Землю нашу.
Тоді (після хрещення) почав морок ідольський од нас одходити, і зорі благові? 'я з 'явилися; тоді пітьма бісослугування погибла, і слово євангельське землю нашу осіяло.
Пастухи словесних овець Христових, єпископи, стали перед святим олтарем, жертву безкровну возносячи.
Добролюбна Богові милостиня; Він славний город твійКиїввеличчю,як вінцем, обклав...;вінець слави нетлінної.
Радуйся, учителю наш і наставниче у боговір'ї. Ти правдою був наділений, міццю припоясаний, істиною взутий, смислом увінчаний і милостинею, як гривною і шатами золотими прикрашений.
3 того, як побудоване «Слово про закон й благодать», які тропи і стилістичні фігури використано, можна судити про те, що вже були відомі київським авторам секрети античної риторики, очевидно, через переклади грецької богослужебної літератури. Одночасно можна стверджувати й те, що наші предки вже мали самобутній розвинений поетичний фольклор, свою традиційну тропіку. «Слово...» їларіона читалося по церквах в день пам'яті Святого Володимира.
До найдавніших пам'яток періоду Київської Русі належать «Ізборники Святослава» 1073 р. і 1076 рр. Перший збірник (1073 р.) — це копія з болгарського оригіналу, який є перекладом з грецької мови. Зміст його енциклопедичний: статті церковно-догматичного, філософського, історичного, календарного характеру, повчання тощо. Особливий інтерес для нас становить стаття Георгія Хуровська «О образїх», в якій стисло називаються основні стилістичні засоби — тропи і риторичні фігури: «Творчі образи суть 27: алегорія (ино-словиє), метафора (пр'Ьвод), зловживання (непотрїбие), прийняття, зміна порядку слів (поворот), протиріччя (сьприятиє), сполучення (сінятиє), ономатопія_(именотвориє), порівняння, антоно-масія (заміна одного імені на інше), метонімія, найменування від протилежностей (вспятословие), перифраз (округлословіє), еліпсис (нестаток), плеоназм (изрядиє), гіпербола (лихорічиє), парабола (притча), приклад, повчення (отданиє), персоніфікація (ли-цетворєніє), уподібнення (сьлог), іронія (поруганиє), попередження (гюсл'БДОсловиє) та ін.
(Подається за статтею: Куньч 3. Зародження української риторичної термінології у пам'ятках Київської Русі // Проблеми з української термінології. — Л.,2000.—С.328—331).
В «Ізборнику Святослава» 1073 р. трапляються стилістичні фігури порівняння, паралелізму й повтору: Реку же: узда коневі єсть правитель і воздержаніє: праведнику же книги. Не составить бо ся корабль без гвоздії, ні праведник без почитанія книжного. Красота воїну оружіє і кораблю вітрила, така і праведнику почитаніє книжноє.
Хоч основна частина «Ізборників» є перекладною, проте вони відзначаються високою художністю (призначені для світської еліти) та стилізацією до східнослов'янського, зокрема київського, мовного грунту: «Слово про читання книг», «Слово одного батька до свого сина», «Поради для заможних», «Стословець», «Яка має бути людина» та ін. Тексти сповнені риторичними фігурами, прислів'ями, мудрими сентенціями, що стали чи могли стати афоризмами. Наприклад: ногами ступай тихо, а духом хутко до воріт небесних; радість цього світу плачем кінчається, як можна бачити в світі цьому на двох сусідах: у цих відправляють весілля, утих за мерцем плачуть; матір 'ю злого є лінощі; не той багатий, хто багато має, а той, хто небагато потребує; якщо ступаєш на стезю подвигу, душу від розслаблення звільни.
Уже на той час суворо засуджувалася пиятика: Сміливого робить боягузом, чистого розпусником, правди не знає, розум віднімає, і як вода вогонь, так безмірне життя мед розуму зга-шує...
До проповідників та письменників давньоукраїнської доби належав і сам князь Володимир Мономах (1053—1125 рр.). Його «Повчання», звернені до власних дітей і молоді, а також молитви та лист до князя Олега Святославича не втратили актуальності й нині, тому що в них сформульовані основні засади не стільки княжої, скільки народної моралі, про що свідчать такі поради з «Повчання»:
...Бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас...
Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину.Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його...
Старих шануйте, як отця, а молодих — як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться... щоб не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого.
Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. Лжі бережіться, і п 'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло...
Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо.
І чоловіка не лишіть, не привітавши, добре слово йому подайте. А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не і вмієте — то того учітеся, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п 'ять мов, —а за се почесть єсть до інших країв. Лінощі ж —усьому лихові мати: що людина вміє, те забуде, а чого не вміє — то того не вчиться.
Глибока мудрість, точність і стислість виразу, мовне вміння зробили ці вислови афористичними. Вони свідчать про появу нового, живомовного народного начала у вітчизняній риториці.
До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова Кирило Туровський (1130—1182 рр.). Він є автором численних слів, повчань, послань, молитов, володів надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що у народі був прозваний другим Златоустом. У проповідях використовував яскраві образні І засоби: епітети, метафори, паралельні порівняння, антитези, які, І безперечно, збагачували давню українську книжну мову. Про ха-'; рактер образності творів Кирила Туровського дають уявлення такі | рядки з його проповіді «Слова Кирила, недостойного монаха, по | Великодню...», яка відома це й під іншою назвою «Слово в новий тиждень після Пасхи»:
Нині сонце, красуючись, на висоту сходить і, радіючи, землю огріває, — сходить — бо нам од гробу праведне сонце Христос і всіх, хто вірить у нього, спасає.
Нині місяць з вишнього зіступивши щабля, більшому світилу І честь воздає; вже бо Старий Закон, як каже Святе Письмо, із І суботами бути перестає, і пророки Христовому закону чест ь воздають.
