єдиного теоретичного підходу, який би домінував у соціології, може видатись ознакою слабкості цього предмета. Проте це не так. Навпаки, боротьба протилежних теоретичних підходів і теорій є виявом життєздатності предмета соціології. У вивченні людських істот, нас самих, розмаїття теорій рятує нас від догматизму. Людська поведінка складна й багатогранна, і малоймовірно, щоб усі її аспекти міг охопити єдиний теоретичний підхід. Неоднорідність теоретичного мислення служить багатим джерелом ідей, на які можна покластися в процесі досліджень, і стимулює уяву, таку важливу для прогресу в соціології.

 

Резюме

 

1. У соціології (а також інших суспільних науках) спостерігається розмаїття теоретичних підходів. Причину цього неважко зрозуміти: теоретичні суперечності важко вирішити навіть у природничих науках, а в соціології ми стикаємося з особливими труднощами через складні проблеми, пов'язані з дослідженням нашої власної поведінки.

 

2. Головними теоретичними підходами в соціології є функціоналізм, структуралізм, символічний інтеракціонізм та марксизм. До певної міри ці підходи доповнюють один одного. Втім, між ними існують значні відмінності, які впливають на способи вирішення теоретичних питань авторами — прихильниками різних підходів.

 

3. Одна з головних теоретичних дилем у соціології стосується того, як співвідноситься людська діяльність із соціальною структурою, хто ми — творці чи продукти суспільства? Вибір з-поміж цих альтернатив не такий абсолютний, як може видатися на перший погляд, і проблема насправді полягає у створенні взаємозв'язку між цими двома аспектами суспільного життя.

 

4. Друга дилема стосується того, як характеризувати суспільства — як гармонійні й упорядковані чи як такі, що роздираються безперервним конфліктом. І, знову-таки, ці два погляди не є абсолютно протилежними, тож нам треба показати, як взаємопов'язані консенсус і конфлікт. У вирішенні цього завдання доцільно скористатися поняттями ідеології та влади.

 

5. Третя дилема вимагає вирішення питання тендеру в соціологічному аналізі. Феміністи кинули соціології виклик, на який поступово реагують на рівні емпіричного дослідження: сьогодні проблеми й світогляд жінок вивчаються значно інтенсивніше, ніж раніше. Однак сам цей факт не вирішує того питання, як нам слід найкраще аналізувати тендер у зв'язку з існуючими підходами та поняттями соціологічної теорії.

 

6. Четверта дилема, що досі є предметом дебатів у соціології, стосується аналізу сучасного суспільного розвитку. Чи формуються процеси змій у сучасному світі переважно капіталістичним економічним розвитком чи іншими чинниками, включаючи й неекономічні? На позиції науковців у цих дебатах до певної міри впливають політичні переконання та цінності, яких дотримуються різні соціологи.

 

7. Теза Вебера про вплив пуританства на сучасний економічний розвиток є наочним прикладом в осмисленні того, що робить теорію цінною. Ідеї Вебера залишаються суперечливими, проте в деяких відношеннях його теорія зробила новий прорив, давши поштовх безлічі подальших досліджень.

 

Додаткова література

 

 

Roslyn W. Bologh, Love or Greatness: Max Weber and Feminist Thinking — a Feminist Enquiry (London: Unwin Hyman, 1990). Феміністична критика Макса Вебера.

 

Anthony Giddens, Capitalism and Modern Social Theory, revised edn (Cambridge: Cambridge University Press, 1992). Дискусійний аналіз праць Маркса, Дюркгайма та Вебера.

 

Charles Wright Mills, The Sociological Imagination (Harmondsworth: Penguin, 1979). Класичний аналіз тем, які повинні давати інформацію для теоретичного мислення в соціології.

 

The Polity Reader in Social Theory (Cambridge: Polity Press, 1994). Quentin Skinner (ed.), The Return of Grand Theory (Cambridge: Cambridge University Press, 1986). Збірка статей про чільні теоретичні традиції.

 

Важливі терміни

 

• функціоналізм • символ

 

• антропологія • марксизм

 

• явні функції ф теоретична дилема

 

• латентні функції • соціальні обмеження

 

• дисфункції • раціоналізація

 

• структуралізм • відносна знедоленість

 

• семіотика • контрінтуїтивне мислення

 

• символічний інтеракціонізм