Сучасний стан східної ділянки українського державного кордону

Сучасний державний кордон Російської Федерації і України є підсумком тривалого процесу його визначення у ХХ столітті. На цей процес впливали найрізноманітніші об’єктивні та суб’єктивні чинники. Головним став фактор заселеності тих чи інших площ суходолу українцями. Насамперед ідеться про українську етнічну територію, тобто про корінні етнічні землі, де утворилася українська народність, та про безпосередньо прилеглі до них колонізовані землі, де українці становлять більшість. Далі це адміністративно-територіальний поділ цих держав. І насамкінець – економічний, географічний та ідеологічний чинники.

Формування сучасної Української держави почалося з прийняття двох важливих політичних документів – Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.

19 листопада 1990 р. був підписаний, а з 14 червня 1991 р. набрав чинності ратифікований Верховними Радами обох республік, Договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою, у п. 6 якого була зафіксована непорушність існуючих між ними кордонів [12, с.27]. Наступним кроком на шляху правового врегулювання новосформованих суспільних відносин в галузі територіальної організації держави стало прийняття Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. Статтею п’ятою цього Закону було визначено, що державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РСФСР, республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 р. є державним кордоном України [9, с. 617].

Основним законодавчим актом, який врегульовує питання, пов’язані з встановленням, функціонуванням державного кордону, є Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р. В його преамбулі зазначено: «Державний кордон України недоторканий. Будь-які порушення його рішуче припиняються». Державні кордони «є відображенням територіальної цілісності, політичної та економічної незалежності, суверенітету та єдності України». Закон визначає поняття, порядок установлення і позначення державного кордону, зміст режимних правил, що діють у прикордонному просторі України, закладає правові основи охорони кордону, встановлює відповідальність за порушення законодавства про державний кордон України [8, с. 5].

Основи правового регулювання статусу державного кордону України закріплені в Конституції України. Відповідно до її Ст. 2, ч. 3, територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Таким чином, Основний Закон є найважливішим політико-правовим підґрунтям зовнішньополітичної діяльності держави з метою забезпечення її національних інтересів.

Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1992 р. Україна приєдналася до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. Хоча цей крок і не передбачав конкретного механізму для реалізації основних положень вищезгаданого закону, але Україна зробила рішучий і важливий крок у державотворенні – Україна стала правонаступницею Радянського Союзу на рівні з іншими новоутвореними незалежними державами колишнього СРСР.

Питання подальшого правового регулювання відносин з приводу території набули чіткої двозначності. Відносно чітка визначеність пострадянських державних кордонів СРСР з Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією та невпорядкованість адміністративно-територіальних меж колишніми радянськими республіками (Молдавією, Білорусією, Росією) [11, с. 135].

Складність переговорного процесу з делімітації та демаркації державного кордону колишніх радянських республік полягає в тому, що «норми», записані в конституціях СРСР 1924, 1936 і 1977 рр. у частині встановлення кордонів республік вищими органами влади СРСР, як правило, не витримувалися, тому відображення кордонів на нових топографічних картах не завжди відповідало дійсності. Рішення вищих органів влади щодо розмежування територій республік мали, як правило коротку описову частину, а картографічні матеріали як обов’язків додаток найчастіше взагалі були поза увагою союзної влади [28, с. 177].

Але кордони державної території не завжди мали вигляд чітких ліній, якими вони є сьогодні, не завжди положення таких ліній було точно визначене.

Під впливом обставин, що супроводжують проголошену російським політичним істеблішментом програму розбудови «Великої Росії», у масовій свідомості росіян ставлення до України і українців еволюціонує від нерозуміння й образи до зловтіхи і зверхності. Певною мірою це визначає й настрої російської політичної еліти, отже, створює сприятливий фон для виникнення реваншистсько-аґресивних концептуальних підходів стосовно України.

На сьогодні російсько-український кордон є найдовшим у Європі і становить третину загальної протяжності українського кордону. Суходолом Україна межує з сімома країнами, з яких на російсько-український кордон припадає близько 2300 км. Сучасний державний кордон Російської Федерації і України є підсумком тривалого процесу його визначення у ХХ столітті. На цей процес впливали найрізноманітніші об’єктивні та суб’єктивні чинники. Головним став фактор заселеності тих чи інших площ суходолу українцями. Насамперед ідеться про українську етнічну територію, тобто про корінні етнічні землі, де утворилася українська народність, та про безпосередньо прилеглі до них колонізовані землі, де українці становлять більшість. Далі це адміністративно-територіальний поділ цих держав. І насамкінець – економічний, географічний та ідеологічний чинники.

Докорінні зміни, які відбулися в геополітичному просторі Центрально-Східної Європи в кінці ХХ століття, зокрема на території колишнього Радянського Союзу, зумовили необхідність наукового переосмислення історичного процесу. Особливо це стосується дослідження проблеми російсько-українських взаємин у 20-х рр. ХХ ст., яка ще не знайшла належного висвітлення.

До проблем і протиріч, які були закладені у формуванні російсько-українського кордону у цей період, стала проблема визначення приналежності не тільки території, а й об’єктів господарювання. Багато населених пунктів, шляхів, промислових, сільськогосподарських та інших об’єктів у прикордонних районах за радянських часів були збудовані без належного погодження з відповідними державними органами. Тому сьогодні вони опинилися по обидва боки від лінії кордону. Досвід проведення делімітаційних та демаркаційних робіт на початковому етапі показав, що вирішити ці питання за короткий час можна тільки при наявності достатньої політичної волі в договірних сторін.

Кордони колишніх радянських республік мало відповідають внутрішнім культурним кордонам величезної території. Втім, ця невідповідність досить часто пояснювалася адміністративно-волюнтаристською природою встановлення кордонів. Республіканські еліти були передусім провідниками лінії на загально радянську гомогенність, ніж захисниками унікальності культур народів своїх республік.

Отже, встановлення і чітке визначення лінії державного кордону є одним із пріоритетних завдань державотворення, одним із визначальних елементів становлення української державності, ознакою правосуб’єктності нашої держави на міжнародній арені: це виключно важливе та складне своєю комплексністю питання завжди знаходилося в центрі зовнішньої політики України за всі роки її незалежності, особливо в питання російсько-українських відносин. Статус кордону з Росією для української держави тісно пов'язаний з її легітимністю.

Трапилося так, що за межами сучасної території нашої держави опинилися чималі терени зі споконвічними землями розселення українського етносу. Помилки історії виправляти важко. Але ніколи не годиться забувати, що за межами України живуть наші єдинокровні брати, які потребують уваги з боку своєї Батьківщини. Саме через це ми повинні досліджувати в історичній ретроспективі перебіг подій, пов’язаний з формуванням зовнішніх кордонів держави, знати особливості та чинники, що призводять до їх змін, і врешті – не забувати про українців – відтепер закордоння. Все це спонукає до пошуку реальних засобів збереження етнічної пам’яті й культури на теренах українців.

Історично українська національна держава включала в себе ідею соборності, національної боротьби та ідею українського демократичного суспільства як дві сторони одного суспільного явища. Ідея Української Самостійної Соборної Держави – це ідея національної державності на всій етнографічній території.

Таким чином, сьогодні об’єктивно існують чинники пом’якшення воєнно-політичної обстановки на кордонах держави, що основні загрози національним інтересам і безпеці України на її кордонах і в прикордонному просторі переходять з воєнної сфери у невоєнну. Але нова, невоєнна, безпека досить потужна, це і нелегальна міграція, і контрабандна діяльність, це і відкрите грабування природних ресурсів України в її виключній (морській) економічній зоні. Зовнішні загрози знаходяться в тісному взаємозв’язку із внутрішніми, перетинаються у прикордонному просторі і створюють загрози прикордонній безпеці країни.

 

ВИСНОВКИ

Дослідження питання правового визнання кордону між РСФРР і УСРР у 1920-х рр. сприяє розумінню суті відносин між Росією та Україною, дає змогу зрозуміти і визначення Кремлем державного статусу України. Російсько-українська територіальна межа 20-х рр. ХХ ст. є дзеркалом тодішньої політичної ситуації. Саме визначений упродовж 1919 – 1928 рр. кордон між РСФРР і УСРР став у 1991 р. міждержавним сухопутним українсько-російським кордоном.

Першорядне значення для формування і трансформації територіально-політичних систем мають: етнічний склад населення; його етнокультурні особливості, ступінь сформованості нації, взаємозв’язки етнічних і економічних кордонів.

З проголошенням 22 січня 1919 р. У м. Києві утворення Соборної України лише за короткий час її загальна площа дорівнювала 630 тис. км ² разом із землями, що входили на короткий час до УНР, включаючи Крим, – 690 тис. км ².

Вперше питання визначення російсько-українського кордону було поставлене 13 січня 1919 р. Наркоматом закордонних справ РСФРР.

Більшовицьке керівництво, не визнаючи територіальних змін, здійснених урядами попередніх державних формувань в Україні (Української Народної Республіки та Української держави П. Скоропадського), фактично визнало державними адміністративні кордони українських земель, що існували у складі Російської імперії, тобто її колишніх дев’яти губерній – Київської, Херсонської, Подільської, Волинської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської і Таврійської (без Криму).

Згадані угоди не охоплювали усіх територій, компактно заселених українцями. Утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки при допомозі військ Російської Федерації призвело до того, що на початку 1920-х років до УСРР увійшла територія площею всього 443 тис. км ², де мешкало 31 млн. населення (23% населення СРСР).

Проведення політики «українізації» підбурювало населення до більш активних дій у питанні приєднання територій Кубані, Чорноморщини, Південної Курщини, Південної Воронежчини, Західної Донщини з переважаючим українським населенням до УСРР. Мешканці вказаних територій обурювалися русифікаторською політикою тамтешньої влади щодо етнічних українців.

Надходження клопотань від населення про перегляд кордону між РСФРР і УСРР тривало аж до 1924 р., тому для врегулювання кордонів при ЦВК СРСР, ЦВК союзних республік та губернських виконавчих комітетах були створені адміністративно-територіальні комісії.

Потреба зміни існуючого державного кордону між УСРР і РСФРР диктувалася рядом причин як адміністративного, економічного, так і політичного характеру. У результаті заходів, здійснюваних радянською владою у 1920-х рр. по врегулюванню кордонів між РСФРР і УСРР, в даний час етнічні кордони українського народу не співпадають з політичними кордонами України. Як наслідок адміністративно-територіальних перетворень цього періоду, з одного боку, до складу України увійшли значні російські етнічні території (Крим, частина Донбасу). З іншого боку Україна втратила великі території на Сході. Цілеспрямована політика керівництва СРСР у 20-ті рр. ХХ ст. призвела до того, що великі за площею, населені переважно українцями, землі залишилися поза межами політичних кордонів України.

У грудні 1926 р. був здійснений Всесоюзний перепис населення. Він показав, що в Росії були прикордонні з Україною території Північно-Кавказького краю з переважаючим українське населення. Чисельність українців в них склала 2 млн. 733 тис. осіб. Зокрема, в Краснодарському районі налічувалося 103 тис. українців (84% усього населення), Таганрозькій окрузі – 192 тис. (72%), Кубанському окрузі – 915 тис. (62%). Сукупна кількість українців у Північно-Кавказькому краї дорівнювало 3 млн. 107 тис. (37% усього населення).

Претензії сусідів на територію України, що не раз з’являлися після проголошення нашої держави незалежною, нахабна агресія Російської Федерації і анексія територій суверенної держави змушують повертатися до історії формування нинішніх кордонів України, а також вказати на етнічні українські землі, що залишилися у користуванні сусідів.

Сьогодні об’єктивно існують чинники пом’якшення воєнно-політичної обстановки на кордонах держави, що основні загрози національним інтересам і безпеці України на її кордонах і в прикордонному просторі переходять з воєнної сфери у невоєнну. Але нова, невоєнна безпека досить потужна: це і нелегальна міграція, і контрабандна діяльність, і відкрите грабування природних ресурсів України в її виключній (морській) економічній зоні. Зовнішні загрози знаходяться в тісному взаємозв’язку із внутрішніми, перетинаються у прикордонному просторі і створюють загрози прикордонній безпеці країни.